Полісся

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Полісся

Полі́сся — історико-етнографічний край та природно-географічний регіон у межах Поліської низовини, у басейні річок Прип'яті та середнього Західного Бугу[1][2], для якого прикметна надзвичайно волога, лісиста та болотиста місцевість, густа річкова сітка, низька густота населення[3][4][5]. Лежить на півночі України, півдні Білорусі й почасти Росії та Польщі[5][4][3][2][6]. За фізико-географічним районуванням Полісся розглядається як фізико-географічна провінція мішаних лісів фізико-географічної зони Східно-Європейської рівнини[5]. Природні умови зумовили тут слабку урбанізацію, ізольованість населених пунктів, а через це це добре збереглось багато елементів традиційної матеріальної та духовної культури населення Полісся[3]. Головні міста: Пинськ, Ковель, Сарни, Лунинець, Кобринь, Мозир, Овруч, Коростень, Чернігів[6].

Назва[ред. | ред. код]

Назва Полісся (давньорус. Полѣсьє[7], біл. Палессе, пол. Polesie, рос. Поле́сье) утворена від давньорус. лѣсъ префіксом По-[7]. Уперше назва «Полісся» згадується в Іпатіївському літописі під 1274 роком, коли луцький князь Мстислав Данилович «шелъ бяшеть от Копыля воюя по Полѣсью» (нині місто Копиль — райцентр Мінської області, Білорусь)[3][ком. 1]. Історично за Полісся вважали Берестейщину, щодо якої цей термін уперше й згадується в Галицько-Волинському літописі в 1274 році[2]. З XV століття термін «Полісся» починає вживатися в писемних джерелах (уперше — в «Історії Польщі» Яна Длугоша), а з XVII століття — на картах (уперше — на карті Великого князівства Литовського, зладженій Томашем Маковським і виданій в Амстердамі 1613 року)[3]. У джерелах XIII—XIX століть, а ще в працях істориків, військових та інших назва «Полісся» означає передусім басейн Прип'яті (притока Дніпра)[3]. Однак тепер термін «Полісся» вживається ще в кількох значеннях:

У джерелах XIV—XVI століть ця назва найчастіше функціонувала як спільнокореневі топоніми «Подлесьє», «Полясє», «Полєсє». Історико-етнографічні межі цієї зони теж визначалися по-різному, однак переважає думка, що вона охоплює басейн річки Прип'ять та сусідні райони лісової смуги. Цю територію вважали за центр поліської області ще дослідники XVI—XIX століть М. Стрийковський, Г. де Боплан, В. М. Татищев та інші, про що певно свідчать їхні картографічні матеріали.[джерело?]

Мовознавці кажуть, що східнослов'янська етимологія назви Полісся закорінена в семантиці лісу та болота (лісиста місцевість, лісок). Вона має балтський аналог (Pala, Pelesa, Pelysa), що в литовській і латиській мовах має значення болотистий лісок. Це може свідчити про спільний балто-слов'янський корінь назви Полісся, а отже — про паралелі між східнослов'янським етнонімом «поліщуки» (вперше зафіксований у документах XVII ст.) і давнім екзоетнонімом «polexiani».[джерело?]

Географія[ред. | ред. код]

Становище та межі[ред. | ред. код]

Однозначне окреслення меж Полісся, як і будь-якого іншого неадміністративного регіону, неможливе, оскільки залежить від завдань, які стоять перед конкретним дослідником[3]. У вузькому розумінні за Полісся вважають тільки найбільш заболочену правобережну лісову смугу з вузькою лінією вздовж лівого берега Дніпра та гирлом Десни без Малого і Володавського Полісся — трикутник з центром у Бересті, що на схід доходить на широкій лінії Могилів — Київ до Дніпра[1]. У вузькому розумінні площа Полісся становить близько 160 000 км²[1]. У широкому розумінні до Полісся долучають ще й північну частину Придніпровської низовини аж до Середньої височини на сході й отак площа регіону становить понад 200 000 км²[1]. З інших відомостів загальна площа близько 270 тис. км²[5]. Площа властивого Українського Полісся становить близько 100 000 км², з них 27 000 км² на території Білорусі[9].

На півночі обмежене Білоруською височиною, на півдні — Волинською (Холмсько-Волинською) та Придніпровською височинами, на заході — річкою Західний Буг, на сході — Придніпровською низовиною зі східною межею по Десні[1][10][6]. Межує на півдні з Волинню[6], на заході — з Підляшшям[1][10]. Межа між Поліссям і Підляшшям точно не проведена, але її часто визначають по річці Лісній[1].

Південне Полісся — частина України, західне — Польщі, північне, разом із частиною етнічно українських земель на південь від Прип'яті, — Білорусі[6]. За територіальним чи етномовним критерієм часто виділяють Українське Полісся, Білоруське Полісся, Російське Полісся, Литовське Полісся, Польське (Люблінське) Полісся тощо[11].

Середня висота над рівнем моря — 120—150 м[6]. Характеризується рівнинними територіями, підвищеною вологістю, силою боліт та торфовищ[6]. Заболоченість території становить 70 %, ліси займають 30 % площі[2]. Серед височин — Овруцький кряж, Мозирський горб, Загороддя, Заріччя[6].

Фізико-географічні області Українського Полісся (у державних межах України).

Згідно з чинним адміністративно-територіальним поділом, частина Полісся на території України охоплює Рівненську, Волинську (крім крайніх південних частин двох цих областей), Житомирську (окрім південних районів), північні райони Київської та Хмельницької областей[3][9]. Крім того, якщо розглядати Українське Полісся як український етнографічний регіон, сюди залучають іще заселені українцями частини Берестейської та Гомельської областей у Білорусі[9]. Інколи за Полісся в державних межах України вважають тільки північ Правобережної України[3], водночас Лівобережне Полісся (Чернігівське та Новгород-Сіверське) розглядається осібно від властивого Полісся, бо воно відрізняється від нього як фізіографією, так і історичним минулим  Чернігівщина — самостійний історичний край[9]. Часто Українським Поліссям називають всю лісову смугу у складі України[1].

У державних межах України виділяють 6 фізико-географічних областей Полісся[5]:

Поділ[ред. | ред. код]

Етнографічне районування Полісся

Українське Полісся поділяється на Правобережне та Лівобережне — залежно від розташування на берегах Дніпра. Відповідно до цього уживають ще назви Східне й Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, східне — Наддеснянським або Чернігівським, розмежовуючи такі номінації тоді, коли йдеться про Полісся на обох берегах Дніпра.

В етнографічній літературі дуже часто за Східне Полісся мають східну частину правобережного Полісся, десь на схід від р. Ясельда, далі — р. Прип'яті, доки до неї не вливається р. Горині і вниз по цій річці. Землі, що лежать на захід від указаного кордону аж до р. Західний Буг, становлять Західне Полісся.

До 1920-их років Полісся ділили по губерніях і повітах: Волинська, Київська, Чернігівська, Мінська, Могилівська, Гродненська, Брянсько-Жиздринський.

Південну межу Полісся по діалектних ознаках мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів — Васильків — Переяслав — Прилуки — по річці Сейм.

Ґрунти[ред. | ред. код]

Близько 70 % території Полісся вкривають попільнякові (підзолисті) ґрунти, 15 % — болотяні та торфово-болотяні ґрунти[12].

Водні об'єкти[ред. | ред. код]

Більша частина Полісся належить до басейну Дніпра[13], невелика західна частина — до басейну Західного Бугу (притока Вісли)[13]. Головна річка Полісся — Прип'ять[13]. Інші значні річки: притоки Прип'яті (Пина, Ясельда, Лань, Случ, Птич, Турія, Стохід, Стир, Горинь, Ствига, Уборть, Словечна, Уж)[13], Дніпро, Десна та їхні притоки[6]. Найбільші озера: Червоне (Князь, Жид), Біле, Вигонівське, Світязь[6].

Клімат[ред. | ред. код]

Клімат помірно-континентальний[5][13]. Літо тепле та вологе, зима м'яка[5][13]. Пересічна річна температура коливається від +6,5° до +7,5 °C[13]. Пересічна температура січня становить від -3° до +3,5°[5], від -4° на заході до -7° C на сході, найнижча — від -32° до -39°[13]. Улітку температура майже однакова на всьому Поліссі (+18-19° C)[13], пересічна температура липня — від +17° до +19,5°[5]. Річне число атмосферичних опадів — 550—650 мм, найбільше в червні та липні[5][13].

Фауна[ред. | ред. код]

Через діяльність людини — як-от надмірне полювання, деякі види зникли на Поліссі зовсім, або ж їхній ареал змістився на північ[14]. Ще в XVII столітті на Поліссі траплялися тури та зубри, у XVIII столітті водилися білки-летяги, у XIX столітті — росомахи, ведмеді та лосі[14].

Історія[ред. | ред. код]

Полісся на мапі Великого князівства Литовського («Карті Радзивіла») від Віллема Блау та Гесселя Ґеррітца, виданій у 1613 році в Амстердамі. Осібно на мапі подане пояснення: «Підлісся (Podlesia), інші називають Полісся (Polesia), місцеві жителі називають Полісся (Polesio) — частина Литви, межує з Волинню, лісисте й болотисте, від того й дістало назву. Мед та риба в такому достатку, що всі сусідні краї вживають риби звідси. Сушать на повітрі й виставляють на продаж»[15].

Уперше назва «Полісся» згадується в Іпатіївському літописі під 1274 роком, коли луцький князь Мстислав Данилович «шелъ бяшеть от Копыля воюя по Полѣсью» (нині місто Копиль — райцентр Мінської області, Білорусь)[3][ком. 1]. З XV століття термін Полісся починає вживатися в писемних джерелах (уперше — в «Історії Польщі» Яна Длугоша), а з XVII століття — на картах (вперше — на карті Великого князівства Литовського від Томаша Маковського, виданій в Амстердамі 1613 року)[3].

До першої згадки[ред. | ред. код]

На Поліссі через льодовиковий період мінявся не тільки рельєф місцевини, але й стало неможливо жити людям[16]. Але після льодовикового періоду (11600—11700 років тому) Полісся з його географічними умовами, як порівняти зі степом, стало забезпечувати населення захищеною й неприступною місцевістю від ворожих наїздів і чужих впливів, що простежується в етногенезі білорусів та етногенезі українців[17].

Перші поселення людей на Поліссі датуються раннім палеолітом (10000-8000 роки до нашої ери)[18]. Поселень побільшало за мезоліту (8000-5000 роки до н. е.) — передусім коло річок[18]. У часи неоліту (5000-3000 р. до н. е.) заселяли Полісся люди «гребінцевої» археологічної культури[18]. З 2500 року до н. е. уздовж річок Ясельди, Прип'яті, Горині виникла межа культурно-історичних частин Полісся, що й нині накладається на білорусько-українську межу[18]: західно-східна частина характеризується археологічною культурою «лійкуватих пугарів» й археологічною культурою «глиняних амфор»[18]. У бронзову добу (3000-1000 р. до н. е.) — тщинецька культура; на сході Полісся — середньодніпровська культура, сосницька культура[18]. До початку залізної доби (1000 р. до н. е. — II століття до н. е.) на заході Полісся — культура прабатьків західних слов'ян (лужицька культура і згодом поморська культура); на сході Полісся — милоградська культура предків балтів[18].

У II столітті до н. е. — II столітті н. е. усе південне Полісся до річок Ясельди та Прип'яті входило до зарубинецької культури (з участю кельтів у етногенезі українців та етногенезі білорусів)[18], північно-східне Полісся — до культури штрихованої кераміки[18]. У II—IV століттях н. е. на заході Полісся проживали представники готської та гепідської культур[18], У VI—VIII століттях н. е. — слов'янської празької культури (див. «етногенез слов'ян»), на півночі Полісся — балти (теперішня Білорусь)[18].

З IX століття[ред. | ред. код]

У ранньодержавний період (IX—X століття) Полісся було контактною зоною слов'янських племінних союзів дреговичів, волинян, деревлян, а ще балтського союзу ятвягів[3][18]. За Володимира Великого (978—1015) Полісся увійшло до складу Київської Русі[19]. Полісся ніколи не становило окремої територіальної одиниці[3]. У XII—XIII століттях було поділене між кількома руськими землями: Волинської землі, Київської землі, Чернігово-Сіверської землі та Турівського князівства[3].

У XIV—XV століттях більшу частину Полісся долучено до Великого князівства Литовського (у 1310-1320-ті роки — Берестейська земля[20], у 1360-1370-ті роки — Чернігово-Сіверська земля[21]), а менша (у верхній течії Прип'яті) — до Королівства Польського[3]. У середині XVI століття, згідно з новим адміністративним поділом Великого князівства Литовського, українська частина Полісся потрапила до Волинського, Київського та Берестейського воєводств[3][22]. Після Люблінської унії 1569 року північна частина Полісся була долучена до Берестейського, Мінського й Новгородського воєводств Великого князівства Литовського, а південна — до Київського, Волинського й Підляського воєводств Королівства Польського[3]. Під час національної революції 1648—1676 років Полісся деякий час перебувало під контролем Війська Запорозького[3]. 1657 року в північній частині Полісся сформовано Пінсько-Турівський полк[3]. За Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 року Правобережне Полісся залишилося під владою Речі Посполитої[3]. Після поділів Польщі 1793 і 1795 років регіон відійшов до Російської імперії й з початку XIX століття входив до складу Волинської, Київської, Гродненської та Мінської губерній[3][23].

Карта радіоактивного забруднення ізотопом цезію-137 станом на 1996 рік унаслідок аварії на Чорнобильській АЕС

У 1915—1917 роках, під час Першої світової війни, через Полісся проходила лінія фронту[3]. Під час української революції 1917—1921 років Полісся входило до складу Української Народної Республіки[3]. За Берестейським мирним договором все українське Полісся увійшло до складу України[23]. Згідно з Ризьким мирним договором між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 року, західна частина Полісся, як і вся Західна Україна, відійшла до Польщі[3][24]. У 1920—1939 роках Полісся входило до складу двох адміністративно-територіальних одиниць міжвоєнної Польщі — Поліського воєводства (із центром у місті Берестя; нині в Білорусі) та Волинського воєводства (із центром у місті Луцьк)[3][25]. Водночас східна частина Полісся була розділена між УРСР і БРСР, при чому до останньої включена етнічно українська Мозирщина (6 400 км²)[25].

У вересні 1939 року Волинське Полісся разом з іншими західноукраїнськими землями відійшло до СРСР і 15 листопада 1939 року було включене до складу УРСР[3]. 4 грудня 1939 на його теренах сформовані Волинська та Ровенська (від 1991 — Рівненська) області УРСР[3]. До УРСР увійшла лише менша частина етнічно українського Поліського воєводства (7 200 км²), більшу частину (20 600 км²) радянська влада приєднала до БРСР[17]. Впродовж 1939—1954 років у складі Білоруської РСР існувала Поліська область із центром у місті Мозир (нині місто Гомельської області, Білорусь)[3]. У роки Другої світової війни на території Полісся діяли українські збройні формування (Поліська Січ, Українська повстанська армія) та радянські партизанські загони[3]. Велика частина Полісся була забруднена внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 року[5], частина регіону опинилася в межах Чорнобильської зони відчуження[3].

Населення[ред. | ред. код]

Українсько-білоруська мовна межа за даними мовознавців
Фрагмент з етнографічної мапи Олександра Ріттіха, на якому зображені північно-західні межі українців, 1875 рік.

Етнографічно Полісся розмежовується по Поліській розмежувальній лінії на українську та білоруську частини[2]. На південному Поліссі проживають українці, на північному — білоруси[6][26]. Українсько-білоруська етнографічна межа починається на захід від Страблі над Нарвою, де сходиться з польською, далі йде Нарвою вгору аж до джерел цієї річки, проходячи Біловезькою Пущею, переходить в південно-східнім напрямі європейський вододіл і йде далі від Пружан річкою Ясельдою, проходячи до Берези, далі на захід від Огинського каналу звертає на північ, доходить в околиці Вигонівського озера, звідси звертає на схід до річки Цни та йде Цною до Прип'яті, проходячи поблизу Лунинця, від гирла Цни вздовж Прип'яті прямує на Мозир, звертає нижче Мозиря на південь до річки Словечної й на схід по сучасному кордоні між Україною та Білоруссю до Дніпра, вздовж нього на північ, звідти завершується біля місця впадіння Сожі у Дніпро[27][6][1]. Українсько-білоруський державний кордон не збігаються на заході з етнічною українсько-білоруською межею, оскільки радянська влада включила північно-західну частину українського Полісся (площею близько 27 000 км²) до БССР[1].

Українське Полісся територіально збігається з ареалом північного наріччя української мови[2]. В адміністративно-територіальному устрої Російської імперії українська етнічна територія на властивому Поліссі охоплювала три південні повіти Гроденської губернії (Більський, Берестейський, Кобринський повіти) та півтори в Мінській губернії (Пінський повіт повністю та південну половину Мозирського повіту)[28].

Жителів Полісся називають поліщуками[3]. Українські поліщуки історично називали білорусів «литвинами» або «лицьвинами», рідше «гедиками» або (зневажливо) «лапацьонами» тощо[29]. Білоруси ж називали українців «хідунами», інколи «гетунами»[29]. Населення Полісся історично мало низьку національну свідомість, що пояснюють віддаленістю від осередків національного життя, болотистим і лісистим ландшафтом регіону[17][26]. Цим у часи входження Полісся до складу міжвоєнної Польщі скористалася влада останньої, запровадивши щодо мешканців краю новий термін — «тутейші»[26].

На географічних мапах[ред. | ред. код]

1613 рік. Карта Радзивіла (Карта Великого князівства Литовського) посідає важливе місце в українській історичній картографії та одночасно є першим картографічним джерелом у XVII столітті, де використана назва «Україна». В тій частині карти, що охоплює українські землі, позначені: Полісся (Polesia), Підляшшя (Podlachia), Західна Волинь (Wolynia citerior), Східна Волинь, яку звали також Україною та Низом (Volynia ulteririor, quae tum Vkraina tum Nis ab altis vocitatur), Червона Русь (Rufsia rubra), Покуття (Pokutiœ Pars), Поділля (Podolia), частина Сіверського князівства (Severiensis Pars)[15].

1657 рік. Уго Аллард. Карта — «Nova totius Regni Poloniae, Magnique Ducatus Lithuaniae, cum suis Palatinatibus ac Confiniis» (Нова карта всього Польського королівства, Великого князівства Литовського з їхніми воєводствами та їхніми межами). Придніпров'я (Правобережне) позначене, як Ukraina (Україна). Українські землі, на той час у складі Королівства Польща, представлені Поліссям (Polesia), Волинню (Pal. Volyniae), Поділлям (Podoliae) та ін. На Чорноморському узбережжі показано Кримський півострів (Crim). Назва Червона Русь (Russia Rubra) охоплює Галицьку землю[15].

1690 рік. Вінченцо Марія Коронеллі. Карта — «Parte Orientale Dell' Europa, Descritta, e Dedicata Dal P. Cosmografo Coronelli All Illustrissimo, et Eccellentissimo Signore Giovanni da Mula, Senatore amplissimo Nella Serenissima Republica de Venetia». На карті показано історико-географічні українські регіони: Полісся (Polesia) (землі у верхів'ях річки Прип'ять, навколо Шацьких озер; нині частина Польщі, Білорусі, Волині), Волинь (Volinia) (простягнулась від річки Прип'яті до Причорномор'я та Сіверського Дінця, включаючи все Середнє Подніпров'я), Поділля (Podolia) (територія Північного Придністров'я та Середнього Побужжя), Чорна Русь (Russia Negra) (територія Прикарпаття та Холмщини). Україна (UKRAINA) на карті — на території сучасних Харківської та Луганської областей[15].

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. а б староцерк.-слов. Мьстиславъ же бѧшеть не притѧглъ . но шелъ бѧшеть . ѿ Копылѧ воюӕ по Полѣсью .[8]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2161
  2. а б в г д е Леонюк, 1996, с. 244-245
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап Андрощук, 2011
  4. а б в г Полісся // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1982. — Т. 8 : Олефіни — Поплін. — С. 476.
  5. а б в г д е ж и к л м н п Маринич, 1993, с. 56
  6. а б в г д е ж и к л м н Полісся // Українська Загальна Енциклопедія: Книга Знання. В 3-х т / Під гол. ред. І. Раковського. — Львів; Станіславів; Коломия : Рідна школа, 1930—1933. — Т. 2: З – Р. — С. 1096.
  7. а б Полѣсьє // Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / Відп. ред. О.С.Стрижак. — К. : Наукова думка, 1985. — С. 107.
  8. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843, с. 873.
  9. а б в г Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2162
  10. а б Кордуба, 1917, с. 5
  11. Порицька О. (23 серпня 2013). Полісся. http://bervy.org.ua (uk). Берви. Процитовано 16 березня 2020. 
  12. Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2169
  13. а б в г д е ж и к л Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2167
  14. а б Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2170
  15. а б в г Байцар Андрій. Назва «Волинь» та «Полісся» на європейських картах
  16. Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2164
  17. а б в Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2173
  18. а б в г д е ж и к л м н Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2170—2171
  19. Леонюк, 1996, с. 5, 347
  20. Леонюк, 1996, с. 12
  21. Леонюк, 1996, с. 349
  22. Леонюк, 1996, с. 14, 350
  23. а б Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2171
  24. Леонюк, 1996, с. 27
  25. а б Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2172
  26. а б в Кубійович, 1963, с. 22-23
  27. Кордуба, 1917, с. 24
  28. Кордуба, 1917, с. 24-25
  29. а б Кубійович та Сидорук-Паульс, 1955—2003, с. 2174

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Традиційна архітектура регіонів України: Полісся / А. Г. Данилюк; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л. : Вид. центр ЛНУ ім. І.Франка, 2001. — 147 c. — Бібліогр.: 135 назв.
  • Література та культура Полісся / Відп. ред. та упоряд. Г. В. Самойленко та ін.; Ніжинський держ. педагогічний ін-т ім. М. В. Гоголя. — Ніжин: Наука-Сервіс, 1990—2001.
  • Хміль І. Українське Полісся. Етнографічні нариси. — Чікаго : Видавництво Товариств колишніх вояків УПА в ЗСА і Канаді, 1976. — 255 с.
  • Polesie // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1887. — Т. VIII. — S. 579. (пол.)

Посилання[ред. | ред. код]