Правиця

У політиці правими (найбільш крайні форми називають ультраправими або праворадикальними) традиційно називаються багато напрямків та ідеології, протилежні лівим: праві виступають за природну (за винятком радикальних правих) нерівність та дотримуються принципів капіталізму.

Старовинний синонім — десниця (частіше в текстах старослов'янською мовою). Часто використовувалося в теології як «суворий характер», «Божа Воля». Правиця в філології як синонім — «права рука», «правша».

Інше розуміння: права ідеологія — ідеологія соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу або певної пануючої групи всередині пануючого класу. Ліва ж ідеологія — ідеологія опонування владі, яка заперечує легітимність існуючого панування та пред'являє політичну альтернативу, затребувану новими пануючими групами або (та) нижніми класами, які претендують на участь у розподілі багатства та влади.^[1]

Терміни «праві» та «ліві» виникли в часи Французької революції та стосувалися розташування місць в парламенті. Сидячі праворуч виступали за збереження Старого порядку (монархії, аристократії та офіційної церкви). Політика лівих визначена не так чітко, оскільки виникала в якості реакції на політику правих.

Історія[ред. • ред. код]

Терміни «праві» та «ліві» вперше з'явилися в французьких Національних Зборах часів Великої Французької революції. В ньому виникли три напрями: праворуч сиділи фельяни — прихильники конституційної монархії; в центрі сиділи жирондисти — помірні прихильники республіки; ліворуч сиділи якобінці, які виступали за радикальні перетворення. Таким чином, спочатку правими називали тих, хто бажає зберегти існуючий стан (консерваторів), а лівими — тих, хто виступав за зміни (радикалів).

До середини XIX століття ліберали, що виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхніх прихильників, які прагнули до соціальної рівності. Праві ж партії виражали інтереси монархістів, легітимістів, великого землеволодіння та клерикалів.

У XX столітті з'явилася ідеологія фашизму, яка поєднувала радикальний етатизм та заперечення демократії з критикою соціальної нерівності — не випадково партія Гітлера називалася націонал-соціалістичною робочою партією. Фашистів традиційно відносять до правих («ультраправих»), але вони принципово відрізняються від лібералів, яких сьогодні відносять до правих, оскільки вони виступають за зменшення участі держави в економічному житті (зокрема, за зниження податків та витрат бюджету). Саме за такі переконання правих лібералів у другій половині XX століття почали називати правими, оскільки колишні традиційні праві (монархісти, клерикали) втратили популярність.

Останнім часом політологами, соціологами та соціальними психологами визнається, що традиційний поділ на лівих та правих неадекватно відображають реально існуючий спектр думок в суспільстві. Так, абсолютно незрозуміло, куди в цій шкалі можна віднести, наприклад, лібертаріанців. Також у людини можуть бути переконання, в одній області (наприклад, в економічній) вважаються традиційними для «лівих», а в іншій (наприклад, політичної) вважаються «правими». Ситуація ще більш ускладнюється розмиванням програмно-ідеологічних розходжень та політичним зближенням традиційних партій в західних політичних системах в останні 100 років, взаємопроникненням та взаємозбагаченням різних систем поглядів; так, соціалісти суттєво «поправішали» та перестали істотно відрізнятися від нових лібералів, які стали як би «правими». Істотно і те, що в посткомуністичних країнах і, особливо країнах пострадянських, поняття «правизни» та «лівизни» нерідко вживаються в значенні, протилежному прийнятому в країнах з розвиненою демократичною системою — так, в епоху перебудови лібералів та антикомуністів часто іменували «лівими», а традиційних ортодоксальних комуністів — "правими "^[2].

У зв'язку з тим, що двополюсна політична шкала («праві» та «ліві») не дозволяє достатньо коректно відобразити погляди як на роль держави в контролі життя суспільства, так і на роль держави у забезпеченні соціальної рівності, то все частіше використовується чотирьохполюсна шкала (діаграма Нолана), запропонована американським лібертаріанцем Девідом Ноланом в 1970 р.