Прюїтт-Айгоу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Квітень 1972 року. Друге, трансльоване знесення будівлі Прюїтт–Айгоу, яке сталося після знесення 16 березня.[1]

Прюїтт–Айгоу — великий міський комплекс соціального житла вперше заселений в 1954 році[2] в американському місті Сент-Луїс, штат Міссурі. Умови життя в Прюїтт–Айгоу почали погіршуватися незабаром після завершення будівництва в 1956 році.[3] У кінці 1960-х років комплекс став всесвітньо відомим своєю бідністю, злочинністю та расовою сегрегацією. Його 33 будівлі були зруйновані за допомогою вибухівки в середині 1970-х років[4] і проект став символом провалу реконструкції міст і державно-політичного планування.

Комплекс був спроектований архітектором Мінору Ямасакі, який також проектував вежі Всесвітнього торгового центру і головного терміналу Міжнародного аеропорту Ламберт-Сент-Луїс.

Історія[ред.ред. код]

Протягом 1940-х 1950-х років місто Сент-Луїс було переповнене, з житловими умовами, які в деяких районах нагадували «щось із роману Чарльза Діккенса».[5] Житла погіршилися в період між 1920 і 1940-х років, і більш ніж 85 000 сімей жили в садибах 19 століття. Офіційне опитування у 1947 році виявило, що 33000 будинків мали спільні туалети.[5] Середній клас, переважно білі жителі залишали місто і їх колишні помешкання стали займати малозабезпечені сім'ї. Чорні (Північні) і Білі (Південні) нетрі старого міста були розділені і розширялися, погрожуючи поглинути центр.[6] , Щоб убезпечити нерухомість в центрі від втрати в ціні, міська влада погодилася на переробку «спального району» навколо центрального ділового району.[6] Через те, що там був жахливий занепад, сусідство елітного житла ніколи серйозно не розглядалося.[5]

В 1947 році, проектувальники Сент-Луїса запропонували замінити Десото-Карр, зубожілий район, на нові дво- і триповерхові житлові будинки і громадський парк.[7] План не був втілений, замість цього, демократичний мер Джозеф Дарст, обраний в 1949 році, і республіканські лідери штату висловилися за розчищення нетрів і їх заміну на висотні будинки, з високою щільністю населення. Вони вважали, що нові проекти допоможуть місту збільшенням доходів, новими парками, дитячими майданчиками та торговими площами.[5] Дарст заявив в 1951 р.:

Ми повинні відновити, відкрити і очистити серця  наших міст. Той факт, що нетрі були створені з усім внутрішнім злом було виною всіх. Зараз це обов'язок кожного, щоб відшкодувати збиток.[8]

У 1948 році, виборці відкинули пропозицію про створення муніципальної позики для фінансування змін, але незабаром ситуація змінилася з Законом про житло 1949 року і законів штату Міссурі, що забезпечували  спільне фінансування громадських проектів будівництва житла. Підхід Дарста, до реконструкції міст, поділяли адміністрація Гаррі С. Трумена і колеги-мери інших міст, перевантажених промисловими робітниками, найнятими під час війни.[3] Зокрема, Бюро з Оформлення Землі Сент-Луїса і органи перепланування були уповноважені купувати і зносити нетрі спальних районів, а потім продавати землю за заниженими цінами приватним забудовникам, зміцнюючи повернення середнього класу і зростання бізнесу. Інше агентство, Житловий Устрій Сент-Луїса, мало розчищати землю для будівництва державного житла для колишніх мешканців нетрів.[6]

До 1950, Сент-Луїс отримав федеральні зобов'язання відповідно до Закону про Житло 1949 року[9] для фінансування 5800 одиниць державного житла.[6] Перше велике державне житло в Сент-Луїсі, Кокрейн Гарденс, було побудоване в 1953 році і призначене для малозабезпечених «білих». У ньому містилися 704 одиниці в 12 висотних будівлях[3] і було продовжене проектами Прюїтт-Айгоу, Дарст-Уебб і Воун. Прюітт–Айгоу  був призначений для молодих людей середнього класу білих і чорних орендарів, сегрегованих в різних будинках, Дарст-Уебб для білих орендарів з малими доходами. Державне житло Міссурі залишалося расово сегрегованим до 1956 року.[10]

Проектування та будівництво[ред.ред. код]

Комплекс Прюїтт-Айгоу (знесений, з 1972 по 1976 рік) складався з 33 будівель по 11 поверхів кожен, розташованих на 57 акрах[5] в Північному районі Сент-Луїса, штат Міссурі. Чотири великі розгалужені структури на передньому плані — комплекс державного житла Воуган (теж знесений). Також на фото- школа Прюїтт (чотирьох-поверхова будівля недалеко від центру на фото) і Церква Святого Станіслава Костки, обидві все ще стоять.

В 1950 році місто делегувало фірмі Лайнвівер, Ямасакі і Хельмут спроектувати Прюїтт–Айгоу, новий комплекс названий в честь Венделла О. Прюітта, афро-американського льотчика-винищувача ІІ Світової війни, і Вільяма Айгоу, колишнього американського конгресмена. Спочатку місто планувало два поділи: будинки капітана Прюїтта для чорношкірих жителів, і квартири Вільяма Айгоу для білих.[11] Місце межувало з Касс-Авеню на півночі, Північний Джефферсон-Авеню на заході, вулиці Карр на півдні, Північною 20-я вулицею на сході.[6]

Проект був розроблений архітектором Мінору Ямасакі, який пізніше спроектував Нью-Йоркський Всесвітній торговий центр. Це була перша велика самостійна робота Ямасакі, що виконувалася під наглядом і обмеженнями, які накладалися федеральною владою. Початкова пропозиція являла собою поєднання багатоповерхових, середніх і малих будівель. Це було прийнятно для влади Сент-Луїса, але перевищувало ліміт федеральної вартості, обмеження, що накладалися; агентство втрутилося і ввело єдину висоту будівель заввишки 11 поверхів.[6][11] Нестачі матеріалів, викликані корейською війною та напруженість в Конгресі ще більше посилили контроль.[6]

У 1951 році, в журналі Архітектурний форум, стаття під назвою «операція на нетрях в Сент-Луїсі» похвалила початкову пропозицію Ямасакі  як «кращу висотну будівлю».[12] Середня щільність була встановлена на помірному рівні — 50 одиниць на акр (вище, ніж у центральних нетрях[6]), тим не менш, згідно з принципами планування Ле Корбюзьє і міжнародних конгресів сучасних архітекторів, жителі були підняті до 11 поверху над землею в спробі зберегти підвал і перший поверх для громади.[13] Архітектурний форум високо оцінив планування назвавши їх, «вертикальними кварталами для бідних людей».[8] Кожен ряд будівель повинен був бути оточеним «річкою дерев»,[13] розробляючи концепцію Харланда Бартоломью.[11]

 Завершений у 1955 році, Прюїтт-Айгоу складався з 33 11-поверхових житлових будинків на 57 акрах (23 гектарах) території,[14] на нижчій північній стороні Сент-Луїса. Комплекс складався з 2870 квартир, один з найбільших у країні.[10] Квартири були маленькі, з малим кухонним забезпеченням.[10] Ліфти «Скіп-стоп» зупинилися тільки на першому, четвертому, сьомому та десятому поверхах, змушуючи жителів використовувати сходи, у спробі зменшити завантаження. Однакові «якірні поверхи» були обладнані великим коридором загального користування, пральнями, комунальними кімнатами і сміттєпроводами.[13]

Незважаючи на федеральні скорочення витрат, Прюїтт-Айгоу спочатку коштував $36 мільйонів,[15] на 60 % вище, ніж в середньому коштувало державне житло.[10] Консерватори пояснювали перевитрату коштів завищеною оплатою праці профспілки і впливу союзу сантехніків, що призвело до встановлення дорогої системи опалення;[10] перевитрата на систему опалення викликала ряд довільного скорочення витрат в інших важливих частинах будівлі.[11]

Тим не менш, Прюїтт–Айгоу спочатку розглядався як прорив у реконструкції міст.[8] Жителі вважали, що це «оазис в пустелі» у порівнянні з украй низькою якістю житла, в якому вони проживали раніше, і вважали його безпечним. Деякі називали нові квартири, «пентхаусами для бідних».[16]

Незважаючи на погану якість будівництва, забудовники широко рекламували Прюїтт-Айгоу, спекулюючи на національній власності проекту.[8]

Занепад[ред.ред. код]

Спостерігачі могли заглядати прямо у будівлі Прюїтт–Айгоу через велику кількість розбитих вікон.

7 грудня 1955 року, рішенням Федерального окружного судді Джорджа Х. Мура, Сент-Луїсу і житловим агенціям Сент-Луїсу  було наказано припинити практику сегрегації в державних будинках.[17] у 1957 році, заселеність Прюїтт–Айгоу досягла 91 %, після чого почала знижуватися.[14] Джерела розходяться в тому, як швидко відбувалася депопуляція: за даними Ramroth, кількість вакантних площ зросла до однієї третини всієї кількості на 1965 рік;[15] за даними Ньюмана, після певного моменту заселеність ніколи не піднімалася вище 60 %.[13] Всі автори погоджуються, що до кінця 1960-х років, Прюїтт–Айгоу був майже занедбаним і став непридатним для життя, перетворюючись в занепадаючий, небезпечний, сповнений злочинності квартал. Його архітектор нарікав: «я ніколи не думав, що люди такі руйнівні».[18]

Жителі відзначали відсутність ремонту майже з самого початку, включаючи регулярні поломки ліфтів, що стало основною причиною погіршення будівель.[16] Місцева влада посилалася на відсутність фінансування для оплати робочої сили, необхідної для належного утримання будівель.[16] Крім того, вентиляція була поганою, і централізований кондиціонер був відсутнім.[10] Сходові майданчики і коридори привертали увагу грабіжників.[10] Місць для паркування та відпочинку було недостатньо; дитячі майданчики були додані тільки після того, як мешканці звернулися з проханням про їх встановлення.

У 1971 році, у Прюїтт-Айгоу проживали всього шість сотень людей у сімнадцяти будинках; решта шістнадцять будівель були забиті.[19] Між тим, сусідній Карр Вілледж, малорозвинений район з подібним демографічним складом, як і раніше був повністю заселений, і багато в чому безпроблемний протягом будівництва, заселення і занепаду Прюітт–Айгоу.[20]

Незважаючи на занепад громадських місць і бандитизм, Прюїтт–Айгоу містив окремі осередки відносного благополуччя протягом його найгірших років. Квартири, що групувалися навколо невеликих помешкань на дві родини і ремонтувалися самими орендарями, які також очищали місця загального користування були часто досить успішними. Коли коридори були використовуваними 20 родинами, а сходи сотнями, громадські місця одразу ж почали занепадати.[20] , Коли кількість жителів в публічному просторі піднялася вище певного рівня, ніхто не бажав ототожнювати себе з цими «пустищами» — місцями, де було «неможливо відрізнити мешканця від чужинця».[20] Жителі Прюїтт–Айгоу організували асоціацію активних орендарів, в результаті приводячи до ладу громадські місця. Одним з таких прикладів стало створення ремісничих кімнат; ці кімнати дозволяли жінкам Прюітт–Айгоу збиратися, спілкуватися, створювати прикраси, ковдри і статуї для продажу.

Знесення[ред.ред. код]

У 1968 році Федеральний Департамент ЖКГ почав закликати жителів, що залишалися покинути Прюїтт–Айгоу.[21] У грудні 1971 року, державна і федеральна влада погодилися знести два будинки Прюїтт-Айгоу за допомогою вибухівки. Вони сподівалися, що поступове зниження чисельності населення і щільності забудови може поліпшити ситуацію; до цього часу, на Прюїтт–Айгоу було витрачено $57 млн, що не могло бути непоміченим.[15] Влада розглядала різні сценарії і методи реабілітації Прюїтт–Айгоу, включаючи перетворення на район малоповерхових будинків шляхом обвалення висоток до четвертого поверху і проведенням «горизонтальної» реорганізації їх планування.[15][22]

Після кількох місяців підготовки, перший будинок було знесено детонацією вибухової о 15 годині, 16 березня 1972 року.[15] Другий був знесений 22 квітня 1972 року.[15] Після декількох знесень 15 липня, перший етап знесення був завершений. В процесі того як уряд відхиляв плани реабілітації, решта будинків Прюїтт-Айгоу були знесені протягом наступних трьох років, і ділянка була остаточно очищена в 1976 році зі знесенням останнього будинку.

Сьогодні ділянка Прюїтт–Айгоу наполовину зайнята середньою школою Гейтвей і початковою школою Гейтвей, разом з науковими школами, а також Військовою академією Прюїтта, середньою школою з науковим спрямуванням, стилізованою під військову тематику. Всі школи знаходяться в державному шкільному окрузі Сент-Луїсу. Інша половина ділянки Прюїтт-Айгоу засаджена з дубами і гікорі. Електропідстанція Прюїтт-Айгоу знаходиться в центрі цієї території. Колишні нетрі Десото-Карр навколо Прюїтт–Айгоу також були знесені і замінені на односімейні житла.

Наслідки[ред.ред. код]

Пояснення провалу Прюїтт–Айгоу складні. Його часто називають архітектурним провалом.[23] Але в той час як часто стверджували, що проект отримав нагороду, цього ніколи не було. Ті ж архітектори також розробили Кокрейн Гарденс в іншому місці в Сент-Луїсі, який дійсно отримав нагороду — два проекти могли бути переплутані з часом.[24]

Інші критики посилаються на соціальні фактори, у тому числі економічний спад у Сент-Луїсі, втечу білих у передмістя, відсутність орендарів, яких наймали, щоб політизувати місцеву опозицію до урядових проектів житлового будівництва, як фактори, що відіграли роль у занепаді проекту. Прюїтт–Айгоу став активно використовуватися як приклад для підручників з архітектури, соціології і політики", — літератури трюїзму навколишнього середовища і поведінки".[24] Опитування тих родин, які мешкали в комплексі була опублікована у вигляді книги в 1970 році Гарвардським соціологом Лі Рейнвотером, під назвою - За стінами гетто: чорні сім'ї у Федеральних нетрях.

Суперечки навколо проекту тривають і досі, в основному, з расової та соціально-класової точки зору. Житлові проекти подібного архітектурного дизайну були успішними в Нью-Йорку, але різноманітна політична культура Сент-Луїсу і занепад міського осередку зумовили невдалість проекту. Цей висновок був зроблений в дослідженні  державного житла в американських містах в Гарвардському університеті, а також у доповідей власне жителів. Протягом Адміністрації Ніксона, Прюїтт–Айгоу був широко розрекламований як відмова від участі уряду в реконструкції міст; руйнування будівель було драматизирована в ЗМІ, щоб показати американській громадськості, що втручання держави в соціальні проблеми призводить лише до втрат і щоб виправдати скорочення програми соціально-економічного «вирівнювання». Заможні мешканці Сент-Луїсу також рішуче протестували проти штучної расової інтеграції, що в результаті призвела до зниження цін на нерухомість.

Житловий проект Прюїтт–Айгоу був одним з перших знесень модерністської архітектури; історик архітектури постмодернізму Чарльз Дженкс назвав день знесення «днем смерті сучасної архітектури».[14][25] Провал проекту часто розглядається як пряме звинувачення прагнень пристосування до змін суспільства Міжнародної школи архітектури. Дженкс використав Прюїтт–Айгоу як приклад того як наміри модерністів суперечать реаліям соціального розвитку[26], хоча інші стверджують, що розташування, щільність населення, фінансові обмеження, і навіть конкретна кількість поверхів введених федеральними органами і органами влади штату також зіграли свою роль, і тому провал проекту не може бути повністю віднесений до архітектурних факторів.[27]

Кадри знесення з Прюїтт–Айгоу були, зокрема, включені у фільм Кояніскаці.[14]

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Photo attribution: Ramroth, p. 166
  2. Checkoway, p. 245
  3. а б в Larsen, Kirkendall, p. 61
  4. Mendelssohn, Quinn, p. 163
  5. а б в г д Larsen, Kirkendall, p. 60
  6. а б в г д е ж и Bristol, 164
  7. Ramroth, p. 169
  8. а б в г Ramroth, p. 164
  9. Pub.
  10. а б в г д е ж Larsen, Kirkendall, p. 62
  11. а б в г Hall, p. 256
  12. Alexiou, p. 38–39.
  13. а б в г Newman, p. 10
  14. а б в г Why the Pruitt-Igoe housing project failed. Prospero (blog). The Economist. October 15, 2011. Процитовано 2011-10-17. 
  15. а б в г д е Ramroth, p. 165
  16. а б в Freidrichs, Chad and Freidrichs, Jaime.
  17. Leskes, Theodore (1957). Civil Rights. The American Jewish Yearbook 58. 
  18. Patterson, p. 336
  19. Larsen, Kirkendall p. 63
  20. а б в Newman, p. 11
  21. Ramroth, p. 171
  22. Leonard
  23. Bristol, 163
  24. а б Bristol, 168
  25. Jencks, p.9
  26. Jencks, 9
  27. Bristol, p. 360

Джерела[ред.ред. код]

Додаткова література[ред.ред. код]