Покровський Михайло Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Покровський Михайло Миколайович
Pokrovskiy MN.jpg
Народився 17 (29) серпня 1868
Москва, Російська імперія[1]
Помер 10 квітня 1932(1932-04-10)[1][2][3] (63 роки)
Москва, СРСР[1]
·злоякісна пухлина
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1937).svg Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg СРСР
Діяльність історик
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова і Імператорський Московський університет[d]
Науковий керівник Ключевський Василь Йосипович і Виноградов Павло Гаврилович
Відомі учні Панкратова Ганна Михайлівна, Нечкіна Милиця Василівна, Мінц Ісак Ізраїльович, Генкіна Есфір Борисівна[d], Сидоров Аркадій Лаврович[d] і Зайдель Григорій Соломонович[d]
Володіє мовами російська
Заклад Інститут червоної професури, Q4201527?, Q4205106?, Інститут марксизму-ленінізму і Комуністична академія
Членство Академія наук СРСР, Центральний виконавчий комітет СРСР і Всеросійський центральний виконавчий комітет
Посада Член Всеросійської ради[d]
Партія КПРС
Нагороди
орден Леніна

Покровський Михайло Миколайович (17 (29) вересня 1868(18680929), Москва  — 10 квітня 1932, там само) — історик, засновник й організатор радянської історичної науки, політичний і державний діяч. Дійсний член, академік АН СРСР (1929)[4].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в Москві. Після закінчення Московського університету (1891) залишений для підготовки до професорського звання по кафедрах російської та загальної історії, учень Василя Ключевського й Павла Виноградова. Вважав себе «легальним марксистом», в історичних творах стояв на позиціях «економічного матеріалізму». У період революції 1905—1907 став більшовиком, входив до складу бойової організації Московського комітету РСДРП. Від 1907 — у Великому князівстві Фінляндському (у складі Російської імперії), із 1909 — в еміграції (Париж, Франція), де займався науковою працею.

Покровський розробляв питання історії Росії для 9-томної «Истории России в ХIХ в.» (переважно зовнішньої політики) та Енциклопедичного словника Гранат. 1910—12 в Москві була опублікована праця Покровського «Русская история с древнейших времен» (у співавторстві; всього вийшло 8 видань; 1 і 2 видання — в 5-ти томах, наступні — у 4-х). У 2-му томі вміщено окремий розділ (глава 9: Борьба за Украину: 1) Западная Русь; 2) Казацкая революция; 3) Украина под московским владычеством). У книзі стверджувалося, що російські історики-«державники» — не зверталися до історії України, «не вміли вмістити» її «у свою схему російської історії». За твердженням українського діаспорного історика Степана Величенка:

«Його двотомна історія… була одним із небагатьох дореволюційних досліджень, критично налаштованих щодо української політики російського уряду, але найважливішим у ній було те, що вона надавала українському минулому статус самостійної національної історії. Розділ публікації М. Покровського, присвячений ранньомодерній Україні — це справжній прорив, живий приклад того, як відмінний концептуальний підхід, застосований щодо загальнодоступного матеріалу, приводить до радикально відмінної інтерпретації минулого»[5]

Повернувшись у серпні 1917 року до Москви, Покровський поринув у політичну діяльність, узяв активну участь в організації захоплення більшовиками влади в Москві в жовтні-листопаді 1917 року, працював комісаром із закордонних справ Московського військово-революційного комітету. 14 (1) листопада 1917 р. обраний головою Московської ради робітничих і солдатських депутатів. Включений до складу делегації на мирні переговори в Брест-Литовськ, став «лівим комуністом». У березні 1918 — голова РНК Московської області, невдовзі — член РНК РСФРР й заступник народного комісара освіти РСФРР. Покровський керував відділами шкільної політики, науковим, вищих навчальних закладів і одночасно — Державною вченою радою, згодом — Академічною радою, до якої, крім Вченої ради, були включені Головархів й Управління музеями, брав активну участь у створенні робітничих факультетів, Соціалістичної академії, 1921 р. — Інституту червоної професури (1921—1931 рр. — ректор). Із 1922 — голова Центрального архівного управління, від 1924 — керівник Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, від 1925 — голова Товариства істориків-марксистів. У квітні 1931 Покровського затверджено директором Інституту історії Комуністичної академії.

Помер у Москві.

Після смерті[ред. | ред. код]

Після смерті Покровського певний час продовжували видаватися його твори (зокрема, вийшло 5 посмертних видань «Русской истории в самом сжатом очерке»), а критика на його адресу здебільшого не виходила за межі наукової дискусії. Із посиленням культу особи Й.Сталіна вона набувала дедалі більш замовного й звинувачувального характеру (наприклад, видання Інституту історії АН СРСР «Против исторической концепции М. Н. Покровского» (1939), «Против антимарксистской концепции М. Н. Покровского»; 1940). У роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—45 під гаслом «критики поглядів Михайла Покровського» проглядалася тенденція реабілітувати концепції російської «державницької» історіографії.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]