Примаков Віталій Маркович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Примаков Віталій Маркович
Віталій Примаков
Віталій Примаков
Народився 18 (30) грудня 1897(1897-12-30)
Російська імперія Семенівка Чернігівська губернія Російська імперія
Помер 12 червня 1937(1937-06-12) (39 років)
СРСР СРСР Москва
Країна СРСР СРСР
Роки служби 1918 — 1937
Звання RA A F8ComCorps 1940 col.png Комкор
Командування командир червоного козацтва
Війни/битви Перша світова війна
Більшовицька окупація України
Громадянська війна в Росії
Нагороди
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора

Примако́в Віта́лій Ма́ркович (ба́тько Прима́к, ба́тько Примаче́нко) (18 (30) грудня 1897(18971230), село [тепер місто] Семенівка, Чернігівська область, Російська імперія — 11 червня 1937, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський воєначальник, комкор (1935), дипломат. Зять Михайла Коцюбинського, товариш дитячих років іншого радянського воєначальника — Юрія Коцюбинського.

Один із організаторів і перших керівників Червоного козацтва — перших військових частин Радянської України.

Учасник бойових дій 1920-х років у Афганістані і в Середній Азії, за що тогочасна світова преса його охрестила «радянським Лоуренсом»[1].

Розстріляний у ході радянських сталінських репресій у 1937 році.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 1897 року в селі Семенівці (тепер місто Чернігівської області) в родині народного вчителя.

З 1909 по 1915 рік навчався в Чернігівській чоловічій гімназії. Змалку близько знайомий з відомою українською родиною Коцюбинських.

3 1914 року — член РСДРП. У лютому 1915 року за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону його засуджено на довічне заслання до Сибіру.

Віталій Примаков

У квітні 1917 після оголошеної Тимчасовим урядом амністії дотерміново повернувся зі заслання до Чернігова, з травня по серпень — член Київського комітету РСДРП(б). У серпні 1917 року — рядовий 13-го запасного піхотного полку в Чернігові. Його обирають до складу Чернігівської Ради робітничих і солдатських депутатів, а потім делегатом II Всеросійського з'їзду Рад.

Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК Росії другого скликання.

27 грудня 1917 року Примаков разом з Ароном Бароном за дорученням російського більшовицького керівництва сформували в Харкові з 2-го українського полку 1-й полк Червоного козацтва України — збройні сили Української Народної Радянської Республіки. Основу червоного козацтва складали переважно прихильники Росії з числа росіян та деяких українців, що піддалися на радянську пропаганду і чинили збройний опір Українській Народній Республіці.

Восени 1918 року брав участь у формуванні на території України різних радянських збройних угрупувань: 1-ої української радянської дивізії, очоливши полк Червоного козацтва. У грудні того ж року за наказом Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету Примаков та його полк увійшли до складу 2-ої української радянської дивізії. У подальшому командував підрозділами збройних сил Червоного козацтва (бригадою, дивізією, корпусом) у боях проти Армії Української Народної Республіки, білогвардійських загонів денікінців, врангельців, повстанських загонів Нестора Махна та польських військ Пілсудського під час польсько-радянської війни 1920 року.

У 1923 році закінчив військово-академічні курси Росії. В 19241925 роках — начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 19251926 роках був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 19271930 роках — воєнний аташе в Афганістані та Японії. У 1931 році вчився в академії Генштабу Німеччини. В 19311933 роках — командир корпусу, в 19331935 роках — заступник командувача Північно-Кавказького військового округу, заступник інспектора вищих воєнних навчальних закладів. З 1935 року його призначено заступником командувача Ленінградського військового округу.

Заарештований НКВС у 1936 році за звинуваченням в участі у так званій «троцькістській змові». Після традиційних регулярних катувань, його, рішенням «трійки» НКВС УРСР, засуджено до страти[2]. 12 червня 1937 року Примакова розстріляно разом із маршалом Михайлом Тухачевським. Реабілітовано в 1957 році.

Родина[ред.ред. код]

У першому шлюбі був одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою відомого письменника Михайла Коцюбинського.

Нагороди[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

Автор статей з військово-теоретичних питань більшовицьких збройних сил, нарисів і спогадів, зокрема про події 1918–1920 років в Україні. Зокрема:

  • Афганистан в огне. — Л., 1930. (рос.)
  • Червонное казачество : Сборник. — Харьков, 1923. (статьи подписаны «Старый казак»). (рос.)
  • Тактические задачи и военные игры, предложенные для решения офицерам германского рейхсвера в 1933 г. / пер. с нем. и обр. В. М. Примакова. — М. : Госвоениздат, 1934. — 95 с.: схем. (рос.)
  • Борьба за Советскую власть на Украине. — Путь неувядаемой славы. — Три рейда. — «Червонцы». — Смертью героев. — Смелость города берёт» / в кн.: Этапы большого пути. — М., 1962. (рос.)
  • Сражение под Орлом. Октябрь-ноябрь 1919 года / в кн.: Латышские стрелки в борьбе за Советскую власть в 1917–1920 годах. — Рига, 1962. (рос.)
  • Записки волонтера. Гражд. война в Китае. — М., 1967. Первое издание этой книги — Л.: Прибой, 1927. Автор указан как Генри Аллен. (рос.)
  • И всходим маки красные… Очерки, статьи, стихи, рассказы: [Для детей] / авт. вступ. ст. С. Репьях. — Киев: Молодь, 1987. — 261 с. (рос.)
  • По Японии. — 1930. (рос.)

Пам'ять[ред.ред. код]

За радянських часів Віталію Примакову встановлювали пам'ятники, його ім'ям називали вулиці та інші об'єкти. Після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» Українським інститутом національної пам'яті Віталія Примакова було внесено до Списку осіб, що підпадають під дію закону.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Громадянська війна на Україні, 1918–1920 : т. 1, кн. 1 / під ред. І. К. Рибалка. — К. : Наук. думка, 1967.
  • Дубинский И. В. Примаков. — М. : Молодая гвардия, 1968. (рос.)
  • Дубинский И. В. Портреты и силуэты. — К. :Дніпро, 1982 (рос.)
  • Дубинський І. В. Віталій Прімаков. — К. : Молодь, 1977.
  • Примаков В. М. Страницы жизни и борьбы // Червонное казачество: Воспоминания ветеранов. — М., 1969. (рос.)