Політичний режим

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Політи́чний режи́м — характерний тип влади в країні, сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

Історія[ред. | ред. код]

Основні статті: політична історія світу та політична філософія Момент і місце, яке розвивається феномен людського уряду, втрачається в часі; однак, історія записує утворення ранніх урядів. Близько 5000 років тому з'явилося перше маленьке місто-штат. До третього до другого тисячоліть до н.е. деякі з них розвивалися у великих регульованих районах: Шумер, Стародавній Єгипет, Цивілізація долини Інду та Цивілізація Жовтої Річки.

Розвиток сільського господарства та проектів управління водними ресурсами є каталізатором розвитку урядів. Протягом багатьох тисяч років, коли люди були мисливцями та малими фермерами, люди жили в невеликих, неієрархічних і самодостатніх громадах. [Над цитую] На деяких випадках начальник племені обирався різними обрядами або випробуваннями сили керувати його плем'ям, іноді з групою старших племен як рада. Людська здатність точно передавати абстрактну, навчану інформацію дозволила людям стати дедалі ефективнішим у сільському господарстві, що дозволило збільшувати щільність населення. Девід Християнин пояснює, як це призвело до того, що держави отримали закони та уряди:

Оскільки сільське господарство скупчилося у великих і більш щільних громадах, взаємодія між різними групами збільшувалася, а соціальний тиск збільшувався до тих пір, коли, вражаюче паралельно зірковості, раптово з'явилися нові структури разом із новим рівнем складності. Як зірки, міста та держави, реорганізовуються і активізуються менші об'єкти в межах їх гравітаційного поля. - Девід Крістіан, р. 245, Карти часу Починаючи з кінця 17 століття, поширеність республіканських форм правління зростала. Слава революція в Англії, Американська революція та Французька революція сприяли зростанню представницьких форм правління. Радянський Союз був першою великою країною, яка мала комуністичний уряд. З часу падіння Берлінської стіни ліберальна демократія стала ще більш поширеною формою правління. У дев'ятнадцятому та двадцятому столітті відбулося значне збільшення розмірів та масштабів уряду на національному рівні. Це включало регулювання корпорацій та розвиток держави загального добробуту.

Підходи[ред. | ред. код]

У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша — з соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому — її соціальним підставам та походженню.

Політико-правовий підхід[ред. | ред. код]

Теоретики, що представляють перший інституційний напрямок політичного аналізу, схильні змішувати поняття режиму з поняттям форм правління або державного ладу. Подібна постановка питання традиційно була характерна для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін «політичний режим» вважався частиною категоріального апарату конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх співвідношенням.[1] До цієї групи політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні розробки, пов'язані з ім'ям Габріеля Лассуела та його послідовників (Ріггс, Бейкер).

Соціологічний підхід[ред. | ред. код]

Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально. У цьому разі режим розглядається не лише як форма (будь це управління, чи державне будівництво) і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато ширшому значенні — як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та політичного. У рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій трактування самого терміну режим. Представники нерідко не проводять ніяких розмежувань між політичними режимами та політичними системами.[2]

Одне з характерних у цьому відношенні визначень політичного режиму належить Морісу Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої», а в іншому — як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску».[3]

=Види політичних режимів

Види політичних режимів[ред. | ред. код]

Демократичний режим[ред. | ред. код]

Докладніше: Демократія

Демократія - політичний режим, при якому єдиним джерелом влади визнається народ, а влада здійснюється за волею народу і в його інтересах. Демократичні режими складаються в правових державах.

Авторитарний режим[ред. | ред. код]

Докладніше: Авторитаризм

Авторитаризм (від лат. auctoritas - влада, вплив) - характеристика особливих типів режимів, заснованих на необмеженої влади однієї особи або групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських і духовних свобод для громадян. Термін «авторитаризм» був введений в науковий обіг теоретиками Франкфуртської школи неомарксизм а і означав певний набір соціальних характеристик, притаманних як політичну культуру, так і масовій свідомості в цілому.

Існує два визначення авторитаризму:

  • Соціально-політична система, заснована на підпорядкуванні особистості державі або його лідерам;
  • Соціальна установка або риса особистості, що характеризується упевненістю в тому, що в суспільстві повинна існувати сувора і безумовна відданість, беззаперечне підпорядкування людей авторитетам і владі.

Політичний режим, що відповідає принципам авторитарності, означає відсутність демократії як щодо вільного проведення виборів, так і в питаннях управління державними структурами. Часто поєднується з диктатурою окремої особистості, яка проявляється в тій чи іншій мірі. Авторитарні режими дуже різноманітні. До них відносяться:

Військово-бюрократичний режим[ред. | ред. код]

Військово-бюрократичний режим авторитаризму зазвичай виникає у вигляді військової диктатури, але в подальшому політичному розвитку все більшу роль починають грати різного роду цивільні фахівці. У правлячій коаліції домінують військові і бюрократи, відсутні будь-яка інтегрує ідеологія. Режим може бути і безпартійним, і багатопартійність, але частіше за все існує одна проурядова, аж ніяк не масова, партія. Військових і бюрократів зазвичай об'єднує страх перед революцією знизу, тому усунення впливу на суспільство радикально налаштованих інтелектуалів представляється їм необхідною умовою його подальшого розвитку. Дану проблему режим дозволяє за допомогою насильства і / або закриття доступу інтелектуалів в політичну сферу через виборчі канали. Прикладами військово-бюрократичних режимів були: правління генерала Піночета в Чилі (1973-1990), військові хунти в Аргентині, Бразилії, Перу, Південно-Східної Азії. Піночет стверджував: Жоден лист не ворухнеться в Чилі без мого бажання. Генерал Мартінес (Сальвадор, 1932 г.) філософствував: «Більша злочин вбити комаха, ніж людину». Жертвами його антикомуністичних чисток стали близько 40 тисяч селян, в результаті чого з індіанською культурою в країні було по суті покінчено. Гаслом генерала Ріоса Монтт (Гватемала) було: Християнин повинен носити з собою Біблію і кулемет. В результаті його християнської кампанії 10 тисяч індіанців були вбиті і понад 100 тисяч бігли в Мексику.

Корпоративний авторитаризм[ред. | ред. код]

Корпоративний авторитаризм встановлюється в суспільствах з цілком розвиненим економічним і соціальним плюралізмом, де корпоративне представництво інтересів стає альтернативою занадто ідеологізованою масової партії і доповненням до однопартійного правління. Зразки корпоративного режиму - правління Антоніу ді Салазара в Португалії (1932-1968), режим Франсіско Франко в Іспанії. У Латинській Америці відсутність широкої політичної мобілізації мас не раз дозволяло впроваджувати корпоративне представництво інтересів.

Дототалітарний авторитаризм[ред. | ред. код]

Дототалітарний авторитаризм - режим, який встановлюється на певній стадії розвитку політичних систем деяких країн. До порядків такого типу Х.Лініц відносить фашистські мобілізаційні режими, які - у порівнянні з військово-бюрократичним і корпоративним авторитаризмом з їх єдиною, слабкою партією, - є менш плюралістичними і ліберальними, більш партіціпаторной і демократичними. Йдеться про держави, де раніше існувала демократія, але після приходу до влади фашистських лідерів почалася еволюція в тоталітарному напрямку. Дототалітарний характер режиму обумовлює ряд важливих політичних, соціальних і культурних чинників, серед яких:

  • Досить впливова політична група, яка орієнтується на тоталітарну утопію, ще не зміцнила свою владу і не інституціоналізованої нову систему;
  • Такі інститути, як армія, церква, групи інтересів, зберігаючи достатню автономію, легітимність і ефективність, прагнуть обмеження плюралізму в свою користь;
  • Ситуація соціальної невизначеності, коли одні чекають, що колишні політичні і соціальні структури зможуть поглинути тоталітарна рух, а інші сумніваються в успіху цього процесу.

Постколоніальний авторитаризм[ред. | ред. код]

Постколоніальний авторитаризм у вигляді однопартійних мобілізаційних режимів виникає після здобуття колишніми колоніями незалежності, створюється знизу в суспільствах з низьким рівнем економічного розвитку. Як правило, постколоніальна незалежність є такою лише в формально-юридичному плані. Основою для мобілізації широкої громадської підтримки нового режиму найчастіше стають націоналістичні гасла захисту незалежності, що затьмарює будь-які внутрішні чвари і конфлікти. Однак із загостренням економічних проблем та активізації антисистемних опозиційних сил змушують правителів обмежити або зовсім ліквідувати експерименти з вільним політичним змаганням. Рівень політичної участі громадян стає низьким, що визначає слабкість позицій лідерів таких держав, що проявляється в частих переворотах, убивствах правителів.

Расова квазідемократія[ред. | ред. код]

Расова, або етнічна, квазідемократія - це тип авторитаризму, де політичний процес можна було б назвати демократичним, оскільки до участі в ньому допущено певне расове або етнічне меншість, але інші подібні групи виключені з політики юридично або фактично, причому з використанням насильства. Прикладом расової демократії можна назвати колишній режим ПАР з його ідеологією апартеїду.

Султаністскій режим[ред. | ред. код]

Султаністскій режим можна розглядати як граничну форму автократії. Ознаками персоніфікованих цих режимів є відсутність ідеології, політичної мобілізації, будь-яких обмежувачів влади султана, плюралізму. Прикладами султанізму були Гаїті при Франсуа Дювальє і його сина Жана-Клод, Домініканська республіка при Рафаеля Трухільо, Філіппіни при Фердінанда Маркосі, Ірак за Саддама Хусейна і т. Д.

Тоталітарний режим[ред. | ред. код]

Докладніше: Тоталітаризм

Тоталітарний режим правління має на увазі, що держава втручається в усі сфери життя людини і суспільства. Тоталітаризм грунтується на офіційній ідеології, характеризується крайнім центризм ом, волюнтаризм ом, культом особистості правлячого вождя. Спирається тільки на політичну силу (найчастіше - військову), опозиція не допускається або переслідується, насильство носить характер терору, часто допускається геноцид.

Тоталітаризм (від лат. totalis - весь, цілий, повний) - це режим повного контролю з боку держави над усіма сферами життя суспільства і кожною людиною за допомогою прямого збройного підписання. Влада на всіх рівнях формується закрито, як правило, однією людиною або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Тоталітаризм є специфічно нову форму диктатури, що виникла в XX столітті. Тоталітаризм є принципово новий тип диктатури завдяки особливій ролі держави та ідеології.

Ознаки тоталітаризму:

  • Ідеологічний абсолютизм (тоталітарний режим - це сверхідеологізірованний режим, в якому політика цілковито підпорядкована ідеології, і нею ж детермінується)
  • Єдиновладдя однієї партії - «ордена-мечоносців» (тоталітарний режим уособлює однопартійна система, і все громадське життя будується на засадах «партизації», тобто знає тільки санкціоновані партією структури і форми)
  • Організований терор і репресії (одним з фундаментних підстав тоталітарного режиму є гранична концентрація страху перед «силовими структурами», за допомогою якого забезпечуються підпорядкування і покора мас)
  • Монополія влади на інформацію (при тоталітарному режимі всі засоби масової інформації підпорядковані партії і державі і беззаперечно їх обслуговують, будучи позбавлені права на свободу слова та інакомислення)
  • Централізований контроль над економікою (економіка при тоталітарному режимі відноситься до розряду командно-адміністративної (повністю одержавленої), тобто виступає не інакше, як концентроване вираження політики)
  • Мілітаризація країни (при тоталітарному режимі країна уподібнюється єдиної військового табору, оточеного ворогами, яких слід знищити заради «світлого майбутнього»).

Залежно від пануючої ідеології тоталітаризм звичайно підрозділяють на фашистський, соціалістичний і націонал-соціалістичний.

Анархія[ред. | ред. код]

Докладніше: Анархія

Анархію можна визначити, як відсутність політичного режиму, безвладдя. Такий стан можливо, як правило, протягом нетривалого періоду часу, при занепаді держави і катастрофічне зниження ролі державної влади або протистоянні політичних сил, що претендують на її здійснення, такий стан характерно для періоду великих потрясінь ( революцій, громадянських воєн, окупації). Також анархія представляється як форма суспільного устрою, але не як якесь проміжне стан в момент переходу від одного політичного режиму до іншого.

Інші[ред. | ред. код]

Також виділяються і інші політичні режими:

Типології[ред. | ред. код]

Різні дослідники наводять різні типології політичних режимів.

Аристотель[ред. | ред. код]

Згідно з працею Ἀθηναίων πολιτεία:

  • Правильні:
  • # Монархія.
  • # Аристократія.
  • # Полиття.
  • Неправильні:
  • # Тиранія.
  • # Олігархія.
  • # Демократія.

Карл Маркс[ред. | ред. код]

  1. Первісно-общинний
  2. Рабовласницький
  3. Феодальний
  4. Капіталістичний
  5. Соціалістичний
  6. Комуністичний

Моріс Дюверже[ред. | ред. код]

  • Явні і авторитарні;
  • Демократичні, автократичні, монократіческіе (диктаторські);
  • Директорії (колективне правління).

Голосів і Блондель[ред. | ред. код]

  1. Традиційний (закритий з монолітної елітою).
  2. Змагальна олігархія (відкритий, що виключає).
  3. Авторитарно-бюрократичний (закритий, з диференційованою елітою, що виключає).
  4. Егалітарно-авторитарний (закритий, з монолітної елітою, що включає).
  5. Авторитарно-інегалітарний (закритий, з диференційованою елітою, що включає).
  6. Ліберальна демократія (відкритий, що включає).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Онан Э. С. Понятие и классификация политического режима в развивающихся странах. — Право и политика в развивающихся странах. Сборник обзоров. М., 1991. — с.10
  2. Цыганков А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика: Учеб. пособие / Ин-т «Открытое о-во». — М.: Интерпракс, 1995. — 295с. — c.5-15
  3. Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада. — Полис, 1991. № 2.