Пйотр Біконт
| Пйотр Біконт | |
|---|---|
| Piotr Bikont | |
 | |
| Ім'я при народженні | Пйотр Марек Біконт |
| Народився |
12 травня 1955[1][2][3] Познань, Польська Народна Республіка |
| Помер |
27 червня 2017[1][2][3] (62 роки) Сосновець, Сілезьке воєводство, Республіка Польща ·автомобільна аварія |
| Поховання | Раковицький цвинтар |
| Країна |
 Республіка Польща |
| Діяльність | журналіст, актор, театральний режисер, кінорежисер, режисер, публіцист |
| Галузь | публіцистика[4], журналістика[4], постановкаd[4] і кінорежисураd[4] |
| Alma mater | Кіношкола в Лодзі |
| Знання мов | польська[4] |
| У шлюбі з | Анна Біконт, Мірослава Ольбіньська |
| Діти | Манюха Біконт, Александра Біконт |
| Нагороди |
 |
| IMDb | ID 0082076 |
,_Rakowice_Cemetery,_26_Rakowicka_street,_Krakow,_Poland.jpg)
Могила Пйотра Біконта.
Пйотр Марек Біконт (пол. Piotr Marek Bikont, 12 травня 1955, Познань — 27 червня 2017[5] Сосновець[6]) — польський кіно- і театральний режисер, журналіст, публіцист, кулінарний критик, музикант і перекладач, опозиційний активіст Народної Республіки Польща.
Біографія[ред. | ред. код]
ПНР[ред. | ред. код]
З 1977 року був співробітником КСС «КОР». Співпрацював з щоквартальником Puls, для якого перекладав, серед інших «Крик» Аллена Гінзберга. Будучи студентом Державної вищої школи кіно, телебачення та театру імені Леона Шіллера (ДВШКіТ) у Лодзі належав у вересні 1980 року до організаторів Незалежної студентської асоціації, у жовтні 1980 року став членом Національного засновницького комітету NZS. У 1980–1981 роках був співробітником лодзького журналу «Солідарність з Гданськом». З 13 грудня 1981 року по 12 жовтня 1982 року був інтернований у Ловіч та Квідзин відповідно. У 1982 році закінчив режисерський факультет ДВШКіТ. Далі був членом редакції «Tygodnik Mazowsze» (1982-1989). Наприкінці 80-х створив документальні фільми, присвячені польській опозиції: «Інший серпень» (1988) з Лешеком Дзюмовичем та Влодзімежем Плохарським, «Баллада про страйк» (1988) та «Історії круглого столу» (1989) з Лешеком Дзюмовичем.
З 1989 року[ред. | ред. код]
З 1989 по 2001 рік був журналістом видання «Газета Виборча». У 1989 році разом з Анною Біконт видав книгу «Małe vademecum Peerelu». У 90-х також створив декілька документальних фільмів «Жнін — Париж — Венеція, тобто сцени з життя провінції» (1992-1993), «Влодзімеж Боровський» (1994), «Praffdata» (1995), «З Чечотом через небо і пекло» (1999), «Стіл без кутів» (1999). З 1992 року працював режисером театру; його постановки були поставлені, серед інших у Студійному театрі '83 Юліана Тувіма у Лодзі, Новому театрі в Лодзі, Театрі ляльок Арлекін, Силезькому театрі в Катовиці, Універсальний театр у Варшаві, Театр КТО у Кракові[7]. Був президентом Театральної асоціації Бадув[8]. Переклав поезію Аллена Гінсберга [9], п’єси та комікс Арта Шпігельмана «Маус» польською мовою. Виступав як музикант у групах «Вантажний поїзд» та «Вільне співробітництво»[10][11]. Разом з Робертом Макловичем створив дует кулінарних журналістів, що публікувались в тижневику «Wprost» (у 2002–2005 рр.), а потім у «Newsweek Polska» (з 2005 р.); а також засновник і з 2009 року співзасновник Вроцлавського кулінарного фестивалю «Європа на виделці» [12] . Разом з Макловічем видав книги: «Листи, запечатані соусом, тобто там, де найкраще годують в Польщі. Посібник» (2001), «Діалоги язика з піднебінням» (2003), «Стіл із не виламаними ногами» (2007) та поодинці: «Польща на виделці» (2005), «Польща. Кулінарний навігатор» (2007), «Єврейська кухня за Балбіною Пшепюрко» (2011). Знімався як непрофесійний кіноактор («Рік спокійного сонця» (1984), «Лейдіс» (2008), «Ідеальний хлопець для моєї дівчини» (2009), «Сніданок у ліжко» (2010). У 2010–2015 роках разом з Мацеєм Пьотром Прусом керував журналом «Собака що розмовляє».
ДТП та смерть[ред. | ред. код]
Загинув 27 червня 2017 року в автокатастрофі[5]. Похований 6 липня на Раковицькому цвинтарі у Кракові[11].
Приватне життя[ред. | ред. код]
Був одружений з оглядачкою Анною Біконт, з якою мав двох дітей: Манюху Біконт — антропологиню та художницю, та Александру Біконт[13], після чого одружився з актрисою Мірославою Ольбіньською.
Відзнаки[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Discogs — 2000.
- ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б в e-teatr.pl — 2004.
- ↑ а б в г д Czech National Authority Database
- ↑ а б Piotr Bikont nie żyje. ludzie.senior.pl (пол.). 28 червня 2017. Процитовано 28 червня 2017.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ [1], Fakt.pl, "Polski dziennikarz i krytyk kulinarny nie żyje"
- ↑ Piotr Bikont.
- ↑ Stowarzyszenie Teatralne Badów.
- ↑ Łódzkie ślady Piotra Bikonta. Ostatni Mohikanin Dokumentu. 30 червня 2017.
- ↑ Free Cooperation – reaktywacja [Архівовано 12 листопада 2019 у Wayback Machine.]. piecart.pl [dostęp 2019-04-05]
- ↑ а б Pożegnanie. Piotr Bikont 1955-2017. Mieścił wszystkie światy. krakow.wyborcza.pl (пол.). 5 липня 2017. Процитовано 6 липня 2017.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Europa na widelcu. enw.smakiwroclawia.pl (пол.). Архів оригіналу за 28 червня 2017. Процитовано 28 червня 2017.
- ↑ Anna S. Dębowska (8 червня 2017). Maniucha Bikont, objawienie polskiej sceny folkowej. Tata zazdrości jej muzycznych eskapad, z mamą spiera się o stosunek wsi do Żydów. wyborcza.pl (пол.). Процитовано 28 червня 2017.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ M.P. z 2008 r. nr 33, poz. 293 — pkt 1. (пол.)
Посилання[ред. | ред. код]
- „Między nożem a widelcem” — blog Piotra Bikonta i Roberta Makłowicza (archiwum) (пол.)
- Piotr Bikont na zdjęciach — w bazie Filmoteki Narodowej «Fototeka» (пол.)
Джерела[ред. | ред. код]
- Владимир Домагальський, Радослав Петерман Студент ’81. НЗС в очах партії та СБ. Вибір вихідних текстів , ред. Архів Опозиції Незалежності, Лодзь 2006, за покажчиком
- Незалежність коштує найбільше. Повідомлення учасників демократичної опозиції у Лоді 1976–1980 років , ред. IPN, лод 2008 (там біографія, с. 61)
- Пйотр Біконт у базі даних filmpolski.pl
|
