Повісті Тараса Шевченка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Повісті Тараса Шевченка — прозові твори Тараса Шевченка.

Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню «Прогулянка з задоволенням і не без моралі», почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх «десятків коло двох набереться»[1], проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість «Из ничего почти барин», задуману першою, але невідомо чи написану.

У зв'язку із забороною писати й малювати, перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: «Наймичка» — 25 лютого 1844, Переяслав (замість справжньої 18521853); «Варнак» — 1845, Київ (замість кінець 1853 — початок 1854). Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.

Видання повістей[ред. | ред. код]

Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй». Спершу через те, що не міг виступати під своїм власним прізвищем, а згодом, аби відмежувати свою прозу від поезії. Проте за життя не було надруковано жодної повісті. Почасти й через те, що виданню не сприяли Шевченкові друзі-літератори.

Пантелеймон Куліш писав до Шевченка:

« Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не здобудеш. Адже ж і Данте, і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди та читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров'є![2] »

Далі, у листі від 1 лютого Куліш пише:

« Про московсьі ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, та й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато чого набраться [...] Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усіх та й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати[3] »

Те, що редакція журнал не схотіла надрукувати повістей Шевченка, підтверджує лист від Сергія Аксакова:

«
«Я не раджу Вам друкувати цю повість.[4]. Вона незрівнянно нижча від вашого віршованого таланту. [...] Я без будь-якої пересороги кажу Вам цілковину правду. Я думаю, що такому таланту, як Ви, можна сміливо говорити її, не боячися образити ваше людське марнославство
Оригінальний текст (рос.)
Я не своетую Вам печатать эту повесть[4]. Она несравненно ниже вашого стихотворного таланта. [...] Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можна смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого[5]
»

Після цього листа Шевченко припинив спроби надрукувати свої прозові твори.

Після смерті Шевченка рукописи повістей потрапили до М. Лазаревського. У 1862 році у журналі «Основа» він опублікував оголошення про їх розпродаж, але без дозволу публікації. Згодом рукописи потрапили до Миколи Костомарова, який у 1880-их роках надрукував їх у журналалах «Киевская старина», «Исторический вестник» та газеті «Труд». Ці публікації мали численні помилки та розбіжності з оригіналами.

У 1888 році «Киевская старина» видала усі повісті Шевченка окремою книгою.

Перелік[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. лист до П. Куліша від 25 січня 1858 року
  2. лист від 20 січня 1858 року
  3. Листи до Тараса Шевченка. - стор. 103, 105
  4. а б мова йде про "Прогулянку з задоволенням і не без моралі"
  5. Листи до Тараса Шевченка. - стор. 119

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]