План ООН по розділенню Палестини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

План ООН по розділу Палестини — план, прийнятий 29 листопада резолюцією № 181 Генеральної Асамблеї ООН (33 голоси «за», 13 «проти», 10 утримались[1]). Передбачав припинення британського мандату в Палестині до 1 серпня 1948 року і рекомендував створення на її території двох неназваних держав: єврейської і арабської.

Єрусалим і Віфлеєм, згідно з рішенням ООН, повинні були стати територією під міжнародним контролем. Неприйняття плану зі сторони арабської спільноти[2], яке вважало його несправедливим по відношенню до арабів, стало причиною початку Арабо-ізраїльської війни 1947—1949 років[3].

У грудні 1947 року Верховний комісар Палестини надав до міністерства у справах колоній прогноз, що територія, виділена під створення арабської держави, буде внаслідок війни розділена між Сирією (Східна Галілея), Самарією й Іудеєю і Єгиптом.

Складення плану комісією UNSCOP[ред. | ред. код]

Карта єврейських поселень в 1947 році

Після закінчення Другої світової війни Єврейське агентство як представник єврейського населення Палестини й далі наполягало на швидкому створенні єврейської держави. Арабська спільнота вимагала створення єдиної незалежної держави, яка через відношення численності була б переважно арабською за складом населення.

Після того як Британії не вдалося знайти прийнятне для обох сторін рішення, питання політичного майбутнього Палестини було передано в ООН. З цією метою при ООН була створена комісія UNSCOP, в яку входили представники різних націй, що повинно було сприяти прийняттю об'єктивного рішення.

В результаті UNSCOP розробив два можливих варіанти вирішення конфлікту. Згідно з першим, передбачалось створення двох незалежних, але з'єднаних економічним союзом держав. При цьому, Єрусалим повинен був стати територією під міжнародним контролем. Альтернативний варіант передбачав створення федерації з єврейською і арабською складовими.

Інші варіанти неможливо було реалізувати:

  • Створення єдиної держави з домінуючою роллю одного з етносів;
  • Створення двох, цілком ізольованих одна від одної, держав;
  • Кантонізація (розділення на рівні окремих сіл/міст).

Більшість країн-членів комісії підтримало перший варіант. Іран, Індія, Югославія підтримали другий варіант, а Австралія утрималась.

Деталі плану[ред. | ред. код]

ООН пропонувала міжнародне керування містами Єрусалим і Віфлеєм, через наявність великої кількості релігійних місць. Єврейська держава повинна була отримати побережну рівнину біля міста Хайфа, східну частину Галілеї і Негев.

Близько половини території Палестини в той час нікому не належало (земля перебувала в державному володінні), особливо безплідна пустеля Негев, яка становила третину території країни. Близько 47 % землі належало арабським землевласникам, приблизно 6 % належало євреям.

Збройний конфлікт[ред. | ред. код]

Невдача плану мирного урегулювання викликала початок численних зіткнень між нерегулярними єврейськими і арабськими угрупуваннями[4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. A/RES/181(II) - E. undocs.org (en). Процитовано 2017-09-10. 
  2. Morris, Benny (2008). 1948: a history of the first Arab-Israeli war (en). Yale University Press. 
  3. Hadawi, Sami (1991). Bitter Harvest: A Modern History of Palestine (en). Olive Branch Press. ISBN 9780940793767. 
  4. Galnoor, Itzhak (1995). The Partition of Palestine: Decision Crossroads in the Zionist Movement (en). SUNY Press. ISBN 9780791421932.