Пилипенко Михайло Корнійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Михайло Корнійович Пилипенко
біл. Міхаіл Карнеевіч Піліпенка
Народження 3 вересня 1924(1924-09-03)
с. Дубровці
Смерть 24 листопада 2009(2009-11-24) (85 років)
Москва
Поховання Q4271710?
Країна СРСР СРСР
Україна Україна
Росія Росія
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Рід військ Війська зв'язку
Роки служби 19411988
Звання CCCP army Rank general-lejtnant infobox.svg Генерал-лейтенант
Збройних Сил СРСР
Погон генерал-полковника ЗСУ (2020) гор.svg Генерал-полковник
Збройних Сил України
Командування Київське вище військове інженерне училище зв'язку
Війни / битви Німецько-радянська війна
Нагороди
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Герой Радянського Союзу (№ 1834)
Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки
Орден Червоної Зірки Орден «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР» III ступеня

Пилипенко Михайло Корнійович (білор. Міхаїл Карнеевіч Піліпенка; нар. 3 вересня 1924(19240903) — пом. 24 листопада 2009) — радянський воєначальник військ зв'язку, Герой Радянського Союзу (1943), генерал-лейтенант (СРСР), генерал-полковник (Україна). Почесний громадянин міста Києва (1989) [1], громадський діяч, був членом багатьох ветеранських та інших організацій.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 3 вересня 1924 року в селі Дубровці Хотимського району Калінінського округу Білоруської РСР у селянській родині. Білорус. Батько — Корній Юхимович Пилипенко (1902—1981), мати — Серафима Онисимівна Пилипенко (1904—1939). Дружина — Лариса Павлівна Пилипенко (нар. 1928), уроджена Шелепенко.

Коли розпочалась Німецько-радянська війна, разом з батьком добровільно пішов на фронт на початку липня 1941 року. Через два тижні під Козельськом прийняв «бойове хрещення», вступивши в бій з авіадесантом ворога. В цьому бою отримав поранення. Учасник параду 7 листопада в Москві.

Потім воював на Західному, Калінінському, Північно-Західному, Воронезькому, Степовому, 1-му Українському фронтах. Брав участь у таких відомих битвах, як битва за Москву, оборона Ленінграда, Курська битва, битва за Дніпро, Корсунь-Шевченківська операція.

У складі 1318-го стрілецького полку (163-тя стрілецька дивізія 38-ї армії Воронезького фронту) командир відділення роти зв'язку молодший сержант Михайло Пилипенко тричі форсував Дніпро. Спочатку 25 вересня 1943 року навпроти Києва через Матвіївську затоку на Труханів острів. 27-29 вересня 1943 року — друге форсування південніше Києва біля села Бортничі через Жуків острів, де брав участь у визволенні села Чапаєвка. Потім 163-тя стрілецька дивізія була перекинута в район на північ від Києва. І там біля села Лютіж ця дивізія в третій раз форсувала Дніпро, захопивши ділянку на Лютіжському плацдармі. Під час всіх цих десантних операцій зв'язківець-розвідник Михайло Пилипенко під вогнем противника забезпечував зв'язок підрозділів 1318-го стрілецького полку. У ході визволення Києва в районі Пуща-Водиця німецькі війська прорвали лінію фронту і перейшли в контрнаступ. Михайло Пилипенко залишився зі своєю радіостанцією в тилу ворога. Для того, щоб ліквідувати прорив Михайло Пилипенко для коригування дій артилеристів викликав вогонь на себе.

За проявлені мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР за участь у форсуванні Дніпра, міцне закріплення на правому березі в бою 29 жовтня 1943 року М. К. Пилипенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Учасник Параду Перемоги в Москві на Червоній Площі, який відбувся 24 червня 1945 року.

Після закінчення війни закінчив Куйбишевське військове училище зв'язку та Військову академію зв'язку в Ленінграді. У 1972 році пройшов навчання на академічних курсах.

Надалі служив на різних посадах у Білоруському військовому окрузі, у Військової академії зв'язку, у Групі радянських військ у Німеччині, начальником гарнізону зв'язку ГРУ Генерального штабу Збройних сил СРСР у селищі Ватутінки Ленінського району Московської області.

З 1972 по 1988 роки Михайло Корнійович Пилипенко очолював Київське вище військове інженерне двічі Червонопрапорне училище зв'язку імені М. І. Калініна (КВВІУЗ їм. М. І. Калініна). У 1973 році Михайлу Корнійовичу присвоєно військове звання генерал-майор.

На посаді начальника училища вніс великий внесок в удосконалення навчального процесу, покращення матеріально-технічного оснащення та підвищення престижу цього навчального закладу. У 1984 році Михайлу Корнійовичу присвоєно військове звання генерал-лейтенант.

У 1986 році брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 30-кілометровій зоні, внаслідок чого отримав інвалідність 1-ї групи як ліквідатор Чорнобильської катастрофи.

У листопаді 1988 року Михайло Корнійович вийшов на пенсію.

Указом Президента України Леоніда Даниловича Кучми Михайлу Корнійовичу Пилипенку присвоєно почесне військове звання генерал-полковник.

Проживав у Києві до 2002 року.

З 2002 року переїхав до Москви на постійне місце проживання. Помер 24 листопада 2009 року. Похований на центральній алеї Люблінського кладовища міста Москви.

Громадська діяльність[ред. | ред. код]

З 1989 року працював у науковому центрі Збройних Сил України. Активний учасник ветеранського руху України, член Ради організації ветеранів України, член президії Київської організації ветеранів війни, голова Комітету Героїв Радянського Союзу України, очолював Білоруську діаспору в Україні. Михайло Корнійович був членом Міжнародної благодійної організації «Міжнародний клуб пошани визначних людей» і мав багато почесних урядових грамот і відзнак.

Після переїзду в Москву Михайло Корнійович Пилипенко бере участь у діяльності ветеранського руху Росії. Брав активну участь у створенні телеканалу «Зірка» Міністерства оборони Російської Федерації. За родом своєї громадської діяльності, завжди був публічною фігурою і підтримував контакти з першими особами та політичною елітою Росії і України.

Автор і співавтор багатьох книг і фільмів. Зокрема, співавтор книги «В битві за Київ», Київ, Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1983 рік. Автор книги «Віч-на-Віч з Війною», за підтримки Леоніда Даниловича Кучми та Олександра Олександровича Омельченка, Київ, Видавництво «Молодь», 1999 рік. Автор книги «Пишаюся Великим Минулим», Москва, Товариство дружби і розвитку співробітництва з зарубіжними країнами, 2008 рік. Співавтор книги «Антидот — Ляпас українському націоналізму», спільно з Віталієм Васильовичем Федорчуком, Москва, ФГУП «Виробничо-видавничий комбінат ВІНІТІ», 2010 рік. Один з творців фільму і один з ініціаторів його створення, спільно з Віталієм Васильовичем Федорчуком, «Ганебна таємниця Хатині», який був показаний в травні 2009 року на телеканалі «Зірка».

Нагороди та звання[ред. | ред. код]

Нагороджений багатьма відомими медалями воєнного та мирного часу
  • Заслужений працівник вищої школи СРСР
  • Заслужений працівник зв'язку СРСР
  • Почесний громадянин міста Києва
  • Почесний громадянин міста Вишгород Київської області
  • Почесний громадянин міста Біла Церква Київської області
  • Почесний солдат 66-го окремого полку зв'язку Червонопрапорного Білоруського військового округу
  • Почесний курсант КВВІУЗ їм М. І. Калініна

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

У другій половині 70-х — початку 80-х років XX століття, в Києві створювався меморіальний комплекс Національний музей історії України у Другій світовій війні. Біля входу в меморіальний комплекс скульптори задумали поставити монумент учасникам форсування Дніпра. Відомий скульптор Фрідріх Мкртичович Согоян вирішив взяти прообрази для монумента з конкретних Героїв-фронтовиків форсування Дніпра. Прообраз зв'язківця був узятий з Михайла Корнійовича Пилипенка. [2].

На честь славної пам'яті героя Радянського Союзу Михайла Пилипенка в Хотимському районі Республіки Білорусь названа його ім'ям одна з вулиць міста.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Герои Советского Cоюза: Краткий биографический словарь в 2 томах. Том II: — Москва: Воениздат, 1988. – стор. 269

Посилання[ред. | ред. код]