Прокопович В'ячеслав Костянтинович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Нині на посаді
На посаді з

Народився 22 червня 1881(1881-06-22)
Київ, Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 7 червня 1942(1942-06-07) (60 років)
Бесанкур
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
В'ячеслав Костянтинович Прокопович — міністр освіти, голова Ради міністрів УНР.

В'ячесла́в Костянти́нович Прокопо́́вич (нар. 10 (22) червня 1881(18810622), Київ, Російська імперія — пом. 7 червня 1942, Бесанкур) — український політичний і громадський діяч, педагог, публіцист і історик.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у Києві в родині священика отця Костянтина Прокоповича.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, працював учителем історії у державній київській гімназії, звідки звільнений за «українофільство». Учителював у приватній гімназії, працював бібліотекарем у Київському міському музеї.

Після 1905 року — діяч Української демократично-радикальної партії, згодом ТУП.

У 1911–1914 був редактором українського педагогічного журналу «Світло», автором статей в українській пресі, зокрема в «Раді», де виступав під псевдонімом «С. Волох».

У 1917 році — член ЦК УПСФ, член Центральної, згодом і Малої Ради. Після Лютневої революції брав участь в утворенні УЦР, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.

На з'їзді ТУП 25-26 березня 1917 увійшов до Тимчасового союзу українських автономістів-федералістів, який послав його на Всеукраїнський національний конгрес, де його обрали до ЦР. На першій загальній сесії останньої Прокопович увійшов до її Комітету. 26 квітня на засіданні Комітету саме він запропонував на посаду Київського губернського комісара Симона Петлюру. Щоправда, того вирішили «держати в резерві». На п'ятій сесії ЦР у червні 1917 Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з'їзді УПСФ обрано до ЦК партії.

У кабінеті Всеволода Голубовича — міністр освіти.

В травні 1920 очолює Президію секції освіти й культури Українського Громадянського Комітету, його товариш — Павло Зайцев.[1]

Наприкінці періоду Директорії УНР — голова Ради міністрів УНР26 травня до 10 листопада 1920 року).

З 1921 року в еміграції, у 19251939 роках — редактор тижневика «Тризуб». З 1924 року у Парижі тісно співпрацював із Симоном Петлюрою, після трагічної загибелі якого став головою екзильного уряду УНР (1926–1939). Заснував 1927 року Бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі. У 1925-29 роках Прокопович часто друкувався у бюлетенях комітету Франс-Оріан, у спеціально присвячених Україні додатках. Ще за життя Петлюри йому доводилося супроводжувати Головного отамана під час подорожування до Угорщини, Відня, Швейцарії, по Франції. 1925 року Прокопович сприяв створенню у Празі Українського академічного комітету. Важливою стала подорож до Константинополя і зустріч з Патріархом, під час якої йшлося про справи церковні. 

Виконував у 19391940 роках обов'язки Голови Директорії (голови держави) в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

Помер 1942 року в Бесанкурі біля Парижа, де й похований.

Праці[ред.ред. код]

  • «Заповіт Орлика» (1939)
  • «Печать малоросійська»
  • «Сфрагістичні етюди»
  • «Вічне підданство»
  • «До питання про правну природу з'єднання України і Москви».
  • «Остання подорож (31.XII.1923 — 16.X.1924)» (Уривок). // Збірник пам'яти С. Петлюри (1879–1926). — Прага, 1930. — С. 210–216.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]