Половці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Половці
Cumania (1200) ukr.png
Територія розселення половців на початку 13 століття.
Розселення і кількість
Ареал
Раса європеоїди, монголоїди
Походження Середня Азія (Кімакський каганат)
Мова половецька мова
Релігії тенгріанство
язичництво
християнство
іслам

По́ловцітюркомовний кочовий народ пізнього середньовіччя. У XI—XII століттях населяли Євразійський степ, відомий тоді як Половецький степ — від Дунаю до Хорезму.[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці кочовиків-конкурентів печенігів, хозарі, ясів. У ХІІІ підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Справили великий вплива на політичну культуру на військове мистецтво сусідніх монархій Угорщини, Молдавії, Трансильванії, Валахії, Болгарії, Литовсько-Руської держави тощо. Говорили половецькою (кипчацькою) мовою. Взяли участь у формуванні українців[2], угорців, молдаван, румунів, кримських татар, сучасних тюрських етносів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Половецька мова є предком сучасних кипчацьких мовказахської, кримськотатарської та інших.

Назви[ред.ред. код]

Угорський король Владислав I Святий бореться з половецьким богатирем

Історія[ред.ред. код]

Прихід в українські степи[ред.ред. код]

Половецький шолом з личиною

Частина східних тюрків, розбитих уйграми в 744 році, поселилася в степу (Північно-Східний Казахстан, верхів'я Іртиша) між двома важливими торгово-політичними центрами: Волзькою Булгарією та Баласагуном над озером Іссик-Куль (столицею Караханідської держави). Ці тюрки (кипчаки) були сусідами протомонголів кімеків (Кімекського каганату), яких називали куманкун. У 2-й половині IX століття кімеки прикочували з південної Маньчжурії до річки Іртиш під тиском протомонгольських племен киданів (китаїв) у північному Китаї, й включили кипчаків до своєї політичної організації як «праве» крило[3].

1031 року тибетські тангути розбили уйгурську Ганьсуську державу в Західному Китаї, правляча верхівка якої втекла на захід. Провідниками втікачів був протомонгольський рід Кай, колишні сусіди кімеків у Маньчжурії. 1040 року, після невдалих спроб здобути Караханідську державу, Кай рушили у степ, спричинивши ланцюгову міграцію кочових народів на захід: Кай натиснули на кімеків, вони — на кипчаків, ті — на торків, а останні на печенігів в українському степу (1050)[3].

Поки торки встигли розглянутися на новій території — вже у 1055 році там з'явилися кипчаки (половці), які прийнявши в 1043 році прийняли іслам, щоб забезпечити собі симпатії іслам­ського світу; вони перемогли торків і стали панами печенізько-хозар­ського степу, що відтоді називався Дешт-і Кипчак, тобто «Поле Половецьке»[3].

Ім'я тюркського панівного роду половців невідоме; пізніше, після їх переходу на службу до Грузії (1118 р.) цей рід став зватися Тертер-оба, від імени відомої притоки р. Кури.

На початку 11 ст. з'явились над Волгою.

1055 року кипчацька орда на чолі з ханом Болушем вперше підійшла до південно-східних кордонів Русі. Територія від західних відрогів Тянь-Шаню до Дунаю, на якій кочували половці, в 11-15 ст. називалась Дешт-і-Кипчак (Половецьке поле).

Русь. Північне Причорномор'я[ред.ред. код]

Половецька земля (початок ХІІІ ст.)

У давньоруських літописах половці вперше згадуються під 1054 роком. Із 1055 р. вони згадуються у зв'язку з нападами на своїх осідлих сусідів — Русь, зокрема Київську, Переяславську та Чернігівську землі. Намагаючись захистити кордони Київської держави, руські князі робили походи проти кочівників.

Упродовж 11 ст. половці, переходячи з місця на місце, освоїли величезні степові простори. Наприкінці 11 ст. половці перейшли до постійних зимовищ у басейні Сіверського Дінця. Тут споруджувались їхні святилища зі статуями предків, насипались кургани.

Після Долобського з'їзду 1103 року Володимир Мономах у 1103, 1111 і 1116 разом з іншими князями здійснив три походи проти половців, завдавши їм відчутної поразки. Під час першого походу руські війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів Урусобоя, Алтунопоя, Белдуїза. Половці були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і ще 20 ханів загинули. Під час походів 1111 і 1116 років руські дружини здобули половецькі «міста» та численні селища, розташовані на берегах Сіверського Дінця.

Половецькі орди із Сіверського Дінця відступили на схід, за Волгу. Після смерті хана Шарукана 40-тисячна орда, очолювана його сином Отроком, відкочувала на Кавказ, де вступила на службу до грузинського царя Давида Будівника. У Подніпров'ї половецькі орди на чолі з ханами Боняком і Тугорканом також здійснювали походи на Візантію та руські землі.

На початку 12 ст. половці повністю освоїли причорноморські та приазовські степи. До того часу належать багато майстерно виготовлених кам'яних статуй, встановлених на курганах, зимовищах, при дорогах. Фігури, виготовлені з пісковика, вапняка та червоного граніту, зображують людей із притиснутою до живота двома руками посудиною.

На середину 12 ст. межі половецької землі проходили межиріччям Волги та Дону на сході, на півдні — північнокавказькими, кримськими та приазовськими степами, на півночі — річкою Сула, на заході — межиріччям Інгульця і Дніпра.

У другій половині 12 ст. окремі половецькі орди, які згадуються в давньоруських літописах під ім'ям Токсобичі, Єлтукови, Бурчевичі тощо, почали утворювати нові об'єднання, з яких найсильнішими і найорганізованішими були Придніпровське і Донське по річці Сіверський Дінець (Біла і Чорна Куманії). На чолі сіверо-донецького (донецького) об'єднання стояв рід відомого хана Шарукана. До цього роду належали також хани Сирчан, Отрок і Кончак, який у другій половині 12 ст. об'єднав значну частину половців у єдину державу. Ряд кам'яних статуй цього часу, виявлені в середній течії Сіверського Дінця, передають європеоїдні риси половецьких ханів і знаті. Обличчя у них овальні, ніс із горбинкою, вуса прямі або хвилясті. Половці традиційно складали значну частину війська князів Русі.

Давньоруський літописець пише про Кончака як могутнього богатиря. Його стійбище знаходилось на березі р. Тор у середній течії Сіверського Дінця. Тут у полоні перебував новгород-сіверський князь Ігор Святославич після поразки руських дружин під час битви на р. Каяла в 1185 р. (втік за допомогою половця Лабора). Похід Ігоря Святославовича на половців 1185 р. оспіваний у знаменитій поемі «Слово о полку Ігоревім».

Монгольська навала[ред.ред. код]

На початку 20-х рр. 13 ст. половці зазнали численних поразок від монголо-татар, згодом були розгромлені донські, передкавказькі орди половців та їх союзники — алани.

1223 року половці остаточно були розбиті на річці Калка. Після утворення Монгольської імперії частина половців приєдналася до війська монголів. Вихідці з половецьких земель складали значну частину урядовців та військовиків Золотої Орди. Більша частина половців залишилась у рідних степах Причорномор'я та згодом асимілювалась.

Після поразки у битві з Тохтамишем Мамай відійшов у східноукраїнські і причорноморські степи, його син, нащадок Чингізхана по матері, разом з військом прийняв християнську віру і став під руку великого князя литовського, отримавши з його рук титул князя Глинського і володіння на землях нинішніх Полтавської, Черкаської, Сумської і Чернігівської областей. Так закінчилась історія половців і почалась історія козацтва.

Міграція[ред.ред. код]

   Половецькі поселення в складі Угорщини (ХІІІ ст.)

У 1150-х роках деякі половці почали почали переселятися до Болгарії. 1185 року вони очолили волосько-болгарське повстання проти Візантії, що призвело до створення другого Болгарського царства, із поло­вецькими династіями Асєнів (1185—1280), Тертер-оба (1280—1323) та Шишманів (1323—1396)[2].

1239 року, під тиском монголів зі сходу, деякі половецькі роди під проводом хана Котяна відкочували до Угорського королівства. Це спричинило конфлікт половців з угорською знаттю, внаслідок якого хан був убитий, а кочівники відійшли до Болгарії. 1246 року, після спустошливої монгольської навали, угорський король Бела IV вдруге запросив 40-60 тисяч половців до Угорщини і розселив їх між Тисою і Дунаєм, біля річок Кереш, Марош і Темеш. Переселенці утворили край Куманію, який від 1279 року до 1876 року користувався широкою автономією[4]. Територіально половці поділялися на 7 родів, організованих організовано у секи (sedes). Саме тут вони найдовше зберігали свою мову та культуру — ще 1744 року Стефан Варро, чи не останній половець, який знав мову своїх предків, прибув до Відня у складі половецько-язизького посольства до Марії-Терезії. Сліди присутності середньовічних половців збереглися в етнографічних групах сучасних угорців.

Інше[ред.ред. код]

1282 року з лівобережжя Тиси значні групи половців переселилися до Молдавії.

В Єгипті половці становили гвардію султана — мамлюків.

Суспільство[ред.ред. код]

«Вежі» - пересувні юрти половців (Радзивілівський літопис)

Половці вели кочовий спосіб життя (щоб кочувати, одній сім'ї треба було мати табун із 25 коней, а також вівці, кози тощо), здійснювали напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Варто також звернути увагу, що в умовах українського степу, половці використовували напівосідле скотарство, перезимівку худоби (зимівники) і заготівлю кормів на зиму.

Як в усіх степових імперіях населення Половецького степу було етнічно і мовно строкатим. Крім панівної прото-монгольської верхівки (Кімек, Кай, Китай, Олберлю) маси кочового населення були мабуть тюркомовним, тоді як купці були іранського (Деремела-«Бродники»), вірменського або єврейського походження. Вірмени мали особливо тісні контакти з половцями — ще в XVI—XVII ст., навіть у церковних та судових справах вони вживали половецької мови, яку писали вірменським алфавітом; про це свід­чать судові акти із Кам’янця-Подільського того часу[2].

Приблизно у половині XII ст. частина половців прийняла караїмізм. Це нинішні караїми, яких у 1240-1250 роках Данило Галицький та Лев Данилович переселили до Галича і Львова (Кукизів), а Вітовт (у XIV—XV ст.) до своїх резиденцій Луцька та Трок[2].

Релігія[ред.ред. код]

Половецька кам'яна баба

У половців панувала типова для язичницького степу релігійна терпимість. Верхівка сповідувала мототеїстичне тенгріанство, яке поєднувалося із тюрко-монгольським культом предка-вовка. Серед простих половців були поширені язичництво, маніхейство, несторіанське христянство, караїмізм, середньоазійський варіант ісламу (останній став панівним серед тюркомовних кипчаків від 1045 року)[2]. Під впливом руських та болгарських правителів деякі знатні половці приймали православ'я; а під впливом угорців — католицизм. З другої половини XIII ст. на Кримо-Азовському побережжі діяла католицька місія, свідком діяльності якої залишився «Кодекс Куманікус» (половецько-італійсько-перський розмовник та матеріяли для християнської пропо­віді серед половців). З половини XIV ст. тюркська версія ісламу стала панівною релігією Золотої Орди, що прискорило ісламізацію залежного на­селення половецького степу[2]. Ті з половців, що не прийняли ісламу влилися в руську (українську) та московську (російську) мовну спільноти[2].

За скіфським кочовим звичаєм половці ховали померлих у курганах, лицем на схід. Типовими надмогильним стелами були так звані «кам'яні баби» (кам'яні статуї), що уособлювали померлих. На теренах України зареєстрована велика кількість цих пам'яток, особливо в Донецькій, Луганській і Запорізькій областях[2].

Мова[ред.ред. код]

Мова половців належала до кипчацько-половецької підгрупи кипчацької групи тюркських мов. Відомий Кодекс Куманікус — пам'ятка половецької мови початку XIV ст.

Топоніміка[ред.ред. код]

Україна[ред.ред. код]

Половці залишили помітний слід в українській топоніміці. Але досі половецьких назв не досліджено. Джерела знають низку сіл і містечок Половці, Половичі, Половецьке, названих за іменем кочовиків. Місто Умань дістало назву від половців (куман), як і поселення Китайгород[5].

Багато назв пов'язаних із половецькими діячами знаходимо в межиріччі Дон­ця та Дону: Змієве городище, Змі­їв курган (на південь від Харкова), що названі від слов’янського пе­рекладу імени Шарукана. Від Кобяка походять два городища: біля Змієва та дельти при усті Дону. Шлях, що сполучував До­нець і Дніпро (у XVII—XVIII ст. — Коломак-Орчик) називався Кончаковим. На по­чатку XVII ст. українські колоністи Слобожанщини застали ще у верхній течі Донця (по Торець на півдні) цілу систему половецьких юртів (не уживаних татарами), Св'яті гори поблизу Ізюма та Каґанський перевіз (із Каґанським колодязем) через Донець біля Чугуєва[6].

Населені пункти:

Річки

Інші[ред.ред. код]

Цікаві факти[ред.ред. код]

Відомі половецькі хани[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Голден П. Б. (США. Ньюарк, Нью-Джерси) Религия кыпчаков средневековой Евразии / Степи Європи в епоху середньовіччя Збірник наукових праць. — 2008, № 6
  2. а б в г д е ж и Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, №1-2. С. 117.
  3. а б в г д е ж Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, №1-2. С. 112.
  4. Józsa Hévizi. Autonomies in Hungary and Europe: A Comparative Study [1]. Corvinus Society, 2004. P. 18-22.
  5. Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, №1-2. С. 117-118.
  6. Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, №1-2. С. 118.
  7. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М.: АСТ Москва, 2008. — С. 504, 578, 718. — 839 с.
  8. Народні вірування, демонологія, космогонія(укр.)

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Квітницький М. В. Половці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 350. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  • Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000
  • Довідник з історії України. За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993
  • Козловский С. Средневековая Русь и кочевники Северного Причерноморья в IX — первой половине XIII в.в.: внешнеполитические и социально-экономические аспекты / Сергей Козловский // Colloquia Russica. — T.1. Ruś średnioweczna a sąsiedzi (IX — poł. XIII w.). Materialy międzynarodowej konferencji naukowej. — Kraków, 2011 — S. 80-88.
  • Козловський С. Матримоніальні зв'язки галицьких і волинських князів з кочівниками Північного Причорномор'я (XI — перша пол. XIII ст.) / Сергій Козловський // Студентські Історичні Зошити. Тези доповідей II Міжнародної наукової студентсько-викладацької конференції: «Князівства Галицьких і Волинських земель в системі міжнародних відносин ХІ-XV ст.». — Івано-Франківськ, 2011 р. — Вип. 2 — С. 18-20.
  • Markwart J. Ober das Volkstum der Komanen, Berlin, 1914.
  • Pelliot P. A propos des Comans, Journal Asiatique, XI ser. т. 15 (1920), 125—185.
  • Расовскій Д. А. Половцы. Seminarium Kondakovianum, т. 7 (1935), 245—266; т. 8 (1936), 161—182; т. 10 (1938), 155—178; т. 11 (1940), 95—128.
  • Расовскій Д. А. Русь, Черные Клобуки и Половцы въ XII в. Извес­тия на Българскато Историческо Дружество, т. 16—18, Софія, 1940, 369—378.
  • Czegledy К. А Kunok eredeteról, Magyar Nyelv, т. 45 (1949), Budapest, 43—50.
  • Плетньова С.А. Половцы [2] [3]. (Страницы истории нашей Родины). Москва: Наука, 1990. ISBN 5-02-009542-7.
  • Прііцак О. Polovtsiana 1—2”, Reęid Rahmeti Aratięin, Ankara, 1966, 380—381;
  • Прііцак О. Non-Vild’ Polovtsians”, To Honor Roman Jakobson, The Hague, 1967, 1615—1623;
  • Прііцак О. „Деремела-Бродниіки”, International Journal of Slavic Linguistics and Poetics, т. IX, 1965, 82—96.
  • Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, №1-2. С. 112-118.
  • Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Восточной Европы под властью Золото-Ордынских ханов, Москва, 1966.
  • Грунин Т. Документы на половецком языке XVI в. (Судебные акты Камеиец-Подолъской армрмской общины). Москва, 1967

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.