Покровка (Миколаївський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Покровка
Церква XIX ст. у Покровці
Церква XIX ст. у Покровці
Церква XIX ст. у Покровці
Країна Україна Україна
Область Миколаївська область
Район Миколаївський район
Громада Очаківська міська громада
Облікова картка Покровка 
Основні дані
Населення 229
Площа 5,275 км²
Густота населення 43,41 осіб/км²
Поштовий індекс 57555
Телефонний код +380 5154
Географічні дані
Географічні координати 46°29′13″ пн. ш. 31°41′58″ сх. д. / 46.48694° пн. ш. 31.69944° сх. д. / 46.48694; 31.69944Координати: 46°29′13″ пн. ш. 31°41′58″ сх. д. / 46.48694° пн. ш. 31.69944° сх. д. / 46.48694; 31.69944
Середня висота
над рівнем моря
м
Водойми Дніпровський лиман, Чорне море
Місцева влада
Адреса ради 57500, Миколаївська обл., Миколаївський р-н, м. Очаків, вул. Соборна, 7-А
Карта
Покровка. Карта розташування: Україна
Покровка
Покровка
Покровка. Карта розташування: Миколаївська область
Покровка
Покровка
Мапа
Мапа

CMNS: Покровка у Вікісховищі

Покро́вка — село в Україні, в Очаківській міській громаді Миколаївського району Миколаївської области. Село розташоване на Кінбурнському півострові, за 30 км на південний схід від Очакова і за 96 км від найближчої залізничної станції Миколаїв. Населення — 229 осіб.

Колишній центр Покровської волості Дніпровського повіту Таврійської губернії. Колишній орган місцевого самоврядування — Покровська сільська рада. Сільраді було підпорядковано села Василівка і Покровське.

Станом на листопад 2022 року Покровка є одним з трьох населених пунктів Миколаївщини (разом з Василівкою і Покровським), що через своє розташування на Кінбурнському півострові досі перебувають під російською окупацією.

Історія[ред. | ред. код]

У селі Покровка і Василівка виявлені сліди поселення епохи пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.) і трьох античних поселень (VI—II ст. до н. е.), на одному з яких знайдена срібна ольвійська монета із зображенням богині Деметри.

Покровку засновано в другій половині XVIII ст. кріпаками-втікачами з Чернігівщини. Станом на 1886 рік у селі мешкало 394 особи, налічувалось 73 двори, існували молитовний будинок та 2 лавки[1]. Покровка — це село колишніх державних селян. Перша письмова згадка про село Покровка з'явилася 1791 року. Свою назву воно дістало на честь перемоги над турками у битві за Кінбурнську фортецю. Ця подія сталася 14 жовтня 1787 року. Тут похований Сидір Білий (1735 — 20 червня 1788 року). Ховали свого отамана козаки за старим запорозьким звичаєм — під гарматну пальбу — в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці

У часи існування Кримського ханства, неподалік від сучасного села Покровка — на північному заході — існувало татарське поселення, позначене на старих картах як «Місь Хересі».

На початку ХІХ ст. село існувало у вигляді хуторів, назви яких походили від прізвищ засновників — Бородинівка, Морозівка, Передерійовка, Ковалівка, Чимилівка. Ці назви зберігаються дотепер. За традицією, населення села зосереджено у трьох місцях — при Ягорлицькій затоці Чорного моря (найбільша частина), при Дніпро-Бузькому лимані й у передмісті зруйнованої кінбурнської фортеці.

1870 року, у с. Покровка було 140 дворів, жителі мали 6502,7 десятини землі. Орні землі становили 649 десятин, 3458 — пасовиська. На кожен двір припадало по 6 голів великої рогатої худоби, тому скотарство було одним із найважливіших занять для населення. Другим важливим промислом було рибальство. Ловили білугу, осетрів, камбалу, кефаль, скумбрію (баламута). Покровчани рибалили у морі на шаландах по декілька чоловік. На кожній був куховар, який готував їжу. Робочий день на шаландах розпочинався зі сходом сонця. Якщо улов був багатим, на щоглу вивішували халат або кошик — це було сигналом, щоб жінки та діти, які чекали на березі, готувались якнайшвидше перебрати сітки і виплутати рибу. З червня до жовтня тривала ломка солі на соляних озерах, на яких працювали не лише чоловіки, а й жінки й діти. Ще у ХІХ ст. на кефальних озерах було створено велике кефальне господарство площею 15 кв. км. Це була система природних озер, з'єднаних штучними і природними каналами з Ягорлицькою затокою. За станом каналів стежили діди, призначені громадою. Канали прочищались спеціальними дерев'яними пристроями, які тягли воли по обидва боки каналу. З покровських озер щорічно виловлювали 150—200 центнерів кефалі.

Церкву Покрови Божої Матері звели у центрі Покровки 1914 року. Раніше на цьому ж місці знаходилась інша церква, теж Покрова, зведена на честь перемоги над турками у російсько-турецькій війні. Того часу на терені Кінбурнської фортеці було дві церкви. В одній із них — Олександрівській — за старим запорозьким звичаєм — під гарматну пальбу — поховали козаки свого отамана, козачого полковника Сидора Білого загиблого під час оборони Кінбурнської фортеці.

1924 року храм у Покровці було закрито. Через 10 років були зняті дзвони та хрести, а приміщення перебудували для потреб мешканців села. В радянські роки тут був склад, потім клуб. 1986 року церква згоріла. У 2000 роках храм відбудовано.

У Другій світовій війні брали участь 150 жителів села, 113 з них нагороджені орденами і медалями СРСР, 61 чоловік поліг смертю хоробрих. 1975 року в Покровці споруджено пам'ятник на честь воїнів-визволителів і воїнів-односельців, загиблих у боротьбі з гітлерівськими військами.

Економіка[ред. | ред. код]

У Покровці працюють риболовецькі бригади. Розвивається туристична галузь.

Освіта і культура[ред. | ред. код]

У Покровці є школа (на 1 вересня 2019 року, учителів — 4, учнів 17), клуб, 2 бібліотеки з фондом 14,4 тис. книг. Донедавна була дільнична лікарня на 25 ліжок (5 медпрацівників, у тому числі 1 лікар), аптека, магазин, відділення Укрпошти, Ощадбанку України. Покровську школу на початку минулого століття збудовано на кошти Г. М. Капусти, нащадка кошового осавула з війська Богдана Хмельницького. У той час його родина була найбагатшою на півострові. На початку 1920 р. Григорія Капусту було заарештовано і згодом знищено. Людей з прізвищем Капуста нині на Кінбурні нема[2].

Природа та екологія[ред. | ред. код]

Дорога на Кінбурн — по піску потребує спеціальної техніки.

Кінбурнська коса є унікальним куточком живої природи, у якому, — понад тисяча різних видів рослин, 3965 га лісонасаджень. Тут розташовано 250 мілководих прісних і солоних озер, порослих осокою і очеретом, що створює сприятливі умови для гніздування, відпочинку і зимівлі диких водоплавних птахів. Волижин ліс — ділянка біосферного Чорноморського заповідника — розташований на площі 203 га. У складі заповідника з 1937 року. На Кінбурнській косі можна побачити найбільші у Європі поля диких орхідей. У регіональному ландшафтному парку 2 види цих квітів. На Кінбурнській косі їх на квадратному метрі — кілька десятків. На частині території коси, створено Чорноморський біосферний заповідник Національної академії наук України, де під охороною перебувають птахи — білі чаплі, лебеді, чорноголові чайки, фазан, сірі куріпки, качки, а також цінні тварини — олені, сарни. У 1971 р. за рішенням Миколаївського облвиконкому Кінбурнська коса оголошена державним заповідником.[3]


Зелена аптека[ред. | ред. код]

На Кінбурнському півострові нараховано майже тисячу видів рослин. Серед них особливо цінні лікарські:

Місцеве населення Кінбурну використовує такі рослини при захворюваннях:

Чай готують із чебрецю, м'яти, звіробою, малини, деревію, цикорію тощо[3].

Відомі люди[ред. | ред. код]

В селі народилися:

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Інтернет-ресурси[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Кінбурн [Текст]: історич. роман / О. К. Глушко. — Київ: Радянський письменник, 1988. — 300 с. — ISBN 5-333-00043-3

Кустова С., Ивашко Е., Гаврилов С. Кинбурнская коса: книга-альбом. — К.: Геопринт, 2010. — 144 с.

Твердовська, Любов. Історичними стежками Кінбурнської коси. — Миколаїв, 2015. — 100 с., іл.

Бачинська О. А. Кінбурн // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 326. — ISBN 978-966-00-0692-8.

Давиденко В. М. Кінбурнський півострів, Кінбурнська коса, Білобережжя… : науковопопулярне видання / Володимир Маркович Давиденко, Василь Богданович Чаус. — Миколаїв: Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 2018. — 96 с. ISBN 978-966-336-397-4

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  2. Твердовська, Любов. Історичними стежками Кінбурнської коси. — Миколаїв, 2015. — 100 с., іл.
  3. а б Архівована копія. Архів оригіналу за 19 серпня 2019. Процитовано 23 березня 2022.