Полубояров Павло Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павло Павлович Полубояров
рос. Павел Павлович Полубояров
Народження 3 (16) червня 1901(1901-06-16)
Тула
Смерть 17 вересня 1984(1984-09-17) (83 роки)
Москва
Поховання
Приналежність Прапор Радянської армії Радянська армія
Вид збройних сил Сухопутні війська
Рід військ RAF A emb-Armoured forces1936.gif танкові війська
Освіта Військова академія бронетанкових військ імені Маршала Радянського Союзу Р. Я. Малиновського
Роки служби 1919–1984
Партія КПРС
Звання SA A-armour F9Mars 1974.svg Маршал танкових військ
Командування 17-й танковий корпус
4-й гвардійський танковий корпус
5-та гвардійська танкова армія
Війни / битви Бої на Халхин-Голі
Німецько-радянська війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Жовтневої Революції Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Суворова II ступеня Орден Суворова II ступеня
Орден Кутузова II ступеня Орден Кутузова II ступеня Орден Червоної Зірки Орден Червоної Зірки
Орден «За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР» III ступеня
Полубояров Павло Павлович у Вікісховищі?

Павло́ Па́влович Полубоя́ров (рос. Павел Павлович Полубояров; 3 (16) червня 1901(19010616) — 17 вересня 1984) — радянський військовик, учасник Другої світової війни, маршал бронетанкових військ (1962). Герой Радянського Союзу (1945).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 3 (16) червня 1901 року в місті Тула в родині ремісника. Росіянин. Закінчив міське училище. Працював обліковцем, згодом — різноробом на одному з тульських заводів.

У 1917–1918 роках обирався членом правління, завідувачем трудовими дружинами в Тулі. В листопаді 1919 року добровільно вступає до лав РСЧА. У 1920 році закінчує Тульські піхотні командні курси й того ж року — Школу вищого командного складу автоброневих частин РСЧА. Член РКП(б) з 1920 року.

З жовтня 1920 по жовтень 1922 року — командир важкого танку 6-го окремого танко-автоброневого загону. Брав участь у придушенні антибільшовицьких повстань на Південному Уралі.

З жовтня 1922 по вересень 1926 року навчався у Ленінградській Військово-броневій школі. З вересня 1926 року — командир взводу 3-го автомотополку (Харків), з жовтня 1927 року — командир навчального взводу бронемашин 12-го автоброневого дивізіону (Бердичів), з грудня 1929 року — командир автоброневого дивізіону 45-ї стрілецької дивізії (Київ).

У квітні-листопаді 1931 року навчався на курсах у Казані. З листопада 1931 року — начальник штабу навчального танкового полку (Київ).

У травні 1932 року переведений до штабу Українського військового округу. Обіймав посади помічника начальника сектора бойової підготовки автобронетанкових військ, начальника 1-го сектора автобронетанкових військ.

З листопада 1934 по листопад 1938 року — слухач Військової академії механізації і моторизації РСЧА імені Й. Сталіна. З листопада 1938 по червень 1940 року — начальник автобронетанкових військ Забайкальського військового округу. Брав участь у бойових діях на Халхин-Голі.

З червня 1940 року — заступник командуючого 17-ю армією Забайкальського ВО, з січня 1941 року — начальник автобронетанкового управління Ленінградського військового округу, з березня того ж року — начальник автобронетанкового управління Прибалтійського особливого військового округу.

Учасник німецько-радянської війни з червня 1941 року. З червня 1941 по березень 1942 року — начальник автобронетанкових військ Північно-Західного фронту. У березні-серпні 1942 року — заступник командуючого Калінінським фронтом з танкових військ.

7 серпня 1942 року за особистим проханням призначений командиром 17-го танкового корпусу Воронезького, а згодом — Південно-Західного фронту. У січні 1943 року корпус був перейменований у 4-й гвардійський танковий корпус. під керівництвом П. П. Полубоярова корпус пройшов бойовий шлях від Дону до Берліна і Праги.

По закінченні війни продовжив військову службу. З квітня 1946 по березень 1949 року — командуючий 5-ю гвардійською танковою (з липня 1946 року — механізованою) армією.

З березня 1949 — перший заступник, з травня 1953 року — заступник командуючого бронетанковими і механізованими військами Червоної армії. З січня 1954 року — заступник начальника, з травня 1954 року — начальник бронетанкових військ Червоної армії. З січня 1961 по травень 1969 року — начальник танкових військ Червоної армії.

З травня 1969 й до кінця життя — військовий інспектор-радник групи генеральних інспекторів МО СРСР.

Обирався депутатом Верховної Ради РРФСР та Верховної Ради Білоруської РСР, депутатом Ленінградської міської ради. Член ЦК КП Білорусі.

Мешкав у Москві, де й помер 17 вересня 1984. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Нагороди і почесні звання[ред. | ред. код]

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 травня 1945 року за вміле управління частинами корпусу під час оволодіння містом Дрезден та виявлені при цьому мужність і героїзм, генерал-лейтенантові Полубоярову Павлу Павловичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 7313).

Нагороджений чотирма орденами Леніна, орденом Жовтневої революції, п'ятьма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 2-го ступеня, двома орденами Кутузова 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, орденом «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня, медалями та іноземними нагородами.

Пам'ять[ред. | ред. код]

Ім'ям Павла Полубоярова названо вулиці в Москві та Наро-Фомінську Московської області.

Твори[ред. | ред. код]

П. П. Полубояров є автором статей «Нагальні завдання танкістів» (1962), «Львівсько-Сандомирська операція» (1964), «Битва на Волзі» (1967), «Міцніше броні» (1969) та інших.

Посилання[ред. | ред. код]