Заарештований 13 серпня1937 року, засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР і розстріляний. У 1957 році справу переглянуто, провадження закрито «за відсутністю складу злочину», Порайка посмертно реабілітовано і згодом поновлено в рядах компартії.
Народився 12 жовтня 1888 року в багатодітній родині селянина-заробітчанина у селі Устя-над-Прутом (нині село УстяКоломийського районуІвано-Франківської області)[2]. Василь був найстаршим з п'яти дітей подружжя Івана (1855—1942) та Марії (? — 1928) Порайків. Ще троє дітей не дожили до підліткового віку[3]. Змалку працював в наймах у заможних родинах свого села[4]. Батько Василя Порайка був заробітчанином, згодом працював листоношею та шкільним сторожем в Усті[5]. Після закінчення з відзнакою початкової школи Василь продовжив навчання у 4-му класі школи в Снятині, а з 1902 року, після її завершення, Василь навчався в Коломийській гімназії № 2 з руською (українською) мовою навчання[5][6]. В цей час, щоб прогодувати себе та свою родину Василь займався репетиторством інших дітей[5].
У пошуках кращої долі частина родини емігрувала за океан: у 1907 році молодший брат Василя Порайка Петро виїхав до Канади, а в 1913-му туди ж подалися молодші за Василя сестра Гафія та брат Дмитро. В Америці вони зіштовхнулися з тяжкою працею в умовах експлуатації, проте частину зароблених коштів надсилали додому, аби допомогти братові Василеві здобути освіту. У своїх мемуарах сестра Василя — Гафія Малафій, згадує його як «людину, що вирізнялася серед усіх дітей у сім'ї своєю кмітливістю, здібностями та цікавістю до знань». Крім того, односельці організували для нього збір харчів, грошей, одягу[5].
Протягом 1908—1914 років був членом Української радикальної партії[7], у 1905—1907 роках брав участь у її акціях на Покутті[4]. Через участь в різних політичних процесах на Покутті, у 1906—1907 роках вимушено навчався у Львівській академічній гімназії, де перебував під покровительством Людвига Сальо. Їх обох пов'язувало походження зі Снятинщини. По завершенню другого півріччя у Львові повернувся продовжувати навчання у Коломиї на прохання Софрона Недільського — директора цісарсько-королівської гімназії з українською мовою викладання[8].
24 травня 1910 року закінчив українську цісарсько-королівську гімназію № 2 з відзнакою[8]. Далі він вступив у Чернівецький університет на факультет Правознавства, а з 1911 року — Львівського університету того ж факультету[9], оскільки переїхав до Львова[10]. 1 липня 1910 року був арештований у Львові за участь в українському студентському страйку, метою якого було домогтися заснування в столиці Галичини окремого українського університету[11]. Учасник політичного судового процесу 101 у лютому — червні 1911 року. Разом із Порайком учасником цього процесу був, зокрема, майбутній сотник УСС Осип Букшований[12]. Одним із адвокатів Василя Порайка на процесі 101 був Кирило Трильовський[13]. Згідно з австрійським кримінальним законодавством, Порайка було визнано винним у так званому «публічному насиллі» та призначено покарання ув'язненням на один місяць[14]. 18 січня 1912 за результатами дисциплінарного слідства університету, пов'язаного з процесом 101, був відсторонений від навчання на 4 семестри[9][15]. Незабаром був амністований та зміг поновити своє навчання на правничім факультеті[16]. Став випускником цього університету у 1914 році[10].
Протягом 1912—1914 років проживав у СнятиніСнятинського повіту Галичини, де займався активною культурно-просвітницькою діяльністю на керівних посадах у місцевих осередках товариства «Січ», у секції Українського студентського союзу[12] та в Снятинській повітовій філії товариства «Просвіта»[17]. У 1912—1914 роках працював помічником в адвоката Івана Семанюка (Марка Черемшини) у Снятині[18][19]. Перед Першою світовою війною близько здружився з Юліаном Гоївим. Дружба цих двох молодих галичан була такою ж щирою, як і наміри Василя Порайка одружитись зі старшою сестрою Юліана Ольгою. Реалізувати намір стати частиною родини Гоївих Порайку перешкодив початок першої світової війни[20][21].
На початку Першої світової війни, у серпні 1914 року, Василь Порайко був мобілізований до австро-угорської армії[22]. Він служив стрільцем у 8-й сотні легіону Українських січових стрільців під командуванням Осипа Букшованого[23]. З іншого боку є відомості, що в УСС Порайко міг і не служити, адже у своїй автобіографії в 1920-х роках він зазначав, що порвав з УРП через їх позицію по створенню Легіону[24]. У березні 1915 року потрапив до російського полону. Протягом 1915—1918 років перебував у таборах військовополонених у Чорному Яру та Астрахані, де, зокрема, рік утримувався разом з Євгеном Коновальцем. У цей період зазнав впливу революційної пропаганди й поступово відійшов від попередніх національно-демократичних орієнтацій[25].
Жовтневий переворот 1917 року він зустрів позитивно. У жовтні 1918 року став членом Російської комуністичної партії (більшовиків). У цей час працював головою Астраханської губернської ради народного господарства та входив до складу губернського виконавчого комітету. Помітного політичного впливу на Астраханщині не здобув через недовіру з боку місцевих більшовиків, однак закріпився в партійному середовищі як адміністратор і агітатор[26].
Протягом 1919—1920 років відігравав активну роль у радянізаційних проєктах, пов'язаних із Галичиною, зберігаючи постійний контакт із керівництвом Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ЦК КП(б)У). Навесні 1919 року був відряджений в Україну. У квітні очолив Тимчасовий комітет Східної Галичини, пізніше реорганізований у Галицький революційний комітет. 2 червня 1919 року Політбюро ЦК КП(б)У ввело його до складу Галицького бюро при ЦК[27]. З червня 1919 року входив до президії Тимчасового комітету комуністів Східної Галичини і Буковини, а з жовтня — до Організаційного бюро Комуністичної партії Східної Галичини і Буковини[10]. 23–24 квітня 1920 року, на І-й партконференції галицько-буковинських комуністів в Києві, Порайка обрали членом Галицького Організаційного комітету (Галоркому) КП(б)У[28].
Командування Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА) (1920)
У лютому–квітні 1920 року Порайко був призначений командувачем Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), створеної на основі трьох корпусів Української Галицької армії, що майже в повному складі перейшли на бік радянської влади[29][30][31][прим. 1]. 27 лютого 1920 року прибув до міста Балти для організації реформації УГА на основі директив Реввійськради 12-ї армії[34]. Разом із ним працювали Володимир Затонський, начальник штабу ЧУГА Михайло Іванов (колишній полковник російської армії) та політичний комісар Михайло Михайлик[35]. У ході реорганізації ліквідували революційний комітет ЧУГА, а політичне керівництво передали крайовому комітету КП(б) Східної Галичини і Буковини[36].
Після переходу на бік більшовиків Василь Порайко став ініціатором здеморалізування УГА[37]. Тоді в 1920 році він разом із Володимиром Затонським проводив більшовицьку пропаганду, що полягала в поширенні революційних гасел, очорненні інших політичних партій, особливо соціалістів, які не підтримували більшовиків, ганенні державних діячів Української Народної Республіки, зневажанні їх національних символів, зокрема прапора, та підбурюванні стрільців проти офіцерів, яких він називав ворогами працюючого люду, як буржуї[38]. Виступав проти організаційної цілісності УГА, підтримував реорганізацію УГА на три бригади, які згодом перші дві були включені до XII армії РСЧА (44-а та 45-а дивізія), а остання до XIV армії РСЧА[39][40].
Плакат до Шевченківського вечора ЧУГА, 11 березня 1920
Після реорганізації багато офіцерів залишилися без посад, тоді Порайко скористався цією ситуацією й почав проводити селекцію старшинського складу задля усунення «політично ненадійних елементів». До цієї категорії було віднесено військових суддів, харчових старшин, душпастирів і військових урядовців. Однак на наполегливу вимогу стрільців душпастирів залишили, як учителів, оскільки після значних втрат їхня кількість була невеликою[32].
Порайко здійснював активну політичну агітацію серед колишніх стрільців УГА, виступав на мітингах, засуджував позицію Євгена Петрушевича й Симона Петлюри, закликав до підпорядкування радянській владі й партійним структурам[41]. 11 березня 1920 року виголошував промову перед бійцями та старшинами ЧУГА під час закладення каменя майбутнього постаменту на честь Тараса Шевченка. Ввечері за сприяння Василя Порайка було влаштовано святковий концерт, де однією з його частин була постановка «Гайдамаки» під режисурою Леся Курбаса[42].
Після того як наприкінці квітня 1920 року 2-га та 3-тя бригади ЧУГА перейшли на бік Армії УНР, Центральний комітет КП(б)У в травні 1920 року усунув Порайка від справ, пов'язаних із галицьким напрямом[43]. Він опинився під загрозою розгляду революційним трибуналом, однак уникнув переслідування завдяки втручанню Затонського[44]. Надалі був переорієнтований на адміністративно-партійну роботу в українських губерніях[45].
У травні 1920 року Василь Порайко працював уповноваженим ЦК КП(б)У по роботі серед селян та інтелігенції, обіймав посаду голови Київської губернської ради народного господарства[28]. З червня 1920 до липня 1921 року — голова виконавчого комітету Полтавської губернської ради та голова Полтавського губернського комітету КП(б)У. У серпні 1921 — червні 1923 року обіймав посаду голови виконавчого комітету Подільської губернської ради у Вінниці. 30 грудня 1922 року став декларантом договору про утворення СРСР[46][прим. 2].
Після переїзду до Харкова в 1923—1924 роках працював заступником голови Малої Ради народних комісарів УРСР[47]. В наступні роки був членом Президії Вищої Ради Народного Господарства УРСР[28]. З липня 1923 до січня 1924 року обіймав посади заступника голови правління та голови правління Української спілки кустарно-промислової кооперації[48]. У грудні 1923 — березні 1927 року — голова Українського сільськогосподарського банку[49][прим. 3].
Генпрокурор Василь Порайко (1927)
З 5 березня 1927 до 3 вересня 1930 року — Народний комісар юстиції УСРР та генеральний прокурор[прим. 4]. Одночасно восени 1927 року призначений головою Всеукраїнського комітету допомоги Криму, де курував питання про надання допомоги населенню, яке постраждало від Кримських землетрусів 1927 року. З травня 1929 до 24 квітня 1932 року обіймав посаду заступника, а потім голови Центральної урядової комісії при Раді народних комісарів по українізації радянського апарату[50].
Ордер на арешт екс-наркома юстиції і генпрокурора УРСР Василя Порайка. Київ, 13 серпня 1937.
20 серпня 1937 року спільно з Олександром Триліським, Андрієм Хвилею, Миколою Межуєвим та іншими в'язнями етапований до Москви. Опісля всіх допитів повернутий спеціальним поїздом НКВС 17 вересня 1937 року у Київ у спецкорпус Київської тюрми[54]. В обвинувальному висновку зазначалося, що у 1934 році він нібито був завербований до УВО, та було вказано прізвище особи, яку названо вербувальником — Юрія Михайловича Коцюбинського. Сам Коцюбинський не згадував Порайка у своїх показах. Проте ці факти не були враховані органами слідства: під час підготовки та затвердження обвинувального висновку Коцюбинський уже був страчений за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР 8 березня 1937 року, що унеможливлювало перевірку або спростування цих обвинувачень[55].
24 жовтня 1937 року на закритому судовому засіданні військової колегії Верховного Суду СРСР Василь Порайко був засуджений до розстрілу з конфіскацією всього майна підсудного. Вирок підлягав негайному виконанню, що і було зроблено 25 жовтня 1937 року в спецкорпусі Київської в'язниці[56]. Того ж дня Василя Порайка разом із іншими розстріляними було таємно поховано в урочищі Биківня поблизу Києва, куди під час Великого терору звозились тіла закатованих в Києві жертв репресій[57].
Після завершення Другої світової війни репресивна політика радянської влади поширилася і на членів родини Василя Порайка в Галичині. Так, 18 лютого 1946 року було заарештовано мешканку села ТуловаСнятинського району Станіславської області Гафію Малофій (у дівоцтві Порайко) (1894, Устя-над-Прутом–1976, Тулова) — молодшу сестру В. І. Порайка. Підставою для арешту стала підозра у співпраці з Організацією українських націоналістів. Під час допиту, проведеного 22 лютого 1946 року у Снятинському районному відділі НКВС, Гафія Порайко повідомила, що після арешту її старшого брата Василя у 1937 році, якого було оголошено «зрадником Батьківщини», його подальша доля та місце перебування їй були невідомі. Водночас вона зазначила, що їхній молодший брат Ілля Іванович Порайко був заарештований органами НКВС у 1945 році за звинуваченням у співпраці з німецькою окупаційною комендатурою[58].
За ініціативи дружини Василя Порайка Надії Морозової-Порайко, в 1954—1957 роках було проведене повторне слідство у Києві та Москві. На підставі аналізу оглядових довідок щодо Василя Порайка та інших фігурантів його кримінальної справи А. Бойда вважає, що порушене проти нього провадження мало характер повної фальсифікації, ініційованої центральними органами влади СРСР. У справі Порайка широко застосовувалася практика фіктивних свідчень і стандартних, уніфікованих звинувачень, що було типовим інструментом радянського репресивного апарату для ліквідації будь-яких проявів опозиції або національної еліти. Під час слідства систематично ігнорувалися норми чинного на той час кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що фактично позбавляло обвинувачених можливості на справедливий суд і правовий захист. За результатами перевірки, проведеної слідчими спеціального відділу КДБ УРСР, яку було завершено 27 квітня 1956 року, було запропоновано направити справу Василя Порайка на розгляд до Головної військової прокуратури з метою скасування вироку Військової колегії Верховного суду СРСР від 24 жовтня 1937 року та закриття справи у зв’язку з відсутністю складу злочину[59].
3 вересня 1956 р. Генеральний прокурор СРСРРоман Руденко затвердив висновки, зроблені під час перегляду справи, та порушив перед Військовою Колегією Верховного Суду СРСР питання про її перегляд[60]. Рішенням колегії Верховного Суду СРСР від 26 березня 1957 року справу Василя Порайка було закрито «за відсутністю складу злочину». 8 липня 1957 року Порайко був реабілітований й поновлений в членах КПРС посмертно[59].
Василь Порайко був відомим як партійний оратор і прихильник ленінської лінії. У своїй діяльності він наголошував на необхідності боротьби з так званими «класовими ворогами» та декларував тісний зв’язок партійного керівництва з робітниками й селянами. Значну увагу Порайко приділяв питанням колективізації сільського господарства. На XI з’їзді КП(б)У він підкреслював потребу подальшого розгортання колективізаційних процесів за умови збереження досягнутого рівня та виправлення помилок, допущених окремими місцевими партійними організаціями. Окремо у його промові наголошувалося на необхідності організаційного залучення бідняцько-середняцьких мас, зокрема в районах суцільної колективізації, а також на посиленні ролі комітетів незаможних селян (КНС)[28].
Михайло Возняк неоднозначно оцінював постать Василя Порайка. На його думку, у ставленні до цього діяча помітна поляризація: одні сучасники сприймали його як жорстокого та безжального прибічника радянської влади, своєрідне уособлення «затонщини»[прим. 5] в галицькому середовищі, тоді як інші наголошували на його ролі в порятунку решток Галицької армії після переходу двох бригад ЧУГА під проводом Юліана Головінського на бік польсько-петлюрівських сил. Возняк підкреслював, що саме завдяки впливовому становищу Порайка у більшовицькому керівництві багатьом галичанам, які опинилися на радянському боці, вдалося уникнути розправи[61].
На думку дослідника Якова Воєвідки, Василь Порайко належав до типу партійних діячів, для яких характерним було поєднання ідеологічної переконаності з активною організаційною практикою. Він послідовно дотримувався класових установок більшовицької доктрини та виявляв непримиренне ставлення до своїх політичних опонентів. Воєвідка підкреслює його організаторські здібності, уміння впливати на людей власним прикладом, а також особисту відвагу й рішучість у кризових ситуаціях. Важливими рисами Порайка були здатність залучати широкі маси до політичної діяльності, вести їх за собою, демонструвати працездатність і готовність до самопожертви. Окремо наголошується на його ставленні до «простих трудівників», що відповідало сформованому в радянській ідеології образу нового типу керівника. У підсумку Яків Воєвідка розглядає Василя Порайка як характерного представника раннього радянського партійного керівництва, чия діяльність поєднувала ідеологічну ортодоксальність із практичними механізмами мобілізації мас та утвердження влади на місцях[62].
На думку історика Андрія Бойди, знищення Василя Порайка в контексті загальної репресивної політики СРСР 1930-х років було складовою ліквідації останньої міжвоєнної плеяди українських партійних функціонерів. Попри участь у вищих ешелонах радянської влади, ці діячі, будучи обманутими політикою Москви, зберігали надії на створення української державності, хоча й у формі автономії та в межах більшовицької системи. Саме ця ілюзія можливості поєднання українського національного проєкту з радянською моделлю влади, за оцінкою дослідника, стала їхньою фатальною помилкою[56].
В селі Устя Снятинського районуІвано-Франківської області, де народився Василь Порайко, з вересня 1979 року існував пам'ятник на його честь[18]. У рамках декомунізації погруддя Порайку демонтували в червні 2022 року[47].
Вулиці на честь Василя Порайка існували в Івано-Франківську[28] (до 1995 року) і в рідному селі Устя (до 2022 року)[65].
↑За даними Никифора Гірняка у складі ЧУГА було 17 тисяч осіб. Він також посилається на інші дані від Степана Шухевича, який зазначає 16 688 в харчовому стані тільки стрільців. Якщо враховувати командирський склад, лікарів та ветеринарів то виходить 18 219 осіб. Попри це, бойовий стан армії складав 3 975 осіб[32][33].
↑За іншими даними Порайко був головою Полтавського губвиконкому з травня 1920 по червень 1921 рр., а Подільського — з червня 1921 по квітень 1923 рр.[28].
↑За іншими даними, був головою з 1925 до 1926 року[28].
↑Порайко був правою рукою Затонського в його галицьких планах, активно впроваджував його інтернаціоналістське бачення в його політиці відносно ЧУГА та Галичини[61].
↑У Василя Порайка також було ще троє братів і/або сестер, які померли в дитячому віці[5].
Амонс А. І.; Абраменко Л. М. Репресовані прокурори в Україні: документи, нариси, матеріали. — К. : Істина, 2009. — 576 с.
Арсенич П. І.; Голубова Г. Г. Видатний громадсько-політичний діяч (До 80-річчя з дня народження В. І. Порайка) // Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 119–120.
Бажанський М. Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: Біограф. словник. — Детройт, 1984. — 525 с.
Бойда А. Буковина в житті Василя Порайка (1888–1937) // XV Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 150-річчю Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: тези доповідей (Чернівці, 17–18 жовтня 2025 р.). — Чернівці : Технодрук, 2025. — С. 135–137.
Бойда А. Взаємодія Василя Порайка і Євгена Коновальця в Галичині та під час російського полону (1906–1916) // На перетині епох. Перша світова війна.... — Чернівці : ЧНУ, 2024. — С. 41–43.
Бойда А. Від рядового до генпрокурора: життя та діяльність Василя Порайка (1888–1937) // Студентські історичні зошити. — 2020. — № 12. — С. 39–47.
Бойда А. Галицький слід в утворенні СРСР // Травневі студії: історія, міжнародні відносини. — Вінниця : ДонНУ імені Василя Стуса, 2022. — С. 164–167.
Бойда А. Декомунізація як каталізатор нового витоку досліджень радянських репресій 1930-х рр. (на прикладі життя та діяльності В. Порайка) // Наукові горизонти ХХІ століття. — Ужгород; Київ : УжНУ; УкрІНТЕІ, 2024. — С. 666–670.
Бойда А. Джерельна база для вивчення біографії В. Порайка в австрійський період життя (1888–1914) // Регіональні студії української історії. Матеріали Другої Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. 11 квітня 2024 р.. — Вінниця : ВДПУ, 2024. — С. 59–62.
Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка // Україна крізь призму війни. — Івано-Франківськ : ФОП Бойчук А. Б., 2024. — С. 15–25.
Бойда А. Основні юридичні процеси щодо посмертної реабілітації В. І. Порайка в 1954—1957 рр. // Сіверянський літопис. — 2023. — № 2. — С. 79–90.
Бойда А. Перша світова війна як вододіл у долях командуючих УГА Д. Вітовського та ЧУГА В. Порайка // Актуальні дослідження суспільних наук : матеріали X Всеукр. наук. конф. (м. Умань, 28 берез. 2024 р.). — Умань : Візаві, 2024. — С. 159–163.
Бойда А. Постать Василя Порайка у свідченнях Миколи Межуєва (за матеріалами слідчої справи) // Сіверянський літопис. — 2024. — № 5. — С. 121–134.
Бойда А. Причини фізичної ліквідації Василя Івановича Порайка в 1937 р. // Сіверянський літопис. — 2022. — № 4. — С. 99–114.
Бойда А. Реабілітований через 88 років // Локальна історія. — 2025. — Вип. 7–8 (81–82). — С. 140–145.
Бойда А. Родинне походження Василя Порайка (1888—1937 рр.) // ХІІІ Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція: тези доповідей. — Чернівці : Технодрук, 2023. — С. 101–104.
Бойда А. Участь Василя Порайка та братів Гоївих в роботі секції Українського Студентського Союзу в м. Снятин (1911–1921) // Галичина. — 2024. — № 37. — С. 140–149.
Бойда А. Харківський період життя і діяльності Василя Порайка (1923–1934) // Матеріали звітної наукової вебконференції ПНУ ім. В. Стефаника. — Івано-Франківськ : ПНУ ім. В. Стефаника, 2024. — С. 47–48.
Бойда А. Родина Гоїв у суспільно-політичних процесах в Україні наприкінці XIX – в першій половині XX ст. // Володимир Грабовецький – історик України: колективна монографія / за ред. І. Цепенди, І. Райківського, О. Єгрешія. — Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2025. — С. 196–208.
Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка 1920 р. — Нью-Йорк : НТШ, 1986. — 202 с.
Воєвідка Я. Славний земляк [Василь Іванович Порайко] // Ленінська правда. — 1977. — № 168. — С. 2–3.
Возняк М. На вершинах // Діло. — 1927. — № 58. — С. 1–2.
Гірняк Н. Останній акт трагедії української Галицької Армії. — Нью-Йорк : Укр. Військово-Іст. Ін-т у США, 1959. — 281 с.
Горліс-Горський Ю. У ворожому таборі: спогади. — Нью-Йорк : Укр. Видавництво «Говерля», 1977. — 159 с.
Гоян Я. П. Присвята : Есе. — Київ : Веселка, 2001. — 645 с.
Дацків І. Б. Дипломатія українських національних урядів у захисті державності 1917–1923 рр.: дис. … д-ра іст. наук: 07.00.01 – історія України. — Київ, 2010. — 490 с.
Дерев’янко С. Порайко Василь Іванович // Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2020. — Т. 3. — С. 230–231.
Євселевський Л, Юренко О. Лапчинський Георгій Федорович // Реабілітовані історією. Полтавська область. — Київ – Полтава : Оріяна, 2007. — С. 252.
Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
Литвин М.; Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; Олір, 1995. — 368 с.
Звіт дирекції ц.к. II-ї гімназії в Коломиї. Рік шкільний 1902/1903. — Коломия, 1903. — 80 с.
Науменко К. Є.Порайко Василь Іванович // Енциклопедія Сучасної України / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2023.
Порайко Василь. — Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2267.
Сіреджук П. Січові Стрільці і Старшини Снятинщини і Заболотівщини. Бібліографічний довідник. — Львів : Галич-Прес, 2024. — 208 с.
Сірко І. М. Ті незабутні роки. — Ужгород : Карпати, 1978. — 133 с.
Скляренко Є. Порайко Василь Іванович // Реабілітовані історією. Полтавська область. — Київ – Полтава : Оріяна, 2007. — С. 472–474.
Скляренко Є. Шумський Олександр Якович // Реабілітовані історією. Полтавська область. — Київ – Полтава : Оріяна, 2007. — С. 694.
Стрілько-Тютюн В. Храм українства. Історія Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського. — К., 2019. — 408 с.
Трильовський К. Свобода : [укр.]. — Jersey City, N. J., 1936. — № 257. — С. 2.
Шокалюк О. І. Порайко Василь Іванович // Від Жовтня до Вересня. — Ужгород : Карпати, 1989. — С. 120–122.
Шухевич С.Є. Спомини з Української-Галицької армії (1918-1920). Частина IV. — Львів : Червона калина, 1929. — С. 164.
.svg){kind=small}
Австро-Угорщина
ЗУНР
СРСР
Сухопутні війська
УСС: 
Стрілець 8-ї сотні (1914—1915).svg){kind=small}
РСЧА (1919) 
.svg)
