Поховання живцем

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Поховання заживо — спосіб страти, вбивства або катування, а також можливий результат нещасного випадку (наприклад, при обваленні будинків, аваріях у шахтах тощо) або помилки (похорон живої людини, яку помилково вважають мертвою — наприклад, що знаходиться в комі або в стані летаргічного сну), при якій жива людина виявляється похований під шаром землі. Страх бути похованим заживо помилково (тафофобія) є однією з поширених людських фобій.

Поховання заживо як спосіб страти[ред.ред. код]

Як спосіб страти відомо у Стародавньому Римі. Наприклад, весталка, що порушила обітницю невинності, ховають живими з запасом їжі та води на один день (що не мало особливого сенсу, так як смерть зазвичай настає від задухи протягом декількох годин). Шляхом поховання живцем були страчені багато християнських мучеників. У 945 році княгиня Ольга наказала закопати живцем древлянських послів разом з їх човном. У середньовічній Італії заживо ховали нерозкаяних вбивць. У Запорізькій Січі вбивцю ховали заживо в одній труні з його жертвою.

Варіант кари — закопування людини в землю по шию, прирікає на повільну смерть від голоду та спраги. У Росії в XVII — початку XVIII століття заживо закопували в землю по шию жінок, які вбили своїх чоловіків.

За відомостями харківського музею Голокосту, подібний вид страти використовували нацисти по відношенню до населення СРСР під час Німецько-радянської війни 1941—1945 років.

Історія[ред.ред. код]

Випадкове поховання людини, що знаходиться без свідомості або в летаргічному сні, зустрічалося досить рідко, і не завжди справа доходила до самого поховання. Приміром, в 1344 році італійський поет Франческо Петрарка впав у летаргію, був визнаний мертвим і пролежав в такій якості 20 годин (причому, відповідно до італійських законів того часу, який помер належало поховати протягом доби після його смерті), після чого отямився, шокувавши цим присутніх. Після цього випадку Петрарка прожив майже 30 років.

Ще в 1772 році герцог Мекленбургский запровадив обов'язкове відстрочку похорону до третього дня після смерті для запобігання можливого поховання живцем. Незабаром ця міра була прийнята в ряді країн Європи, і її схвалив, наприклад, філософ Мозес Мендельсон. У XIX столітті страх бути похованим заживо став досить поширеною фобією (отримавши навіть ім'я тафофобія — від грец. Τάφος — підлога могили і φόβος — страх). Такий стан речей призвело до того, що починаючи з другої половини XIX століття і аж до 1934 року в країнах Європи і Північної Америки патентованих і проводилися спеціальні «безпечні труни», обладнані засобами порятунку для похованих заживо. Ці кошти дозволили б похованого помилково подати сигнал іншим людям або ж самостійно вибратися з могили. Крім того, подібними пристроями були обладнані деякі склепи. Проте свідчення про те, що дані кошти порятунку дійсно кому-небудь допомогли, відсутні.

Страх бути похованими заживо відчував ряд відомих особистостей. Наприклад, Гоголь і Цвєтаєва боялися бути похованими живцем і спеціально це підкреслили — Гоголь в «Вибраних місцях з листування з друзями», Цвєтаєва в передсмертній записці перед самогубством (поширена легенда про те, що Гоголь дійсно був похований живим — при ексгумації його тіло було виявлено лежачим ниць в труні, — неспроможна). Найвідомішою жертвою страху поховання живцем був Альфред Нобель, у якого цей страх був «спадковим» — його батько, винахідник Еммануїл Нобель, також боявся бути похованим заживо і навіть винайшов один з перших «безпечних трун». Британський письменник Уілкі Коллінз також страждав даної фобією, причому в настільки сильній формі, що щоночі залишав «передсмертну записку», в якій просив читає ретельно упевнитися в його смерті, якщо він не прокинеться. З цієї ж причини філософ Артур Шопенгауер заповідав чекати зі своїми похоронами п'ять днів після смерті, в результаті чого похорону філософа заважав запах розкладання тіла.

Свого роду легендою стала мешканка Манчестера Ханна Безуік, багата англійка, що зазнавала патологічний страх помилкового поховання живцем (причому у неї були для цього підстави: її брата помилково ледве не поховали заживо). Відповідно до заповіту тіло Ханни Безуік після її смерті в 1758 році було забальзамоване і понад сто років зберігалося без поховання «для періодичної перевірки на наявність ознак життя» [9]. За час свого існування мумія Ханни Безуік набула широкої популярності під назвою Манчестерська мумія, кілька десятиліть була експонатом музею Манчестерського суспільства природознавства. Лише в 1868 році, після визнання Ханни Безуік «безповоротно і без сумніву мертвої», її тіло було нарешті поховане.

Сучасність[ред.ред. код]

Вважається, що при сучасному рівні медицини в розвинених державах помилкове поховання живцем виключено повністю. Однак неодноразові випадки неправильного встановлення смерті — як правило, внаслідок безграмотності обивателів або помилки лікарів — зафіксовані і в наш час.

  • У 2003 році 79-річний італійський пенсіонер Роберто де Сімоне був визнаний лікарями померлим і доставлений родичам для поховання. Коли вже все було готово до траурної церемонії і повинні були закрити труну, Симоне відкрив очі і попросив води.
  • 15 серпня 2003 року 73-річний в'єтнамець Нгуєн Ван Кван сім годин пролежав у холодильнику моргу, після чого було виявлено, що він живий.
  • У 2007 році лікарі дублінською клініки Mater Hospital помилково визнали мертвим 30-річного пацієнта і відправили його в морг. Помилку в діагнозі виявили службовці моргу, які прибули, щоб забрати труп.
  • У листопаді 2007 року жителя американського міста Фредерік (штат Техас, США) 21-річного Зака ​​Данлепа оголосили мертвим в лікарні міста Вічіта Фоллз, куди він був доставлений після автомобільної аварії. Родичі вже дали згоду на використання органів молодої людини для трансплантації, однак під час церемонії прощання він несподівано поворушив ногою і долонею.
  • 19 серпня 2008 року в Ізраїлі лікарі Нагарійської лікарні помилково визнали мертвою недоношену дівчинку і помістили її в холодильну камеру. Через кілька годин, коли тільце дівчинки витягли для поховання, вона поворухнулася. Врятувати дівчинку не вдалося.
  • У січні 2010 року 76-річний Йозеф Гузь з Катовіце, Польща, мало не опинився похованим заживо. Лікар офіційно констатував смерть. Але перед закриттям кришки труни похоронний агент випадково доторкнувся до шиї «покійного» і виявив биття пульсу.
  • 18 лютого 2010 року в колумбійському місті Калі «мертва» 45-річна жінка раптом почала дихати і рухатися, коли співробітники похоронного бюро готували її до поховання.
  • 23 грудня 2011 року в одному з моргів м. Сімферополя стався курйозний випадок: помилково привезений в морг чоловік отямився під час репетиції групи, яка грала музику в стилі heavy metal. Група репетирувала в морзі за домовленістю з керівництвом. За твердженням музикантів, у цьому закладі була відповідна атмосфера і шум не заподіював нікому занепокоєння.
  • 4 лютого 2013 року 57-річний житель Псковської області був помилково визнаний померлим і поміщений в холодильну камеру моргу, де помер від холоду.