Польський ультиматум Литві

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Карта територіальних спорів Литви в 1939-1940 роках, де Віленський край виділено брунатним і жовтогарячим

Польський ультиматум Литві — ультиматум, вручений польським керівництвом литовській владі 17 березня 1938 року. Впродовж усього міжвоєнного періоду литовський уряд наполегливо відмовлявся мати з Польщею після 1920 року будь-які дипломатичні зв'язки на знак протесту проти польської анексії Віленського регіону[1]. Взаємини між обома державами, які були аж ніяк не добросусідськими, досягли піку напруженості 11 березня 1938 року, коли на кордоні з Литвою було виявлено тіло вбитого польського прикордонника. Дана подія, яка збіглась у часі з анексією Австрії нацистською Німеччиною, викликала багатотисячні мітинги у польських містах і посилила антилитовські настрої. Польське керівництво, користуючись міжнародною кризою для розв'язання давніх суперечок, висунуло Литві ультиматум. У ньому вимагалося, аби уряд сусідньої балтійської країни беззастережно погодився встановити дипломатичні відносини з офіційною Варшавою протягом 48 годин і завершив взаємну акредитацію послів до 31 березня. У протилежному випадку поляки залишали за собою можливість «власними засобами забезпечити законні інтереси своєї держави».

Литовці розуміли, що встановлення дипломатичних відносин означало де-факто відкликання литовських претензій на Віленський край та їхню історичну столицю — Вільнюс (відомий полякам як Вільно). Апеляція до провідних країн світу, окрім формальних декларацій про засудження дій Другої Речі Посполитої, не мала жодного наслідку.[2] Отож невелика держава, яка фактично опинилася віч-на-віч перед лицем загрози власній незалежності і територіальній цілісності, була вимушена 19 березня прийняти ультиматум. Сторони налагодили дипломатичні стосунки, здійснили обмін посольствами. Невдовзі було відновлено поштово-телеграфне й залізничне сполучення, торговельний обмін та встановлені консульські відносини. Тим не менш, Литва не погодилася визнати втрату Вільнюса де-юре[3][4]. Протягом 1939 року в польсько-литовських взаєминах окреслилася певна відлига і станом на початок Другої світової війни балтійська республіка залишалася суворо нейтральною державою.

Вільнюський спір[ред.ред. код]

Люціан Желіговський
Мапа Серединної Литви

Литва розірвала свої дипломатичні зв'язки з Польщею після того, як у жовтні 1920 року польський генерал Люціан Желіговський влаштував бунт[5]. Він вдерся на утримувану литовцями територію, захопив спірне місто Вільнюс і заснував короткочасну Республіку Серединної Литви — формально незалежну державу. Його дії мали справляти враження, що це нібито повстання місцевих поляків та білорусів, однак насправді все відбувалося у чіткій відповідності до вказівок Юзефа Пілсудського. Маріонеткове державне утворення проіснувало недовго і в 1922 році увійшло до складу Другої Речі Посполитої. Поляки обґрунтовували претензії на край етнічним складом населення. Справді, у демографічному відношенні Вільнюс був найменш литовським серед литовських міст[6], поділене майже порівну між польськомовним населенням і євреями, при цьому носії литовської мови становили там близько 2-3 % населення, як за даними російського (1897)[7][8], так і німецького (1916) переписів[9]. Литва зажадала, аби польські війська відійшли за лінію, накреслену Сувальською угодою, тоді як Польща облудно трималася версії, що вона не уповноважувала на такі дії Желіговського.

Ліга Націй спробувала стати посередником у спорі, її керівник Поль Іманс[en] запропонував конкретні ініціативи для створення федерації. Однак, обидві сторони не були схильні до компромісів і в січні 1922 року перемовини провалилися.[10] У січні 1923 року литовські війська вступили у контрольовану союзниками Мемельську область і влаштували Клайпедський заколот. Литовська окупація Мемеля (Клайпеди) була одним із головних чинників, які призвели до рішення Конференції послів про передачу Вільнюса Польщі в березні 1923 року[11].

Вирішення ситуації зависло в повітрі, обидві країни опинились у стані «ні війни, ні миру», позаяк Литва уникала визнання будь-яких польських зазіхань на згадане місто й область[6], а також відмовлялася вчиняти будь-які дії, які б визнавали польську владу над Вільнюсом навіть де-факто[5]. Литва розірвала всі дипломатичні відносини з Польщею і безперервно наголошувала, що Вільнюс залишається її постійною столицею (Каунас визначався тільки як тимчасова столиця). Польща у свою чергу відмовилася офіційно визнати існування будь-якого спору відносно цієї області, оскільки б це надавало законності литовським претензіям[12]. Країни розірвали залізничне та телеграфне сполучення, а поштова доставка стала ускладненою. Наприклад, аби надіслати лист із Польщі в Литву, потрібно було спершу доставити його в нейтральну країну, перепаковувати в новий конверт, видалити будь-які польські ознаки, і тільки потім переправити в Литву[13]. Конфлікт навколо Вільнюса залишався найважливішим питанням зовнішньої політики в Литві, але він дедалі більше сходив на узбіччя міжнародної арени. Були невдалі неофіційні спроби нормалізувати ситуацію, найпомітніша з них — прем'єр-міністра Литви Аугустінаса Вольдемараса у 1927—1928 роках та міністра закордонних справ Стасиса Лозорайтіса у 1934—1936 роках, який просив Смятону поновити дипломатичні відносини з Польщею. Обидві сторони вдавалися до емоційної й націоналістичної риторики[14].

Обґрунтування[ред.ред. код]

Антанас Смятона, перший і останній президент незалежної Литви у міжвоєнний час

11 березня, тобто за день до незаконного приєднання Австрії до Німецького Рейху, на кордоні між Литвою і Польщею трапився інцидент. На демаркаційній лінії в селі Траснінкай, що неподалік міста Меркіне, було виявлено тіло вбитого польського солдата Станіслава Серафіна (пол. Stanisław Serafin). Обставини його загибелі є доволі спірними, проте найбільша поширена версія наступна. Польський жовнір, патрулюючи прикордонну ділянку території, близько 5:00 ранку наткнувся на цивільних осіб, які намагалися перетнути офіційну межу країн. Він спробував зупинити їх, однак в результаті переслідування невідомих випадково потрапив на територію Литви. Там польського жовніра помітив литовський прикордонник Юстас Лукошявічюс (лит. Justas Lukoševičius). Попередивши своє керівництво про присутність іноземного солдата на литовській території, він отримав розпорядження затримати його. Спершу Лукошявічюс намагався мирно схопити бійця, однак коли це не вдалося, литовець чотирма пострілами смертельно поранив Серафіна. Важкопораненого поляка відвезли в Траснайкай, де він помер на ранок наступного дня. Литовці відмовилися допустити до нього польського лікаря, натомість литовський медик прибув занадто пізно[15].

Дослідники з обох країн висувають різні версії ходу подій, називаючи його смерть або польською чи литовською провокацією, або звичайною випадковістю. Зрештою, протягом 1920-х і 1930-х років вже відбувалися подібні інциденти: між 1927 і 1937 роками семеро литовських прикордонників були вбиті в ході 78 схожих випадків. Як правило, подібні казуси вирішувалися на місцевому рівні, аби не допускати непотрібної сторонам ескалації. Однак, з даного приводу польське радіо та газети, що вийшли із заголовками про «бандитський напад», роздмухали відомості про незначну подію до рівня державного скандалу, поглиблюючи антилитовські настрої всередині країни. Так, видання «Warszawski Dziennik Narodowy» назвало Серафіна «жертвою безглуздої ненависті»[16]. У Варшаві, Вільнюсі та ще чотирьох містах пройшли масові протести, на яких демонстранти під лозунгами «Жадаємо мобілізації» (пол. Żądamy mobilizacji) вимагали, аби уряд розпочав «похід на Ковно».[17] Існують свідчення, що в мітингах брали участь й представники Табору Національної Єдності (пол. Obóz Zjednoczenia Narodowego), польської проурядової мілітаристської партії[18].

13 березня офіційна Варшава оприлюднила погрозливе комюніке, в якому Литву звинуватили в провокації та створенні «ворожої атмосфери». На наступний день польський Сенат звернувся до влади сусідньої країни з вимогою беззастережного встановлення дипломатичних відносин. Для Литви відновлення зв'язків автоматично призводило до визнання наявної де-факто лінії кордону двох країн, а це в свою чергу було рівноцінними відмові від будь-яких претензій на місто Вільнюс.[15] Отримавши інформацію про те, що Польща здатна на крайні заходи, президент Антанас Смятона на перших порах погоджувався обговорити дипломатичні контакти, але майже в останню хвилину передумав[18]. 14 березня литовське керівництво, діючи через представника Франції у Варшаві, запропонувало Польщі відновити діяльність змішаної прикордонної комісії щодо розслідування інциденту, що стався 3 днями раніше, та прийняло ряд заходів для попередження подібного роду випадків у майбутньому. Втім, це була тільки часткова міра, яка Польщу явно не задовольняла. Розуміючи це, литовські дипломати звернулися до іноземних держав з проханням про міжнародну підтримку. Так, 14 лютого глава литовського МЗС Юозас Урбшіс повідомив про несприятливу для його країни ситуацію спочатку німецького посла в Ковно Зехліна, а 16 лютого оповістив заступника міністра закордонних справ Третього Рейху Георга фон Маккензена (нім. Georg von Mackensen). Тим не менш, їх відповідь була прохолодна: німецькі дипломати обмежились прийняттям інформації до відома[15][18].

Початкова версія[ред.ред. код]

Первинний варіант ультиматуму, розроблений Едвардом Ридз-Сміглим, прем'єр-міністром Феліціяном Славой Складковським та дипломатом Яном Семемком містив шість пунктів:

Ліві лапки
  1. Нормалізація дипломатичних й консульських відносин з Польщею;
  2. Дозвіл на нормальний залізничний і автомобільний рух та прямі телефонні й телеграфні лінії по демаркаційній лінії;
  3. Скасування положення Конституції про те, що Вільнюс є її столицею;
  4. Укладення конвенції, що захищає права польської меншини в Литві у повному обсязі;
  5. Укладення торговельної й тарифної угоди;
  6. Повне розслідування інциденту в Траснайкай.
Праві лапки

Відомості про інцидент на кордоні та аншлюс Австрії отримав і польський міністр закордонних справ Юзеф Бек, який на той час перебував в Римі у рамках державного візиту. Перебравшись 13 березня до італійського містечка Сорренто, Бек перервав візит і повернувся назад в Польщу. 16 березня у приміщенні варшавського Королівського замку відбулось засідання уряду. Під час зустрічі з президентом, депутатами парламенту та представниками кабінету Бек наполіг на тому, що ультиматум литовцям повинен містити лише одну вимогу: встановлення дипломатичних відносин. На його думку, таке формулювання не порушувало би жодних інтересів Литви, забезпечило можливість мирного врегулювання конфлікту та швидшого подолання напруженості між сторонами. 17 березня уряд цілком погодився з пропозицією Бека: зміст ультиматуму пом'якшили і виразили у найбільш обережній формі[19].

За «миролюбністю» Бека стояв продуманий політичний розрахунок і власні погляди на майбутнє Східної Європи. Будучи прихильником створення спільного польсько-балтійсько-скандинавського блоку під домінуванням Варшави, Бек розглядав наявну в Європі політичну нестабільність вдалим моментом для вирішення балтійського питання. Загалом концепція Міжмор'я була не нова, у свій час її висловлював й Юзеф Пілсудський; польські політики і дипломати розглядали утворення такого союзу як необхідний захід для протидії німецькому та радянському тиску. Як зазначав польський посол у Берліні Юзеф Ліпський, ультиматум Литві «продиктований нашим бажанням захистити себе в цьому регіоні від Німеччини». Перетворення Литви на сателіта, як собі уявляли це у Варшаві, робило б неможливим входження країни в орбіту німецького впливу, а з іншого боку відпадала загроза політичного зближення з Москвою. Крім того, поляки розуміли, що висунення додаткових вимог литовській стороні могло викликати негативну реакцію як з боку Радянського Союзу, так і Франції й Великої Британії[20]. Негативної реакції останніх поляки намагалися уникнути будь-яким чином.

Аби справити психологічний ефект та підсилити свої претензії поляки розпочали часткову мобілізацію своїх військ. Уздовж демаркаційної лінії вони розмістили 4 армійські дивізії, тобто понад 50 000 повністю укомплектованих солдат. Їм могли протистояти хіба що 20 000 литовських вояків. Польські війська посилили бронемашинами; до Вільно також оперативно перевели 2 бомбардувальні полки ВПС, що разом налічували близько 100 повітряних суден. Польський флот вільно себе почував і в прилеглих до Литви водах Балтійського моря[21].

Ультиматум[ред.ред. код]

Остаточний текст ультиматуму, розроблений Юзефом Беком та доставлений через посланника Вацлава Пжемиського в Талліні литовському дипломату Броніусу Дайліде, містив 4 пункти[22]. Візит польського посла тривав не більше 10 хвилин. Литовський дипломат двічі перечитав текст. На питання Дайліде, чи означатиме відмова від ультиматуму початок військових дій, Пжемиський ухилився від відповіді, мовляв, він не має повноважень робити будь-які пояснення чи тлумачення[17][23].

«

За наказом мого уряду маю честь повідомити Вашій Високоповажності наступне:

1. Пропозиція литовського уряду від 14 березня є неприйнятною, оскільки вона не дає достатніх гарантій безпеки на кордоні, особливо після негативного результату всіх попередніх спроб польсько-литовських переговорів.

2. Виходячи з цього, польський уряд вважає, що єдиним рішенням, яке відповідає всій серйозності ситуації, є негайне встановлення нормальних дипломатичних відносин без жодних conditions préalables. Це єдиний спосіб врегулювання сусідських відносин кожним урядом, що сповнений доброю волею уникнути небезпечних подій для миру.

3. Польський уряд залишає литовській владі 48 годин з моменту вручення даної ноти для прийняття пропозиції. Згідно з нею акредитація дипломатичних представництв в Каунасі і Варшаві повинна відбутися не пізніше 31 березня цього року. До цього часу будь-які технічні або інші угоди між урядами Польщі та Литви будуть здійснюватися відповідними послами в Таллінні. Обмін прикріпленими заявами про встановлення дипломатичних відносин повинен відбутися до закінчення зазначеного 48-годинного періоду в Таллінні між тамтешніми польськими та литовськими представниками.

4. Вищезазначена пропозиція не може бути предметом обговорень стосовно його змісту чи форми — це незмінна пропозиція. Відсутність відповіді, будь-які доповнення чи застереження розглядатимуться польським урядом як відмова. У випадку негативної відповіді польський уряд власними засобами забезпечить законні інтереси своєї держави.

Оригінальний текст (пол.)

Z polecenia mego Rządu mam zaszczyt zakomunikować Waszej Ekscelencji co następuje:

I. Propozycja Rządu Litewskiego z dnia 14 bieżącego miesiąca nie może być przyjęta, gdyż nie daje dostatecznej gwarancji bezpieczeństwa na granicy, zwłaszcza po ujemnym wyniku wszelkich dotychczasowych prób negocjacji polsko-litewskich.

II. Wobec tego Rząd Polski oświadcza, że za jedyne załatwienie, odpowiadające powadze sytuacji uważa natychmiastowe nawiązanie normalnych stosunków dyplomatycznych, bez żadnych conditions préalables. Jest to jedyna droga do uregulowania spraw sąsiedzkich dla każdego Rządu, ożywionego rzeczywiście dobrą wolą uniknięcia wydarzeń niebezpiecznych dla pokoju.

III. Rząd Polski pozostawia Rządowi Litewskiemu 48 godzin, licząc od chwili wręczenia niniejszej noty, dla przyjęcia powyższej propozycji z tym, że akredytowanie przedstawicieli dyplomatycznych w Kownie i w Warszawie nie mogłoby nastąpić później niż do dnia 31 marca bieżącego roku. Do tego czasu wszelkie porozumienia techniczne czy inne między Rządem Polskim i Litewskim byłyby prowadzone przez odnośnych Posłów w Tallinie. Wymiana załączonych not co do nawiązania stosunków dyplomatycznych miałaby nastąpić przed upływem wspomnianego terminu 48 godzin, w Tallinie między tamtejszymi Posłami polskim i litewskim.

IV. Powyższa propozycja nie może być przedmiotem dyskusji ani co do treści ani co do form – jest propozycją ne varietur. Brak odpowiedzi lub jakiekolwiek dodatki czy zastrzeżenia będą przez Rząd Polski uważane za odmowę. W tym negatywnym wypadku Rząd Polski własnymi środkami zabezpieczy słuszne interesy swego Państwa.

»

Ультиматум також містив додаток: проект відповіді, в якій йшлося про те, що Литва погоджується встановити регулярні дипломатичні відносини, відправити до Варшави договір і гарантувати нормальні умови для роботи польської місії в Каунасі[22].

Міжнародна реакція[ред.ред. код]

Держави Балтії та сусідні країни

Радянська Росія, яка ще в 1920 році підписала і ратифікувала договір з литовською стороною, протягом всього міжвоєнного періоду послідовно підтримувала претензії Литви на Вільнюський регіон.[24] У ситуації, що склалась в 1938 році, Радянський Союз також зайняв пролитовську позицію, висловивши зацікавленість у збереженні самостійності даної балтійської країни і пригрозив розірванням радянсько-польського пакту про ненапад від 1932 року. Попри те, керівництво СРСР дало чітко зрозуміти, що не має намірів втягувати власну державу в збройний конфлікт і порадило литовцям «поступитися насильству», оскільки «міжнародна громадськість не зрозуміє литовської відмови». Така позиція пояснювалась наявною загрозою з боку Японії, а збройна допомога Литві і відповідно введення Червоної армії могли призвести до військового конфлікту на двох фронтах.

Радянська сторона закликала Францію, головного союзника Польщі, втрутитись в конфлікт з метою деескалації й пом'якшення вимог ультиматуму. Так, міністр закордонних справ Французької республіки Жозеф Поль-Бонкур зажадав від Польщі відмовитися від своїх вимог або принаймні продовжити термін їх виконання. Така реакція викликала шквал обурення в польських дипломатичних колах. Втім, Франція, висловивши критику, не стала вживати яких-небудь додаткових заходів.[25] Як і Велику Британію, країну більше турбував проведений напередодні нацистський аншлюс. Тому апеляція Литви до провідних держав світу, окрім формальних декларацій про засудження дій Другої Речі Посполитої, не мала жодного наслідку. Навіть більше, західноєвропейські країни натиснули на Литву, аби та якомога швидше нормалізувала свої відносини з Польщею. Західні країни побоювались, що польський ультиматум був схвалений Третім Рейхом[26].

Окрім самої Польщі, пильну увагу на Литву звернув і її західний сусід — нацистська Німеччина, очолювана Адольфом Гітлером. Фюрер не приховував свої претензії на Клайпедський край (відомий німцям як Мемельленд), який перейшов до Литви за результатами Першої світової війни у 1923 році. Навесні 1938 Гітлер особисто заявив, що контроль над портовим містом та його околицями є одним із його найвищих пріоритетів, який поступається хіба що захопленню Судетської області[27]. Коли у березні Польща пред'явила свій ультиматум, Німеччина відкрито заявила, що у випадку збройного зіткнення між країнами, її армія вторгнеться в балтійську республіку, захопить Клайпеду і більшу частину західної Литви[28]. Польський посол в нацистській Німеччині Юзеф Ліпський (пол. Józef Lipski) був проінформований про ці плани. Поляки погодилися співпрацювати з німецькими військами і поважати інтереси Рейху у разі виникнення військового протистояння.

Литовський уряд, розуміючи хиткість свого становища, наполегливо намагався знайти підтримку і з боку суміжних балтійських держав, а саме Латвії та Естонії. У 1934 році дані країни підписали пакт про співробітництво, утворивши, таким чином, Балтійську Антанту. На міждержавний союз покладались завдання координації спільної зовнішньої політики та взаємної дипломатичної підтримки на міжнародній арені. Втім, також слід зазначити, що це не був військовий альянс. Конфлікт, що спалахнув щодо Вільнюського регіону, інші 2 держави Балтійської Антанти сприйняли як такий, що вийшов за рамки укладених між ними угод. Латвія та Естонія у прийнятих ними резолюціях зазначили, що ускладнення взаємин між Польщею та Литвою є небажаним й згубним для стабільності в регіоні та порадили останній налагодити дипломатичні відносини. Латвія навіть спробувала переконати естонське керівництво, аби воно натиснуло на литовську владу з метою якнайшвидшого прийняття ультиматуму. Подібна реакція від союзників стала повною несподіванкою[29].

Литовська реакція[ред.ред. код]

Литва, залишившись без жодної міжнародної підтримки, опинилася віч-на-віч із польською загрозою. Пізно ввечері 18 березня президент Смятона провів урядове засідання з єдиним пунктом порядку денного: розгляд польського ультиматуму. Всі розуміли, що ухилення від нього ставить країну у вкрай несприятливе становище[30]. Думки дипломатів з даного питання розділились, проте саме литовське суспільство категорично відкидало саму ідею прийняття польських вимог[31]. Покоління, виховане на гаслі «Ми без Вільнюса не будемо знати спокою!» (лит. Mes be Vilniaus nenurimsim), було готове на будь-які випробування задля повернення історичної столиці[32].

Литовська приналежність Вільнюса широко підтримувалася різноманітними кампаніями упродовж всього міжвоєнного періоду. Так, 9 жовтня, тобто дата вторгнення Желіговського в Литву, щорічно відзначалося як «День жалоби». Найбільшою громадською організацією в Литві стала Ліга визволення Вільнюса (лит. Vilniaus vadavimo sąjunga або VVS), що налічувала близько 25 000 членів. Патріотична тематика не оминала й літератури: поверненню «Священного граду» присвячена частина віршів поета й драматурга Петраса Вайчюнаса[33]. Будь-який уряд, що наважувався йти на поступки полякам, наражався на політичні ризики[34]. Так, спроба кабінету Міколаса Сляжявічуса відкрити 80 польських шкіл став одним із чинників, що зрештою призвели до військового перевороту 1926 року[35].

Антанас Смятона опинився під тиском і з боку націоналістичних організацій, які в надісланому меморандумі закликали уряд відмовитися від польського ультиматуму. Проте, вирішальною стала позиція командувача литовської армії Статіса Раштікіса, який користувався авторитетом як серед військових, так і цивільних високопосадовців. Генерал зазначив, що військова перемога неможлива і виступив за мирне урегулювання наявного конфлікту. Рішення уряду було підтверджене на засіданні Сейму, яке пройшло з мінімальним обговоренням. 19 березня міністерство закордонних справ зв'язалося з дипломатом у Таллінні Броніусом Дайліде і доручило здійснити обмін нотами з польським послом Пжемиським, що й було зроблено[23].

Наслідки[ред.ред. код]

Запропонований (зліва) та дійсний (справа) план поділу Східної Європи відповідно до Пакту Молотова-Ріббентропа

Загострення польсько-литовських взаємин відбувалося на тлі загальної атмосфери напруженості та страху на континенті. Дане питання певною мірою відвернуло увагу міжнародної спільноти від німецького аншлюсу, а також засвідчило готовність радянської сторони відстоювати власні інтереси в Східній Європі[36]. У Литві та за кордоном стали висловлюватись побоювання, що встановлення дипломатичних відносин є не єдиною метою офіційної Варшави. До прикладу, литовський дипломат Юрґіс Балтрушайтіс (лит. Jurgis Baltrušaitis) остерігався, що за даними претензіями можуть піти більш далекосяжні вимоги, які тільки погіршать суверенітет Литви.[37]. Серед ряду політиків з'явилися припущення про те, що Польща прагне відродити нову Річ Посполиту, використовуючи захоплення Австрії як прецедент. Польська сторона заперечувала подібні хвилювання, оголосивши, що її політика спрямована на створення нейтрального блоку країн для протидії фашизму та комунізму. До його складу повинні були увійти балтійські держави, власне Польща та Румунія. Окрім того, польський уряд запевнив, що не має намірів приєднувати литовські території, стверджуючи, що блок буде сформований на основі рівноправних двосторонніх економічних угод та спільного договору про ненапад[38]. Як публікувало видання The New York Times, ультиматум справив суттєвий вплив і на Уолл-стріт: 17 березня ринки іноземної валюти та облігацій суттєво впали, а в деяких випадках досягли найнижчих показників, які спостерігалися за декілька років[39]. 19 березня, тобто після прийняття Литвою польських вимог, ринки відновили попередній рівень[40].

Прийняття ультиматуму болюче вдарило по національній гордості й гонору литовців, спричинивши державну кризу. 24 березня прем'єр-міністр Юозас Тубяліс, який займав безкомпромісні позиції стосовно Віленського краю і під час загострення відносин проходив лікування в Швейцарії, пішов у відставку[41]. Його наступником став Владас Міронас, що вирізнявся більш поміркованими поглядами і схилявся до нормалізації відносин з Польщею. Незважаючи на посилення тиску, спрямованого на формування більш широкої урядової коаліції, посади у новому кабінеті зайняли винятково представники Литовського націоналістичного союзу. Тим не менш, становище даної партії, яка зазнала серйозних репутаційних втрат, стало доволі хитким. Стрімко впав і авторитет Антанаса Смятони: «вождя нації» звинувачували у боягузтві[32]. Стримувана до того владними важелями опозиція вигідно скористалася державною кризою для відновлення своєї діяльності і сформувала організацію під назвою Ašis (Вісь). У Польщі прийняття ультиматуму навпаки зустріли з широким ентузіазмом, дана подія підносилася владою як «велика безкровна перемога», з її нагоди у Вільнюсі пройшов урочистий військовий марш[42].

Одним із пунктів польського ультиматуму зазначався обмін посольствами. Так, литовський дипломат Казис Шкірпа відправився до Варшави, а поляк Францішек Чарват 31 березня прибув до Каунаса[43]. Переговори з практичних питань почалися ще 25 березня в Августові, до червня 1938 року були укладені три угоди відносно телеграфного і залізничного сполучення, поштової служби і річкового судноплавства. Залізниця, розірвана ділянкою кордону довжиною у декілька кілометрів, була відремонтована. У Вевісі почав роботу митний пост, а в Клайпеді і Вільнюсі відкрилися консульства[44]. Було припинено дільність організації Ліга визволення та Вільнюського фонду. Втім, Литва не стала відмовлятись від історичної столиці де-юре. Прийнятий у травні 1938 року новий Основний закон повторював тезис попередніх конституцій, які закріплювали Вільнюс постійною столицею, а Каунас — тимчасовою. Попри все, Польща продовжила політику придушення литовських організацій на своїй території.

Державний візит литовського генерала Статіса Раштікіса в Польщу, травень 1939

Відлига у польсько-литовських відносинах почалася навесні 1939 року. Окупація Чехословаччини та клайпедська криза засвідчили подальше зростання напруженості в Європі, тому Польща намагалась заручитись допомогою або, принаймні, нейтралітетом свого балтійського сусіда у випадку війни з нацистською Німеччиною. Примирення країн ознаменувались гучними двосторонніми візитами литовського генерала Статіса Раштікіса й міністра закордонних справ Польщі Юзефа Бека. Польща зробила кроки у сторону покращення становища литовської меншини у Вільнюському регіоні. Тим не менш, керівництво балтійської республіки не вірило, що Польща та її західні союзники достатньо потужні, аби протистояти Третьому Рейху і Радянському Союзу.

1 вересня 1939 року нацистська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня, виконуючи таємний протокол Пакту Молотова — Ріббентропа, східний кордон Другої Речі Посполитої перейшла Червона армія. Литва стримала свою обіцянку і залишилася суворо нейтральною, незважаючи на привабливі німецькі пропозиції щодо Вільнюса[45]. Більше того, вона прийняла близько 35 000 польських цивільних біженців та інтернувала біля 15 000 польських вояків. У результаті поділу сусідньої країни між тоталітарними режимами Литва врешті-решт повернула назад Віленщину: Радянський Союз вирішив передати спірний край, а натомість розмістив свої військові бази на території держави.[46] Наприкінці жовтня до колишньої великокнязівської столиці вступили підрозділи литовської армії. Тим не менш, радість співвітчизників виявилась недовгою: вже влітку 1940 року Литва стала складовою Радянського Союзу, а в червні 1941 її окупував Третій Рейх[47][48].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Skirius, Juozas (2002). Lietuvos–Lenkijos santykiai 1938–1939 metais. Gimtoji istorija. Nuo 7 iki 12 klasės (lt). Vilnius: Elektroninės leidybos namai. ISBN 9986-9216-9-4. Архів оригіналу за 3 березня 2008. Процитовано 2008-03-02. 
  2. Мир чи війна: від суперечностей між Польщею та Литвою у міжвоєнний період виграла червона Москва. tyzhden.ua (uk). Процитовано 2018-06-02. 
  3. Streit, Clarence K. (1939-03-19). Pressure on Poles Weakens Demands. The New York Times: 1. 
  4. Davies, Norman (2005). God's Playground: A History of Poland. Columbia University Press. с. 319. ISBN 978-0-231-12819-3. Процитовано 16 червня 2010. 
  5. а б 1938: Lithuania. Collier's Year Book. MSN Encarta. Архів оригіналу за 2009-10-31. Процитовано 2008-03-14. 
  6. а б MacQueen, Michael (1998). The Context of Mass Destruction: Agents and Prerequisites of the Holocaust in Lithuania. Holocaust and Genocide Studies 12 (1): 27–48. doi:10.1093/hgs/12.1.27. 
  7. Piotr Łossowski (1995). Konflikt polsko–litewski 1918–1920 (pl). Warsaw: Książka i Wiedza. с. 11. ISBN 83-05-12769-9. 
  8. (рос.) Demoscope.
  9. Brensztejn, Michał Eustachy (1919). Spisy ludności m. Wilna za okupacji niemieckiej od. 1 listopada 1915 r. (pl). Warsaw: Biblioteka Delegacji Rad Polskich Litwy i Białej Rusi. 
  10. Lane, Thomas (2001). Lithuania: Stepping Westward. Routledge. с. 31. ISBN 0-415-26731-5. Процитовано June 16, 2010. 
  11. Alfred Eric Senn. The Great Powers Lithuania and the Vilna Question, 1920—1928. E.J. Brill. 1966. pp. 107—113.
  12. Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 146. ISBN 0-312-22458-3. 
  13. Lengyel, Emil (1939-03-20). Poland and Lithuania in a Long Feud. The New York Times: 63. 
  14. Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 146, 152–153. ISBN 0-312-22458-3. 
  15. а б в Vitas, Robert (Summer 1984). The Polish–Lithuanian Crisis of 1938: Events Surrounding the Ultimatum. Lituanus 20 (2). ISSN 0024-5089. Архів оригіналу за March 23, 2008. Процитовано 2008-03-02. 
  16. Polskie ultimatum wobec Litwy - Histmag.org. Процитовано 2017-11-07. 
  17. а б Tychmanowicz, Marta (2013-03-17). Wodzu, prowadź na Kowno!. wiadomosci.wp.pl (pl-PL). Процитовано 2018-05-25. 
  18. а б в Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 154–158. ISBN 0-312-22458-3. 
  19. Lithuania Surrenders. The New York Times: 14. 1938-03-21. 
  20. Streit, Clarence K. (1939-03-19). Pressure on Poles Weakens Demands. The New York Times: 1. 
  21. Baltic Peace. Time. 1938-03-28. Процитовано 2008-03-14. 
  22. а б Vitas, Robert (Winter 1985). Documents: The Polish Ultimatum to Lithuania – The Despatch of Lithuanian Minister J. Baltrušaitis in Moscow. Lituanus 31 (4). ISSN 0024-5089. Процитовано 2008-03-02. 
  23. а б Vitas, Robert (Summer 1984). The Polish–Lithuanian Crisis of 1938: Events Surrounding the Ultimatum. Lituanus 20 (2). ISSN 0024-5089. Архів оригіналу за March 23, 2008. Процитовано 2008-03-02. 
  24. Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 109. ISBN 0-312-22458-3. 
  25. Бемм Г.В. Польско-литовский кризис 1938 г. и действия советской дипломатии // Историческая и социально-образовательная мысль. — 2014. — № 4 (26). — С. 35. — ISSN 2075-9908.
  26. Streit, Clarence K. (1938-03-16). Reich-Polish Deal Feared in Geneva. The New York Times: 11. 
  27. Hiden, John; Thomas Lane (1992). The Baltic and the Outbreak of the Second World War. Cambridge University Press. с. 53. ISBN 0-521-53120-9. Процитовано June 16, 2010. 
  28. Sipols, Vilnis (1982). Polish Ultimatum to Lithuania. Diplomatic Battles Before World War II. Moscow: Progress Publishers. Процитовано March 15, 2008. 
  29. Lieven, Anatol (1994). The Baltic Revolution: Estonia, Latvia, Lithuania and the Path to Independence. Yale University Press. с. 77. ISBN 0-300-06078-5. Процитовано June 16, 2010. 
  30. Paris urging Kaunas to Yield to Warsaw. The New York Times: 2. 1939-03-19. 
  31. Senn, Alfred Erich (2007). Lithuania 1940: Revolution from Above. Rodopi. с. 34. ISBN 90-420-2225-6. Процитовано June 16, 2010. 
  32. а б Петрик А. М. Політика Литовської держави стосовно національних меншостей у добу Першої республіки (1918–1940) // «Видавництво «Гілея». — 2017. — Вип. 118. — № 3. — С. 153-159. — ISSN 2076-1554.
  33. Ashbourne, Alexandra (1999). Lithuania: The Rebirth of a Nation, 1991–1994. Lexington Books. с. 16. ISBN 0-7391-0027-0. Процитовано June 16, 2010. 
  34. Shapiro, Jerzy (1938-03-19). Poland Ready for Action. The New York Times: 1–2. 
  35. Gerutis, Albertas (1984). Independent Lithuania. У Ed. Albertas Gerutis. Lithuania: 700 Years (вид. 6th). New York: Manyland Books. с. 219. ISBN 0-87141-028-1. LCC 75-80057. 
  36. Nazis are Pleased with Polish "Peace". The New York Times: 34. 1939-03-20. 
  37. Streit, Clarence K. (1939-03-20). Geneva's Anxiety on Poles Persists. The New York Times: 34. 
  38. Envoy Says Poland Plans Neutral Bloc. The New York Times: 1, 12. 1939-03-22. 
  39. Wall St. Reflects Turmoil in Europe. The New York Times: 4. 1939-03-18. 
  40. Bond Prices Rise on a Broad Front. The New York Times: 52. 1939-03-20. 
  41. Kamuntavičius, Rūstis; Vaida Kamuntavičienė; Remigijus Civinskas; Kastytis Antanaitis (2001). Lietuvos istorija 11–12 klasėms (lt). Vilnius: Vaga. с. 302–303. ISBN 5-415-01502-7. 
  42. Shapiro, Jerzy (1939-03-20). Warsaw, Pleased with Results, Now Would Form a Baltic Entente. The New York Times: 1, 33. 
  43. Poland Welcomes Envoy. New York Times: 11. 1939-04-01. 
  44. Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 178. ISBN 0-312-22458-3. 
  45. Eidintas, Alfonsas; Vytautas Žalys; Alfred Erich Senn (September 1999). У Ed. Edvardas Tuskenis. Lithuania in European Politics: The Years of the First Republic, 1918–1940 (вид. Paperback). New York: St. Martin's Press. с. 168. ISBN 0-312-22458-3. 
  46. J.Lee Ready (1995), World War Two. Nation by Nation, London, Cassell, page 191. ISBN 1-85409-290-1
  47. I. Žiemele. Baltic Yearbook of International Law, 2001. 2002, Vol.1 p.10
  48. K. Dawisha, B. Parrott. The Consolidation of Democracy in East-Central Europe. 1997 p. 293.

Література[ред.ред. код]