Прокляті солдати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прокляті солдати, незламні солдати, польське післявоєнне самостійницьке і антикомуністичне підпілля
Антикомуністичне повстання у Польщі (1944–1953)
Żołnierze V Wileńskiej Brygady AK.jpg
Вояки 5-ї Віленської бригади AK
Дата: 1944–1947
(на практиці, останній партизан, що переховувався, поліг у бою в 1963)
Місце: Польща, Віленщина, Новогрудчина і Гродненщина (Литовська РСР і Білоруська РСР)
Привід: Опір спробам нав'язати силою нову політичну систему в Польщі і відокремленню від неї владою СРСР українських, білоруських та литовських територій. Етнічні чистки не польського населення на теренах, що відійшли до Польщі після ІІ Світової війни.:
Результат: перемога сил безпеки, зміцнення комуністичного режиму в Польщі.
Сторони
Польща Міністерство громадської безпеки
Польща Місцеві управління безпеки
Польща Корпус внутрішньої безпеки

Польща Військова розвідка
Emblema NKVD.svg НКВС
СРСР Смерш
Flaga PPP.svg Свобода і Незалежність
Flaga PPP.svg «Національне військове об'єднання»
Flaga PPP.svg «Національні збройні сили»
Flaga PPP.svg «Конспіративне Військо Польське»
Flaga PPP.svg «Громадянська Армія Крайова»
Українські жінки та діти по-звірячому вбиті "проклятими солдатами" у селі Верховина
Вояки польського самостійницького підпілля (червень 1947)
Бриг. генерал Август Еміль Фільдорф, будував структуру організації «NIE», покликаної протистояти радянській окупації, жертва «судового вбивства» в 1953 році
Тіла полеглих у боях з МГБ і Громадянською міліцією в липні 1953 року вояків загону поручника Вацлава Грабовського «Пущика» з «Національного військового об'єднання»
Місця політичних в'язниць у комуністичній Польщі 1944—1956 рр.

Про́кляті солда́ти (пол. Żołnierze wyklęci)[1], незламні солдати, польське післявоєнне самостійницьке і антикомуністичне підпілля (пол. żołnierze niezłomni, polskie powojenne podziemie niepodległościowe i antykomunistyczne) — антикомуністичний, незалежницький, партизанський рух опору проти радянізації Польщі і підпорядкуванню її Радянському Союзу. Вів боротьбу зі службами безпеки СРСР і підлеглими їм відомствами у Польщі.

Чисельність членів усіх підпільних організацій і груп оцінюється в 120—180 тисяч осіб[2]. В останні дні Другої світової війни на території Польщі діяло 80 000 антикомуністичних партизанів[3]. Останній член руху опору — Юзеф Франчак, псевдо «Лялєк», із загону капітана Здіслава Вронського «Ускока» — загинув в облаві у селі Майдан Козиць Верхніх під містом П'яски (Люблінське воєводство) через вісімнадцять років після війни — 21 жовтня 1963 року. Однак на ділі більшість збройних організацій припинила діяльність внаслідок відсутності реакції США і Великої Британії (як гарантів положень Ялтинської конференції) на фальсифікацію Польською робітничою партією (попередницею ПОРП) виборів у законодавчий сейм у січні 1947 року і, як результат, остаточного таким чином визнання англосаксонськими наддержавами насаджуваної Радянським Союзом влади в Польщі. Після масових виходів із підпілля (76 774 осіб) під час проведеної після виборів амністії 1947 та у зв'язку з несправдженням сподівань на втручання цих наддержав антикомуністичне самостійницьке збройне підпілля після 1947 року налічувало не більш ніж дві тисячі борців[4][5].

Злочини проти не польського населення[ред. | ред. код]

Частина дослідників обстоює думку, що антикомуністичне підпілля було антисемітським і має нести відповідальність за вбивства євреїв. За словами соціолога Барбари-Тереси Енгелькінг, антикомуністичне підпілля у своїй пропаганді часто вдавалося до передвоєнних антисемітських тем і стереотипу жидокомуни[6]. Згідно з дослідженнями Інституту національної пам'яті, антисемітизм серед «проклятих солдатів» міг бути пов'язаним із великою часткою євреїв і людей єврейського походження у керівництві органів безпеки[7]. Історик Мацей Коркуць вказує на факт стрілянини по кільканадцятьох цивільних євреях із боку підлеглих Юзефа Курася на псевдо «Вогонь» у районі Коросна. Він відзначає, що дія, визначена ним як злочин, не була наслідком наказу Юзефа Курася[8]. Соціолог Ян Томаш Гросс зазначає, що загін Курася вбив тоді 11 осіб, поранивши сімох[9].

5 лютого 1946 загін Едварда Тарашкевича «Яструба» оволодів на кілька годин містом Парчів, у якому захопив продовольство, вбив міліціонера і трьох євреїв — співробітників міліції[10][11]. Відомості про покарання єврейського населення, яке тероризувало поляків і регулярно грабувало місцевих селян, що приїжджали на базар, з'являються в написаному 1948 року «Літописі загону Желязного», де один з авторів тексту описує суспільно-економічну обстанову і план нападу на структури апарату безпеки, керованого народною владою у Парчеві[10][11]. Привілейована єврейська охорона міста, яка була єдиною, хто міг, окрім силовиків, легально носити зброю, і яка турбувала місцеве населення, раніше діставала попередження від Яструба, що, коли та не припинить цієї практики, то він особисто їх покарає. Інформацію про етнічні причини нападу запустив у політичних цілях пропагандистський апарат «народної влади», після чого її неодноразово повторювали різні історики, які спиралися на сумнівні джерела, що походили від тодішніх спецслужб[10][11].

20 червня 1945 року підрозділ «Національних збройних сил» у Желехуві вбив трьох євреїв, раніше 11 червня цей підрозділ знищив групу «польських демократичних діячів», серед яких виявилося кілька євреїв[12][13]. За даними свідка, пізніше вбиті перебували в розшуку як євреї[13]. За підрахунками Юзефа Адельсона, напад на потяг, співорганізатором якого були «Національні збройні сили», забрав життя 200 євреїв[14]. На думку Марека Едельмана, учасники підпілля під час цієї акції виводили з поїзда переважно євреїв[15].

На межі січня і лютого 1946 керівник загону Сил спеціальних операцій «Національного військового об'єднання» Ромуальд Райс[en] на псевдо «Бурий» скоїв низку злочинів проти білоруського населення в селах Залішани (16 убитих), Вулька-Вигоновська (двоє загиблих), Пухали-Старі (30 убитих) і Зані, Шпаки та Концовизна (31 убитий)[16]. Деякі з них ІНПП описав як такі, що носять ознаки геноциду[17][18]. 30 січня 2011 року на Підляшші віддано шану 79 жертвам цих злодіянь[19][20]. Одним із відповідальних за злочин проти українського населення в селі Пискоровичі був офіцер «Національного військового об'єднання» Юзеф Задзерський. 6 червня 1945 року підрозділ «національних збройних сил» під командуванням Мечислава Паздерського скоїв різанину в селі Верховина, жертвами якої стали 196 осіб українського походження[21].

Вшанування в сьогоднішній Польщі[ред. | ред. код]

Починаючи з 2011 року 1 березня в Польщі є державним святом, присвяченим пам’яті вояків збройного антикомуністичного підпілля — Національним днем пам’яті «проклятих солдатів». Воно відзначається на початку березня тому, що в цей день у 1951 році комуністи виконали смертний вирок проти керівництва IV Команди руху „Wolność i Niezawisłość”[22].

Прокляті солдати — один з важливих символів для польських правих організацій. Так, від 2016 року в місті Гайнівка на Підляшші щороку напередодні 1 березня проводиться Марш проклятих солдатів під патронатом Ромуальда Райса «Бурого», який відповідальний за вбивства місцевого білоруського і православного цивільного населення (у селах Залешани, Коньцовізна, Шпаки). У селі Старі Пухали «Бури» розстріляв три десятки білоруських селян, які відмовлялися записатися католиками. Ті, хто погодився, вижили.

Від 2017 р. в Гайнівці проти маршу польських націоналістів протестують польські громадські рухи, зокрема Громадяни Польщі[23]. Свої протести проти цього заходу висловлювало також місцеве білоруське населення Гайнівки[24].

 Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Означення походить від назви виставки, присвяченої партизанській війні, яку в 1993 році у Варшавському університеті підготувала Республіканська Ліга Niezależna.pl (пол.), а зробив його популярним в 1996 році Єжи Шльонський у книжці під такою назвою. Rafał Wnuk. Metro Cafe Архівовано 10 серпень 2016 у Wayback Machine. (пол.).
  2. Atlas polskiego podziemia niepodległościowego 1944—1956, Warszawa–Lublin 2007, s. XXXIII.
  3. Halik Kochanski, Orzeł niezłomny. Polska i Polacy podczas II wojny światowej, Poznań 2013, s. 557.
  4. Andrzej Leon Sowa, Historia polityczna Polski 1944—1991, Wydawnictwo Literackie, 2011, s. 78.
  5. S. Poleszak, Ostatni Niezłomni [1].
  6. Barbara Engelking-Boni Zagłada żydów: pamięć narodowa a pisanie historii w Polsce i we Francji, s. 195.
  7. Krzysztof Szwagrzyk: Żydzi w kierownictwie UB. «Biuletyn IPN» nr 58 (11) 2005.
  8. Dr Korkuć z IPN: «Ogień» walczył o Polskę niepodległą dzieje.pl [dostęp 2012-06-04].
  9. Jan Tomasz Gross, Strach. Antysemityzm w Polsce tuż po wojnie. Historia moralnej zapaści, s. 58, Wydawnictwo Znak, Kraków 2008, ISBN 978-83-240-0876-6.
  10. а б в Mariusz Bechta: Pogrom czy odwet? Akcja zbrojna Zrzeszenia „Wolność i Niezawisłość” w Parczewie 5 lutego 1946 r. Warszawa: Zysk i spółka, 2014, s. 512. ISBN 978-83-7785-281-1. 
  11. а б в Grzegorz Makus. „JASTRZĄB” i „ŻELAZNY” ostatni partyzanci Polesia Lubelskiego 1945–1951. 
  12. Yad Vashem Studies, Tom 26, s. 75.
  13. а б Alina Cała, Helena Datner-Śpiewak, Dzieje Żydów w Polsce, 1944—1968. Teksty źródłowe, Żydowski Instytut Historyczny, 1997, s. 28.
  14. Sebastian Bojemski, Poszli w skier powodzi… Narodowe Siły Zbrojne w Powstaniu Warszawskim, s. 25.
  15. Witold Bereś, Krzysztof Brunetko, Marek Edelman. Życie. Po prostu, wyd. Świat Książki, Warszawa 2008, s. 246, ISBN 978-83-247-0892-5.
  16. [http://www.przeglad-tygodnik.pl/pl/artykul/kto-zaplaci-za-zbrodnie-podziemia Kto zapłaci za zbrodnie podziemia | Tygodnik «Przegląd».
  17. Informacja o ustaleniach końcowych śledztwa S 28/02/Zi w sprawie pozbawienia życia 79 osób – mieszkańców powiatu Bielsk Podlaski w tym 30 osób tzw. furmanów w lesie koło Puchał Starych, dokonanych w okresie od 29 stycznia 1946 r. do 2 lutego 1946. Instytut Pamięci Narodowej. 
  18. Pacyfikacja wsi koło Bielska Podlaskiego. Rocznica zbrodni Архівовано 12 листопад 2013 у Wayback Machine.. wspolczesna.pl 30.01.2011.
  19. Romuald Rajs «Bury». Żołnierz wyklęty i morderca. wspolczesna.pl 12 marca 2011.
  20. Janusz Bakunowicz 57. rocznica pacyfikacji wsi Zanie, Nad Buhom i Narvoju.
  21. J. Wysocki, Ukraińcy na Lubelszczyźnie w latach 1944—1989, Instytut Pamięci Narodowej, Lublin 2011, s. 55, ISBN 978-83-7629-260-1.
  22. Ісаєв, Ігор. У Польщі почали активно вшановувати пам'ять військових злочинців 1940-их років. texty.org.ua (UK). Процитовано 2018-02-15. 
  23. Польське радіо. Марш "выклятых жаўнераў" у Гайнаўцы. Polskie Radio dla Zagranicy. Процитовано 2018-02-15. 
  24. Беларускае Радыё Рацыя. У Гайнаўцы прайшоў марш памяці выклятых жаўнераў (BE). 

Посилання[ред. | ред. код]