Поляни (східні)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Слов'янські племена VII–VIII ст. за повідомленнями «Повісті минулих літ»

Поля́ни[1], Полянська земля[1] (давньорус. Полѧне[2]) — східнослов'янське плем'я (союз племен) VI–IX ст., що за повідомленнями «Повісті минулих літ» мешкало в Центральній Наддніпрянщині[3] — на правому березі Дніпра, між р. Россю та Ірпінем[4]. Історичність існування племені полян у Середньому Подніпров'ї є предметом дискусії, на відміну від більшості згаданих у літописі назв слов'нських етнографічних груп, назва «поляни» в часи літописця не була актуальним етнонімом, а спроби отожнити з «полянами» відомі слов'янські матеріальні культури 8-10 ст. не дали однозначних результатів. [5]

Повідомлення літописів[ред.ред. код]

Вперше поляни згадуються в найдавнішій, недатованій частині «Повісті минулих літ»[3]. За повідомленням цього літопису на чолі полянського союзу стояв князь Кий, а також його брати Щек і Хорив, які заснували місто Київ, що перетворився на племінний центр.

Основою господарства мешканців Центральної Наддніпрянщини було землеробство із застосуванням рала і плуга. Розвинутими були також скотарство, високорозвиненим ремісництвом, пасічництвом, рибальством, полюванням, скотарством.

В процесі розкладу родо-племінного ладу і становлення феодальних відносин у 6-9 ст. у межах племінної території полян на землях навколо Києва утворилося політичне об'єднання, відоме з іноземних джерел як Куявія. Власне Київське князівство більшої частини 9 ст. посідало доволі скромну за розмірами територію у Середній Наддніпрянщині. На півночі, за р. Тетеревом, за декілька десятків кілометрів від м. Києва, починалася земля ще не залежного від цього князівства, величезного союзу деревлянських племен. На лівобережжі Дніпра рубежі цієї першої Київської держави простяглися на схід лише на 50-70 км. На півдні кордон князівства сягав р. Рось, тобто був за 100 км від Києва. Проте політичний вплив Києва поширювався на велику територію і залежали від нього інші союзи племен, зокрема сіверяни. Вигідне розташування на перехресті торговельних шляхів сприяло швидкому економічно-культурному розквіту князівства й забезпечило йому роль організаторів державного життя на теренах усієї сучасної України.

Київські князі IX–X ст., на відміну від ватажків підкорених ними племен, не використовували титул «князя полян». Літопис пояснює це тим, що з часом «полян» стали йменувати «руссю»[4][1]. Дослідники, щоправда, бачать у цьому поясненні пізнішу редакційну вставку. Назву «русь» використовують й іноземні джерела, яким невідоме ім'я «полян». Зокрема, коли розповідають, про морські походи русів проти наймогутнішої держави середньовічного світу — Візантії. Наприкінці 8 ст. чи на початку 9 ст. загін русів на чолі з князем Бравлином штурмом здобув візантійське місто Сурож (нинішній Судак) на Кримському півостровіТаврії), а інше військо у 825–842 роках заволоділо візантійським містом Амастридою на малоазійському узбережжі Чорного моря. Тоді ж Київське князівство вийшло на міжнародну арену. У 839 р. посольство Русі відвідало імператора франків Людовика Благочестивого з пропозицією дружби. Прикметно, що посли називали князя русів хазарським титулом «каган» (цар).

Київське князівство стало ядром великої давньоруської держави — Київської Русі. Останній раз поляни згадуються в літописі під 944 роком.

Проблематика визначення ареалу[ред.ред. код]

Карта України — після заснування міста Києва

Попри те, що літопис визначає полян як найрозвиненіші у соціально-економічному відношенні східнослов'янські племена, пам'ятки, досліджені в межиріччі Тетерева і Росі (де «Повість минулих літ» вміщує полян) суттєво не відрізняються від досліджених на захід від р. Тетерева, а відтак можуть бути ідентифіковані як деревлянські[6]. Спроба ототожнити полян з носіями Пеньківської культури (див. «Історія Києва») прямо суперечить повідомленням літопису, адже ареал поширення цієї культури (зокрема, південна частина Київщини, Черкащина, Полтавщина) збігається з місцевостями, які «Повість минулих літ» відводить племенам уличів (див. ілюстрацію)[1]. Відтак Микола Корінний вважає мешканців Києва і Переяслава уличами, а існування окремого полянського союзу — міфом[7]

До того ж невідомо, чи є назва «поляни» самоназвою, адже окрім «Повісті минулих літ» в жодних інших вітчизняних письмових джерелах воно не використовується. З огляду на те, що союз з ідентичною назвою (поляни) відомий на берегах р. Варти, і саме від нього отримала свою назву Польська держава, Микола Нікольський зробив висновок, що назва швидше за все є запозиченням з західнослов'янських джерел, внесеним до літопису ігуменом Києво-Печерської Лаври Никоном у XII сторіччі[8]. Саме цей Никон міг поєднати це повідомлення з інформацією з вірменського літопису 7 ст. про землю «Палунь» та заснування міста Києва трьома братами (див. «Історія Києва»).

За версією Валентини Петрашенко[9], справжньою назвою племен, що мешкали навколо сучасного Києва, міг бути етнонім лендзяни, згаданий Костянтином Багрянородним поруч із уличами і древлянами[10], у той час як інші дослідники отожнюють лендзян з лучанами або ж волинянами.


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г стор. 565, 567, «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  2. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  3. а б стор. 2, «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  4. а б стор. 2229, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
  5. Енциклопедія Історії України: У 10т./Редколегія:В.А.Смолій та ін. -К.:Наукова думка,2011
  6. Спицын А. А. Расселение древнерусских племен по археологическим данным, Журнал министерства народного просвещения, 1899, № 8, с.323 (рос.)
  7. Коринный Н. Н. Переяславская земля X- первая половина XIII века.- Киев, 1992 г., с.31 (рос.)
  8. Никольский Н. К., Повесть временных лет как источник для истории начального периода русской письменности и культуры. Вып. I, Л., 1930 г., с.50-58 (рос.)
  9. Петрашенко Валентина Олексіївна
  10. Петрашенко В. О. Літописні поляни — міф чи реальність. «Археологія», № 2., с.53—55.

Джерела[ред.ред. код]