Перейти до вмісту

Похід на Царгород (907)

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Похід на Царгород (907)
Олег веде військо до стін Царгороду Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Олег веде військо до стін Царгороду
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Олег веде військо до стін Царгороду
Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Дата: 907 рік
Місце: Константинополь
Результат: Перемога Русі,
укладення торгового договору
Сторони
Русь Візантійська імперія
Командувачі
Олег
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Похід на Царгород 907 року — легендарний похід київського князя Олега Віщого на Константинополь, описаний у «Повісті временних літ». Літопис свідчить, що це була найуспішніша військова операція Русі проти Імперії ромеїв, але грецькі джерела взагалі про нього не згадують.

Літописна легенда

[ред. | ред. код]

Нестор Літописець розповідає, що «пішов Олег на Царгород на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі. І прийшов до Царгорода, греки ж замкнули морську бухту, а місто зачинили. І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром напнули вітрила і пішли з боку моря до міста».

Спочатку візантійські посланці намагалися отруїти Олега, перш ніж він міг наблизитися до Константинополя. Вождь русів, відомий своїми пророчими здібностями, відмовився пити з отруєної чаші.

Розуміючи неможливість чинити опір русам, місто здалось і князь Олег в знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста.

Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Також візантійці надали право руським купцям проїжджати до Царгорода й торгувати, не сплачуючи мита. Упродовж 6 місяців купці могли безкоштовно отримувати продовольство й забезпечуватися необхідним спорядженням для повернення додому. Зі свого боку руси зобов'язувалися допомагати Візантії боротися з кочівниками. Проте візантійці порушили даний договір і у 911 році Олег спорядив новий похід на Царгород.

Також існує легенда про дарунок вітрил для кораблів війська Олега. Серед них були одні з коштовної тканини, а інші з простої, полотняної. Князь для своїх суден вибрав другий варіант, а на кораблі варяг почепив дорогі вітрила. Після прибуття додому з'ясувалося, що коштовні вітрила перетворилися на суцільне дрантя, а полотняні залишилися цілими. Вони витримали штормові вітри. Звідси походить відомий слов'янський вислів: «Будемо триматися свого грубого вітрила»[1].

Інтерперетації

[ред. | ред. код]

Пам'ять про похід, здається, передавалася усно між кількома поколіннями русинів. Можливо, цим пояснюється велика кількість колоритних деталей, які належать радше фольклору, ніж історії.

Те, що похід Олега не вигадка, видно з автентичного тексту мирного договору, який увійшов до літопису. Сучасна наука схильна пояснювати мовчання грецьких джерел щодо походу Олега неточною хронологією Початкового літопису. Деякі припускають, що набіг насправді відбувся в 904 році, коли візантійці воювали з Левом Триполійським. Більш правдоподібну гіпотезу висунули Борис Рибаков і Лев Гумільов: розповідь про похід насправді відображає русько-візантійську війну (860 р.), помилково описану в слов’янських джерелах як поразка Києва.

Незважаючи на періодичні військові конфлікти, відносини між Руссю та Візантією, здається, були переважно мирними. Про першу християнізацію Русі повідомляє патріарх Фотій у 860-х роках XV ст. В одному зі своїх листів патріарх Микола Містик погрожував розв'язати вторгнення русів до Болгарії. З його розповіді історики роблять висновок, що для власних політичних цілей візантійці могли маніпулювати русинами часів Олега.

Крім того, значні контингенти русинів приєдналися до імперської служби та брали участь у візантійських морських експедиціях протягом Х століття. Ескадра з 700 руських найманців брала участь у Критському поході 902 р. Загін із 415 варягів брав участь в італійському поході 936 р. Через тринадцять років 629 руських військ вирушили на дев’яти суднах, щоб супроводжувати греків у їхньому поході проти Критського емірату.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Голубець Микола Велика історія України [Архівовано 2011-09-17 у Wayback Machine.]: Репринтне перевидання. — том 1. — Вид-во «Глобус», 1993. — ISBN 5-86248-016-1.

Література

[ред. | ред. код]