Політія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Політія (політея, грец. πολιτεία)  — давньогрецьке слово і поняття.

В англійській мові[ред.ред. код]

В англійській мові існує три досить різні значення терміну «політика»: як форма (polity), як зміст (policy) та як діяльність (politics).[1] Щодо першого значення (polity), то мова може йти "держава (держави) — політія (політії), «європейська політія» тощо для характеристики певних політичних спільнот.[2]

Поняття policy та politics використовуються для характеристики різних аспектів політики. В слов'янських мовах, в тому числі і українській, зазначені поняття передаються одним і тим же словом «політика».

Див.також: Мовна картина світу, Політика, Переклад

У Стародавній Греції[ред.ред. код]

  • Політія — «організація суспільства в самостійній одиниці розселення (поліса); поселення з власним устроєм». Саме тому політику часто визнають як «мистецтво управління людьми».

Поняття «політія» веде свої витоки зі Стародавньої Греції. В Стародавній Греції поліси були розрізненими самостійними одиницями розселення. Час, у який жив Платон, — це період боротьби за гегемонію і закату незалежності розрізнених грецьких полісів («міст»-держав).[3] Пелопоннеська війна почалася за чотири роки до народження Платона і закінчилася взяттям Афін військом Спарти в 404 р. до н. е.. Був знищений демократичний лад і створена «рада тридцяти», до складу якої увійшли представники олігархії.[3]

В греків існували вірування, що рід людський був зроблений з каменю. Наприклад, Девкаліон і Пірра, які пережили потоп, вирушили мандрувати пішки по землі, кидаючи за собою камені. Камені, кинуті рукою Девкаліона, перетворювалися на чоловіків, а з каменів, які кидала Пірра — жінки. Земля була населена новим родом людей, міцних, як камінь, що не відступали перед тяжкою працею. До речі, Девкаліон і Пірра не обмежулися цим чудовим способом заселення своєї країни: незважаючи на їх похилий вік, у них народилося кілька дітей (з яких найвидатнішим був Еллен — родоначальник греків, звідси і походить назва «елліни»). Рід людський був утворений як від каміння, так і від богів. Тому кожна одиниця розселення (поліс) мала свого бога. Саме тому, людей називали автохтонами — «людьми, що живуть тут з початку роду людського».[3]

Саме тому, боги, про які йде мова в міфах і повір'ях, згодом вважалися предками царюючих родин. Міфи і повір'я складали основу релігії. Релігія в Римській імперії була справою державною, а не приватною;[4] виникали імператорські культи. Саме тому, у чергу regimen є похідним від латинського regere — направляти, керувати. Початкове значення цього слова було релігійним, особливо у висловлюванні regere fines — провести кордон по прямій лінії, відокремивши в такий спосіб внутрішнє від зовнішнього, священне від світського, національну територію від закордонної.

У політичній теорії Арістотеля[ред.ред. код]

У політичній теорії Аристотеля політія — це спосіб правління.[5] Пізніше дане поняття почало використовуватися у значенні політичного устрою держави та суспільства.

У часи Середньовіччя концепт політії вживався як синонім для позначення політичної системи, як узагальнююча характеристика політичної цілісності кожного конкретного суспільства.[5] «Суспільство (civitas) є множиною громадян (multitudo civium), які його населяють, порядок (ordo) котрого називається політією (politia)», — писав один з найавторитетніших схоластів У. Оккам.

Оксфордський богослов завдяки дослідженню поняття «політія», структуризує один з перших в історії політичної думки власне політичне, поділяючи його на часткові (такі, що виключають будь-яку частину множини громадян), неповні (ті, що використовують тільки окремі привілейовані центри влади), всезагальні та повні (тобто республіки) форми владарювання.[6]

У сучасній політичній науці поняття «політія» використовується вкрай нечасто, проте воно є дуже важливим для розуміння соціальної сутності політики.[5] За словами авторитетного російського науковця М. Ільїна, поняття «політія» надає можливість виразити докорінно сутність політичної системи, всебічно охарактеризувати феномен політики.[7] Як вважає російський дослідник, через використання концепту «політія» є можливою концептуалізація статуарно-державної організації будь-якого суспільства, яка являє собою інституційну сутність політики. Саме широке тлумачення категорії політії дало поштовх до становлення і поширення сучасного розуміння іншого ключового поняття політики — республіки.

Тривалий час поняття «політія» та «республіка» об'єднували і державу, і суспільство, і владу, і громадян, і власне політику в цілому.[5] Тільки у Новий час почалося виокремлення трьох самостійних царин політичного життя — політики, держави, громадянського суспільства.[5]

Саме широке тлумачення категорії політії дало поштовх до становлення і поширення сучасного розуміння іншого ключового поняття політики — республіки. Поняття «республіка» з часів Стародавнього Риму віддзеркалює ідею політичної системи як прикладного аспекту функціонування політики, роблячи його більш вживаним та акцентуючи наголос на політичній самоорганізації суспільства — латинське «res publica» означає суспільну справу.

Античний поліс та концепт Арістотеля[ред.ред. код]

Політія — форма державного правління, найправильніша форма держави за Аристотелем. В умовах політії більшість керує в інтересах загального блага. Політія, за Арістотелем, є своєрідним поєднанням аристократії і демократії, їхніх найкращих сторін, будучи вільною від недоліків і крайнощів двох останніх. Аристотель вважає політію найнадійнішою формою державного правління, оскільки «вважається, що при такому устрою здійснюється засада рівноправності».[8]

По суті, арістотелівська політія означає не тільки особливу форму держави; вона, одночасно, є теоретичною конструкцією політичної форми влади взагалі. У цьому аспекті вона служить своєрідним еталоном для реально існуючих державних форм і критерієм для визначення рівня їхньої політичності або неполітичності, відхилення від норм політичної справедливості.

В грецьких полісах-державах, не всі мешканці могли перебувати в статусі «громадянина» (жінки, раби та діти не були громадянами існуючого античного полісу). Ці категорії мешканців, відповідно, не мали вагомого слова в громадсько-публічній сфері й не брали участі в політичному житті полісу, адже «приватне, на противагу тому, що було громадським або спільним, задовольнялось куди нижчим статусом у грецькому житті».[9] А саме громадяни, маючи доступ до громадських справ і беручи участь у творенні законів, реалізовували свою свободу. Аристотель у праці «Політика» наголошує, що «громадянином у загальному розумінні є той, хто бере участь в управлінні й чинить послух».[10]

Аристотелівська політія — не вигадана ідеальна держава Платона, а своєрідний взірець для критики державних форм, що реально існують, критерій для окреслення рівня політичної активності та свободи громадян.

У суспільно-політичному вченні Аристотеля поліс є уособленням свободи для вільних та рівних громадян. Громадяни брали активну участь у політичному житті полісу, обговорювали та спільно створювали закони. Для мовної практики полісного життя було характерно те, що обговорення та переконання відбувалося засобами мови, силою слова, а не насильством.

Ще однією причиною суспільних обурень буває нерівність. Аристотель розрізняє рівність двояко: з погляду кількості та якості. Рівність за кількістю — однаковість у кількості, а рівність за якістю передбачає розподіл за гідністю. Рівність за якістю або за гідністю філософ вважає абсолютно справедливою й зазначає, що в жодній державі неможливо запровадити рівність усіх людей у всьому: «жодна з форм державного устрою, що спирається на такі засади цілковитої рівності, не залишається стійкою».[11] При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості. Найкращою з-поміж усіх форм є політія, а з-поміж форм, що відхиляються — демократія.

Право, за Арістотелем, є нормою політичного спілкування людей. «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки право, яке служить критерієм справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування», — підкреслював Арістотель у своїй праці «Політика».

Примітки[ред.ред. код]

  1. Романов В. Є. Вступ до аналізу державної політики: Навч.посіб. / В.Романов, О.Рудік, Т.Брус. — К.: Основи, 2001. — 238 с. (с.:68)
  2. Гальпєріна В. О. Дослідження та аналаз освітньої політики у вітчизняному суспільствознавстві: здобутки, проблеми, перспективи / В. О. Гальпєріна // Нова парадигма. Альманах наукових праць. — Вип.31. — Запоріжжя. — 2003. — с.95-107 с.:102
  3. а б в Зайдлер Людвик // Атлантида — М.: «Вече», 2004. — 206 с.
  4. О. Петречко РИМ ТА ХРИСТИЯНСТВО У І-ІІ ст. н. е // Археологічні дослідження Львівського університету Збірник наукових праць. — 2007. Випуск 10.
  5. а б в г д Мармазова Т. І. Дискурси і парадигми політики: історія та сучасність // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Науковий журнал. — 2010, № 3
  6. Ильин М. В. Слова и смыслы: Полития. Республика. Конституция. Отечество / М. В. Ильин // Полис. — 1994. — № 4. — С. 49-56. (с.:53)
  7. Ильин М. В. Слова и смыслы: Полития. Республика. Конституция. Отечество / М. В. Ильин // Полис. — 1994. — № 4. — С. 49-56 (с.: 49)
  8. Арістотель. Політика. К.: Основи, 2000. (с.: 142)
  9. Арістотель. Політика. К.: Основи, 2000. (с.:59)
  10. Арістотель. Політика. К.: Основи, 2000. (с.:88)
  11. Арістотель. Політика. К.: Основи, 2000 (с.: 131)

Див. також[ред.ред. код]