Політичний режим

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

Підходи[ред.ред. код]

У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша — з соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому — її соціальним підставам та походженню.

Політико-правовий підхід[ред.ред. код]

Теоретики, що представляють перший інституційний напрямок політичного аналізу, схильні змішувати поняття режиму з поняттям форм правління або державного ладу. Подібна постановка питання традиційно була характерна для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін «політичний режим» вважався частиною категоріального апарату конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх співвідношенням.[1] До цієї групи політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні розробки, пов'язані з ім'ям Габріеля Лассуела та його послідовників (Ріггс, Бейкер).

Соціологічний підхід[ред.ред. код]

Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально. У даному випадку режим розглядається не лише як форма (будь це управління, чи державне будівництво) і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато ширшому значенні — як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та політичного. У рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій трактування самого терміну режим. Представники нерідко не проводять ніяких розмежувань між політичними режимами та політичними системами.[2]

Одне з характерних у цьому відношенні визначень політичного режиму належить Морісу Дюверже, який в одному випадку розглядав його як «структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої», а в іншому — як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску».[3]

Типологія[ред.ред. код]

Політичні режими можна розрізнити за двома головними критеріями — джерелом влади та межами цієї влади.

За джерелом влади:

  • Демократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян та участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.
  • Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв'язку з цим — нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи — посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За критерієм меж влади:

  • Ліберальні режими — це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід'ємних прав і свобод особистості. Це режим, в якому досить розвинутим є громадянське суспільство, різні самодіяльні громадянські ініціативи, тобто організації, які незалежні від держави, гарантуються основні права та свободи громадян.

Іноді додатково до основних типів виділяють такі різновиди режимів як диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські і т.інше.

Сучасні дослідження[ред.ред. код]

У фокусі основної частини досліджень політичного режиму зараз знаходиться демократія як політичний режим та процеси пов'язані з нею (зокрема, процес демократизації недемократичних суспільств).

У сучасній політичних дослідженнях можна виділити два основні підходи до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Апологети другого підходу включають у поняття демократії ще й принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму.

В літературі щодо демократизації виділяють три різні теоретичні підходи:

  1. Модернізаційний
  2. Транзитологічний
  3. Структурний

Окрім того, Крістіап Херпфер також розробляє та використовує трансформаційний підхід.

Модернізаційний підхід тісно пов'язаний з розробками Сеймура Ліпсета в 1960-ті — 70-ті роки, а в 80-90-х застосовувався Ларі Даймондом. Транзитологічний підхід розвивався передусім Уолтом Ростоу, а зараз представлений Г. О'Доннелом, Х. Лінцем, А. Степаном. Структурний підхід був представлений Ентоні Гіденсом в 60-ті, а також Д. Рушмейером в 90-х.

Отже, таким предметним полем користуються сучасні дослідники в огляді демократії та її змін. Користуючись концептуалізацією демократії, дослідники вибудовують операціоналізовані індикатори, маркери. Саме вони дають змогу будувати цілісну картину демократичних перетворень. Прикметною в цьому контексті є розробка Херпфером індексу демократизації. Базуючись на своєму трасформаційному підході він провів порівняльне соціологічне дослідження в ході якого було визначено співвідношення країн Європи за рівнем демократизації.[5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Онан Э. С. Понятие и классификация политического режима в развивающихся странах. — Право и политика в развивающихся странах. Сборник обзоров. М., 1991. — с.10
  2. Цыганков А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика: Учеб. пособие / Ин-т «Открытое о-во». — М.: Интерпракс, 1995. — 295с. — c.5-15
  3. Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада. — Полис, 1991. № 2.
  4. Книга: Теорія держави і права. Скакун О. Ф. Глави 1-17.
  5. Херпфер Х. Новый индекс демократии. Демократизация общественности в пятнадцати государствах Европы (1991–1998) // Социология: теория, методы, маркетинг. — 2001. — № 3. — С.123-150.

Див. також[ред.ред. код]