Прохоров Олександр Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прохоров Олександр Михайлович
рос. Александр Михайлович Прохоров
Aleksandr Prokhorov.jpg
Народився 11 липня 1916(1916-07-11)
Атертон[ru], Австралія
Помер 8 січня 2002(2002-01-08) (85 років)
Москва, Росія
Поховання Новодівочий цвинтар
Громадянство СРСР СРСР, Росія Росія
Діяльність фізик, викладач університету, редактор
Alma mater Ленінградський державний університет
Сфера інтересів фізика
Заклад
Посада головний редактор
Вчене звання Список академіків АН СРСР, академік Російської академії наук і професор[d]
Науковий ступінь доктор фізико-математичних наук (1952)
Науковий керівник В. В. Мігулін
С. М. Ритов
Відомі учні Evgeny Velikhov[d], Yevgeny Dianov[d], Nikolay Karlov[d] і Vyacheslav Osiko[d]
Член Академія наук НДР, Леопольдина, Російська академія наук, Академія наук СРСР[1], Американська академія мистецтв і наук, Академія наук СРСР[1] і Угорська академія наук
Відомий завдяки: один з основоположників квантової електроніки
Нагороди

Прохоров Олександр Михайлович у Вікісховищі?

Олександр Михайлович Прохоров (рос. Александр Михайлович Прохоров; 11 липня 1916 р., Атертон[ru], штат Квінсленд, Австралія — 8 січня 2002, Москва, Росія) — видатний радянський фізик, один з основоположників найважливішого напряму сучасної фізики — квантової електроніки, лауреат Нобелівської премії з фізики за 1964 рік (спільно з Миколою Басовим і Чарлзом Таунсом), один з винахідників лазерних технологій.

Біографія[ред. | ред. код]

Прохоров народився в Атертоні (Австралія) в сім'ї робітника-революціонера, який втік від переслідувань царського режиму. У 1923 сім'я повернулася на батьківщину. У 1939 він з відзнакою закінчив фізичний факультет Ленінградського державного університету і вступив до аспірантури ФІАНа. Після початку Німецько-радянської війни Прохоров пішов на фронт, воював у піхоті, в розвідці, був нагороджений. Член ВЛКСМ з 1930 по 1944. У 1944 у, після важкого поранення, він був демобілізований і повернувся до наукової роботи. Член КПРС з 1950 р.[2]

Протягом 19461982 Прохоров працював у Фізичному інституті АН СРСР, з 1954 очолював Лабораторію коливань, з 1968 був заступником директора. У 1982 році призначений директором Інституту загальної фізики АН СРСР, який очолював до 1998, а потім був його почесним директором. Одночасно викладав в МДУ1959 на посаді професора) і МФТІ, де з 1971 року завідував кафедрою.

У 1960 Прохоров обраний членом-кореспондентом АН СРСР, а в 1966 — академік ом. Протягом двадцяти років (1973—1993) він був академіком-секретарем Відділення загальної фізики і астрономії АН СРСР, був членом і в кінці життя радником Президії РАН. З 1969 Прохоров займав посаду головного редактора Великої радянської енциклопедії, під його керівництвом вийшло її третє видання, а також безліч інших енциклопедичних словників.

Входив до числа чотирьох академіків (Прохоров, Скрябін, Тихонов, Дородніцин), що підписали листа[3] з засудженням А. Д. Сахарова.

Прохоров створив велику школу фізиків, серед його учнів багато великих вчених. З 2002 року ім'я Прохорова носить Інститут загальної фізики РАН.

Дійсний член Міжнародного Леонардо-клубу. Був головним редактором міжнародного журналу «Лазерна фізика», членом редколегії журналу «Поверхность: фізика, хімія, механіка».

Наукова діяльність[ред. | ред. код]

Наукові роботи Прохорова присвячені радіофізиці, фізиці прискорювачів, радіоспектроскопії, квантової електроніки та її додатків, нелінійній оптиці. У перших роботах він досліджував поширення радіохвиль уздовж земної поверхні і в іоносфері. Після війни він діяльно зайнявся розробкою методів стабілізації частоти радіогенераторів, що лягло в основу його кандидатської дисертації. Він запропонував новий режим генерації міліметрових хвиль в синхротроні, встановив їх когерентний характер і за результатами цієї роботи захистив докторську дисертацію (1951).

Розробляючи квантові стандарти частоти, Прохоров спільно з Н. Г. Басовим сформулював основні принципи квантового посилення і генерації (1953), що було реалізовано під час створення першого квантового генератора (мазер а) на аміаку (1954). Кілька наступних років були присвячені роботі над парамагнітними підсилювачами НВЧ-діапазону, в яких було запропоновано використовувати ряд активних кристалів, таких як Рубін, докладний дослідження властивостей якого виявилося надзвичайно корисним при створення рубінового лазера. У 1958 Прохоров запропонував використовувати Відкритий резонатор при створення квантових генераторів. За основоположну роботу в області квантової електроніки, яка призвела до створення Лазер а і Мазер а, Прохоров і Н. Г. Басов були нагороджені Ленінської премією в 1959, а в 1964 спільно з Ч. Х. Таунсом — Нобелівської премією по фізики.

З 1960 Прохоров створив ряд лазерів різних типів: лазер на основі двухквантових переходів (1963), ряд безперервних лазерів і лазерів в ІЧ-області, потужний газодинамічний лазер (1966). Він досліджував нелінійні ефекти, виникають при поширенні лазерного випромінювання в речовині: багатофокусну структуру хвильових пучків в нелінійному середовищі, поширення оптичних солітонів в світловодах, збудження і дисоціація молекул під дією ІЧ-випромінювання, лазерна генерація ультразвуку, управління властивостями твердого тіла та лазерної плазми при впливі світловими пучками. Ці розробки знайшли застосування не тільки для промислового виробництва лазер ів, але і для створення систем далекого космічного зв'язку, лазерного термоядерного синтезу, волоконно-оптичних ліній зв'язку і багатьох інших.

Прохоров — автор наукового відкриття «Світлогідравлічний ефект», яке занесене в Державний реєстр відкриттів СРСР під № 65 з пріоритетом від 28 лютого 1963 р. у наступному формулюванні:«Експериментально встановлено невідоме раніше явище виникнення гідравлічного ударного імпульсу при поглинанні всередині рідини світлового променя квантового генератора». [4]

Про труднощі переходу до нової тематики[ред. | ред. код]

Прохоров деякий час займався НВЧ-технікою, проте потім вирішив переключитися на лазери і змусив колектив підкоритися своєму рішенню, розбивши в лабораторії прилади за старою тематики. Наступну скандал позбавив колектив половини співробітників (звільнилися), але залишилися почали займатися новою для себе справою. У результаті Нобелівська премія дісталася саме за лазери[5].

Нагороди[ред. | ред. код]

На честь вченого названо астероїд 7269 Алпрохоров[8].

Статті[ред. | ред. код]

Фільми[ред. | ред. код]

У 1985 році кіностудією «Леннаучфільм» випущений науково-популярний фільм «Конструктори променів», (режисер — А. Слобідської, оператор У. Петров). Фільм присвячений досягненням Інституту загальної фізики АН СРСР на чолі з академіком А. Прохоровим, особливо роботам по лазерним променям. У фільмі використано інтерв'ю з академіком Прохоровим. Показана робота інших співробітників Інституту.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б http://www.ras.ru/win/db/show_per.asp?P=.id-72.ln-ru.dl-.pr-inf.uk-12
  2. Бесіда академіка А. М. Прохорова з співробітниками ІІЕТ РАН А. Б. Кожевниковим і М. М. Мокрова. Архів оригіналу за 26 жовтень 2013. Процитовано 6 травень 2011. 
  3. «Коли втрачають честь і совість» (Известия, 3 липня 1983)
  4. Наукові відкриття Росії. Архів оригіналу за 13 липень 2012. Процитовано 13 липень 2012. 
  5. " Успіх або Нобель ". Медведєв Ю. «Російська газета» №? (4542) від 13 грудня 2007.
  6. Постанова Уряду Російської Федерації від 16 лютого 2004 р. № 85
  7. http://www.ras.ru/FStorage/download.aspx?Id=f73200cd-46a8-428f-9441-399a832eb891
  8. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]