Політика реформ і відкритості

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Політика реформ і відкритості
Країна Flag of the People's Republic of China.svg КНР
Назва спрощ. кит.: 改革开放
Творець Ден Сяопін, Ху Яобан і Чжао Цзиян
Час/дата початку грудень 1978
Ініціатор концепції — Ден Сяопін.

Політика реформ і відкритості (спрощ.: 改革开放; кит. трад.: 改革開放; піньїнь: Gǎigé kāifàng) — програма соціально-економічних реформ в Китайській Народній Республіці, націлена на створення соціалізму з китайською специфікою, або соціалістичної ринкової економіки, і на відкритість до зовнішнього економічного ринку та світу. Реформи розпочалися 1978 року за ініціативи крила прагматиків у Комуністичної партії Китаю (КПК), очолюване китайським політичним діячем і тодішнім фактичним лідером країни Ден Сяопіном, і тривають донині[1][2][3][4].

Реформи мали на меті витягнути КНР із тяжкої соціально-економічної кризи і бідності після диктатури Мао Цзедуна та ініційованих при ньому «Великого стрибка» та Культурної революції. Після протестів на площі Тяньаньмень 1989 року увійшли в стагнації, однак відродилися 1992 року після знаменитого південного турне Ден Сяопіна.

Унаслідок цього, 2010 року КНР перегнала Японію як другу за величиною економіки у світі по номіналу[5][6]. В 2014 році Китай в такому ж абсолютному макроекономічному показнику обігнав США по паритету купівельної спроможності, зайнявши перше місце[7][8][9].

В результаті, економічні реформи призвели до економічного зростання, за даними Світового банку, понад 850 млн людей були позбавлено злиднів[10].

Історична ситуація до реформ. Епоха Мао Дзедуна[ред. | ред. код]

До початку реформ в китайській економіці домінували державна власність і централізоване планування. З 1950 по 1973 рік реальний ВВП Китаю на душу населення зростав у середньому на 2,9 % на рік, хоча і з великими коливаннями, пов'язаними з Великим стрибком і Культурною революцією[11]. Це помістило її в середину азіатських країн (хоча в цілому на світовому рівні, Китай був бідною державою)[12], коли у той самий період, сусідні капіталістичні країни, такі як Японія, Південна Корея, Сінгапур, а також конкурент Пекіну Китайська Республіка Чан Кайші, що випереджала материк, росли великими економічними темпами[13].

Починаючи з 1970 року, економіка вступила в період стагнації, і після смерті Мао Цзедуна, коли був реабілітований і прийшов до фактичної влади Ден Сяопін, а також його команда, очолювана Ху Яобаном та Чжао Цзияном, керівництво Комуністичної партії вирішило звернутися до ринкових реформ, щоб врятувати економіку, що стагнувала[13].

Впровадження концепції. Епоха Ден Сяопіна[ред. | ред. код]

Компартійна влада проводила ринкові реформи в два етапи. Перший етап, наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років, передбачав деколективізацію сільського господарства, відкриття країни для іноземних інвестицій і дозвіл підприємцям відкривати бізнес. Проте великий відсоток промисловості залишався у державній власності. Другий етап реформи, наприкінці 1980-х і 1990-х років, передбачав приватизацію та передачу підрядників значної частини державної промисловості. Скасування контролю над цінами в 1985 році було значимою реформою[14], а скасування протекціоністських обмежень невдовзі з'явилися політика та правила, хоча державні монополії в таких секторах, як банківська справа та нафтова промисловість, залишилися.

З іншого боку, у 1980 році Ден розпочав паралельний набір політичних реформ, які також надихнули гласність та Перебудова, але врешті закінчилася в 1989 році через придушення протестів на площі Тяньаньмень.

В ході Політики реформ та відкритості, Китай:

  • З 1978 по 1992 роки фактично перейшов з планової економіки на ринкову[15].
  • Ввів економічну децентралізацію та власну економічну коцепцію, яку деякі західні експерти називають «регіональним децентралізованим авторитаризмом (РДА)[16]», що базується на створенні внутрішньої конкуренції між провінцями, відбору та, в результаті, утворенню конкурентноздатних продуктів з різних галузей[17].
  • Відмінив пенсії та встановив тарифи на одному високому рівні[18].
  • Відкрив внутрішній ринок для західного капіталу та інвестицій, що дозволило створити сильний великий та середній бізнес, фінансові центри[19].
  • Провів реформи в освіті, медицині, соціальній сфері, судовій та податковій системах[20].
  • Збільшив внутрішні витрати. З 1978 (початок реформ) по 2010 рік (коли КНР обігнала японську економіку), рівень життя середньостатистичного китайця виріс в 11 разів[19][17][15].

У 2001 році Китай приєднався до Світової організації торгівлі (СОТ). Приватний сектор значно зріс, до 2005 року він становив 70 відсотків валового внутрішнього продукту Китаю[21]. З 1978 по 2013 рік відбувалося безпрецедентне зростання, коли економіка зростала на 9,5 % на рік. Консервативна адміністрація Ху Цзіньтао після 2005 року посилила регулювання та контроль над економікою, скасувавши деякі реформи[22].

Теперішня ситуація[ред. | ред. код]

Вважається, що ера реформ закінчилася під час керівництва нинішнім генеральним секретарем ЦК КПК Сі Цзіньпіном[23][24][25], який загалом виступає проти реформ і скасував багато реформ епохи Дена[26]. Тим часом КПК під керівництвом Сі відновила державний контроль над різними аспектами китайського суспільства, включаючи економіку[27]. Ця делібералізація також розглядається одним із гонконгських коментаторів як частина теми поточної торговельної війни між США та Китаєм[28], у якій Вашингтон стверджує, що Пекін надає несправедливі та дискримінаційні конкурентні торгові переваги китайським державним і вітчизняним приватним компаніям[29].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Faison, Seth (20 лютого 1997). DENG XIAOPING IS DEAD AT 92; ARCHITECT OF MODERN CHINA (Published 1997). The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 23 січня 2017. Процитовано 12 січня 2021. 
  2. Eisenman, Joshua. Analysis | What we really know about China's Reform and Opening Up. Washington Post (амер.). ISSN 0190-8286. Архів оригіналу за 22 лютого 2021. Процитовано 12 січня 2021. 
  3. Ezra F. Vogel, Deng Xiaoping and the Transformation of China (2011).
  4. 关于“总设计师”称谓提法的来龙去脉--邓小平纪念网. Renmin Wang (кит.). 30 червня 2016. Архів оригіналу за 12 липня 2020. Процитовано 12 січня 2021. 
  5. Barboza, David (15 серпня 2010). China Passes Japan as Second-Largest Economy. The New York Times (англ.). ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 11 квітня 2021. Процитовано 3 травня 2020. 
  6. Press, Associated (16 серпня 2010). China overtakes Japan as world's second-largest economy. The Guardian (англ.). ISSN 0261-3077. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 3 травня 2020. 
  7. World Economic Outlook Databases. IMF (англ.). Процитовано 2 липня 2022. 
  8. Bird, Mike. China Just Overtook The US As The World's Largest Economy. Business Insider (амер.). Процитовано 2 липня 2022. 
  9. China Has the World's Largest Economy: Get Over It. Center for Economic and Policy Research (амер.). 26 грудня 2020. Процитовано 2 липня 2022. 
  10. Китайское экономическое чудо: объясняем в графиках и цифрах. BBC News Русская служба (рос.). Процитовано 2 липня 2022. 
  11. Library Genesis, Barry (2007). The Chinese economy : transitions and growth. Cambridge, Mass. : MIT Press. ISBN 978-0-262-14095-9. 
  12. Walder, Andrew G. (6 квітня 2015). China Under Mao: A Revolution Derailed (англ.). Harvard University Press. ISBN 978-0-674-28670-2. 
  13. а б Brandt, Loren; Rawski, Thomas G. (14 квітня 2008). China's Great Economic Transformation. China's Great Economic Transformation. Cambridge University Press. с. 1–26. 
  14. Longworth, John William; Brown, Colin G.; Waldron, Scott A. (2001). Beef in China: Agribusiness Opportunities and Challenges (англ.). Univ. of Queensland Press. ISBN 978-0-7022-3231-2. 
  15. а б Аллен, Роберт. Глобальная экономическая история - Роберт Аллен. Экономический портал (ru-ru). Процитовано 2 липня 2022. 
  16. National Bureau of Statistics of China. 
  17. а б How well-off is China's middle class?. ChinaPower Project (амер.). 26 квітня 2017. Процитовано 2 липня 2022. 
  18. Mankiw, N. Gregory (14 листопада 2019). Why a ‘Republican Economist’ Plans to Vote in the Democratic Primary. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 2 липня 2022. 
  19. а б China. Our World in Data. Процитовано 2 липня 2022. 
  20. Maddison Project Database 2020. University of Groningen (англ.). 27 жовтня 2020. Процитовано 2 липня 2022. 
  21. Online Extra: "China Is a Private-Sector Economy". Bloomberg.com (англ.). 22 серпня 2005. Процитовано 2 липня 2022. 
  22. Scissors, Derek (19 лютого 2021). Deng Undone (амер.). ISSN 0015-7120. Процитовано 2 липня 2022. 
  23. Youwei (25 червня 2021). The End of Reform in China (амер.). ISSN 0015-7120. Процитовано 2 липня 2022. 
  24. Tiezzi, Shannon. Carl Minzner on China’s Post-Reform Era. thediplomat.com (амер.). Процитовано 2 липня 2022. 
  25. China: Deng Xiaoping era ends with start of Xi era EJINSIGHT - ejinsight.com. EJINSIGHT. Процитовано 2 липня 2022. 
  26. Tepperman, Jonathan. China’s Great Leap Backward. Foreign Policy (амер.). Процитовано 2 липня 2022. 
  27. Xia, Cai (19 лютого 2022). The Party That Failed (амер.). ISSN 0015-7120. Процитовано 2 липня 2022. 
  28. CNN, Ben Westcott and Lily Lee. China sparked an economic miracle -- now there's a fight over its legacy. CNN. Процитовано 2 липня 2022. 
  29. Auto, Hermes (13 січня 2021). How China won Trump's trade war and got Americans to foot the bill | The Straits Times. www.straitstimes.com (англ.). Процитовано 2 липня 2022.