Порцеляно-фаянсова промисловість України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Порцеляно-фаянсова промисловість — галузь керамічної промисловості України.

Історія[ред. | ред. код]

В Україні вперше випуск порцеляни був організований наприкінці XVIII століття.[1] Розвитку фаянсової й порцелянової справи сприяли великі поклади каоліну на Волині та Чернігівщині. У цих місцях і будувались заводи.

Корецька порцеляна[ред. | ред. код]

Корецька тарілка

Перша порцелянова мануфактура в Україні була сформована в 1784 році у володінні найбільшого магната Правобережжя Юрія Чарторийського на околиці Корецького замку. Виробництво виявилось вигідним. Першим директором фабрики став польський інженер Франтішек Франциск Мезер. У травні 1790 року Мезеру вдалося отримати вироби з місцевого матеріалу. Після Мезера фабрику очолив кераміст з Севрської порцелянової мануфактури — Шарль Меро. Завод успішно випускав посуд, аптекарське приладдя. В 1810 році після смерті Чарторийського становище погіршилося. Виробництво проіснувало до 1832 року.[1]

Лівобережжя[ред. | ред. код]

Історія порцеляно-фаянсової промисловості в Україні тісно пов'язана з історією розвитку порцеляно-фаянсових заводів у невеликому районі Волинської губернії (Коростенський, Довбишанський, Баранівський, Корецький, Олевський та Кам'янобрідський). Це було зумовлено наявністю сприятливих економічних умов, як то наявність лісових масивів — паливних покладів сировини, каоліну, пегматиту, відносна близькість до Західної Європи. Завдяки цьому з кінця XVIII ст. вони набули значної потужності.

На Лівобережній Україні склалася зовсім інша ситуація. Широкого розповсюдження порцеляно-фаянсове виробництво у цьому регіоні не набуло, а було представлене лише кількома заводами, продукція яких зараз дуже поціновується колекціонерами. Першим порцеляновим заводом тут став завод у селі Волокитине Глухівського повіту (нині Путивльський район Сумської області)

Село належало Андрію Миклашевському, багатому поміщику, спадкоємцю Стародубського полковника Михайла Миклашевського, вихідця з Польщі. За гетьмана Мазепи останній був осавулом і в 1688 році отримав село Волокитине.

В цей час глухівська або полошкинська глина широко використовувалася на одному з перших в російській імперії заводі Ф. Гарднера, який було засновано під Москвою в 1754—1759 pp., а також і на заводі в Петербурзі й на заводі Ауербаха.

У 1839 pоці, бажаючи використати глину, яка здавна видобувалася в с. Полошки того ж повіту, Миклашевський побудував великий порцеляновий завод. Для його облаштування був запрошений із Франції технік Дарт, який побудував завод та керував виробництвом до 1851 pоку, але потім був замінений російським майстром з числа тимчасово зобов'язаних селян пана Миклашевського.[2] Початково справа йшла досить вдало, господарські розрахунки, засновані на дешевій праці кріпаків, і спрямованість заводу на виготовлення дорогоцінних предметів розкоші принесли значні прибутки власнику. Чудовий посуд, вази і дорогоцінні прикраси, вироблені його заводом, у великій кількості розходились по всій Російській імперії. Він мав депо в Петербурзі, його лавки були на головних ярмарках, магазини в Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Нижньому Новгороді.

Порцеляна поставлялася до Імператорського двору і вже на самому початку роботи фабрики її продукція була відмічена великою срібною медаллю на Всеросійській виставці 1839 pоку, а на виставці 1849 року популярність Волокитинскої порцеляни була підтверджена вже золотою медаллю.[3]

Проте, ці успіхи були тимчасовими. Передчуття Селянської реформи призвело до погіршення збуту виробів. Починаючи з 1856 року попит на вироби Миклашевського значно впав: колись нові закордонні зразки застаріли, і почався занепад фабрики. До числа негативних факторів відноситься також виникнення нових фабрик ближче до ключових місць збуту виробів. Завод почав працювати збитково. У 1860 році було вироблено посуду на 12025 карбованців при 102 працівниках. У тому ж році продано товару на 11450 карбованців, тоді як витрати на виробництво досягли 13471. Відповідно, чисті збитки становили 2021 карбованець.[4]

Заводу Миклашевського, завдяки чудовій глині, вдавалось виготовляти масу для порцеляни чудової білизни й краси. Глазур була така художня, а вироби настільки різноманітні, що багато різних виробів заводу користувались великим попитом у покупців та деяких колекціонерів.

Особливо славилися волокитинські майстрині — талановиті сільські дівчата, спеціально навчені в створеній при фабриці школі, вони привнесли в продукцію виразні національні мотиви. Підприємці того часу дивувалися, як це розпис порцеляни простими сільськими мешканцями ведеться на такому високому рівні і з відмінним смаком.

Асортимент порцеляни Волокитинського заводу набагато ширший, ніж інших українських підприємств. Він випускав скульптуру, а також предмети оздоблення інтер'єра (розкішні порцелянові люстри й рами для картин), архітектурні деталі (декоративні наріжники), облицювальні порцелянові плитки для камінів і цілі іконостаси.

Більшість посуду Волокитинського порцелянового заводу, виготовленого з розрахунку на заможного покупця, характерна невмілим наслідуванням поширеного ще в середині XVIII ст. стилю рококо. Це так зване повторне рококо XIX ст., яке відзначалося складними формами, орнаментом у вигляді різнорідних завитків, перевантаженим елементами оздоблення, в першу чергу важкими композиціями з рельєфних квітів, китиць, фруктів, птахів тощо. Як правило, все це доповнювалося багатим золоченням.

Скульптури Волокитинського заводу відзначалися самобутнім характером. Поодинокими є вироби з місцевими сюжетами. Але у них зображення селян мало присмак екзотики. Ставилася мета показати цікаві місцеві типи.

Окремим видом пластики Волокитинського заводу були побутові скульптурні предмети — кухлі у вигляді сидячої фігури німецького бюргера — веселого товстуна, у вигляді голови негритянки у східному головному уборі або міфічного сатира.

Значну і найцікавішу частину Волокитинскої порцеляни складала мала скульптурна пластика. У XIX ст. ці вироби цілком офіційно називали лялями. На інших заводах України нічого подібного не виготовляли до кінця 1850-х років. Сюжети порцелянових фігурок можна розділити на декілька тематичних груп: історичні, літературні, пасторально-сентиментальні та побутові.

У портретній галереї Волокитинської скульптури почесне місце займають зображення монархів — англійського короля Карла І, російських імператорів Петра І і Павла І, французького імператора Наполеона Бонапарта. До речі, цілий сервіз під назвою «Наполеон в Росії» волокитинскі майстри присвятили цьому полководцеві та його армії. Мініатюри, що прикрашали сервіз, зображували перипетії невдалого походу великого полководця на схід.

Вся тематика скульптурного асортименту свідчить про негайну реакцію виробників на культурні та політичні події європейських столиць.

Найвідоміший твір волокитинської порцеляни — це статуетка Українка. Згідно з легендою, прототипом цієї витонченої мініатюри стала місцева красуня. Порцелянова фігурка дівчини в національному одязі, типовому для Лівобережної України, збереглася до наших днів усього в дев'яти екземплярах.

У 40-ві роки створювалася в основному пластика на французьку тематику, наприклад, фігурки Жанни д'Арк, Генріха IV, персонажі роману В. Гюго Собор Паризької богоматері.

Ще один тип сюжетно-портретних зображень — шаржі. Найсмішніша, а тому і найпопулярніша з них — чорнильниця-шарж Бібліофіл. Це — пародія на бібліотекаря-романіста Шарля Нодье, виконана з гравюри французького художника 30-50-х років XIX ст. Бенжамена Рубо. Чорнильниця Півень — це шарж на романіста Шарля-Поля де Кок. Оскільки прізвище письменника у французькій мові означає півень, то чорнильниця була зроблена у вигляді півня, що стоїть на стопці книг, з портретними рисами романіста.

Посуд, призначений для продажу широким колам населення, був хоча і скромно, проте зі смаком оздоблений. Характерною його рисою є більша простота форм та стриманість у декоруванні. Чашки прикрашені розписом у вигляді невеличких букетів квітів або тільки кольоровими обідками у сполученні з вузенькою смужкою стилізованого рослинного орнаменту. Невеличкі дзбаночки оздоблювалися здебільшого розкиданими квітами або двома-трьома букетами.

У 40-ві роки XIX ст. на виробах фабрики марка ставилась французькою мовою. Потім був овальний знак з тисненням. Наприкінці 40-х — на початку 50-х — знак у вигляді відтисненого кола. На більшості виробів 50-х років була марка з комбінацією букв імені та прізвища господаря заводу. Рідше — марка у вигляді літери М у квадраті.[5]

Унікальним твором заводу був широко відомий свого часу іконостас, виготовлений у 1856—1857 pp. на фабриці з порцеляни для Волокитинської церкви. У ньому химерно з'єдналися традиції українського бароко, смаки місцевих умільців і технічні особливості виготовлення великогабаритної розписаної порцеляни. Він складався з чотирьох монументальних колон, що підтримували верхній карниз. Угору по стержнях колон вилася профільована спіраль, в яку впліталася виноградна гілка. Великі ікони першого ярусу були оправлені у порцелянові рами, а шість ікон на царських воротах — намальовані на порцелянових плакетках. Порцеляновими ажурними вставками були заповнені також прорізи другого ярусу. На жаль, ні унікальний іконостас, ані церква, яку він прикрашав, не збереглися, як не збереглася і волокитинска садиба Миклашевських. Уціліли лише окремі фрагменти іконостасу. Вони зберігаються в Києві, в Державному архітектурно-історичному заповіднику Софійський музей. А в путивльскому Спаському соборі можна побачити один з порцелянових свічників Волокитинського заводу. Є волокитинська порцеляна і в Путивльському краєзнавчому музеї.

Проіснувала фабрика лише 22 роки — до 1861 р. Зі скасуванням кріпацтва фабрикант позбувся дармової робочої сили, і виробництво не змогло пристосуватися до нових економічних умов.[4]

У 60-х роках XIX ст. було засновано фаянсову фабрику в селі Ушівці на Чернігівщині. Тут виробляли столовий і чайний посуд колишні майстри фабрики Миклашевського. Тарілки, блюда, кухлі та глечики розписували кольоровими емалями. Керамічну масу виготовляли з полошківського каоліну і глини з села Стахорщини колишнього Новгород-Сіверського повіту на Чернігівщині.[6]

У 1887 році Матвій Сидорович Кузнєцов, відомий на той час підприємець, заснував фаянсову фабрику в містечку Буди поблизу Харкова. Вибір місця для відкриття Будянської фабрики виглядає досить суперечливим, адже тут була відсутня паливна та сировинна база.

Доставка основних видів сировини та палива в середньому становила від 90 до 100 % вартості, а в окремих випадках сягала 170 % і навіть 375 відсотків.[7] Розташування поряд із сировинною базою значно б скоротило логістичні витрати.

Проте, в умовах, за яких створювалась фабрика, виробничі фактори не мали вирішального впливу. В той час майбутнє будь-якого підприємства визначалося чималим переліком чинників, з яких основні мали комерційний та торговельний характер. Також всі інші фабрики, які знаходились тоді у власності товариства Кузнєцова, розташовані були на значних відстанях від великих торгових та міських центрів і тільки одна Ризька фабрика знаходилась у самій Ризі. Коли для Кузнєцова стала зрозумілою доцільність будівництва фаянсової фабрики в Україні, перед ним постало питання про вибір місця для нового підприємства. Умовою була безпосередня близькість до найбільшого українського торговельного центру, яким було визнано місто Харків.

Цими мотивами й пояснюється початкове будівництво фабрики у Вовчій Поляні, що знаходиться в дев'яти верстах від Люботина та в 32 верстах від Харкова. Але віддаленість Вовчої Поляни від залізниці та пов'язана з цим необхідність транспортування виключно гужовим транспортом зіграла негативну роль. Ще декількома перевагами нового наміченого місця — селища Буди стала вигідна пропозиція на купівлі дешевих земельних маєтків разом із винокурнею пана Котляра, можливість найму з близьких сіл дешевої робочої сили, наявність поблизу від запланованого місця будівництва великих лісових масивів, що давало змогу вирішити паливне питання, нарешті, прокладення через Буди залізниці Мерефа — Люботин. Саме це вплинуло на рішення Кузнєцова будувати фаянсову фабрику в Будах. Фабрика у Вовчій Поляні була негайно ліквідована, її устаткування та більша частина робітників були перевезені на нове місце.

Таким чином, у 1883 році почалась перебудова під фаянсове виробництво винокуренного заводу Котляра та добудова необхідних за планом нових корпусів фабрики. Ці ремонтно-будівельні роботи були завершені наприкінці 1887 pоку, тоді фабрика за наявності 400 робітників частково почала роботу. Офіційне ж відкриття відбулось лише 1 жовтня 1888 року. З цього моменту фабрика почала своє життя, як самостійне підприємство з виробництва господарського фаянсу, за наявності всіх робітничих цехів, місячній виробничій потужності в 12000 пудів посуду, 7 круглих горнів та 800 робітників. Більшу частину робітників становили росіяни, до яких належали всі майстри та кваліфіковані працівники, рядові ж робітники набиралися з українців. Характерно, що на той час зручним визнавався спосіб територіального поповнення цехів працівниками — кожен цех обслуговувався робітниками, які були з одного села.

Завойовуючи ринок, розширюючи збут та залучаючи нових клієнтів, фабрика збільшувала й обсяг виробництва, нарощуючи випуск готової продукції. Разом з тим з'являлась необхідність збільшувати й вирбничі площі, а також збільшувати потужність, вдосконалювати засоби виробництва. З цією метою будувались нові корпуси, збільшувались вже існуючі та встановлювалося нове обладнання, яке повинно було, з одного боку, збільшити виробничу потужність підприємства, а з іншого — в тій чи іншій мірі вплинути на раціоналізацію та вдосконалення виробничого процесу в цілому.

Формування збуту товарів було тісно пов'язане з різноманіттям асортименту, якого вимагав ринок, і який фабрика на той час самотужки виробляти не могла. Тому доводилось постійно мати на складах в достатній кількості продукцію інших фабрик товариства, головним чином порцеляну, яка йшла виключно, як підсортовка до дешевого Будянського фаянсу. Прагнення можливого зменшення витрат на зайві й дорогі перевезення призвело до відкриття при фабриці у 1894 році порцелянового відділу, при наявності 2 горнів та 300 робітників з виробництвом господарської порцеляни на суму 200000 карбованців на рік. Однак міркування щодо можливої та непотрібної для інших фабрик товариства з боку Будянки конкуренції змусили її виробляти лише дешеву порцеляну третього сорту, ціна якого при продажу не лише не виправдовувала виробничих витрат, але й з року в рік приносила збитки. У 1904 році нерентабельність порцелянового відділу була встановлена остаточно і в цьому ж році він був ліквідований.[8]

Найбільшим досягненням фабрики в процесі її розвитку було встановлення тунельного горну безперервної дії, будівництво якого було завершене у 1911 році. Саме введення до дії тунельного горну призвело до цілого ряду переворотів в тепловому господарстві фабрики, докорінно змінивши виробничі можливості.

Будянський завод почав свою діяльність з так званого азійського фаянсу. Тут робили піали, пловниці, тарілки, чашки і блюдця за східними зразками. Ці речі оздоблювали друком з металевих валів та дощок, гравірованих майстром Василем Козловим. Східні візерунки квітів арабесками заповнювали всю площину піали чи пловниці. Інколи друковані малюнки підфарбовували вручну пензлями.[9]

Одночасно з цим на заводі впроваджували у виробництво посуд для місцевого ринку — гранчасті тарілки, з вирізом чи валиком по краю, вази і лотки, салатники і сухарниці. Форми для цього посуду брали з Тверської та Пісочинської фабрик Кузнєцова. Місцеві майстри запропонували також свої форми трактирних полумисок за типом української глибокої миски, каструль, схожих на ринки, глечиків та горщиків з вогнетривкої маси. Більшість цих речей не мали живописного оздоблення. Квітковий декор, виконаний підполив'яними фарбами, мали лише тарілки й півмиски. Діяльність живописного цеху очолив майстер Олексій Базлов, що приїхав з Тверської фабрики. В Будах він залучив до роботи на заводі селянок — майстрів народних розписів.

Проте випуск масового посуду потребував механізованих засобів художнього оформлення. Під наглядом досвідченого майстра Дмитра Ємця на заводі було організовано великий цех підполив'яного і надполив'яного друку на тарілках, чашках і кухлях. Гравери створили серії малюнків квітів, краєвидів пам'ятних місць Петербурга, Харкова, Святогірська на Донбасі. На посуді також друкували портрети історичних і культурних діячів.

У справі посилення темпів розвитку фабрики також зіграли важливу роль порівняно часті та великі пожежі, які в 1901 та 1903 році знищили корпуси, які по-перше були не обладнані системами пожежегасіння, а по-друге, були дерев'яними. Отримані після пожежі значні страхові винагороди здійснили свій вплив на подальше переобладнання та розширення виробництва.

На початку XX ст. на Лівебережжі діяла ще одна фаянсова фабрика, яка знаходилась в Черкасах і належала підприємцю Н. А. Мірошниченку. Особливих успіхів фабрика не мала, підприємство було збитковим і неодноразово закривалось через брак коштів.[10] 11 травня 1907 року фабрика згоріла від підпалу, здійсненого з метою отримання страхової премії, оскільки вона була застрахована в компанії Надєжда на 61000 карбованців.[11] Таким чином господар хотів покрити свої збитки і розрахуватись з кредиторами.

Хоча кількість заводів порцеляни і фаянсу на Лівобережжі була невеликою, деякі з них змогли скласти гідну конкуренцію не тільки знаменитому Імператорському порцеляновому заводу в Петербурзі, а й іноземним виробникам. Практично відразу після закриття Волокитинської мануфактури її вироби стали представляти велику колекційну цінність, оскільки за недовгий час свого існування завод Миклашевського увійшов до числа найкращих виробництв того часу.

Радянський період[ред. | ред. код]

Після відновлення торговельних відносин з Туреччиною (перерваних після початку Першої світової війни), торговельне придставництво СРСР уклало угоду на виготовлення порцелянового посуду для Туреччини і Єгипту, яку виконували Баранівський, Будянський і Коростенський порцелянові заводи.[12]

У радянський час випуск художньої порцеляни українськими заводами становив 30 % від всесоюзного.

Після відновлення незалежності[ред. | ред. код]

На початку 90-х років XX століття Україна, здобувши незалежність, перейшла від планового командного до ринкового способу управління економікою. Багато підприємств України не змогли пристосуватися до ринкових відносин, збанкрутували або змінили профіль діяльності. Не стала винятком і порцеляново-фаянсова галузь. Підприємства галузі зазнають труднощів у конкуренції за якістю та зовнішнім виглядом виробів з продукцією іноземних експортерів.

Після адаптації деякий час успішно працюють такі заводи: Баранівський, Городницький, Коростенський та інші. Невеликий випуск налагоджено в Полтаві, Тернополі, Сумах. Останні заводи побудовані в 60-х роках. З кінця XX століття виробництво порцеляни стає все масовішим. На виробництві вводиться повна механізація.

У 2006 році силами 16 заводів виробництво української порцеляни становило 32 млн виробів на місяць.[13]

Станом на 2007 рік в галузі працювало 11 підприємств, серед яких в Житомирській області — 8. Загальна чисельність працівників галузі становила близько 7 тис. осіб, з яких в Житомирській області — близько 4,2 тис. Частка від загального обсягу виробництва Житомирської області складала 46,2 відсотків. Друге місце обіймала Сумська область, у якій працювало одне підприємство — ЗАТ Сумський порцеляновий завод, а частка від загалу склала 32 %. Зростання виробництва до попереднього року становило 2,5 %. Хмельницька область, де працював тільки ЗАТ Полонська порцеляна посідала третє місце з загальною часткою в 17,5 %.

Занепад виробництва найбільших виробників вітчизняної порцеляни мало чим відрізнявся від банкрутства більшості український підприємств. Проблеми у виробників Коростеня почалися з другої половини 2007 року. Одне з провідних підприємств України з виробництва порцеляни, завод Коростенська порцеляна перебував на межі банкрутства. За радянських часів в Україні було 18 схожих заводів, але Коростенський вважали флагманом порцелянової галузі. Асортимент продукції складав майже 400 видів виробів, а більше половини продукції експортували у десятки країн — в усі регіони СНД, Балтійські країни, Молдову, Німеччину, Ізраїль, США.

Відтоді слава цього підприємства набула скандального забарвлення. Майно заводу розкрадалося, люди місяцями не отримують зарплатню, а якщо й отримували, то це були мізерні суми. Керівництво доводило завод до банкрутства. Впродовж 2007—2009 років перед працівниками заводу штучно була створена заборгованість у 1,5 млн грн та перед Пенсійним фондом України близько 5 млн грн, через що розглядалося питання його повторної націоналізації.[14]

Аналогічна ситуація склалася на інших підприємствах Житомирщини — TOB Баранівський порцеляновий завод, КП Городницький порцеляновий завод, TOB Корал Довбиський порцеляновий завод, ДП Кам'янобрідський фаянс, ВАТ Романівський склозавод.

Галузь зазнала значних збитків під час фінансової кризи 2008—2009 року. На п'яти підприємствах галузі в Житомирській області випуск продукції порівняно з 2004 роком скоротився на 60 відсотків.[15]

Як приклад, можна навести ситуацію навколо ВАТ Баранівський порцеляновий завод, в який інвестовані чималі кошти, завезено обладнання. Але через те, що держава не виконує належним чином свої функції по відношенню до підприємства, інвестори припиняють свої програми.

Через загрозу для унікальної поліської школи розпису порцеляни, представленої у виробах порцелянових підприємств Житомирщини, могла чекати сумна доля забуття і розбазарювання, оскільки частина цих заводів не працювала, а після їхньої приватизації зібраними там за багато десятиліть цінними колекціями посуду, різноманітних фігурок, декоративних та ужиткових предметів нові хазяї майже не цікавилися, обласна влада Житомира прийняла рішення про проведення інвентаризації асортиментних кабінетів і музеїв низки підприємств області, що приватизувалися — ТОВ Баранівський фарфоровий завод, ЗАТ Коростенський фарфор, КП Городницький фарфоровий завод, ТОВ Корал Довбиський фарфоровий завод, ДП Кам'янобрідський фаянс, ВАТ Романівський склозавод та передачу колекційної порцеляни до музеїв.

Полонський порцеляновий завод був одним із провідних підприємств порцелянової промисловості України. Засноване у 1889 році підприємство виготовляло побутові вироби і санітарний фаянс на базі місцевої сировини та палива. На випуск порцеляни завод перейшов з 1933 року. Ще у 2000 році підприємство було найбільшим виробником порцелянового посуду в Україні і одним з найбільших в СНД. Продукція заводу користувалася великим попитом як в Україні, так і за її межами. На даний момент діяльність заводу була призупинена через велику заборгованість, як із заробітної плати, так і через борг перед Пенсійним фондом, податковою інспекцією та комунальниками. На ЗАТ Полонський фарфор заборгованість по зарплаті станом на перше червня 2008 року складала понад 26 тисяч гривень. Підприємство було визнане збитковим, відмічено спад виробництва на 23 %. Причиною занепаду підприємства є зростання цін на енергоносії, плинність кадрів через нестабільність виплати зарплати, зростання конкуренції через нелегальне ввезення дешевої імпортної продукції, зокрема китайської.

Сумський порцеляновий завод залишився єдиним в Україні діючим підприємством, яке виробляє порцеляновий посуд. Решта не витримали. Важко й сумчанам, але тут не тільки намагаються працювати у надскладних умовах, а ще й підтримують ідеї художників. Протягом 9 місяців 2009 року на підприємстві спостерігається зменшення темпів приросту продукції на 30,6 % до відповідного періоду минулого року. Колектив планував нарощування виробничих потужностей, розширення асортименту виробів і ринків збуту, зміцнення економіки. Сумське підприємство — чи не єдине серед споріднених в Україні, де зуміли вистояти в умовах економічної кризи. Виробляючи до 200 найменувань продукції, тут опановують нові її види, активно вивчають ринковий попит, аби мати гарантований збут.

В 2013 році трьома заводами виготовлялося ледь менше 2 млн виробів.[13]

До 2013 року в Україні залишилося три діючих порцелянових заводи (Довбиський, Дружківський і Сумський). 20 травня 2013 року за результатами розгляду їх спільного звернення Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі України прийняла рішення щодо проведення спеціального розслідування відносно імпорту до України порцелянового посуду. За результатами розслідування ММРТ, 23 квітня 2014 року уряд України встановив спеціальне мито в розмірі 35,6 % на імпорт до країни посуду, столового й кухонного приладдя з порцеляни незалежно від країни походження[16]. В травні 2017 року мито було скасоване[17].

Проблеми[ред. | ред. код]

Отже, нагальними проблемами в українській порцеляно-фаянсовій галузі, як і в цілому в легкій промисловості є:

  • засилля внутрішнього ринку імпортними виробами, які завозяться в Україну без належного митного оформлення за цінами, які значно нижчі від реальних. Це негативно позначається на реалізації продукції українських підприємств. За експертною оцінкою на внутрішньому ринку порцеляновий посуд вироблений в Україні займає лише 10-20 %;
  • не проводиться сертифікація виробів, що завозяться, на відповідність санітарно-гігієнічним вимогам, які ставляться до виробів вітчизняних підприємств (не контролюється якість сировини з якої вони виготовляються та декоруються);
  • велика енергоємність виробництва;
  • незадовільна якість, звідки низька конкурентоспроможність українських виробів з порцеляни.

Ринок[ред. | ред. код]

Щодо насичення українського ринку товарами іноземного походження, то близько 70 відсотків усього імпорту фарфоро-фаянсової продукції припадає на вироби китайського походження. Окрім цього на українському ринку представлені порцеляно-фаянсові вироби із Білорусі, Росії, Чехії, Туреччини, Польщі, Німеччини, Великої Британії.

У 2009 році за даними відділу статистики Державної митної служби України в країну було імпортовано китайських порцеляно-фаянсових виробів на суму 1741 тисяча доларів США. У порівнянні з 2008 роком, коли цей обсяг становив 8086 тисяч доларів США відбулося значне скорочення поставок.

За даними Євразійської економічної комісії (ЄЕК), з 2009 по 2011 рр. обсяги постачання столового і кухонного посуду (переважно з Китаю) до країн Митного союзу (Білорусь, Росія, Казахстан) збільшилися на 65,1 %. Щодо внутрішнього ринку, то, за даними маркетингової компанії «Синергія», доля китайської порцеляни на українському ринку за ці ж два роки зросла з 63,4 % до 76,6 %.[13]

Підприємства[ред. | ред. код]

Колишні

Дослідження[ред. | ред. код]

Історію української порцеляни досліджували: Долинський Л. Андреева Л., Онацький Н., Петракова Ф., Соколов М.[21] Роботи вчених присвячені переважно дослідженню художнього та естетичного аспекту виробництва фарфору. Відомості про перші заводи уривчасті. Вперше всі відомості про центри порцелянового і фаянсового виробництва малоросійських губерній зібрав і систематизував А. Селіванов.[22][23][24][25][26] Після цього наукове зацікавлення за цією темою і намагання її дослідження з'являються лише за радянських часів, але вони мали періодичний характер, тому в історіографії української порцеляни присутні чергування періодів інтересу і забуття.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Прасол Н. М. Огляд колекції порцеляни та фаянсу з фондів ХММ І. Ю Рєпіна. Архів оригіналу за 27 вересень 2014. Процитовано 18 листопад 2018. 
  2. Крутенко Н. Розповідь про кераміку. — К., 2002. с 90
  3. Нариси з історії українського декоративного прикладного мистецтва за ред. П. М. Жолтовського, Ю. П. Лащук. — Львів, 1968. с 4
  4. а б Музей Баранівського порцелянового заводу ТОВ, м. Баранівка, Житомирська обл. с 45
  5. Нариси з історії українського декоративного прикладного мистецтва за ред. П. М. Жолтовського, Ю. П. Лащук. — Львів, 1968. с 5
  6. Музей Баранівського порцелянового заводу ТОВ, м. Баранівка, Житомирська обл. с 41
  7. Музей Баранівського порцелянового заводу ТОВ, м. Баранівка, Житомирська обл. с 42
  8. Музей Баранівського порцелянового заводу ТОВ, м. Баранівка, Житомирська обл. с. 42
  9. ЦДІАКУ, ф. 422, оп. 637, спр. 2, арк. 505. с 353
  10. Бюлетень укрфарфортреста 7 листопада 1927 р. № 1/5/ спеціальний номер до п'ятиріччя роботи треста. — 120 с, арк. 18
  11. Центральний державний історичний архів України, м. Київ, далі ЦДІАКУ, ф. 574, оп. 1, спр., 694, арк. 26., арк. 298
  12. Фарфор. Фаянс. Стекло. Советское декоративное искусство. Материалы и документы 1917—1932 / сост. И. А. Пронина, М. В. Владимирцева, Л. В. Казакова и И. М. Суслов, ред. В. П. Толстой. М., «Искусство», 1980. стр.139
  13. а б в Порцеляновий похоронний дзвін. Чому в Україні вмирає галузь, яка має Богом дані умови для світової першості?. http://xpress.sumy.ua/. Xpress. 2013-03-05. Процитовано 24 листопада 2018. 
  14. зазначається у законопроекті № 4609 Про повернення цілісного майнового комплексу ЗАТ Коростенський фарфор у власність держави, який 5 червня 2009 року подали на розгляд у Верховну Раду народні депутати України від Компартії Петро Симоненко і Микола Кравченко
  15. Олексій Кавун (2008-08-03). Житомирська область: сутінки фарфорової цивілізації. https://www.zhitomir.info/. zhitomir.info. Процитовано 17 листопада 2018. 
  16. В Украине подорожают импортные тарелки и бокалы // «Сегодня.UA» от 25 апреля 2014
  17. Украина отменила пошлину на импорт изделий из фарфора // Укринформ от 22 мая 2017
  18. ПОЛЯНКІВСЬКИЙ ФАРФОР І, ТОВ
  19. Осколки тернопільського фарфору
  20. а б З керамічної промисловости//[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1082-1096.]
  21. Панорама. — 22 листопада, 2007.
  22. Долинський Л. Украинский Художественный фарфор. — К., 1963;
  23. Андреева Л. В. Советский фарфор, 1920—1930 гг. — М., 1975;
  24. Онацький Н. Українська порцеляна. — Суми, 1931;
  25. Петрякова Ф, С, Украинский художественный фарфор: конец XVIII — начало XX в. -К., 1985.;
  26. С. Соколов М. Г. Розповідь про дзвінкі райдуги. — К., 1970.

Посилання[ред. | ред. код]