Портников Віталій Едуардович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Портников Віталій Едуардович
Народився 14 травня 1967(1967-05-14) (56 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Країна  Україна
Національність євреї[1]
Діяльність журналіст, телеведучий, публіцист, письменник
Галузь журналістика[2], публіцистика[2] і література[2]
Alma mater факультет журналістики МДУ
Знання мов російська[2] і українська[2]
Заклад Радіо Свобода
Членство НСЖУ
Посада головний редактор
Нагороди
Сайт portnikov.com

Віта́лій Едуа́рдович По́ртников (нар. 14 травня 1967, Київ) — український публіцист, письменник і журналіст єврейського походження[3]. Оглядач Радіо Свобода та постійний автор аналітичних статей в українських виданнях на політичну і історичну тематику. Член Українського ПЕН[4]. Лауреат Шевченківської премії 2023 року за «публіцистичні статті та виступи останніх років»[5][6].

Ранні роки та освіта[ред. | ред. код]

Почав друкуватися в 1983 році в латвійській газеті «Jūrmala», навчаючись у восьмому класі[7][8].

За його власним твердженням, не маючи можливості через обмеження для євреїв вступити в Київський університет[9], у 1984 році переїхав з Києва до Дніпропетровська та вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, де провчився три курси[7][8]. У 1988 році перевівся на факультет журналістики Московського університету, який закінчив у 1990 році[8]. (Республіканські університети, які не мали факультетів журналістики, мали можливість направити 1—2 студентів філологічних факультетів на журфак МДУ з третього курсу на третій[9].) У 1992 році закінчив аспірантуру кафедри періодичної преси МДУ[10].

Кар'єра[ред. | ред. код]

З 1988 по 1992 рік співпрацював з київською газетою «Молодь України», один із перших радянських парламентських кореспондентів.

З 1989 року — оглядач заснованої в цей-таки час «Независимой газеты» (Москва), спеціалізувався на висвітленні проблем союзних республік і пострадянського простору, зокрема українсько-російських взаємин і становлення української державності. Залишив видання в 1995 році разом із групою журналістів, незгодних з передачею газети у власність структур, близьких до Бориса Березовського. Був членом Спілки журналістів СРСР, бо «з її членським квитком [можна було] відвідувати будинок журналіста[ru] в Москві і там був ресторан»[11]. Також є членом Спілки журналістів України[12], але не бере участі у її діяльності та не вірить у самоорганізацію журналістів в Україні[11].

З 1990 року співпрацює з Радіо Свобода як кореспондент української служби радіостанції в Москві і є ведучим низки програм російської служби.

З 1994 року регулярно публікується в газеті «Дзеркало тижня» (Київ), де вів рубрику «Щоденники» (матеріали цієї рубрики зібрані в книжці «Богородиця у синагозі»). Публікувався також у виданнях «Русский телеграф», «Ведомости», «Время MN» (Москва), «День», «Корреспондент», «Деловая неделя» (Київ), «Бізнес і Балтія», «Телеграф» (Рига), «Эстония», «Postimees» (Таллінн), «Polityka», «Gazeta Wyborcza» (Варшава), «Белгазета» (Мінськ).

Пише також на теми, пов'язані з єврейством і Близьким Сходом: ще в радянський час співпрацював з журналом «Советиш геймланд» і газетою «Биробиджанер штерн», які виходили на їдиш. Провадив постійні рубрики у газеті «Вести» (Тель-Авів) та газеті «Еврейские новости» (Москва).

З червня 2006 по жовтень 2007 року шеф-редактор української щоденної газети «Газета 24» (у вересні-жовтні 2007 року — поєднував також з посадою головного редактора газети).

Вів також публіцистичні й інформаційно-аналітичні програми на кількох українських телеканалах, зокрема «Вікна у світ» і «Вікна-тижневик» на СТБ, «День сьомий» на ICTV, «VIP» на К-1. З 2009 по 2011 рік вів програму «Правда Віталія Портникова» на телеканалі ТВі[13]. У травні 2010 року став головним редактором ТВі[14]. З листопада 2013 веде програми на телеканалі Еспресо ТБ.

У 2013 році взяв активну участь в Євромайдані в Києві[15]. Входив до складу ради Всеукраїнського об'єднання «Майдан»[16]. У січні 2014 року Портников заявив, що проти нього і низки інших опозиційних українських журналістів готується провокація з боку російських спецслужб у зв'язку з масовими протестами в Києві і тимчасово переїхав до Варшави, звідки повернувся після політичних змін в Україні[17].

У липні 2015 року Віталій Портников став членом наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України як представник фракції «Народний фронт»[18], у жовтні 2017 року склав повноваження за власним бажанням[19].

У 2017 році у видавництві «Акта» вийшов перший художній твір — роман «Евора».

1 листопада 2018 року постановою Уряду Російської Федерації були введені санкції проти 322 громадян України, серед яких був і Віталій Портников[20].

Премії та нагороди[ред. | ред. код]

Книги[ред. | ред. код]

Публікації та інтерв'ю[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. The inimitable Vitaly Portnikov on Jews and revolution
  2. а б в г д Czech National Authority Database
  3. Портников розказав, коли готовий балотуватися у президенти – "Гончаренко рулить". 5 канал. 11 червня 2020. 
  4. Члени українського ПЕН-центру. Український ПЕН. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 15 грудня 2020. 
  5. Віталій Портников став лауреатом Шевченківської премії-2023
  6. Відомий український публіцист, письменник і журналіст Віталій Портников тричі номінувався на Шевченківську премію — 2017-го, 2019-го, а 2023-го став її лауреатом. Урядовий кур'єр
  7. а б Віталій Портников: Свобода слова зменшується як «шагренева шкіра». Власкор. 27 вересня 2010. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012. 
  8. а б в Виталий Портников: «Герметичность порождает только гниение». Золотые страницы. Луганщина. 2012. Процитовано 23 липня 2012. 
  9. а б Віталій Портніков: Ми не хочемо показувати емісарів влади і партій. Україна молода. 3 лютого 2012. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012. 
  10. Виталий Портников в программах Светланы Сорокиной. Светлана Сорокина: передачи, интервью, публикации. Архів оригіналу за 5 серпня 2012. Процитовано 23 липня 2012. 
  11. а б Апокриф. Авторська програма Сергія Рахманіна. Гість Віталій Портников. Ефір від 05.06.2018. nv.ua (укр.). Процитовано 7 лютого 2021. 
  12. Лист опитування щодо діяльності національної творчої спілки України. Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики ВРУ. 
  13. «Правда Віталія Портникова / Романа Скрипіна» на ТВі закривається. Телекритика. 18 квітня 2011. Архів оригіналу за 23 квітня 2011. Процитовано 23 липня 2012. 
  14. Портников стал главным редактором ТВі. Корреспондент. 12 травня 2010. Процитовано 21 липня 2012. 
  15. Євромайдан переростає у Єврореволюцію? — ЗМІ (відео)
  16. Новое объединение "Майдан" приняло резолюцию: полный текст. LIGA (рос.). 22 грудня 2013. Процитовано 16 грудня 2020. 
  17. Виталий Портников как мишень. Радио Свобода (рос.). Процитовано 16 грудня 2020. 
  18. Малазонія, Аврахов, Таран і Портников увійшли до наглядової ради Суспільного. stv.detector.media. Процитовано 16 грудня 2020. 
  19. Віталій Портников виходить зі складу Наглядової ради суспільного мовника. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. 24 жовтня 2017. Процитовано 15 грудня 2021. 
  20. Помідори Фірташа, Ярош і син Порошенка: проти кого Росія запровадила санкції. BBC News Україна (укр.). Процитовано 16 грудня 2020. 
  21. Віталій Портников на сайті конкурсу «Людина року». 
  22. Оглядача Радіо Свобода Віталія Портникова номінували на премію імені Шевченка. Радіо Свобода. 4 лютого 2017. 
  23. Журналіст Віталій Портников став лауреатом премії імені Стуса. Інститут масової інформації. 6 жовтня 2022. 
  24. Комітет оголосив лауреатів Шевченківської премії, серед переможців – оглядач Радіо Свобода Віталій Портников. Радіо Свобода. 11 березня 2023. 

Посилання[ред. | ред. код]