Проголошення незалежності України 1991

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Проголошення незалежності України 1991
Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991. (Центральний державний кінофотофоноархів України)
Історія України
Малий герб України
 
ХронологіяБитви в історіїІсторія культури
Категорія КатегоріяІнші країни

Проголоше́ння незале́жності Украї́ни — шлях, що пройшов український народ від Декларації про державний суверенітет (16 липня) до проголошення незалежності держави, що отримала офіційну назву — Україна, проголошення Акту її незалежності (24 серпня), підтвердження цих законодавчих рішень на Всеукраїнському референдумі з обранням Президента України. Формування легітимного переходу всієї повноти влади денонсацією союзних угод про утворення СРСР (співзасновником якого була УРСР), пов'язаних розпадом СРСР.

Газета «Голос України» № 165 від 27.08.1991 р. з текстом Постанови та Акту проголошення незалежності України

Період від формування законодавства на проголошення державності, її символів та систем функціонування її народного господарства, армії тощо, закладених Декларацією про державний суверенітет.

Передісторія[ред. | ред. код]

Події[ред. | ред. код]

Декларація про державний суверенітет (1990)[ред. | ред. код]

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.

  • 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР.
  • 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР.

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 р. на з'їзд КПУ прийняла резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)[ред. | ред. код]

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Президента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП — Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запроваджувалася жорстка цензура над засобами масової інформації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантську годину, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников, зібравши командирів військових частин гарнізону міста, наказали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультимативно зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки[1][2]. Керівництво Компартії України направило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада України, не мають юридичної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав співвітчизників не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опозиція в республіканському парламенті — засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19–22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. Так, в м. Донецьку 19 серпня 1991 року НРУ організував пікетування Донецької міськради з вимогою визнання діяльності ДКНС (ГКЧП — рос.) злочинною і антиконституційною. В Донецькій міськраді РУХ організував Штаб спротиву ДКНС. Під впливом РУХу 20 серпня зібрана позачергова сесія депутатів міста Донецька, якою дії ДКНС засуджені і оприлюднено звернення до народу, Уряду і парламенту України дотримуватись в Україні конституційного ладу і Декларації про незалежність України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тисячі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик, десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до будинку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. Радянський період в історії країни завершився.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному березі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення незалежності[ред. | ред. код]

Акт проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

« Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

»

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Питання правонаступництва[ред. | ред. код]

Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989–1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР недостатньо врегульовані законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

Референдум[ред. | ред. код]

Підтримка Акту незалежності по областях у відсотках.

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

З 37 885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31 891,7 тис. (84,18 %). З них позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

90,32 %
7.58 %
2.10 %
Так
Ні
Недійсні

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917–1920 рр.

Формування (утвердження) атрибутів державності[ред. | ред. код]

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву — Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав.

4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного.

15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Визнання України і встановлення дипломатичних зв'язків[ред. | ред. код]

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин.

Дата Держава
02.12.1991 Польща Польща
02.12.1991 Канада Канада
03.12.1991 Угорщина Угорщина
04.12.1991 Латвія Латвія
04.12.1991 Литва Литва
05.12.1991 Аргентина Аргентина
05.12.1991 Болівія Болівія
05.12.1991 Болгарія Болгарія
05.12.1991 Flag of Russia (1991–1993).svg Росія
05.12.1991 Хорватія Хорватія
06.12.1991 Куба Куба
08.12.1991 Чехословаччина Чехословаччина
09.12.1991 Естонія Естонія
11.12.1991 Словенія Словенія
12.12.1991 Flag of Georgia (1990–2004).svg Грузія
16.12.1991 Туреччина Туреччина
18.12.1991 Швеція Швеція
18.12.1991 Норвегія Норвегія
20.12.1991 Flag of the Kyrgyz Soviet Socialist Republic.svg Киргизстан
20.12.1991 Flag of the Turkmen Soviet Socialist Republic.svg Туркменістан
21.12.1991 Сьєрра-Леоне Сьєрра-Леоне
23.12.1991 Flag of the Kazakh Soviet Socialist Republic.svg Казахстан
23.12.1991 Коста-Рика Коста-Рика
23.12.1991 Ліхтенштейн Ліхтенштейн
23.12.1991 Швейцарія Швейцарія
24.12.1991 Афганістан Афганістан
24.12.1991 Flag of Libya (1977–2011).svg Лівія
24.12.1991 Монголія Монголія
25.12.1991 Вірменія Вірменія
25.12.1991 Ізраїль Ізраїль
25.12.1991 Іран Іран
25.12.1991 Мексика Мексика
25.12.1991 Flag of the United States.svg США
25.12.1991 Flag of Tajikistan (1991–1992).svg Таджикистан
25.12.1991 Туніс Туніс
26.12.1991 Австралія Австралія
26.12.1991 Бразилія Бразилія
26.12.1991 Індія Індія
26.12.1991 Німеччина Німеччина
26.12.1991 Перу Перу
26.12.1991 Flag of North Korea.svg Північна Корея
26.12.1991 Таїланд Таїланд
26.12.1991 Уругвай Уругвай
27.12.1991 Алжир Алжир
27.12.1991 Flag of Belarus (1918, 1991–1995).svg Білорусь
27.12.1991 В'єтнам В'єтнам
27.12.1991 Камбоджа Камбоджа
27.12.1991 Flag of the People's Republic of China.svg КНР
27.12.1991 Кіпр Кіпр
27.12.1991 Молдова Молдова
27.12.1991 Франція Франція
28.12.1991 Індонезія Індонезія
28.12.1991 Італія Італія[3]
28.12.1991 Йорданія Йорданія
28.12.1991 Оман Оман
28.12.1991 Сирія Сирія
28.12.1991 Японія Японія[4]
29.12.1991 Бангладеш Бангладеш
30.12.1991 Замбія Замбія
30.12.1991 Ліван Ліван
30.12.1991 Марокко Марокко
30.12.1991 Намібія Намібія
30.12.1991 Південна Корея Південна Корея[5]
30.12.1991 Фінляндія Фінляндія
31.12.1991 Бельгія Бельгія
31.12.1991 Велика Британія Велика Британія[6]
31.12.1991 Греція Греція
31.12.1991 Данія Данія
31.12.1991 Ірландія Ірландія
31.12.1991 Іспанія Іспанія
31.12.1991 Люксембург Люксембург
31.12.1991 Малайзія Малайзія
31.12.1991 Нідерланди Нідерланди
31.12.1991 Пакистан Пакистан
01.01.1992 Ірак Ірак
01.01.1992 Панама Панама
02.01.1992 Еквадор Еквадор
02.01.1992 Ефіопія Ефіопія
02.01.1992 Лаос Лаос
02.01.1992 Flag of Palestine.svg Палестина
03.01.1992 Єгипет Єгипет
03.01.1992 Непал Непал
03.01.1992 Сінгапур Сінгапур
04.01.1992 Албанія Албанія
04.01.1992 Узбекистан Узбекистан
05.01.1992 Бахрейн Бахрейн
05.01.1992 Ємен Ємен
05.01.1992 Малі Малі
06.01.1992 Бурунді Бурунді
06.01.1992 Джибуті Джибуті
07.01.1992 Португалія Португалія
08.01.1992 Гаяна Гаяна
08.01.1992 Румунія Румунія
09.01.1992 Бенін Бенін
09.01.1992 Венесуела Венесуела
09.01.1992 Чилі Чилі
10.01.1992 Габон Габон
10.01.1992 Гвінея Гвінея
15.01.1992 Австрія Австрія
15.01.1992 Ямайка Ямайка
16.01.1992 Буркіна-Фасо Буркіна-Фасо
16.01.1992 Кабо-Верде Кабо-Верде
17.01.1992 Екваторіальна Гвінея Екваторіальна Гвінея
19.01.1992 Ісландія Ісландія
20.01.1992 Flag of the United Arab Emirates.svg ОАЕ
22.01.1992 Філіппіни Філіппіни
24.01.1992 Лесото Лесото
06.02.1992 Азербайджан Азербайджан
07.02.1992 Руанда Руанда
08.02.1992 Ватикан Ватикан
11.02.1992 Ботсвана Ботсвана
12.02.1992 Шрі-Ланка Шрі-Ланка
13.02.1992 Уганда Уганда
14.02.1992 Flag of South Africa (1928–1994).svg ПАР
27.02.1992 Нова Зеландія Нова Зеландія
04.03.1992 Мадагаскар Мадагаскар
05.03.1992 Мальта Мальта
09.03.1992 Зімбабве Зімбабве
11.03.1992 Нігерія Нігерія
17.03.1992 Мозамбік Мозамбік
25.03.1992 Республіка Конго Республіка Конго
01.04.1992 Парагвай Парагвай
20.04.1992 Flag of Bosnia and Herzegovina (1992–1998).svg Боснія та Герцеговина
22.04.1992 Гана Гана
25.04.1992 Судан Судан
27.05.1992 Колумбія Колумбія
02.06.1992 Сенегал Сенегал
08.06.1992 Маврикій Маврикій
08.06.1992 Танзанія Танзанія
17.06.1992 Камерун Камерун
30.09.1992 Мавританія Мавританія
20.10.1992 Кот-д'Івуар Кот-д'Івуар
25.10.1992 Сальвадор Сальвадор
26.10.1992 Гватемала Гватемала
30.11.1992 Нікарагуа Нікарагуа
10.01.1993 Чад Чад
27.01.1993 Антигуа і Барбуда Антигуа і Барбуда
24.03.1993 Мальдіви Мальдіви
13.04.1993 Барбадос Барбадос
13.04.1993 Катар Катар
15.04.1993 Саудівська Аравія Саудівська Аравія
18.04.1993 Кувейт Кувейт
06.05.1993 Кенія Кенія
07.06.1993 Коморські Острови Коморські Острови
23.07.1993 Північна Македонія Північна Македонія
20.12.1993 Еритрея Еритрея
10.11.1993 Того Того
15.04.1994 Югославія Югославія
30.09.1994 Ангола Ангола
30.09.1994 Сейшельські Острови Сейшельські Острови
14.06.1995 Центральноафриканська Республіка Центральноафриканська Республіка
30.10.1995 Сан-Марино Сан-Марино
22.12.1995 Маршаллові Острови Маршаллові Острови
19.04.1996 Андорра Андорра
03.10.1997 Бруней Бруней
16.04.1998 Сан-Томе і Принсіпі Сан-Томе і Принсіпі
13.05.1998 Есватіні Есватіні
24.09.1998 Ліберія Ліберія
19.01.1999 М'янма М'янма
13.04.1999 Flag of the Democratic Republic of the Congo (1997-2003).svg Демократична Республіка Конго
02.07.1999 Гамбія Гамбія
17.09.1999 Федеративні Штати Мікронезії Федеративні Штати Мікронезії
27.09.1999 Тринідад і Тобаго Тринідад і Тобаго
29.09.1999 Вануату Вануату
01.10.1999 Беліз Беліз
01.10.1999 Нігер Нігер
21.09.2000 Домініканська Республіка Домініканська Республіка
17.09.2002 Гондурас Гондурас
03.02.2003 Гвінея-Бісау Гвінея-Бісау
27.09.2003 Багамські Острови Багамські Острови
27.09.2003 Східний Тимор Східний Тимор

Співдружність Незалежних Держав[ред. | ред. код]

Незалежна Україна[ред. | ред. код]

Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримали ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко поліпшиться, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]