Примаков Віталій Маркович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Примаков Віталій Маркович
Віталій Примаков
Віталій Примаков
Народився 18 (30) грудня 1897(1897-12-30)
с. Семенівка, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер 12 червня 1937(1937-06-12) (39 років)
Москва, РРФСР, СРСР
Країна СРСР СРСР
Роки служби 1918–1937
Звання RA A F8ComCorps 1940 col.png Комкор
Командування командир червоного козацтва
Війни/битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Нагороди
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Віталій Примаков

Примако́в Віта́лій Ма́ркович (ба́тько Прима́к, ба́тько Примаче́нко; 18 (30) грудня 1897(18971230), с. Семенівка, Чернігівська губернія, Російська імперія — 11 червня 1937, Москва, РРФСР, СРСР) — український радянський воєначальник, комкор (1935), дипломат. Зять Михайла Коцюбинського, товариш дитячих років іншого радянського воєначальника — Юрія Коцюбинського.

Один із організаторів і перших керівників Червоного козацтва — перших військових частин Радянської України.

Учасник бойових дій 1920-х років у Афганістані і в Середній Азії, за що тогочасна світова преса його охрестила «радянським Лоуренсом»[1].

Біографія[ред.ред. код]

Народився 1897 року в селі Семенівці (тепер — місто, райцентр Семенівського району Чернігівської області, Україна) у родині народного вчителя.

З 1909 по 1915 рік навчався в Чернігівській чоловічій гімназії. Змалку близько знайомий із відомою українською родиною Коцюбинських.

3 1914 року — член РСДРП. У лютому 1915 року за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджено на довічне заслання до Сибіру.

У квітні 1917 року, після оголошеної Тимчасовим урядом амністії, дотерміново повернувся з заслання до Чернігова, з травня по серпень — член Київського комітету РСДРП(б). У серпні 1917 року — рядовий 13-го запасного піхотного полку в Чернігові. Його обирають до складу Чернігівської Ради робітничих і солдатських депутатів, а потім — делегатом II Всеросійського з'їзду Рад.

Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК Росії другого скликання.

27 грудня 1917 року Примаков разом із Ароном Бароном за дорученням російського більшовицького керівництва сформували в Харкові з 2-го українського полку збройні сили Української Народної Республіки Рад — 1-й полк Червоного козацтва. Основу червоного козацтва складали переважно прихильники Росії з числа росіян та деяких українців, що поділяли радянську ідеологію більшовиків й чинили збройний опір Українській Народній Республіці.

Восени 1918 року брав участь у формуванні на території України різних радянських збройних угруповань: 1-ї української радянської дивізії, очоливши полк Червоного козацтва. У грудні того ж року за наказом Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету Примаков та його полк увійшли до складу 2-ї української радянської дивізії. У подальшому командував підрозділами збройних сил Червоного козацтва (бригадою, дивізією, корпусом) у боях проти Армії Української Народної Республіки, білогвардійських загонів денікінців, врангельців, повстанських загонів Нестора Махна та польських військ Пілсудського під час польсько-радянської війни 1920 року.

У 1923 році закінчив військово-академічні курси Росії. У 19241925 роках — начальник найвищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 19251926 роках був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 19271930 роках — воєнний аташе в Афганістані та Японії. У 1931 році вчився в академії Генштабу Німеччини. У 19311933 роках — командир корпусу, в 19331935 роках — заступник командувача Північно-Кавказького військового округу, заступник інспектора найвищих воєнних навчальних закладів. З 1935 року його призначено заступником командувача Ленінградського військового округу.

Заарештувано Примакова 1936 року за звинуваченням в участі в «троцькістській змові». Після катувань, його, ухвалою «трійки» НКВС УРСР, засуджено до страти[2]. 12 червня 1937 року Примакова розстріляно разом із маршалом Михайлом Тухачевським.

Реабілітовано 1957 року.

Родина[ред.ред. код]

У першому шлюбі був одружений з Оксаною Коцюбинською, дочкою відомого письменника Михайла Коцюбинського.

Нагороди[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

Автор статей з військово-теоретичних питань більшовицьких збройних сил, нарисів і спогадів, зокрема про події 1918–1920 років в Україні. Зокрема:

  • Афганистан в огне. — Л., 1930. (рос.)
  • Червонное казачество: Сборник. — Харьков, 1923. (статьи подписаны «Старый казак»). (рос.)
  • Тактические задачи и военные игры, предложенные для решения офицерам германского рейхсвера в 1933 г. / пер. с нем. и обр. В. М. Примакова. — М. : Госвоениздат, 1934. — 95 с.: схем. (рос.)
  • Борьба за Советскую власть на Украине. — Путь неувядаемой славы. — Три рейда. — «Червонцы». — Смертью героев. — Смелость города берёт / в кн.: Этапы большого пути. — М., 1962. — 528 с. (рос.)
  • Сражение под Орлом. Октябрь-ноябрь 1919 года / в кн.: Латышские стрелки в борьбе за Советскую власть в 1917–1920 годах. — Рига, 1962. (рос.)
  • Записки волонтера. Гражд. война в Китае. — М., 1967. Первое издание этой книги — Л.: Прибой, 1927. Автор указан как Генри Аллен. (рос.)
  • И всходим маки красные… Очерки, статьи, стихи, рассказы: [Для детей] / авт. вступ. ст. С. Репьях. — Киев: Молодь, 1987. — 261 с. (рос.)
  • По Японии. — 1930. (рос.)

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

За радянських часів Віталієві Примакову встановлювали пам'ятники, його ім'ям називали вулиці та інші об'єкти. Після ухвали Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» від Українського інституту національної пам'яті Віталія Примакова було внесено до Списку осіб, що підпадають під дію закону.

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Примакова Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію[6].


Примітки[ред.ред. код]

  1. Афганская эпопея Виталия Примакова // Аргументы и факты. — 2007. — 14 апреля. (рос.)
  2. Ломонос Ірина. Чернігівець Віталій Примаков і Лілія Брик — любов по-совєтськи // Місто : щотижневик. — 2008. — № 27. — 3 липня.
  3. Енциклопедія Києва
  4. Київська область, Територіальний виборчий округ № 91
  5. Погруддя Примакова, що на Алеї Героїв, демонтували | Події і коментарі. pik.cn.ua. Процитовано 2016-07-05. 
  6. Підстава: «Радянський військовий діяч, один з організаторів та керівників «Червоного козацтва», учасник встановлення радянської влади в Україні та Середній Азії.».

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Громадянська війна на Україні, 1918–1920 : т. 1, кн. 1 / під ред. І. К. Рибалка. — К. : Наук. думка, 1967.
  • Дубинский И. В. Примаков. — М. : Молодая гвардия, 1968. — 176 с. — (Жизнь замечательных людей. ЖЗЛ : серия биографий ; вып. 2). (рос.)
  • Дубинский И. В. Портреты и силуэты : очерки ; Трубачи трубят тревогу : док. повесть. — К. : Дніпро, 1982. — 535 с. (рос.)
  • Дубинський І. В. Віталій Прімаков. — К. : Молодь, 1977. — 288 с.
  • Примаков В. М. Страницы жизни и борьбы // Червонное казачество: Воспоминания ветеранов / ред.-сост. Е. П. Журавлёв, М. А. Жохов. — М. : Воениздат, 1969. — 256 с.: илл. (рос.)