Постмодерна архітектура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Будівля мерії в Міссіссога, Канада. Розкриває концепцію «футуристичної ферми».

Постмодерна архітектура це сукупність течій, які виникли в 1960-х рр., які прийшли на зміну пануючому модернізму. Розквіт стилю почався з 1980-х і триває досі.

Опис[ред. | ред. код]

Функціоналізм модернізму, його стереотипність форм й ідей вичерпали себе. Надмірний раціоналізм модерністських рішень створював атмосферу зневіри. Час вимагав внесення струменю оригінальності в кожне творіння, дозріло заперечення машинності масових домівок, в яких формування зовнішнього обліку будівлі стало також раціонально детермінованим.

Назріла ідея повернути образність і оригінальність. Постмодерністи зайнялись пошуком унікальності в створенні нових форм. Вони поставили собі за мету гармонізувати архітектуру у відповідності до оточуючого штучного і природного середовища. Був відкинутий модерністський аскетизм в дизайні, конвеєрний підхід до створення вигляду жител і відмова від сприйняття класичного спадку. Їх архітектурні рішення враховують особливості існуючого міського середовища при будівництві.

У зовнішній обробці будівель постмодерністи прагнули до симетрії і пропорційності, до виразної образності будівель. Активно впроваджувалось (відроджувалось) декорування стін, барельєфи, розписи тощо, запозичені найчастіше з історичних архітектурних традицій. Головна особливіть — естетика, для створення якої архітектори-постмодерністи не соромились запозичувати у історичних стилів, аж до принципів будови композиції[1]

Видатні практики постмодернізму, такі як Роберт Вентурі, Морис Кюло, Леон Кріє, Альдо Россі, Антуан Грюмбах сформували його наступні постулати:

  • «імітація» історичним пам'ятникам і «взірцям»;
  • «відсилання» на який-небудь пам'ятник архітектури в загальній композиції або її деталях;
  • робота в «стилях» (історико-архітектурних);
  • «зворотня археологія» — зближення нового об'єкту зі старою будівельною технікою;
  • «повсякденність реалізму і античності», яка створюється шляхом відомого «приниження» або спрощення застосовуваних класичних форм.[1]

Знакові постмодерністські будівлі та архітектори[ред. | ред. код]

Роберт Вентурі[ред. | ред. код]

Роберт Вентурі (народився 1925) був як відомим теоретиком постмодернізму так і архітектором, будівлі якого яскраво ілюструють його ідеї. Після навчання в Американській академії у Ромі, він працював на модерністів Еаро Саарінена та Луїса Кана до 1958 року, а згодом став професором архітектури в Єльському університеті. Одна з перших будівель Вентурі – це «Будинок Гільдії» в Філадельфії, збудований між 1960 та 1963 роками,та будинок його матері в Чеснат-Хіл, що у Філадельфії. Ці дві будівлі стали символами постмодерного руху. Загалом він займався проектуванням будинків в 1960-х та 1970-х роках, створюючи ряд будівель, які враховували як історичні прецеденти, так і ідеї та форми, що існують у реальному житті міст навколо людей.

Майкл Грейвс[ред. | ред. код]

Майкл Грейвс (1934-2015) проєктував дві найбільш визначні будівлі в постмодерному світі: Портлендський будинок та Денверську публічну бібліотеку. Він згодом продовжив використовувати дизайн своїх знакових постмодерних будівель, але вже на замовлення недорогих мережевих магазинів «Тарґет» та «JCPenney» в США, дизайн яких потім став найбільш впливовим у побудові різних магазинів та шопінг-молів в США та й у світі. На початку своєї кар’єри, він, разом з Пітером Айзенманом, Чарльзом Гватмі, Джоном Хейдукі та Річардом Меєром, зараховувався до Нью-йорської п’ятірки, групи, яка обстоювала чистоту в модерній архітектурі, але вже у 1982 році він перейшов до постмодернізму, спроектувавши Портлендський будинок, одна з найперших значних будівель у стилі. Будинок згодом був внесений у Національний реєстр історичних місць США

Чарльз Мур[ред. | ред. код]

Найбільш відома робота архітектора Чальза Мура є «Piazza d'Italia» в Новому Орлеані (1978) - публічна площа, що складається з великої колекції творів італійської архітектури Відродження. Спираючись на архітектуру іспанського відродження , Мур спроектував «Громадський центр в Беверлі-гілз», де поєднав Арт-Деко, Постмодерну та іспанського Відродження. Будівля містить в собі внутрішні двори, колонади, променади, будівлі з відкритими та напівзакритими просторами, сходами та балконами.[2]

Школа бізнесу Хааса при Каліфорнійському університеті поєднується як з неоренесансною архітектурою студентського містечка Берклі, так і з мальовничою дерев’яною житловою архітектурою початку 20 століття на сусідньому Берклі-Хіллз.

Філіп Джонсон[ред. | ред. код]

Філіп Джонсон (1906-2005) починав свою кар’єру на засадах чистого модернізму. Його «Скляний будинок» в Нью-Канаані, що в Коннектикуті (1949), інспірований подібними будинками Людвіга Міс ван дер Рое, який був іконою модерністського руху. Разом з Роєм він працював над знаковим модерністським проектом – «Сігрем-білдінг» в Нью-Йорку. Проте вже у 1950-х, він почав добавляти до своїх проектів трохи грайливих та маньєристських форм, на подобі синагоги в Порт-Честері (1954-1956), яка містить у собі склепінчасту штукатурну стелю та вузькі кольорові вікна, та Мистецькою галереєю Університету Небраски (1963). Однак його основні будівлі в 1970-х роках, такі як «IDS Center» в Міннеаполісі (1973) і Пензойл-Плейс в Х'юстоні (1970–76), були масивними, поміркованими та повністю модерністичними.

В проекті будівлі «AT&T-білдінг» (яка тепер називається «Соні-білдінг»)(1978-82) Джонсон вже використав постмодерністські ідеї. Хмародер відомий за свій декоративний верх, який змодельований під стиль меблів відомого мебляра доби рококо – Чіппендейла, та має ще багато посилань до іСторичної архітектури. Його намір полягав у тому, щоб будівля виділялася як корпоративний символ серед модерністських хмародерів навколо неї, і він цим досяг успіху; будівля стала найбільш відомою серед постмодерністської архітектури. Згодом він реалізував інший постмодерністичний проект, «PPG-плейс» в Пітсбургу (Пенсильванія)(1979-1984), комплекс з шести скляних будівель для Пітсбурзького скляного заводу. Ці будинки мають неоготичні вставки, включаючи 231 скляні шпилі, найбільший з яких має 82 фути (25 м).

В 1995 році він збудував відомий постмодерністський павільйон біля воріт власної резиденції, названий Скляним будинком.

Френк Гері[ред. | ред. код]

Френк Гері (народився 1929) – впливова фігура в постмодерністській архітектурі та одна з найбільш знакових фігур в сучасній архітектурі. Після навчання в Університеті Південної Каліфорнії, що в Лос-Анджелесі, він відкрив свою власну фірму в Лос-Анджелесі у 1962 році. Починаючи з 1970-х років він використовує зазделегідь замовлені промислові матеріали для будівництва незвичайної форми приватних будинків у Лос-Анджелесі, включаючи і його власний будинок в Санта-Моніці. Він не використовує традиційний дизайн таких будинків, даючи їм певний незакінчений та неусталений вид. Його Щнейбельський будинок в Лос-Анджелесі (1986-89) був розбитий на декілька індивідуальних структур, з різною структурою в кожній кімнаті. Його Нортонська резиденція у Венеції (Каліфорнія) (1983) збудована для письменника та колишнього рятувальника, мала робочу кімнату, змодельовану під рятувальну вежі з видом на пляж Санта-Моніки.

В його ранніх роботах різні частини будинку мали різні яскраві кольори. В 1980-х він почав отримувати великі замовлення, включаючи будівлю Правничої школи Лойоли (1978-1984) та Каліфорнійського аерокосмічного музею (1982-84). Згодом отримав і міжнародні замовлення у Нідерландах та Чеській республіці. Його «Танцюючий будинок» в Празі (1996), побудований з хвилястого бетонного фасаду; частина стін якого складається зі скла, яке розкриває під собою бетонні стовпи. Його найбільш знакова робота – це Музей Соломона Гуггенгайма в Більбао (1991-97), поверхня якого одягнена у хвилястий титан, матеріал, який до цього застосовувався головним чином для будівництва літальних апаратів. Генрі часто був описаний як знакова фігура деконструктивізму, проте він відмовився приймати будь-які означення чи ярлики до власних робіт.

Постмодернізм в Європі[ред. | ред. код]

Хоча постмодернізм найбільше був поширений в США, знакові будівлі з’являлися також і в Європі. В 1991 році Роберт Вентурі завершив будівництво Крила Сайнсбері Національної галереї в Лондоні, яка була модерною, проте гармоніювала з неокласичною архітектурою навколо Трафальга́р-сквер. Німецький архітектор Гельмут Ян збудував хмародер «Мессетум» в Франкурті, що в Німеччині, який прикрашений загостреним шпилем середньовічної вежі.

Один з ранніх постмодерністських архітекторів в Європі був Джеймс Стерлінг (1926-1992). Він був першим критиком модерністської архітектури, звинувачуючи модернізм у руйнуванні британських міст після Другої світової війни. Він проектував багатоколірні громадські будівлі в постмодерністському стилі. Його знаковими роботами є Нова державна галерея в Штутгарті, Німеччина (1977-1983), Камерний театр в Штутгарті (1977-1982) та Музей Артура Секлера при Гарвардському університеті в США.

Однією з найбільш популярних будівель постмодерністського стилю в Європі є «SIS-білдінг» в Лондоні, яка спроектована Террі Фаррелом (1984). Будівля знаходиться на березі Темзи та є штаб-квартирою Британської секретної служби розвідки. В 1992 році Деян Суджік описав будинок як «епітафію для архітектури вісімдесятих. ... Це дизайн, який поєднує велику серйозність у своїй класичній композиції з можливим мимовільним почуттям гумору. Будівлю можна інтерпретувати як храм майя або витвір стихійної техніки арт-деко».[3]

Італійський архітектор Алдо Россі (1931-1937) був відомий своїми постмодерністськими роботами у Європі. Найвідоміша з них – це Боннефантен-музей (1995) в Маастрихті, що знаходиться в Нідерландах. Россі був першим італійцем, який виграв найбільш престижну премію в архітектурі – Прітцкерівську – яку отримав у 1990 році. Він був відомий через те, що поєднував суворі і чисті форми із чуттєвими та символічними елементами, взятими з класичної архітектури.

Іспанський архітектор Рікардо Бофіл також відомий своїми ранніми постмодерністськими роботами. Найвідоміша з них – це комплекс резиденції у формі замку з червоними стінами в Калпі, Іспанія (1973). Роботи австрійського архітектора Фріденсрайха Гундертвассера вважається деколи особливим виявом постмодерної архітектури. Найвідоміший його проект – це Фабрика для спалювання сміття в Шпіттелау, що у Відні.

Сіднейський оперний театр

Сіднейський оперний театр[ред. | ред. код]

Сіднейський оперний театр, який знаходиться в Сіднеї (Австралія), є найбільш впізнаваною будівлею серед усієї післявоєнної архітектури та символізує перехід від модернізму до постмодернізму. Будівництво почалося в 1957 році та не було закінчено аж до 1973 року через різні інженерні проблеми та зростання кошторису. Архітектор подав у відставку до завершення будівництва, а інтер'єр був розроблений значною мірою після того, як він покинув проект.

Будівлі[ред. | ред. код]

Архітектори[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Постмодернізм в архітектурі
  2. Allen John Scott, Edward W. Soja, The City: Los Angeles and Urban Theory at the End of the Twentieth Century, Los Angeles,
  3. The Guardian, London, June 19, 1992