Перейти до вмісту

Прошак Іван Лук'янович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Іван Прошак
Загальна інформація
Народження2 червня 1922[1]
с. Хом'яківка, Тлумацький повіт, Станіславівське воєводство, Польська Республіка
Смерть14 січня 1999
м. Коломия, Івано-Франківська область, Україна
Псевдо«Олег»
Військова служба
Роки служби1943 — 1945
Приналежність Українська держава (1941)
Вид ЗС УПА (1943 — 1945)
ОУН (з 1938 року)
Війни / битвиДруга Світова війна
Боротьба УПА проти радянської армії
Командування
пропагандист куща №4 району Тисмениця ОУН
Автограф

Прошак Іван Лук’янович (2 червня 1922, село Хом'яківка, Тлумацький повіт, Польська Республіка — 14 січня 1999, Коломия, Івано-Франківська область, Україна) — український військово-політичний та громадський діяч, публіцист, член ОУН, пропагандист куща №4 (Хом'яківка) району Тисмениця ОУН з грудня 1944 по березень 1945 року.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Народився Іван Прошак 2 червня 1922 року в селі Хом'яківка в родині голови місцевої читальні товариства «Просвіта» Лук'яна Прошака та Анастасії Прошак.[1][2][3] Батько загинув у таборах Красноярського краю у 1946 році, матір замордували в Тисменицькому районному відділі НКВС у 1946 році.[4][5]

Навчався у загальній чотирикласній школі.[2] У 1934 році разом із школярами відвідав Коломию, де зустрівся з письменником Андрієм Чайковським.[6] У 1938 році вступив до Організації Українських Націоналістів.[2]

Із настанням радянської окупації у 1939—1940 роках працював бухгалтером у колгоспі.[3] У 1941 році його відправили в німецькі концтабори, там видобував вугілля біля міста Дортмунд, де і пробув до 1943 року.[3]

Діяльність в УПА та ОУН

[ред. | ред. код]

У 1943 році вступив до Української Повстанської Армії.[2] Згідно зі свідчень Дмитра Гриньківа, у серпні 1943 року взяв участь у бою в селі Заріччя на Надвірнянщині з німецькими та угорськими військовими, де загинуло 60 нацистів. Також відзначився Іван Прошак у боях в Олеші в Братовому лісі (24 вересня 1944 року), Перегінську, Татарові та Порогах.[2] Під час перебування в службі був знайомим із командиром куреня «Дзвони» Петром Мельником, командиром куреня «Бескид» Лукою Гринішаком, командиром куреня УПА «Сивуля» Василем Яськівим, командиром куреня «Довбуш» ТВ-22 «Чорний ліс» Іваном Ґонтою та іншими відомими діячами ОУН та УПА.[7] У липні 1944 року вступив у підрозділ УПА сотенного «Галузи», де він пробув близько місяця. У грудні того ж року переведений до структури ОУН на посаду пропагандиста куща №4 (Хом'яківка) району Тисмениця ОУН під псевдом Олег.[8][3][9]

У лютому 1945 року, під час оточення села Пшеничники військами НКВС під час виконання завдання, Іван Прошак зміг переховатися в таємному бункері біля хати Ганни Касюк-Яцури, унаслідок чого зміг уникнути ув'язнення.[10]

Арешт та репресії

[ред. | ред. код]

15 березня 1945 року у збройній сутичці членів ОУН з внутрішніми військами НКВС у Хом'яківці, де загинуло 20 повстанців разом з Марією Капечук і її п'ятирічною донечкою Галинкою, Прошак отримав поранення і потрапив у руки НКВС разом із Григорієм Баленюком. 21 березня був уперше допитаний.[2][3][7] Впродовж березня-вересня 1945 року жодних слідчих дій не проводилося.[3] 12 вересня був удруге допитаний вже у якості обвинуваченого. 16 жовтня 1945 року рішенням військового трибуналу НКВС у Станіславській області Прошак засуджений на 20 років виправних трудових таборів та 5 років обмеження в правах із конфіскацією майна.[3][11] У січні 1946 року прибув етапом до трудового табору у Воркуті.[2]

Спочатку перебував у шахтах «Воркутауголь», однак, через травми, його вивели на поверхню. З 13 квітня 1949 року по 1953 рік працював у 6-му таборовому відділі бухгалтером розрахункового відділу[3][2].

Згідно зі спогадами Олега Боровського з м. Москва, а також збереженими документами з архівів КДБ, під час Воркутинського повстання наприкінці липня 1953 року щоденно агітував політичних в'язнів не працювати, тим закликаючи до повстання[12][13].

Імовірно, через його участь у повстанні, з 1953 по 18 лютого 1955 року був контрольним десятником трудового табору. 28 січня 1955 року Військовим трибуналом Прикарпатського військового округу було скорочено строк покарання з 20 на 10 років трудових таборів. 12 лютого 1956 року був звільнений, після чого був доправлений у спецкомендатуру No. 18 на спецпоселення.[3] Водночас, здійснив одну з перших поїздок до України, у село Молодятин, на батьківщину своєї дружини Марії Кушнірчук.[14] 18 квітня 1957 року через відсутність доказів та свідків був реабілітований рішенням Військовою колегією Верховного суду СРСР.[3][2]

Життя в СРСР та незалежній Україні

[ред. | ред. код]

Далі Іван Лук’янович навчався спочатку в гірничному технікумі, а згодом – у Воркутській філії Ленінградського гірничного інституту імені Плеханова, де отримав освіту інженера-економіста. Був обраний у часи «відлиги» Хрущова головою профспілки в шахті через захист прав політв’язнів з боку Івана Лук’яновича. Працював потім диспетчером комбінату «Воркутауголь».[2] У грудні 1977 року разом зі всією родиною переїхав до Коломиї.[15] Однак, повернувся на батьківщину з інфарктом міокарда, поламаними ногами, мексідемою щитовидної залози як наслідок перебування у таборах.[16]

Починаючи з 1990 року, почав оприлюднювати в місцевій та обласній пресі критичні статті на політичні, релігійні теми.[17]

Наприкінці 1990-х років почав тяжко хворіти: у березні 1998 року сталася сильна кровотеча та втрата свідомості, унаслідок чого 20 днів перебував у комі.[18]

Помер 14 січня 1999 року в Коломиї внаслідок довготривалої хвороби.[2] Висловили співчуття провід Коломийської станиці Братства вояків ОУН-УПА та редакція газети «Вісник Коломиї».[19][20]

Громадсько-політична діяльність

[ред. | ред. код]

У 1990-х роках був активним учасником всеукраїнських та міжнародних з'їздів політичних репресованих: у 1990 році взяв участь у Всесвітніх зборах політв’язнів усіх країн у Києві, у 1991 році – у І Всесвітньому Конгресі українських політичних в'язнів, у 1993 році – у ІІ Всесвітньому конгресі українських політичних в’язнів (Київ), у 1995 році – у Міжнародному конгресі політичних в’язнів комуністичних режимів у Києві, де виголошував свої промови про бездіяльність влади в захисті репресованих та політичних в’язнів, ветеранів УПА.[2][5][21][22][23]

24 листопада 1990 року на Установчій конференції з нагоди початку діяльності Коломийської міськрайонної організації політичних в'язнів і репресованих Іван Прошак став членом ревізійної комісії разом із Михайлом Біланюком та Євгеном Малащуком.[24] Повторно був обраний 5 грудня 1992 року.[25]

У листопаді 1990 року назвав майбутнього першого Президента України Леоніда Кравчука, М. Потебенька та інших «вірними слугами московської імперії», тому закликав «гуртуватися навколо Руху, Української республіканської партії, СНУМу, відстоювати наші законні права і суверенність України».[26][27]

У жовтні 1991 року узяв участь у Всеукраїнській звітній конференції політичних в'язнів у Києві як делегат із Прикарпаття від Коломийського міськрайонного осередку Спілки політв'язнів.[28] У грудні, після Всеукраїнського референдуму звинуватив Михайла Горбачова та його команду в тому, що вони «почали нахабно провокувати нас, погрожуючи застосувати мілітарні сили і термоядерну зброю».[29]

24 серпня 1992 року Іван Прошак був одним із головних доповідачів на урочистих зборах у Народному домі, присвячених Незалежності України та 50-річчя УПА.[30] У жовтні 1992 року також був одним із головних гостей та доповідачів вечора-зустрічі «В'язні совісті».[30] 25 жовтня 1992 року взяв участь у перепохованні воїна УПА Федора Кузенка в селі Рунгури із хати останнього в сільське кладовище.[31]

У квітні 1993 року Іван Прошак засудив тодішню підготовку комуністів у Росії до перевороту та намагання прокомуністичних сил в Україні до дестабілізації країни.[32]

У 1994 році став референтом кандидата в народні депутати ІІ скликання Євгена Пронюка.[2] У грудні 1994 року, як член Товариства політичних в’язнів та репресованих, підтримав боротьбу чеченців за незалежність своєї країни від російської окупації.[33]

У червні 1996 року підтримав створення Конституції України та подякував Президенту України Леоніду Кучмі та творцям за її створення.[34]

Відгуки сучасників

[ред. | ред. код]

Василь Нагірний:

Любив цей повен оптимізму, життєрадісний чоловік пестливі звороти. Його не залишала байдужим жодна політична подія в місті та державі. Ми не забудемо, як він завжди підтримував нас морально, а в складній кризовий ситуації агітував за наш часопис.

[35] Микола Васильчук:

На зламі 1980-х і 1990-х років, на своєрідному "вододілі" епох, яскраво виділялися люди, які не щойно прийшли до усвідомлення потреби щось міняти у суспільному житті, не переметнулися з одного табору в інший, а йшли до цього здавна — ще з передвоєнної і воєнної доби, простуючи у день нинішній через митарства Сибірами і роки цькувань на рідній землі. Їх немало було й серед моїх знайомих — Григорій Пришляк, Володимира Пригродська, Іван Прошак, Ігор Кічак, Іван Кейван, Іван Романюк... Попри те, що ці люди мали за плечима нелегке життя, мене вони вражали своєю енергією, яка, здавалося, була сильнішою, аніж енергія нас, молодих.

[36] Вісник Коломиї (1999 рік):

Ще одна людина пішла з цього світу. Прізвище її — Прошак, ім'я — Іван. Натерпілася по сталінських катівнях, намучилася...Життєлюбна, товариської вдачі була людина. Але правду, інколи непривабливу, могла і в очі сказати, й написати. Його цькували. (...) Прикро відчувати, що цей світ покидають такі добрі люди. Люди, які вміють навіть до ворогів своїх ставитися так, як учив Христос.

[19] Василь Угринчук, депутат Коломийської міської ради (1993 рік):

Я особисто не знайомий з паном Прошаком, але глибоко шаную цю людину за її героїчне минуле, боротьбу в рядах ОУН — УПА, за стійкість у сталінських таборах, за те, що пан Прошак, незважаючи на підірване здоров'я, докладає чимало зусиль для виховання наших людей (особливо молоді) в дусі національної самосвідомості, гордості за героїчне минуле українського народу.

[37]

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Іван Прошак одружився з репресованою радянським режимом упівкою Марією Кушнірчук у середині 1950-х років.

У подружжя Прошаків народилися дві дочки:

  1. Анастасія Прошак (нар. 27 жовтня 1956 р.)
  2. Олеся Прошак (у шлюбі Гудимяк) (нар. 10 травня 1958 р.)[2][19]. Народилася у Воркуті та навчалася в Сиктивкарському державному університеті на вчителя історії. У 1980-х роках Олеся почала працювати в місцевій бібліотеці в Коломиї, але пізніше її звільнили через репресовану родину[38]. У 1986–2022 роках працювала вчителькою історії в Коломийському ліцеї № 1 імені Василя Стефаника[19]. У травні 2010 року організувала зустріч з учасником УПА Мирославом Симчичем у школі. Вона була ініційована політичною партією «За Україну» як протест проти проросійської політики міністра освіти і науки України Дмитра Табачника[39]. У 2017 році Олеся Гудимяк підготувала свого учня Івана Феняка до III місця у IV етапі Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії[40]. З 2022 року працює вчителькою історії у школі села Лісна Слобідка. Олеся також є членкинею Товариства політв'язнів та репресованих. 24 серпня 2023 року була нагороджена грамотою міського голови Коломиї як член товариства за внесок у боротьбу за незалежність України[2].

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

У травні 2026 року вийшла книга науковця та краєзнавця Іллі Криворучка "Пам'яті нескореного подружжя" про репресоване подружжя Прошаків[41][42]. 4 червня вона була представлена в Музеї історії міста Коломиї[43].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 «Многая літа!». Вісник Коломиї. - 2.06.1992 - Число 49 (243) - С. 4.
  2. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 Криворучко І. «Про Івана Прошака, репресованого воїна УПА». Вільний голос. 3 жовтня 2024. - С. 6-7.
  3. 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ГДА СБУ в ІФ. - спр. 1117П.
  4. ↑ Прошак І. «Наша спільна рана». Галичина. 27 жовтня 1992 року - С. 6-7.
  5. 1 2 Матеріали Міжнародного конгресу політичних в’язнів комуністичних режимів: Київ, 7-8 листопада 1995 року. / ред. О. Лук'янчук. - Всеукраїнське товариство політичних в'язнів і репресованих, 2001. - 296 с.
  6. ↑ Прошак І. «Час видати твори». Вісник Коломиї. - Число 12 (236) - С. 5.
  7. 1 2 Момот М. Сповідь "Невмирущого" [Текст] : до правдивої історії ОУН-УПА на Прикарпатті / В. Д. Момот. - Л. : Сполом, 2004. - 270 с.: фотоіл.
  8. ↑ Схема ОУН установленных и дислоцирующихся на территории Тысменицкого района Станиславской области на 10 февраля 1945 г. avr.org.ua. Процитовано 13 лютого 2025.
  9. ↑ Прошак І. Не маємо права забувати героїв - Вісник Коломиї. - 26.05.1992 - No. 46 (240) - С. 2-3
  10. ↑ Прошак І. Моя рятівниця з Пшеничників. Вільний голос, 1992. - No. 102. - С. 2.
  11. ↑ Реабілітовані історією. Івано-Франківська область : у 5 т. / редкол.: Богдан Томенчук (голова) [та ін.]. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2000.
  12. ↑ Дзвін. Часопис Національної Спілки письменників України. Число 3-4, 2009 рік - с. 104-105.
  13. ↑ История сталинского Гулага. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов. В 7 т. – Т. 6: Восстания, бунты и забастовки заключенных / Отв. ред., сост. В. А. Козлов; Сост. О. В. Лавинская. Министерство культуры и массовых коммуникаций РФ; Федеральное архивное агентство; Государственный архив РФ; Гуверовский институт войны, революции и мира. ‒ М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН) , 2004. ‒ 736 с.
  14. ↑ Дем'янюк П. Бунькова гора: Розповіді про Молодятин, його людей / Авторська редакція. - Коломия: Вік, 2008. - 480 с.
  15. ↑ Прошак І. «Чи має право колишній комуніст принижувати колишнього політв'язня?» Вісник Коломиї. Ч. 41 (513). - С. 3.
  16. ↑ Прошак І. Вітаю вас, опікуни здоров'я! - Вісник Коломиї. - 11.01.1992 - No. 2 (195) - С. 4
  17. ↑ Прошак І. Оберемо людей гідних. Червоний прапор. - 12.09.1990. - с. 2
  18. ↑ Прошак І. Спасибі вам, мої рятівники! Коломийський вісник. - 14.04.1998. - No. 42 (887). - с. 3
  19. 1 2 3 4 Слово прощання. - Коломийський вісник. - 20.01.1999. - No. 7 (1002). - с. 8
  20. ↑ Слово прощання. Всевідо. - 16.01.1999. - No. 6 (1001). - с. 8
  21. ↑ Пронюк Є. За хліб не платять свободою. - К.: ПП "Фенікс", 2012. - 368 с.
  22. ↑ Прошак І. Не зламали нас тюрми й сваволя - Вісник Коломиї. - 2 липня 1991 - No. 64 (128) - с. 2
  23. ↑ Прошак І. Боже, нам єдність подай - Галичина. - 6 липня 1993 - No. 106 (666) - с. 4
  24. ↑ Допоки живе пам'ять. "Вільний голос" - Коломия: Цифрова друкарня "Файно. Друк". - 2023. - 116 с.
  25. ↑ Протокол звітно-виборної конференції Коломийського міськрайонного осередку спілки політв'язнів, м. Коломия, 5 грудня 1992 р.
  26. ↑ Криворучко І. «Про репресованого воїна УПА Івана Прошака в 1990-1991 роках». Вільний голос. 30 січня 2025. - С. 6.
  27. ↑ Прошак І. «Будьмо організовані». Вісник Коломиї. Ч. 55 (9199). - С. 1.
  28. ↑ Прошак І. «Звітують політв'язні». Вісник Коломиї. - 15.11.1991 - Ч. 109 (175). - С. 2.
  29. ↑ Прошак І. «Не даймо себе обдурити!». Вісник Коломиї. - 10.12.1991 - Ч. 120 (184). - С. 2.
  30. 1 2 Криворучко І. «Про репресованого воїна УПА Івана Прошака в 1992-1993 роках». Вільний голос. 19 грудня 2024. - С. 6.
  31. ↑ Прошак І. «Поклали буйні голови святого Великодня». Вісник Коломиї. Ч. 34 (357). - С. 2.
  32. ↑ Прошак І. «Колесо історії не повернути». Вісник Коломиї. Ч. 37 (360). - С. 2.
  33. ↑ Прошак І. «Патріоти України разом з патріотами Чечні!». Вісник Коломиї. Ч. 72 (466). - С. 3.
  34. ↑ Прошак І. «З перемогою!». Вісник Коломиї. Ч. 1 (623). - С. 2.
  35. ↑ Коломийський вісник. - 18 травня 2000. - С. 2.
  36. ↑ Scripta manent (написане зостається) : статті / Микола Васильчук. – Коломия : Вік, 2013. – 224 с. [Сер. : «Коломийська бібліотека». Вип. 18].
  37. ↑ Угринчук В. Причини протистояння. - Вісник Коломиї. - 28.07.1993. - No. 52 (375). - с. 2
  38. ↑ Прошак І. Не вірте дезинформаторам. - Вісник Коломиї. - 19.12.1991. - No. 124. - с. 2
  39. ↑ У школах розповідають правду про війну. YouTube. Процитовано 16 жовтня 2025.
  40. ↑ Обдарованість року - 2017. kolosvita.ucoz.ua. Процитовано 16 жовтня 2025.
  41. ↑ Книгу Іллі Криворучка "Пам’яті нескореного подружжя" презентують у Коломиї 4 червня. kl.informator. Процитовано 8 червня 2026.
  42. ↑ Презентація книги «Пам’яті нескореного подружжя» Іллі Криворучка. postimpreza.org. Процитовано 8 червня 2026.
  43. ↑ “Пам’яті нескореного подружжя”: у Коломиї презентували книгу про репресовану родину Прошаків (ФОТО). galka.if.ua. Процитовано 8 червня 2026.
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Прошак Іван Лук'янович

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Криворучко І. «Про Івана Прошака, репресованого воїна УПА». Вільний голос. 3 жовтня 2024. - С. 6-7.
  • Криворучко І. «Про репресованого воїна УПА Івана Прошака в 1990-1991 роках». Вільний голос. 30 січня 2025. - С. 6.
  • Криворучко І. «Про репресованого воїна УПА Івана Прошака в 1992-1993 роках». Вільний голос. 19 грудня 2024. - С. 6.
  • Момот М. Сповідь "Невмирущого" [Текст] : до правдивої історії ОУН-УПА на Прикарпатті / В. Д. Момот. - Л. : Сполом, 2004. - 270 с.: фотоіл.
  • Пронюк Є. За хліб не платять свободою. - К.: ПП "Фенікс", 2012.368 с.
  • Реабілітовані історією. Івано-Франківська область : у 5 т. / редкол.: Богдан Томенчук (голова) [та ін.]. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2000.
  • Дем'янюк П. Бунькова гора: Розповіді про Молодятин, його людей / Авторська редакція. - Коломия: Вік, 2008. - 480 с.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Прошак_Іван_Лук%27янович&oldid=48524606