Праіндоєвропейці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Міграції індоєвропейців згідно з  «курганною гіпотезою». Рожевим позначена вірогідна прабатьківщина (самарська культура, середньостогівська культура), червоним — поширення до середини III тис. до н. е. й помаранчевим  — до I тис. до н. е.

Праіндоєвропейці (в літературі XIX — серед. XX ст. — «арійці») — носії праіндоєвропейської мови, що жили на прабатьківщині індоєвропейців бл. 6000 років тому, під час енеоліту й ранньої бронзової доби. Загальний для всіх індоєвропейських народів лексикон свідчить про те, що це був войовничий кочовий народ, який одним із перших приручив коня і використовував для пересування на великі відстані вози спочатку на масивних суцільних, а пізніше полегшених колесах зі спицями. Завдяки використанню таких технологій, як колесо й колісниця, їхні нащадки — індоєвропейці — змогли заселити величезні простори Євразії. Самоназва праіндоєвропейців невідома.

Суспільство[ред. | ред. код]

Дані порівняльно-історичного мовознавства дозволяють говорити про праіндоєвропейців як про патріархальне суспільство, основним заняттям якого було скотарство, особливо розведення великої рогатої худоби. Багатство людини вимірювалося кількістю власної  худоби (терміни для позначення грошей і худоби в багатьох індоєвропейських мовах споріднені). Цілком можливо, що спочатку використовувалася вісімкова система числення[1], з часом замінена на десяткову (в багатьох індоєвропейських мовах числівник «дев'ять» співзвучний з прикметником «новий»).

Жорж Дюмезіль висунув теорію трьох функцій[2][3], згідно з якою протоіндоєвропейське суспільство за функціями поділялося на три стани — жрецьке (див. брахмани), військове (див. кшатрії) і хліборобське (див. вайш'ї). Послідовники Дюмезіля бачать підтвердження цієї тези в соціальній організації різних індоєвропейських народів (напр., розповідь Геродота про трискладову будову скіфського суспільства).

Релігія[ред. | ред. код]

Релігія праіндоєвропейців — політеїзм, заснований на шануванні верховного «бога-громовержця», який їздить по небу колісницею й кидає громи і блискавки. Ймовірно, існувала особлива каста жерців, відповідальних за проведення священних обрядів, які, як вважається, включали організоване споживання галлюцінногенного напою (сома, мед, амбросія).

На думку Дюмезіля, кожній касті відповідало особливе божество: у жерців це був грізний, але справедливий бог-суддя, бог правосуддя, який карає (Зевс — Юпітер — Одін — Перун — Мітра — Варуна), у воїнів — бог війни (Тор — Марс — Арес — Індра), у хліборобів — бог родючості (Фрейр — Квірін — Велес). Для багатьох індоєвропейських народів також характерний культ коня, з яким пов'язані фігури божественних близнюків .

Ареал[ред. | ред. код]

Прабатьківщина індоєвропейців — одне з найбільш спірних питань індоєвропеїстики, відповідь на яке вимагає сукупного дослідження даних лінгвістики й археології. Мовні дані вказують на наявність у праіндоєвропейській мові слів, що позначають сніг, бук і лосось, на безліч термінів, пов'язаних з розведенням коней, але на відсутність єдиного позначення моря і пов'язаних з ним понять. Це свідчить про те, що прабатьківщина індоєвропейців знаходилася в глибині материка.

У літературі до Другої світової війни на підставі лососевого і букового аргументів як прабатьківщина (urheimat) найчастіше постулювала північ Європи, при цьому німецькі народи оголошувалися найбільш чистими носіями арійської раси. В даний час існує декілька теорій, з яких найбільш поширена «курганна гіпотеза», запропонована в 1956 році Марією Ґімбутас. Згідно з її припущенням, прабатьківщиною індоєвропейців є волзькі і причорноморські степи (ямна культура). Поступово різні гілки індоєвропейців хвилями мігрували на південь, схід, захід і північ від прабатьківщини. Довше за всіх початковий ареал займали предки балтів і слов'ян. Передбачається, що праіндоєвропейською мовою говорили носії дніпро-донецької культури.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Indo-European Numerals (ed.
  2. Медведев А. П. В поисках древнейших социальных структур индоевропейцев (к 100-летию Ж. Дюмезиля) // Вестник ВГУ. Серия 1, Гуманитарные науки. 1997. № 2. С. 99—113.
  3. Элиаде М.

Література[ред. | ред. код]

  • Mallory, J.P. (1989), In Search of the Indo-Europeans: Language, Archaeology, and Myth, London: Thames & Hudson.