Прокопович В'ячеслав Костянтинович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Прокопович В'ячеслав Костянтинович
Голова Директорії УНР в екзилі Україна
вересень 1939 — травень 1940
Попередник Андрій Лівицький
Голова уряду УНР в екзилі
1940 — 1942
Президент Андрій Лівицький
Попередник Олександр Шульгин
Наступник Андрій Яковлів
25 травня 1926 — жовтень 1939
Президент Андрій Лівицький
Попередник Андрій Лівицький
Наступник Олександр Шульгин
24 травня 1921 — 5 серпня 1921
Президент Симон Петлюра
Попередник Андрій Лівицький
Наступник Пилип Пилипчук
Голова Ради Народних Міністрів УНР
26 травня 1920 — 14 жовтня 1920
Попередник Ісаак Мазепа
Наступник Андрій Лівицький
Народився 10 червня 1881(1881-06-10)[1]
Київ, Російська імперія
Помер 7 червня 1942(1942-06-07)[1] (60 років)
Бессанкур, Німецька військова адміністрація у Франції
Відомий як політик, історик, публіцист, дипломат, вчитель, бібліотекар
Країна  УНР Російська імперія
Національність українець
Alma mater Історико-філологічний факультет Київського університету[d]
Політична партія Українська партія соціалістів-федералістів

В'ячесла́в Костянти́нович Прокопо́вич (10 [22] червня 1881(18810622), Київ, Київська губернія, Російська імперія — 7 червня 1942, Бессанкур) — український політичний і громадський діяч, педагог, публіцист і історик.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в Києві в родині священика отця Костянтина Прокоповича.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, працював учителем історії у державній київській гімназії, звідки звільнений за «українофільство». Учителював у приватній гімназії, працював бібліотекарем у Київському міському музеї.

Після 1905 року — діяч Української демократично-радикальної партії, згодом ТУП.

У 1911—1914 роках був редактором українського педагогічного журналу «Світло», автором статей в українській пресі, зокрема в «Раді», де виступав під псевдонімом «С. Волох».

У 1917 році — член ЦК УПСФ, член Центральної, згодом і Малої Ради. Після Лютневої революції брав участь в утворенні УЦР, яка 9 березня делегувала його гласним до Київської губернської земської управи, а 15 березня рекомендувала до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій від Таращанського повіту Київської губернії.

На з'їзді ТУП 25-26 березня 1917 року увійшов до Тимчасового союзу українських автономістів-федералістів, який послав його на Всеукраїнський національний конгрес, де його обрали до ЦР. На першій загальній сесії останньої Прокопович увійшов до її Комітету. 26 квітня на засіданні Комітету саме він запропонував на посаду Київського губернського комісара Симона Петлюру. Щоправда, того вирішили «держати в резерві». На п'ятій сесії ЦР у червні 1917 Прокопович працював у комісії з реорганізації Комітету в Малу раду. Тоді ж увійшов від УПСФ до комісії з підготовки проекту Статуту автономії України. У червні на з'їзді УПСФ обрано до ЦК партії.

У кабінеті Всеволода Голубовича — очолював Міністерство народної освіти з 22 березня до 2 травня 1918 р. До складу Уряду був делегований Українською партією соціалістів-федералів[2].

У травні 1920 року очолює Президію секції освіти й культури Українського Громадянського Комітету, його товариш — Павло Зайцев.[3]

Наприкінці періоду Директорії УНР — голова Ради міністрів УНР26 травня до 10 листопада 1920 року).

В'ячеслав Прокопович виступає на похороні азербайджанського громадсько-політичного діяча Алі-Мардан-бека Топчибаші. Париж, 1934 рік

З 1921 року в еміграції, у 19251939 роках — редактор тижневика «Тризуб». З 1924 року в Парижі тісно співпрацював із Симоном Петлюрою, після трагічної загибелі якого став головою екзильного уряду УНР (1926—1939). Заснував 1927 року Бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі. У 1925—1929 роках Прокопович часто друкувався у бюлетенях комітету Франс-Оріан, у спеціально присвячених Україні додатках. Ще за життя Петлюри йому доводилося супроводжувати Головного отамана під час подорожування до Угорщини, Відня, Швейцарії, по Франції. 1925 року Прокопович сприяв створенню у Празі Українського академічного комітету. Важливою стала подорож до Константинополя і зустріч з Патріархом, під час якої йшлося про справи церковні.

Виконував у 19391940 роках обов'язки Голови Директорії (голови держави) в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

Помер 1942 року в Бессанкурі біля Парижа, де й похований.

Праці[ред. | ред. код]

В'ячеслав Костянтинович Прокопович — міністр освіти, голова Ради міністрів УНР
  • Заповіт Орлика (1939).
  • Печать малоросійська.
  • Сфрагістичні етюди.
  • Вічне підданство.
  • До питання про правну природу з'єднання України і Москви.
  • Остання подорож (31.XII.1923 — 16.X.1924) // Збірник пам'яти С. Петлюри (1879—1926). — Прага, 1930. — С. 210—216.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — Т. 1 (1917—1943 рр.) — К. : Видавець Ешке О. М., 2002. — С. 48-58. — ISBN 966-557-096-Х.
  3. Інститут історії України (11 травня)

Література[ред. | ред. код]

Палієнко М., Срібняк І. Вячеслав Прокопович у боротьбі за українську державність та національну ідею: штрихи до портрета політичного діяча і науковця // Архіви України. К., 2022. № 3 (332). С. 32-78. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/42485; https://au.archives.gov.ua/index.php/au/article/view/164

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]