Погляди Тараса Шевченка щодо релігії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вознесенський собор в Переяславі, акварель Тараса Шевченка, 1845
Тарас Шевченко. Собор святого Олександра, 1850-ті

Погляди Тараса Шевченка щодо релігії залишаються одним з найбільш контроверсійних питань у шевченкознавстві.[1]

Творчість Шевченка впродовж всього його життя, зокрема його листи і записи у «Щоденнику», всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[2]

Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності Шевченка варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському» способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією Радянського Союзу.[1]

Вплив дитинства[ред. | ред. код]

Християнський світогляд Тараса Шевченка значною мірою сформувався під впливом його віруючих батьків. Батько Тараса — Григорій Шевченко — був грамотний і для свого середовища досить начитаний, любив переказувати житія святих і подвижників.[3]

Згідно з метрикою хрещення Тараса Шевченка, він був охрещений священиком православного віросповідання о. Олексієм Базаринським.[4] Після ранньої смерті матері й батька, Тараса Шевченка в 1825 році прихистив стихарний дяк Кирилівки Петро Богородський. Він став його першим учителем, навчив грамоті.[5] Після вивчення «азбуковника» Тарас Григорович перейшов до читання Псалтиря. За свідченням шкільного товариша Шевченка, приходячи додому після уроків, Шевченко довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх уголос.[6] Богородський, за поширеним тоді у школах звичаєм, посилав його читати Псалтир над померлими; за виразне читання псалмів вголос Шевченкові давали дрібні гроші, які переважно забирав Богородський. Дяк також жорстко боровся із мінливим норовом Шевченка, прищеплюючи дисципліну різкою.[5][2]

Богородський також сприяв образотворчому розвитку Шевченка, познайомивши його із дияконом-маляром села Лисянки, дячком села Тарасівки, маляром села Хлипнівки та іншими грамотними людьми.[5] На думку сучасного мистецтвознавця Дмитра Степовика, через цих осіб Тарас Шевченко познайомився з українським народним іконописом.[2]

У 1827 році Шевченко деякий час служив у священика Кирилівської церкви Григорія Кошиця.[7] Після того його забрали в слуги до управителя помістя.[5]

Оцінки духовенства[ред. | ред. код]

Оцінки релігійних поглядів Тараса Шевченка серед представників духовенства кардинально різняться в залежності від деномінації[джерело?]. Так, представники Російської православної церкви закидали Шевченкові «богохульство» (що не заважало священикам РПЦ на початку XX ст. активно використовувати твори Шевченка у своїй роботі з українським селянством[8]). Українські церковники відзначають глибокий християнський зміст творчості поета, але водночас негативно ставляться до деяких творів Шевченка, особливо поеми «Марія»[9].

Архієпископ харківський й охтирський Арсеній[ред. | ред. код]

Архієпископ харківський й охтирський Арсеній вказував харківському губернаторові, а той у свою чергу — начальникові головного управління в справах друку, що «Кобзар», зокрема його твори «Марія», «Царі», «Саул», «Молитва», «Сон», «Юродивий», пройнятий наскрізь злісно-революційним духом як проти християнської віри, так і щодо царської влади. Архієпископ радив негайно вилучити зі складу Харківської губернської земської управи «Кобзар», щоб той не потрапив в народні бібліотеки-читальні, школи й для продажу серед населення.[10]

Митрополит Василь[ред. | ред. код]

З великою пошаною до Тараса Шевченка ставився архієрей Василь (Липківський), творець та перший митрополит Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 1924 року Всеукраїнська православна церковна рада малим накладом видала 86 проповідей митрополита, дві з яких присвячені безпосередньо Шевченку: «Релігійність Тараса Шевченка» і «Мати Божа в уявленні Т. Шевченка». Митрополит також часто цитував поета у своїх інших проповідях, наголошував на духовності Шевченкової поезії.[11]

За деякими свідченнями, УАПЦ загалом високо цінувала Шевченка і протягом усього періоду своєї активної діяльності виконувала його «Заповіт» після різних урочистостей.[11]

Митрополит Іларіон[ред. | ред. код]

Український вчений предстоятель УГПЦК митрополит Іларіон (Іван Огієнко) ретельно і різнобічно дослідив творчість Шевченка. Серед інших його праць про Шевченка, до 150-ліття поета Іларіон видав книгу «Релігійність Тараса Шевченка» (1964; згодом ця праця була опублікована у книзі «Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко», 2002),[12] у якій він робить висновок, що Шевченко був людиною глибоко та щиро релігійною.[13]

У цій книзі (зокрема з третього по п'ятий її розділ) митрополит аналізує мову «Кобзаря» та вживання у «Кобзарі» християнських понять (таких як «Рай», «благодать», «гріх» тощо). Він наголошує, що ключовими словами «Кобзаря» є слова «Бог», «Господь», «святий», «Божий», «Господній», при тому що епітет «святий» є однією з найхарактерніших рис Шевченкового релігійного стилю.[13]

У розділі книги «Шевченкова моральна й релігійна наука» Іларіон писав:[13]

Так, Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив у церкві. Пригадайте «Моє посланіє». І відразу стверджую: більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору.[14]

У цьому ж розділі Іларіон пише про питання атеїзму Шевченка, доходячи висновку, що Шевченко невіруючим не був, але він часто був глибоко експансивним, нестримним, нервовим — у такі миті він міг виступати і проти Бога. Але, на думку митрополита, це не свідомий атеїзм, а скоріше тимчасовий безсилий відчай.[13]

Проаналізувавши його контроверсійні запитання до Бога і висловлювання про Бога, у розділі «Шевченко в безнадії та в розпачу» Іларіон пише:[13][14]

Хто глибоко й по-синівському любить Бога, як рідного батька, той часом і поводиться з Ним, як зо своїм батьком.[13]

Бог для Шевченка — Батько, і то Батько рідний. І він до Нього всякі претензії несе й скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто власне синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю…[14]

Григорій Хомишин[ред. | ред. код]

Єпископ Григорій (Хомишин), лідер консервативного крила в Українській Греко-Католицькій Церкві у міжвоєнний період, який політично відстоював лінію «нормалізації» з польською державою, визнавав певні заслуги Тараса Шевченка перед українським народом, але загалом негативно до нього ставився і розвінчував його образ як «національного героя»[15]. У своїй брошурі «Українська проблема» (пол. «Problem ukrainski», 1930) він стверджував:

Націоналізм Шевченка чужий здоровим засадам віри і моралі. А що культ Шевченка став у нас найпопулярніший і загальний, тому з його розумінням націоналізму перещепилися до нас і його звихнені та шкідливі напрями, які з часом витворили у нас ту затроєну атмосферу, яку маємо тепер.[16]

Католицтво[ред. | ред. код]

Ватикан видавав так званий «Папський Індекс» — перелік книг та авторів, читати які католикам заборонялося. Свого часу там побували твори Міколая Коперника, Ґалілео Ґалілея, Джордано Бруно, Вольтера, Декарта, Руссо, Рабле, Даніеля Дефо. До індексу потрапили й твори Шевченка.[17]

За донесенням «галицьких панотців»[18][19] був спалений у Римі «Кобзар» Тараса Шевченка.

Творчість Шевченка[ред. | ред. код]

У «Кобзарі» слово Бог згадується 1281 раз. Із 230-ти творів «Кобзаря» є 25 суто релігійних.

За 12 днів до смерті, 14 (26) лютого[20] 1861 року, Шевченко писав:

«Нескверними устами
Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу…»

Давидові псалми[ред. | ред. код]

В грудні 1845 року Шевченко написав переспіви українською мовою десяти біблійних псалмів, яким дав назву «Давидові псалми». Ця збірка, після проходження духовної цензури (яка наклала купюри на декілька рядків у віршах 43, 52, 81 та 136), була опублікована ще за життя Шевченка в «Кобзарі» 1860 року.[21]

Для перекладу Шевченко відібрав із 150 псалмів псалми під номерами 1, 12, 43, 52, 53, 81, 93, 132, 136, 149. Сьогодні не всіх їх автором вважається цар Давид. Водночас, усі з них, на думку Дмитра Степовика, поєднані ідеєю розкаяння: «…не зважаючи на розмаїтий їх зміст, усі вони тією чи іншою мірою є покаянними з глибоким розумінням суті Божої любові, в якій правда, всепрощення й милосердя органічно з'єднані».[22]

За словами Степовика, у радянському літературознавстві не любили писати про цей цикл переспівів,[23] але коли писали, то наголошували на «громадянському звучанні» та «революційності» цих текстів.[23][24] Так, радянський «Шевченківський словник» дає таке тлумачення: «Поет звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби».[24] Також у словнику наголошується на співзвучності псалмів його власному стилю.[24]

Уривки псалмів та їхній переспів
Біблійний текст (пер. Огієнка) Переспів Шевченка
43 Прокинься ж, для чого Ти, Господи, спиш?
  Пробудися, не кидай назавжди!
Для чого обличчя Своє Ти ховаєш,
  забуваєш про нашу недолю та нашу тісноту?
Встань же, Боже!
Вскую будеш спати,
Од сліз наших одвертатись,
Скорбі забувати?
52 Бог зорить із неба на людських синів,
  щоб побачити, чи є там розумний, що Бога шукає.
Усі повідступали, разом стали огидними, нема доброчинця,
  нема ні одного!…
А Бог дивиться, чи є ще
Взискающий Бога?
Нема добро творящого,
Нема ні одного!
81 Розсудіте нужденного та сироту,
  оправдайте убогого та бідаря,
порятуйте нужденного та бідака,
  збережіть з руки несправедливих!
Не пізнали та не зрозуміли,
  у темряві ходять вони…
Вдові убогій поможіте,
Не осудіте сироти,
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих. Не хотять
Познать, розбити тьму…
93 Бог по́мсти Господь,
  Бог по́мсти з'явився,
піднесися, о Судде землі,
  бундючним заплату віддай!
Господь Бог лихих карає,
Душа моя знає;
Встань же, Боже! Твою славу
Гордий зневажає.

Приклади християнського світогляду в поезії Шевченка[ред. | ред. код]

Шевченко у своїй поезії наскрізно, в різні періоди свого життя, апелює до Бога — від першого відомого нам вірша поета до останнього.

Балада «Причинна»[ред. | ред. код]

Балада «Причинна» (1837) є найранішим повним текстом Шевченка, який дійшов до наших днів.[25] Уривок з балади:

Така її доля… О Боже мій милий!
За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту![25]

Поема «Кавказ»[ред. | ред. код]

Уривок із поеми «Кавказ» (1845), у якій Шевченко піддає гострій критиці завойовницьку війну «християнської» Росії на Кавказі:[26]

За кого ж Ти розіп'явся,
Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.[27]

Поема «Неофіти»[ред. | ред. код]

Уривок із поеми «Неофіти» (1857), присвяченої першим християнам, у якому поєднано Шевченкові християнські та антиклерикальні погляди:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі…[28]

Вірш «Чи не покинуть нам, небого»[ред. | ред. код]

«Чи не покинуть нам, небого…» — останній вірш Тараса Шевченка, записаний 14–15 лютого 1861.[29] Уривок з вірша:

Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.[29]

Про Римокатолицьку церкву та Унію[ред. | ред. код]

Поема "Єретик"[ред. | ред. код]

Шевченко оповідає про останні години життя чеського релігійного діяча Яна (Івана) Гуса, про його боротьбу з католицьким духовенством в Чехії. Ян Гус у Шевченка постає як один з небагатьох, хто не побоявся сказати правду про лицемірство всього католицького духовенства загалом, про продаж булл, індульгенцій, про «куплені» церковні посади й несправедливу канонізацію. Далі Шевченко пише як католицькі священики оголошують Яна Гуса єретиком та вирішують провести Інквізиційний суд під час Констанцького собору, а на його аутодафе Гусу виносять смертний вирок — через спалювання. Гус покірно приймає свою кару, просячи Господа простити людям, які «не розуміють, що роблять». Поет говорить, що на цих людей зійде страшніша кара:

...Ченці і барони

Розвернулись у будинках

І гадки не мають —

Бенкетують та інколи

Te Deum співають.

Все зробили... Постривайте!

Он над головою

Старий Жижка з Таборова

Махнув булавою.

Вірш Полякам[ред. | ред. код]

..А унії не чуть було... — Йдеться про Берестейську унію.[30]

Ксьондзи — католицькі (або греко-католицькі) священики. Шевченко вважав їх головними винуватцями розбрату між українським і польським народами.[30]

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

В садах кохалися, цвіли,

Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вольними... Росли,

Росли сини і веселили

Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава,

Украйна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу пада. Кат лютує,

А ксьондз скаженим язиком

Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.[30]

Листи Тараса Шевченка[ред. | ред. код]

Листи Тараса Шевченка однозначно свідчать про християнський характер його світогляду.[2]

Так, у листі до родини Родзянків від 23 жовтня 1845 із Миргорода Шевченко пише, що «страшно застудився», і що «якби не Біблія, можна було б зійти з глузду». Далі він пише, що дочитує Біблію, а потім почне читати її наново. Закінчує лист словом «Амінь».[31] Саме в той період Шевченко починає переклад українською «Давидових псалмів».[2]

У листі до Максимовича (1858): «Молю Господа Милосердного послать тобі долголєтіє і здоров’я на славу нашої прекрасної України».

До Лизогуба (1848): «Буду молитись, щоб Бог послав тобі такую радість, як послав Він мені через тебе».

До Ф. П. Толстого (1857): «Всемогущий и Премилосердный Господь не оставил меня здоровьем в этом долголетнем и суровом испытании». До брата Микити: «…живу, учусь, нікому не поклоняюсь і нікого не боюсь, окроме Бога…».

Із Орської фортеці у листі до Варвари Рєпніної від 25–29 лютого 1848 року Шевченко пише:[32]

Перед Благовіщенням до утрені спали мені на думку слова розіп'ятого за нас, і я немов ожив, пішов до утрені і так радісно, чисто молився, як, мабуть, ніколи раніше. Я тепер говію і сьогодні запричастився — хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте і прекрасне, як сьогоднішній день! Якщо ви маєте перше або бодай друге видання Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа», Сперанського переклад, то надішліть, заради Бога.

Оригінальний текст (рос.)
Перед благовестом к заутрени пришли мне на мысль слова распятого за нас, и я как бы ожил, пошел к заутрени и так радостно, чисто молился, как, может быть, никогда прежде. Я теперь говею и сегодня приобщался святых таин — желал бы, чтобы вся жизнь моя была так чиста и прекрасна, как сегодняшний день! Ежели вы имеете первого или хоть второго издания книгу Фомы Кемпейского «О подражании Христу», Сперанского перевод, то пришлите, ради Бога.

Щоденник[ред. | ред. код]

Ключем до розуміння релігійності Шевченка може слугувати його «Щоденник», ведений ним з червня 1857 року до березня 1858 року. До «Щоденника» Тарас Шевченко заносив свої думки, що за тих часів жодним чином не можна було опублікувати.

У записі від 11 липня 1857 року поет, наприклад, піддає критиці філософа-ідеаліста Лібельта, висловлюючи впевненість у існуванні Бога-творця:[33]

Він пренаївно доводить присутність Всемогутнього Творця Всесвіту у всьому видимому і не видимому нам світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, немовби це його власне відкриття.

Оригінальний текст (рос.)
Он пренаивно доказывает присутствие Всемогущего Творца Вселенной во всем видимом и не видимом нами мире. И так хлопочет об этой старой, как свет, истине, как будто это его собственное открытие.

У записі від 15 липня 1857 року Тарас Шевченко порівнює звичаї поховання самогубців. Він розповідає про «поетичний та істинно християнський» звичай, за яким на його пам'яті ховали самовбивців у Малоросії, суть якого в тому, що на могилі самогубця через рік розводили очищувальне жертовне багаття, служили панахиду та ставили хрест. Цей звичай Російська православна церква заборонила як язичницький. Про це Шевченко пише:[33]

Чи може бути чистіше, величніше, богоугодніше молитва, ніж молитва про душу нерозкаяного грішника? Релігія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх, за усіх молиться і всім усе прощає. А представники цієї лагідної, люблячої релігії відкидають саме тих, за котрих мали б молитися. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем-Чоловіколюбцем? І що язичницького знайшли ви, лжевчителі, в цьому християнському всепрощаючому жертвоприношенні?

Оригінальний текст (рос.)
Может ли быть чище, возвышеннее, богуугоднее молитва, как молитва о душе нераскаявшегося грешника? Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем? И что языческое нашли вы, лжеучители, в этом христианском всепрощающем жертвоприношении?

Далі в тому ж дописі Шевченко порівнює требник Петра Могили (виданий 1646 року) із найновішим требником Російської православної церкви:[33]

В требнику Петра Могили є молитва, що освячує назване чи хрестове братство. В найновішому требнику цю істинно християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духу із одержимого цією вдаваною хворобою і про очищення посуду, споганеного мишею. Це навіть і не язичницькі молитви. Богомудрі пастирі церкви до XIX століття силкуються прищепити XII століття. Пізненько спохватились.

Оригінальний текст (рос.)
В требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. В новейшем требнике эта истинно христианская молитва заменена молитвою о изгнании нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнию и о очищении посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческие молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привить двенадцатый век. Поздненько спохватились.

У «Щоденнику» у нотатках за 26 червня Шевченко пише: «О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє! Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, - в цю чарівну надію!».

Спогади про Шевченка[ред. | ред. код]

За спогадами лікаря Андрія Козачковського, у якого з жовтня 1845 року близько двох місяців жив Шевченко, поет інколи читав Біблію, «відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки». Козачковський також свідчить, що одним із тодішніх задумів Шевченка була велика картина «Видіння Єзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками». Козачковський також цитує Шевченка, який у відповідь на блюзнірство хазяїна, у якого він жив, зауважив: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно».[34]

Микола Новицький згадував близько трьох годин проведених 1860 року в Академії мистецтв разом із Шевченком, під час яких митець був особливо «балакучим та експансивним». Шевченко водив Новицького залами академії, подовгу зупиняючись біля різних картин, а особливо біля «З'явлення Христа народові» Іванова та «Облоги Пскова» його вчителя і друга Брюллова. Остання хоча й була незакінченою на думку Шевченка і багато в чому слабкою, але його вражала ідея картини. За переказом Новицького:[35]

«А подивися-но, як тобі оце, — казав він, вказуючи на сцену, де зображено, як росіяни та поляки, із святими корогвами й хрестами, йдуть на смертний бій одні з одними. — Адже яка тут думка!.. В ім'я Христа й во славу його — і ті, й інші йдуть знищувати одне одного!.. І страх, і жах проймає, як подумаєш, скільки крові й сліз людських пролито, скільки зла вчинено, — і все це — як гадали, гадають та й досі продовжують запевняти нас — в ім'я Христа!.. Боже ж ти мій, боже!!»

Приклади атеїстичних висловлювань Шевченка[ред. | ред. код]

У багатьох своїх віршах Тарас Шевченко висловлює претензії до Бога, а також антиклерикальні думки і заклики.[2] Окрім процитованих нижче, до найбільш критичних до Бога поезій Шевченка відносять вірш «Якби ви знали, паничі», поему «Юродивий» та ін.[36]

Вірш «Не завидуй багатому»[ред. | ред. код]

Остання строфа вірша:

Не завидуй же нікому,
Дивись кругом себе:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі. (1845)[37]

Вірш у такому вигляді не публікувався за життя Шевченка. Його було вперше опубліковано 1861 року зі зміненими останніми рядками.[37]

Імпульсом до написання цього вірша вважається невдача, яка спіткала Шевченка наприкінці вересня 1845 року під час його перебування в Кирилівці. Поет зібрався посвататися до Феодосії Кошиць, дочки кирилівського священика Григорія Кошиця. Він подобався Феодосії, однак її батьки, в яких Шевченко наймитував у юнацтві, вважали його нерівнею і перешкодили шлюбові.[37]

Поема «Сон»[ред. | ред. код]

Уривок із вступних строф поеми «Сон» (1844), який в деяких працях використовують як доказ атеїзму Тараса Шевченка:

…бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає![38]

Однак уже після наведеного вище уривку іде роз'яснення цих думок та типове для Шевченка оперування християнськими поняттями:

Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи…
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у Раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.[38]

Дійсно, слово «бог» і посилання на бога часто зустрічаються у віршах великого Кобзаря українського народу. Але сенс цього слова в нього зовсім інший, ніж у віруючої людини. Якщо для віруючого бог — вища істота, що живе на небі і втілює добро, милість і благо, то для Тараса Григоровича — це художній образ.[39]

Цей вірш радянські філософи Михайло Іовчук, Теодор Ойзерман та Іван Щипанов трактують як звертання до народу поета-атеїста із заявою: «Немає на небі бога!», «Немає за труною раю!» — і, на їхню думку, Шевченко закликав не вірити попам і не молитись Богу.[40]

Натомість у своєму аналізі поеми «Сон» Дмитро Степовик наводить паралелі між текстом «Сну» з текстами Біблії (уривками Євангелій, Книги Йова, Книг Царів, Книги Еклезіястова, Одкровення св. Івана). На його думку, «Шевченко влучно і тонко вплітає біблійні мотиви у текст, не цитуючи прямо Біблії».[41]

Вірш «Світе ясний!»[ред. | ред. код]

У вірші «Світе ясний!» (27 червня 1860) поет переосмислив[джерело?] церковну пісню «Світе тихий». Вірш вважається найгострішою антицерковною поезією Шевченка.[42]

Журнал «Радянська школа» наводить таку інтерпретацію вірша: «„Світ ясний“ затьмарили церковники молитвами, біблійними легендами, безглуздими „чудами“, закрили багряницями, приголомшили розп'яттям. І поет вірить, що в суспільстві буде ліквідовано культ церкви і люди будуть»:[43]

…Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати![44]

Доноси на Шевченка[ред. | ред. код]

В польському емігрантському часопису «Przegłąd Rzeczy Polskich» (виходив у Парижі) в інформації про перебування Шевченка у 1859 р. в Україні зазначалося: «Говорив про реформу, про свободу, про надужиття уряду, а наприкінці сказав, що доти не буде їм добре, доки ось цей Дніпро не почервоніє… Коли ж його запитали, як це розуміти, пояснив просто, що треба вирізати всіх. Селяни відповіли йому, що це гріх — пролити стільки крові… Тоді він почав глузувати з віри і вмовляти, що господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд».[45]

Черкаський земський справник В. О. Табачников надіслав донесення про богохульство Шевченка київському генерал-губернаторові І. І. Васильчикову та цивільному губернаторові П. І. Гессе. У тому ж доносі згадано: «показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийски — кто это дал? И когда отвечал Садовый, что бог, — то Шевченко отозвался; дурак ты, веруешь в бога, и затем прибавил: бог, саваоф, пусть он поцелует меня… (указывая на заднее место), затем назвал божию матерь покрыткою, выказывал свое верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого рассказа Шевченки, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и прогнал от себя.»[46] 13 липня 1859 року Шевченка знову заарештували і посадили в Київську фортецю. Після допиту його зобов'язали негайно повернутися до Петербурга під нагляд жандармів.[47]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 18.
  2. а б в г д е Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. .
  3. Лазаревський О. Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 19—26.
  4. Духовна криниця. // УПЦ КП Дрогобицько-самбірська єпархія. – 2014. – №10. – С. 2.
  5. а б в г Лебединцев П. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 36—40.
  6. Бондаренко Г. Декілька нових штрихів до біографії Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 26.
  7. Кошиць Григорій Іванович // Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1976. — Т. 1. — С. 314—339.
  8. Климентий Федевич. Тарас Шевченко и малорусские монархисты в империи Романовых // Historians.in.ua — 13 квітня 2016
  9. Нехристиянський Шевченко?. www.pravoslaviavolyni.org.ua. Процитовано 2018-02-28. 
  10. Церква проти Т. Г. Шевченка // Людина і світ. — 1981. — № 6.
  11. а б Проповідь першого митрополита УАПЦ Василя Липківського // День, № 219 від 28.11.2013.
  12. Iван Огієнко про релігійність Тараса Шевченка // День. — 2004. — № 88 (22 трав.).
  13. а б в г д е Iван Огієнко про релігійність Тараса Шевченка // День. — 2004. — № 96 (5 черв.).
  14. а б в Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 24–25.
  15. Стефанів Василь. Критика українського націоналістичного руху станиславівським єпископом Григорієм Хомишиним і «Новозорянською групою» у міжвоєнний період // Науковий вісник ІФБУ «Добрий Пастир»: Зб. наук. праць. Вип. 7. Богослов'я. — 2015. — с. 46.
  16. Українська проблєма
  17. Короткий курс історії Ц[censored] // Телекритика.
  18. Згідно з джерелом Василь Лазарович Микитась. Українська література в боротьбі проти унії. — Вид-во художньої літ-ри «Дніпро», 1984. — 240 с. — С. 147.; Цитата: «За доносом галицьких „панотців“ Ватикан навіть палив Кобзар!»
  19. За інтерпретацією Нечипорука А. — Іван Франко натякав в листі на донос від Андрея Шептицького, див. Іван Франко про релігійну мораль // Людина і світ. — 1976. — № 8.
    Примітка: в жодному з посилань на А. Шептицького з додаткового тому покажчика «Безпальчук О. Я. Зіпа В.А та ін. // Довідковий том до зібрання творів у 50-ти томах Івана Франка — К. : Наукова Думка, 1989», на с. 295, до посилання на «Шептицький Андр. том 16—496; том 37—24,572; том 45—377-395,399,400,548; том 50—229,273,423,542,639» до 50-титомного видання «Франко І. Я. // Зібрання творів: У 50 т. — К. : Наукова думка, 1976—1986» немає відомостей про звинувачення Франком митрополита Андрея Шептицького у доносі.
  20. s:Сторінка:Кобзарь (1876).djvu/403: На подлиннику під первою ёго половиною (після стиха: Славою святою), стоїть »14 Февраля«; під другою половиною дня не означено
  21. Давидові псалми // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 358—365; С. 742—748.
  22. Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 191.
  23. а б Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 193.
  24. а б в Псалми давидові // Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 133—152.
  25. а б Причинна // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 71-78; С. 595—598.
  26. Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с. — С. 181.
  27. Кавказ // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — С. 343—347; С. 734—736.
  28. Неофіти // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847—1861. — С. 244—257; 690—696.
  29. а б Чи не покинуть нам, небого… // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847—1861. — С. 372—373; 760—761.
  30. а б в Полякам. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. Том. 2.. litopys.org.ua. Процитовано 2019-03-12. 
  31. 30. До А. Г. та Н. Я. Родзянків // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 11—56.
  32. 38. До В. М. Рєпніної // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 6. — С. 11—56.
  33. а б в Щоденник // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 9—187.
  34. Козачковський А. А. О.  Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 76—80.
  35. Новицький Д.До біографії Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К. : Дніпро, 1982. — С. 360—362.
  36. Ольга Кравец. О Тарасе Шевченко // Русская народная линия, 11.03.2013.
  37. а б в Не завидуй багатому // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837—1847. — 784 с.
  38. а б Тарас Шевченко. Поема «Сон»
  39. http://reled.net/kak-otnosilsya-k-religii-t-g-shevchenko
  40. Михаил Трифонович Иовчук, Теодор Ильич Ойзерман, Иван Яковлевич Щипанов. Краткий очерк истории философии — Мысль, 1975.
  41. Степовик Д. Наслідуючи Христа… — С. 167—171.
  42. Світе ясний! Світе тихий! // Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 189—210.
  43. Журнал «Радянська школа». — 1964. — № 1 (січень).
  44. Світе ясний! Світе тихий! // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847—1861. — С. 350; 743—744.
  45. Przegłąd Rzeczy Polskich. Paryž, 1860, 28 січня, с. 61—62.
  46. http://litopys.org.ua/shevchenko/docum08.htm № 536. 1859 р., липня 15. Рапорт черкаського земського справника В. О. Табачникова київському цивільному губернатору П. I. Гессе про «богохульство» Т. Г. Шевченка під час його перебування в Черкаському повіті
  47. Тарас Григорович Шевченко в оцінці літературної критики Архівовано 30 грудень 2013 у Wayback Machine..

Джерела[ред. | ред. код]

  • Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2013. — 480 с.