Прокопенко Гаврило Никифорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін.
Ця стаття містить перелік посилань, але походження тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність внутрішньотекстових джерел-виносок. Будь ласка, допоможіть поліпшити цю статтю, перетворивши джерела з переліку посилань на джерела-виноски у самому тексті статті.
Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або вдосконаленням розмітки статті.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Малишко.
Гаврило Никифорович Прокопенко
Народився 6 червня 1922(1922-06-06)
с. Жданівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область, Українська РСР
Помер 13 червня 2004(2004-06-13) (82 роки)
Дніпро, Україна
Громадянство СРСР СРСР → Україна Україна
Національність українець
Діяльність поет, перекладач
Мова творів українська
Роки активності 1944–2004
Жанр вірш
У шлюбі з Прокопенко Ірина Миколаївна

Гаврило Никифорович Прокопенко (6 червня 1922 , с. Жданівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область, Українська РСР — 13 червня 2004, Дніпропетровськ, Україна) — український поет, перекладач.

Життєпис[ред. | ред. код]

З родини селян: батько, Никифор Гаврилович (1889 – 1970), був учасником І Світової війни, знався на конярстві, садівництві, городництві; мати, Марія Сергіївна (1890 – 1974), знала багато пісень і сама їх складала. У дитинстві Гаврило Никифорович пережив голод: вимерла третина рідного села. Уже в підлітковому віці розумів, що влада злочинна: це вона організувала голод. Його свідчення опубліковані в книзі "33-й: голод. Народна книга-меморіал" (1991).

1941 р. закінчив середню школу з «золотим» атестатом і вступив до Севастопольського військово-морського артилерійського училища. 1941 – 1942 рр. обороняв Севастополь, відтак служив на Далекому Сході, учасник війни з Японією. Нагороджений бойовими орденами і медалями. Продовжив навчання в Ленкорані, на Байкалі, у Владивостоку. У 1945 – 1950 та 1954 – 1957 рр. служив у береговій артилерії Військово-Морського флоту на Чукотці, в Севастополі, на Курилах, Камчатці, в Поті. 1952 р. вступив у КПРС. Перші публікації віршів – 1944 р. в газеті Тихоокеанського флоту «Боєвая вахта» – у перекладах на російську мову.

1945 р. Гаврило Никифорович виїздив з Владивостока на Чукотку. На кораблі познайомився з Іриною Миколаївною Шелудяковою, родом з краю Єсеніна, яка закінчила в Москві Вищу школу полярних працівників і їхала далі на Північ. Прокопенко в бухті Провидіння заявив: "Або зі мною тут залишаєшся, або зараз кинусь за борт, де акули за кораблем ідуть зграєю". Сплатив «калим»: повернув державі стипендію Ірини. 1946 р. в них народився син Павло, 1948 – дочка Наталка.


Гаврило Никифорович завжди почувався українцем. Ще з Севастополя возив з собою «Русско-украинский словарь» 1925 р. видання. Розмовляв з матросами українською мовою, просував їх на посади. Навчив української мови дружину-росіянку: вона написала для дітей 3 книжки російською і 11 книжок українською мовою, перекладає з російської, словацької мов. Заробивши військову пенсію, Прокопенко в чині майора 1960 р. звільнився у запас, повернувся в рідний край. Працював контролером на Південному машинобудівному заводі. Одного разу виявив серед «обтирочного матеріалу» українські вишивки. Вибрав їх і показував робітникам: мабуть, це був одяг репресованих галичан. Збирав матеріали про голод 1932 – 1933 рр. Мама чесно розповідала, інші боялися. Це стало відомо КДБ і партійцям – почалися «проробки». З ракетного цеху його як «неблагонадійного» перевели в тракторний.

1960 р. Гаврило Никифорович: вступив на заочне відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Проректор питав: "А чому ви йдете на філфак, на українське відділення? Є фіз-тех. Країні потрібні фізики." Гаврило Никифорович відповів: "Тому що люблю українську мову. У мене викреслено 15 років життя. Після війни я роблю не те, що потрібно". Через рік проректор похвалив Гаврила Никифоровича: «Ви справжній філолог». 1966 р. закінчив університет з відзнакою. Викладав у вечірній школі українську мову і літературу з 1964 до 1977 р.. 1965 р. звернувся з листом до Олеся Гончара, у якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. 1966 р. був уперше суворо попереджений КДБ за «націоналістичні прояви в педагогічній та літературній діяльності».

В університеті познайомився на літоб`єднанні з Іваном СОКУЛЬСЬКИМ, з поетом Михайлом ЧХАНОМ, з яким подружив. Якось 1968 р., повертаючись із Павлограду з "Поетичного травня", заспівав в автобусі з М. ЧХАНОМ "Ще не вмерла Україна" (варіант тексту і мелодію Пркопенко знав від мами). Підхопили інші. Назавтра кадебіст А. Тутик переказав: "Пойдите и скажите Чхану и Прокопенко, что за ними давно уже тюрьма плачет".

Коли 1968 р. розпочалася кампанія паплюження роману "Собор" О. Гончара, П. написав статтю "Повітря, вода і хліб народу", у якій навсупір оббріхувачам Г. Дігтяренкові та «філософові» І. Морозу доводив, що О. Гончар написав правду, і відніс статтю редакторові газети "Зоря" Петрові Орлику. Стаття опинилася «на контролі» у першого секретаря обкому КПУ О. Ватченка, який 30.05. 1968 р. передав її до слідчої частини. Її ані опублікували, ані повернули. Натомість партійні збори школи № 37 розглянули персональну справу П., звіль-нили його з посади заступника секретаря партійної організації школи і запропонували виключити партії. Його звинуватили у написанні «ідейно шкідливого вірша» «Чорні дні Батурина і Кодні», у підтриманні зв`язку з профілактованими О. ЗАВГОРОДНІМ, І. СОКУЛЬСЬКИМ, М. Романушком. На партійній комісії райкому її члени гукали: «Та він взагалі націоналіст, у нього й мова не дніпропетровська». Секретар Щекотуров додав: "У него и внешность националистическая". Це за довгі вуса. Однак перший секретар наполіг: "Мы Прокопенко не будем исключать из партии – у него военный путь". Оголосили "сувору догану з попередженням". Про цей факт згадано в «Листі творчої молоді Дніпропетровсь-ка».

1969 р. постало питання про "зняття партійного стягнення". Вимагали каяття: "Напиши заяву, що поміняв погляд на "Собор"". – "Цього я ніколи не напишу". Після тривалих зволікань догану таки зняли – без каяття.

КГБ домагався, щоб Гаврило Никифорович співпрацював з ним, зокрема, щоб доносив на Володимира СІРЕНКА, проти якого фабрикувалася кримінальна «справа».

Лише зрідка вдавалося прориватися до друку. Перша збірка віршів "Сонячний вітер" вийшла 1979 р. у видавництві «Промінь» так спотворена цензурою, що він не визнавав її своєю. Упродовж 70 – 80-х рр. П. підготував 10 збірок віршів і подав їх у різні видавництва. Усі вони були відхилені. Перекладав російського поета Дмитра Кедріна – але й переклади повертали з видавництв через «неблагонадійність» перекладача. Його дружина працювала директором письменницького клубу, керувала секцією дитячої літератури обласної письменницької організації, мала десяток книжок, але її через чоловіка не приймали в члени СПУ. Прийняли аж під час «перебудови».

З КПРС П. вийшов у 1988 році. У зв`язку з цим його і дружину невідомі тероризували нічними дзвінками по телефону і погрожували розправою. Був членом УГС, УРП.

Під час «перебудови» його твори почали друкувати журнали «Бористен», «Кур`єр Кривбасу», газета «Вільна думка» тощо. Член Спілки письменників з 1997 р.. Власним коштом 1998 р. видав збірку віршів «Лампа на підвіконні», згодом – «Кресало Поезії», книжка прози «Джерельні води». Книжка перекладів з Дмитра Кедріна вийшла посмертно, 2005 р.

Удова П., письменниця Ірина Прокопенко, лауреат премії ім. В. Підмогильного, живе в Дніпропетровську. Донька Наталка Кожум`яка з чоловіком, інженером-будівельником, з 1970 р. живе на Далекому Сході, вона і дві їхні доньки, Дарина і Анастасія – філологи. Уся родина – в українській громаді. Спілкуються українською.

Похований П. у Дніпропетровську.

Джерела[ред. | ред. код]

  • 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд. Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 195 – 197.
  • Варіянт національного гімну // Борисфен. – № 1 (7), 1992. – С. 5.
  • Лампа на підвіконні: Поезії. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1998.
  • Архів ХПГ: Інтерв'ю 4 квітня 2001 року.
  • Кресало Поезії. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.
  • Джерельні води: Оповідання, нариси, новели. – Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2003.
  • Кедрін Д.Б. Вибране. Переклади з російської Г.Прокопенка. – Дніпропетровськ: Січ, 2005. – 174 с.
  • Переклади із Дмитра Кедріна. – Січеслав-2.
  • “Украинскому Кедрину — быть”. Избранная переписка. 1977–2005. – Составитель И. Н. Прокопенко. – Дніпропетровськ: Січ, 2006.
  • Лист творчої молоді Дніпропетровська // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 87-99.
  • Бойко Леонід. Відьомські полювання на «Ватчині» // Вітчизна, № 11–12, 1999. – С. 119 – 120.
  • Кожем`яка Наталя. Коли охоплює туга за Україною… – Січеслав. – № 4 (14) 2007. – Жовтень. http://www.sicheslav.porogy.org
  • Віртуальний музей. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ - http://archive.khpg.org/index.php?id=1209224441
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Прокопенко_Гаврило_Никифорович&oldid=42316531