Почаївська лавра

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Почаївська лавра
PochaevInside.jpg
Координати 50°00′17″ пн. ш. 25°30′25″ сх. д. / 50.00472° пн. ш. 25.50694° сх. д. / 50.00472; 25.50694Координати: 50°00′17″ пн. ш. 25°30′25″ сх. д. / 50.00472° пн. ш. 25.50694° сх. д. / 50.00472; 25.50694
Статус лавра
Країна Україна Україна
Місце розташування Почаїв, Тернопільська область
Конфесія УПЦ (МП)
Тип монастиря чоловічий
Архітектурний стиль Бароко
Автор проекту Готфрід Гофман
Архітектор Готфрід Гофман, Франциск Ксаверій Кульчицький
Будівник Микола Василь Потоцький
Матеріал тесовий камінь
Початок будівництва 1771
Завершення будівництва 1791
Реліквії Почаївська ікона Божої Матері
Настоятель Митрополит Володимир (Мороз)
Стан діючий
Веб-сторінка www.pochaev.org.ua
Почаївська лавра (Україна)
Почаївська лавра
Розташування на карті України

Commons-logo.svg

Почаївська лавра у Вікісховищі

Свя́то-Успе́нська Поча́ївська ла́вра — православний чоловічий монастир у Почаєві, Тернопільська область, Української православної церкви (Московського патріархату) зі статусом лаври. Найбільша православна святиня Волині, друга, після Києво-Печерської лаври, України. Тривалий час — василіянська обитель.

Історія[ред.ред. код]

Православний період, Іов (Йов) Почаївський[ред.ред. код]

За легендою XIX ст, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар у 1240[1]. Вперше згадується в документах у 1527.

Коли в 1596 Коронна влада проголосила церковну унію, монастир рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих віровчень, стає могутнім духовним центром Православ'я. У 1597 р. українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, яку привіз на Волинь 1559 року грецький митрополит Неофіт[2]. Розквіт монастиря пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (15501651 р.), який преобразив обитель — ввів общинножиття монахів, оточив обитель огородою, створив типографію для захисту православ'я. 1649 року коштом Федора та Єви Домашевських зведено кам'яний храм в монастирі. Одна з святинь — Почаївська ікона Божої Матері; 1675 р. завдяки молитві до цієї ікони турецько-татарські завойовники відступили від монастиря (події присвячена дума «Ой, зійшла зоря вечоровая»).

Греко католицький період[ред.ред. код]

З 1713 до 1832 року Почаївський монастир був греко-католицьким, Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ, василіянським).

Стан споруд монастиря вимагав реконструкції. Після чисельних нарад для перебудови монастиря був прийнятий проект Яна Ґотфріда Гофмана. 20 лютого 1771 року Ян Ґотфрід Гофман уклав контракт на будівництво нового храму.[3] 3 липня 1771 р. урочисто закладений перший (наріжний) камінь. 1791 р. закінчили побудову монастиря, 8 вересня образ був урочисто внесений в нову святиню. 8 вересня 1773 о. Сильвестром Рудницьким (після визнання чудотворною Папою Римським Климентом XIV) була коронована ікона Богоматері в дерев'яній каплиці, зведеній за проектом архітектора, кам'янецького коменданта Яна де Вітте.

Меценат і фундатор (ктитор) Микола Василь Потоцький
Почаївський монастир
Почаївський монастир у 1800 р.
Почаївська лавра. 2005 р.
Ukraina (95).jpg
Інтер'єр почаївської лаври
Дзвіниця

Перебудову церкви та монастиря оо. Василіян у Почаєві оплатив у 1771 р. Микола Василь Потоцький (як фундатор був похований, згідно з тодішнім звичаєм, у крипті під церквою, зліва від головного входу в собор[4]). Також дав монастиреві 200 000 злотих; мав у монастирі свій будинок, якому заповів поселення Срібна і все власне майно.

Найбільше був розбудований, коли належав до Василіянського Чину. Зокрема, був споруджений головний храм Лаври — Святоуспенський. В загальних рисах проект собору підготував Ян Ґотфрид Гофман — архітектор другої половини XVIII століття, родом із Сілезії, представник епохи бароко — його вважають автором. Подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі, скульптори — брати Петро (помер близько 1780 року) та Матвій (близько 1720 — близько 1800 роки) Полейовські, брав участь український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, під керівництвом котрого збудували протягом 17711783 років трапезну, сформували під Успенським собором терасу з парапетом [2]. Загальна композиція комплексу — терасна, будівлі розміщені на схилах з поступовим підвищенням до головного акценту — Успенського собору. Головний фасад за католицькою традицією прикрашають дві вежі під кутом 45° до головної осі, що підкреслює всефасадність собору — характерну рису українських церков. Первісний вівтар схожий на католицькі, з колонами та статуями на них (зберігся малюнок вівтаря Успенського собору, автор — Тарас Шевченко, 1846 р., див. далі). Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами схожа на катедральну церкву в Холмі та співзвучна найкращим зразкам козацького бароко — соборам Чернігівського Троїцького та Мгарського (біля Лубен) монастирів на Полтавщині [3]. Прикметою Успенського собору є його орієнтація вівтарем на північ, а не на схід.

З 1730 у Лаврі року діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок, серед яких «Богогласник» (1790-91) — найбільша збірка духовних кантів.

У 18071810 роках Долинський Лука оформляв інтер'єр Успенської церкви Почаївського монастиря: ікони для іконостасу, великих та бічних вівтарів, розписи «Чудес Христових» на пілястрах, настінний живопис, пов'язаний з історією монастиря (замінений за вказівкою царя Олександра II 1861 року).[5]

Під час шляхетського листопадового повстання 1830—1831 років ченці прихильно поставилися до антимосковських повстанців: допомогли провіантом, кіньми, фуражем, грішми; 9 монахів-василіян, 45 монастирських підданих приєдналися до шляхетського війська.[6]

Одним з ігуменів у цей період був о. Ієронім (Дунаєвський).[7]

Синодальний період[ред.ред. код]

25 жовтня 1831 року монастир був повернений у відання православного духовенства (на цей раз російського відомства православного сповідування, розмістилася кафедра Волинської єпархії ПРЦ). У 1833 році обитель отримала статус «лаври» з присвоєнням четвертого місця в числі існуючих у Російській імперії. В синодальний період священноархимандритами Почаївської Лаври були Волинські (18401860-х роках — Варшавські) архієреї. На початку 1840-х років Лавра була місцеперебуванням Острозького вікарія.

В Соборному храмі Успіння Божої Матері були зроблені два бокових вівтаря: один 1842 року в ім'я святого Миколая Чудотворця, інший 1859 року в честь святого Олександра Невського. В соборному храмі над царськими воротами в зірковому кіоті помістили чудотворну Почаївську ікону Божої Матері. В печерному храмі Святої Трійці в срібній раці, влаштованій в 1842 році графинею Анною Алєксєєвною Орловою-Чєсменською, спочивали мощі преподобного Іова Почаївського. При Лаврі була іконописна майстерня, школа для навчання різних ремесел, три готелі, лікарня для прочан.

Монастир став оплотом русифікації регіону, після указу Миколи II 1905 — осередком діяльності чорної сотні. Зокрема, тут друкували антиукраїнський «Почаевский листок» — «речник» «Союзу російського народу».[8]

Часи першої світової війни та національно-визвольних змагань (1914–1920 роки)[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни 19141918 років з Лаври вивозилося все, що представляло хоч якусь цінність: від дзвонів до архіву, бібліотеки, свічного заводу. Чудотворний Почаївський образ Божої Матері, мощі преподобного Іова в срібній раці були доставлені в Житомир (пробули до 1918 року). Більша частина братії була евакуйована до Святогірської пустині Харківської єпархії. В Почаївській обителі побажали залишитися 18 чоловік; представники австро-угорського війська, що зайняли монастир в серпні 1915 року, відправили їх в Угорщину в табір полонених, обитель обібрали наскільки було можливо. В травні 1916 року, внаслідок Брусиловського наступу в Галичині, в Почаїв входять російські війська. В Лаврі відновлюється православне богослужіння, повертаються ікони, починає налагоджуватися господарське життя обителі.

Під час національно-визвольних змагань навколо Лаври не затихали бої. Насельники сховали більшість із святинь Лаври, самі трудилися, маючи лише мізерні запаси. На початку 1919 року Лавра була захоплена більшовиками: розграбували те останнє майно, що залишалося, кровопролиття не було.

У Польській республіці[ред.ред. код]

8 вересня 1920 р. захід Волині, зокрема Почаїв та околиці, були окуповані поляками, офіційно увійшли до Польської республіки. До 1939 року монастир належав Польщі, входив до складу Польської православної церкви. Існуванню Лаври, як православній обителі, загрожувала «ревіндикація» — передача храмів Римо-Католицькій Церкві; проти виступила вся православна спільнота, святині відстояли. З 1925 року в монастирі діяла монашеська школа, ряд господарських закладів, що свідчило про деякий духовний та господарський підйом.

Воєнні роки та радянський період[ред.ред. код]

1939 р. після приєднання західних регіонів України до СРСР лавра увійшла в молитовне спілкування з Російською церквою. В Лаврі звершувалися єпископські хіротонії, в тому числі лаврських насельників Веніаміна (Новицького)[ru], Димитрія (Магана), для різних міст України. Влада забрала в лаври типографію, іконописну майстерню, іночеську лікарню, монастирський млин, архиєрейський дім, свічний завод разом з полями, лісами, садами та господарським інвентарем. Та монастир жив.

Під час гітлерівської окупації в ході Другої світової війни Лавра належала до канонічної Української автономної православної церкви, що зберегла спілкування з Московською Патріархією. Тут мав своє місцеперебування постриженик Лаври владика Веніамін (Новицький)[ru], проводилися пастирські курси.

В радянський період, позбавлена багатьох угідь і можливостей, Лавра продовжувала бути опорою Православ'я, тут подвизалися святі — преподобні Амфілохій Почаївський, Кукша (Величко)[9] 1960 рр. Лавра витримала нову хвилю антирелігійних гонінь, не була закрита. Зокрема, було ув'язнено архимандрита Аліпія, який помер в тюрмі.[10] В наступні десятиліття радянського режиму влада знову неодноразово намагалися закрити монастир. В цей період священноархимандритами Лаври були Львівські архиєреї.

З 1988 до листопада 1990 року намісником Лаври був Митрополит Київський (з 13 серпня 2014) Онуфрій (Березовський).[11]

Період відновлення Незалежності України[ред.ред. код]

З розпадом СРСР тиск атеїстичної влади послабився, Лавра змогла розширити свою діяльність — відкрився лаврський Свято-Духівський скит, в місті Крем'янець Лаврі була повернена будівля музею, з 1991 року відновилися лаврські освітні заклади — пастирські курси, духовне училище — з 1994 року як духовна семінарія. З 1990 року намісники Лаври зазвичай знаходяться в єпископському сані, з титулом Почаївський, вікаріїв Тернопільської, з 2000 року — Київської єпархії. З 1996 року Лавра є ставропігіальним монастирем Української православної церкви (Московського патріархату). При розколі в Українській православній церкві 1992 року лаврська монашеська братія воліла залишитися у складі Російської православної церкви, йдучи на конфлікт з єпископом Яковом (Панчуком) — тодішнім намісником, що дотримувався протилежної думки: «На протяжении нескольких месяцев Иаков вел закулисную работу по обработке братии, абсолютное большинство которых были украинцами, взывал их к националистическим чувствам (мы, мол, живем ни в Риме, ни в России, будем петь и читать по-украински)… Вскоре Панчук был лишен сана и затем попал под анафему. Новым наместником Лавры был избран иероманах Федор»[12]. В результаті братія попросила Якова залишити монастир, а на його місце обрала ієромонаха Феодора (Гаюна)1992 року єпископ). В 1996 році його змінив на посаді намісника архімандрит Володимир (Мороз)2000 року єпископ), за якого відбулося відновлення Успенського собору, реставрація дзвіниці, вимощення двору перед Троїцьким собором, побудова нового Преображенського собору[13] і нової дзвіниці, відновлення паломницьких і господарських будівель. 3 квітня 2002 року Священний синод Української православної церкви (Московського патріархату) прийняв рішення прославити у лику святих почаївського старця — схиігумена Амфілохія. Чин прославлення преподобного Амфілохія у лику святих був здійснений 12 травня 2002 року в Успенському храмі Почаївської Лаври; 13 травня мощі преподобного були перенесені з Успенського собору в розташовану під ним церква — крипту преподобного Іова Почаївського, де спочивають поруч з мощами останнього[14].

Разом з тим у 1990-ті роки на території Лаври було спалено книжки, які правдиво відображували історію святині[15][16][17], серед них книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври» та книга митр. Іларіона (Івана Огієнка) «Свята Почаївська Лавра»[18].

17 липня 2003 року уряд Віктора Януковича прийняв розпорядження № 438-р[19] «Про виключення зі складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника споруд Почаївської Свято-Успенської лаври», лавру передали на 49 років у безкоштовне користування представникам УПЦМП[20]. Через це у лаври в 20092010 роках були проблеми з Тернопільською облрадою, яка хотіла повернути монастир до заповіднику[21]. На думку деяких дослідників, станом на 2013 лавра — осередок, який об'єднує найконсервативніші елементи в Московському патріархаті.[22] Лавра станом на травень 2014 року — «русский мир» посеред «бандерівців».

Під час Революції гідності та конфлікту на Сході України навколо Почаївської лаври розгортаються значні скандали та провокації. 24-25 лютого 2014 року через непідтверджені чутки про вивіз із лаври святинь, переховуванні на території монастиря відстороненого від влади Віктора Януковича та тітушок в лаврі з прилеглою територією зібралося багато представників Московського патріархату, що намагалися недопустити захоплення лаври шляхом провокації та противників УПЦ МП (представників Київського патріархату, патріотично і націоналістично налаштованих громадян). В результаті після непідтвердження неправдивих чуток і неагресивній поведінці обох таборів все завершилося мирно. Також у травні 2014 року депутати Тернопільської облради звернулись до уряду з вимогою повернути архітектурному комплексові «Почаївська лавра» статус державного заповідника і скасувати постанову уряду прихильника «русского міра»[20], а у березні 2015 року журналісти ТСН виявили, що під прикриттям Почаївської лаври сепаратисти друкували антиукраїнську літературу на Заході країни (намісник лаври засудив такі дії провокаторів і пообіцяв знайти винних у розповсюдженні антиукраїнської літератури через Церкву[23]. В липні 2015 року намісник лаври митрополит Володимир звернувся до президента, СБУ та МВС щодо запобігання ними імовірних провокацій, що мають на меті зробити наклеп на лавру (підтримці сепаратистів) і захопити лавру[24].

Почаївська лавра — одне з місць прощі на 5 серпня — Почаївської Божої матері, 28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці і 10 вересня — преподобного Йова[25].

Святині монастиря[ред.ред. код]

До святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобних Іова та Амфілохія, який лікував повстанців УПА Амфілохій Почаївський — святий УПЦ МП, який допомагав підпіллю УПА.

В Успенському Соборі:

  • за невеликою латунною огорожею біля першої колони знаходиться слід правої Стопи Пресвятої Богородиці. Над Стопою, подібно древньому вівтарю, ковчег з шовковим платом. На платі — зображення Стопи Богородиці, за ним на стіні відлите з бронзи, прикрашене золотом, сріблом барельєфне зображення явлення Богоматері. Під ковчегом — на камені знаходиться слід Стопи, з якого б'є джерело.
  • над Царськими вратами, в зіркоподібному, сяючому різнокольоровими каменями кіоті — чудотворна Почаївська Ікона Богородиці — друга Лаврська святиня, яку подарував 1559 року грецький митрополит Неофіт місцевій поміщиці Ганні Гойській.

Ікона писана візантійським стилем на невеликій липовій дошці. Богородиця прихилила свій лик до Сина, якого тримає на правій руці, в лівій — плат, їм Вона прикриває ноги Богонемовляти. Десниця Ісуса піднята для благословення всіх, для кого Він — «шлях, істина і життя». На голові у Богоматері і Спасителя прикрашені корони. З обох сторін і внизу на іконі є невеликі зображення святих: праворуч — пророка Іллі, мученика Мини, ліворуч — первомученика Стефана, преподобного Авраамія, внизу — великомучениці Катерини, праворуч від неї — святої Параскеви, ліворуч — святої Ірини.

Дізнавшись чудодійну силу Почаївської Ікони Божої Матері після зцілення свого сліпонародженого брата Пилипа, Ганна Гойська 1597 року передала святиню Почаївському монастирю.

Споруди[ред.ред. код]

Почаївська лавра. Загальний вигляд.

Святі монастиря[ред.ред. код]

Монастирські художники[ред.ред. код]

Почаївська лавра на картинах Т. Г. Шевченка[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.pochaev.org.ua/?pid=1382
  2. http://www.pochaev.org.ua/?pid=1382
  3. Hornung Z. Polejowski Piotr (zm. przed r. 1780) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1982. — Tom XXVII/2. — Zeszyt 113. — S. 292. (пол.)
  4. T. H. Skrzypecki. Potok Złoty na tle historii polskich kresów południowo-wschodnich. — Opole: Solpress, 2010. — 256 s. — S. 83. — ISBN 978-83-927244-4-5 (пол.)
  5. Мельничук Б., Чернихівський Г. Долинський Лука // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 518. — ISBN 966-528-197-6.
  6. Тиждень.ua Посполите придушення
  7. І. Дуда. Дунаєвський Ієронім // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 545. — ISBN 966-528-197-6.
  8. Василь Верига. Нариси з історії України… — С. 111.
  9. В. Ханас. Кукша (Величко) // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 272. — ISBN 966-528-199-2.
  10. І. Дуда. Аліпій // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 34. — ISBN 966-528-197-6.
  11. УПЦ МП обрала нового предстоятеля
  12. Св. В. Зелинский. Обьятия Отча…: Очерки по истории Почаевской лавры. — Св.-Успенская Почаевская лавра, 2000. — С. 220. Цит. за Свята Почаївська лавра / Іван Огієнко; Упоряд., авт. передм. Микола Тимошик; Фундація ім. Митрополита Іларіона (Огієнка). — К.: Наша культура і наука, 2005. — 436 с.[1]
  13. У новому соборі Почаївської Лаври відслужили першу літургію. Укрінформ. 10.05.2013. 
  14. Довідка про лаврські святині
  15. Микола Тимошик. Історія і сьогодення Святої Почаївської лаври. Процитовано 16.09.2015. 
  16. Роман Якель (14.08.2015). Канонічний ювілей. DT.UA. Процитовано 20.09.2015. 
  17. Василь Зілгалов (27.03.2004). Споконвіку було Слово. Радіо Свобода. Процитовано 20.09.2015. 
  18. Свята Почаївська лавра / Іван Огієнко; Упоряд., авт. передм. Микола Тимошик; Фундація ім. Митрополита Іларіона (Огієнка). — К.: Наша культура і наука, 2005. — 436 с.
  19. Іван Стойко звернувся до прем'єр-міністра України стосовно Почаївської лаври
  20. а б Почаївська лавра — «русский мир» посеред «бандерівців»
  21. http://pravoslavye.org.ua/2010/02/lavroborchestvo_ternopolskih_deputatov/
  22. Агресія Почаївської Лаври пов'язана з розташуванням на Західній Україні
  23. Сепаратисти від Путіна: Журналісти показали, як антиукраїнські настрої ширять на заході України (відео)
  24. Звернення до Президента України
  25. Олександр Трофимлюк (10.11.2010). Преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський. cerkva.info. Процитовано 20.09.2015. «Пам'ять преподобного Іова Почаївського згадується 19 травня та 10 листопада, знайдення мощей – 10 вересня (нов. стиль).» 

Література[ред.ред. код]

  • Чернихівський Г. Почаївська Свято-Успенська Лавра [Текст] / Г. І. Чернихівський, В. О. Балюх. — Т.: Збруч, 2006. — 49 с.
  • Огієнко І. (Митрополит Іларіон) Свята Почаївська лавра [Текст] / упоряд. Огієнко І.; авт. передмови М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 440 с.
  • Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства [Текст] / А. Гудима. — Т.: Підручники і посібники, 2003. — 40 с.
  • Почаївська Лавра [Образотворчий матеріал]: буклет / В. В. Фенцур. — К.: Час, 1990. — Текст укр., польськ., угорськ.
  • Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 110, 111, 296. — ISBN 5-7773-0359-5
  • Barącz S. Pamiątki buczackie. — Lwów: Drukarnia «Gazety Narodowej», 1882. — 168 s. (пол.)
  • Свято-Успенская Почаевская Лавра [Текст]: [фотоочерк]. — Т.: [б. и.], 2007. — 16 с. (рос.)

Почаївська лавра у фотознімках[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]



Православний хрест Це незавершена стаття про православ'я.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.