Психодрама

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Психодра́ма — метод психотерапії та психологічного консультування, що був створений австро-американським психологом Якобом Морено.

Якоб Морено — творець методу психодрами

Поняття психодрами і її мета[ред.ред. код]

Психодрама сама по собі є рольовою грою, але з імпровізованим сюжетом. Мета психодрами — допомогти людині вирішити актуальні для неї проблеми. Ролями може служити будь-що, починаючи від людей і тварин, і до абстрактних понять та почуттів. Та ці ролі є важливими для людини в реальному житті. В дечому психодрама подібна до аматорського театру, «акторам» психодрами необов'язково мати акторський талант. Грати ролі може бути будь-хто, без винятків[1].

Психологічне підґрунтя психодрами — це внутрішні переживання, що є у всіх людей. Не рідко ми навіть ведемо внутрішні діалоги і монологи, у нашій уяві розігруються сцени з минулого і ймовірні події, що могли трапитись або можуть трапитись у майбутньому. Психодрама ж має вивести ці внутрішні хвилювання назовні.

Через сценічне розігрування епізодів із власного життя (минулого, теперішнього, майбутнього) людина отримує можливість, використовуючи свою спонтанність і креативність, увійти в контакт із власним минулим і отримати навички, які стануть йому необхідними їй в майбутньому. Зерка Морено називає цей процес «засобом безкарно жити, попри вчинені помилки»[2].

У розвитку особистості енергія спонтанності грає рівноправну роль поряд з генетичною схильністю і соціальним впливом. Морено доводить, що дитина не могла б розвиватись не маючи енергії спонтанності.

На відміну від «інших» енергій, що існували в психології 20-30-их рр. минулого століття («лібідо» у Фрейда, «оргонна енергія» у Райха та ін.) спонтанність не може накопичується, вона існує тільки «тут і тепер». Придушення спонтанності — причина виникнення неврозу (немає «нової реакції, на стару ситуацію», реакції стереотипні).

Застосування психодрами[ред.ред. код]

Розігруються декілька сцен, що зображують, наприклад, спогади про специфічні події з минулого, незавершені ситуації, внутрішні драми, фантазії, сни, підготовку до майбутніх ситуацій з можливим ризиком чи мимовільні прояви психологічних станів «тут і зараз». Ці сцени або ж реально наближені до реальної життєвої ситуації, чи виводять назовні внутрішні ментальні процеси. Якщо потрібно інші ролі на себе беруть інші члени групи чи неживі предмети, а інколи і порожні стільці[2].

Група, згідно з Морено, є відкритою системою, тобто живим організмом, що постійно змінюється. Щоб зрозуміти, що відбувається в даний момент у групі, Морено придумав вимірювальний інструмент — соціометрію. Під соціометрією розуміють методи дослідження структури міжособистісних відносин в малій соціальній групі шляхом вивчення виборів, зроблених членами групи по тих чи інших соціометричних критеріях. Термін «соціометрія» в перекладі з латини означає вимірювання міжособистісних взаємин у групі. У суспільних науках він постав наприкінці XIX ст. у зв'язку зі спробами застосування математичних методів до вивчення соціальних явищ.

Вибір теми проводиться таким чином: ведучий (директор) і всі учасники, що бажають розібратись зі своєю темою, просовують свої стільці вперед, утворюючи «внутрішнє коло». Потім кожен з учасників розповідає, з чим би він хотів попрацювати, а люди, що сидять у зовнішньому колі, уважно слухають. Коли теми зрозумілі всім, представники зовнішнього кола роблять свій вибір по критерію, «яка тема для мене зараз найактуальніша».

Базові елементи психодрами[ред.ред. код]

У психодрамі застосовується п'ять основних структурних елементів.

Залежно від того на що спрямована психодрама, виділяють такі види цього методу — центрована на протагоністі чи центрована на групі.

Протагоніст — так би мовити «головний герой» психодрами, йому не потрібно грати роль, варто бути лише самим собою, розповідати свою історію, яку одразу ж будуть грати. Цей вид психотерапії спрямований на одну людину, на допомогу їй, в той час, як групова психодрама спрямована на вирішення міжособистісних групових конфліктів. Тому психодрама застосовується навіть в робочих колективах.

Директор — «ведучий» психодрами. Він безпосередньо не бере участі в ній, проте він дає важливі інструкції і коригує хід постановки вже походу її проведення. Може впливати безпосередньо на протагоніста, наприклад жартами та порадами. Якщо протагоніст бере на себе активну роль і починає сам вести психодраму, директор може виконувати пасивну роль або впливати на участників опосердковано.

Допоміжні (додаткові) «Я» — «актори» психодрами, люди, що виконують ролі з історії протагоніста. Як вже згадувалось раніше правдивість гри не потрібна, крім того, що ролі можуть бути різні, навіть символічні. Вони розігрують в реальному житті все те, що відбувається у протагоніста в його внутрішньому світі.

Глядачі — учасники групи терапії, що не беруть активної участі в психодрамі, проте теж можуть впливати на протагоніста — критикою, підтримкою, бурхливими оваціями, адже чим пригніченішим той себе відчуває, тим більше він потребує чужої підтримки. Інколи глядачі можуть самі стати «пацієнтами» цього методу, чужі проблеми сприймаються ніби власні, аналогічні.

Сцена — теж досить важлива деталь у психодрамі — будь-яке широке приміщення, в якому б допоміжні «Я» могли вільно переміщатись. В Біконі Морено облаштував складний сценічний майданчик для кількох рівнів гри психодрами[2].

Основні техніки психодрами (за Д. Кіппером)[ред.ред. код]

Самопрезентація — серії коротких рольових дій, в яких головний герой зображує самого себе або когось дуже важливого для себе. У цих діях протагоніст є єдиним учасником, і презентація виходить абсолютно суб'єктивною.

Виконання ролі — акт прийняття ролі когось іншого — роль якоїсь людини, що живе або померла, реальної або вигаданої; а також — роль частини тіла (наприклад, серця), роль тварини (наприклад, домашньої), роль неживого об'єкта (наприклад, якогось сувеніра) і навіть роль уявлення або поняття, такого, як час, пологи, смерть.

Діалог — це зображення в рольових іграх взаємин між реальними людьми. Допоміжні особи — це ті самі люди, з ким протагоніст взаємодіє в реальному житті. Ролі, що виконуються допоміжними особами в техніці діалогу, — їх власні, а не чиїсь ще ролі. Кожен грає самого себе, це стосується і протагоніста, і допоміжних осіб.

Монолог — виклад своїх почуттів і думок, ніби протагоністи вголос (але при цьому інтимно) радяться самі з собою. Ця техніка може виглядати як коментування своїх дій у рольових іграх в середині сцени, перед її початком або в кінці.

Дублювання — допоміжній особі пропонується зіграти особливу роль — що дублює роль протагоніста. Допоміжна особа виконує цю роль одночасно з протагоністом і намагається стати його «психологічним двійником», бути його внутрішнім голосом, свідомістю, висловлювати його почуття, розкривати таємні думки та судження, допомагати висловлювати їх повно і відкрито.

Репліки в сторону — протагоніст повертає голову в бік, протилежний від допоміжної особи, прикриває рот рукою з того боку, де знаходиться допоміжна особа, потім вголос говорить, що він дійсно думає, відчуває або збирається робити. При цьому допоміжна особа продовжує діяти, ніби вона не чула, що було сказано в сторону.

Обмін ролями — два учасники міняються місцями фізично, кожен переймає позу, манери, душевний і психологічний стан іншого. У контексті психотерапії в обміні ролями завжди бере участь головний герой. Він тимчасово стає допоміжною особою, а останній грає роль протагоніста на термін, визначений цим обміном ролей.

Порожній стілець — протагоніст діє без допомоги допоміжних осіб, взаємодіючи з уявним кимось або чимось, представленим одним або кількома порожніми стільцями. Стільці служать заступниками відсутніх осіб, предметів, явищ тощо.

Дзеркало — здійснюється допоміжною особою, яка виконує роль протагоніста протягом короткого часу, а протагоніст спостерігає за ним, віддалившись з простору дії. Основне завдання допоміжної особи — скопіювати поведінку протагоніста, бути «психологічним дзеркалом». Але іноді буває необхідно перебільшити окремі риси поведінки протагоніста. Тут потрібна інтуїція, розсудливість[3].

Жанри і напрямки психодрами[ред.ред. код]

Монодрама — використання психодрами в індивідуальному консультуванні та психотерапії. Замість інших людей, що мають допомагати грати додаткові «Я», в монодрамі використовуються порожні стільці чи символічні предмети (наприклад, іграшки).

Соціодрама і соціометрія — робота з темами, загальними для групи. Соціодрама інколи вважається самостійним видом практики, а інколи різновидом психодрами. Соціодрама дуже зручна для допомоги врегулювання конфліктних відносин (наприклад, міжетнічних чи релігійних). Соціометрія — це ефективний метод дослідження соціальних груп: їх структури, динаміки.

Аксіодрама — вид соціодрами, заснований на роботі особистісними цінностями.

Драматерапія — використання літературних сюжетів, що розігруються на сцені з психотерапевтичною метою.

Бібліодрама — жанр психодрами, в основя котрого лежить психодраматичне розігрування біблійних сюжетів, в яких закладені основні архетипічні конфлікти людини.

Психодрама в освіті — синтез психодрами і педагогіки, використання імпровізаційних рольових ігор у навчальному процесі. Воно підходить для всіх вікових груп, починаючи з дитячого садка і закінчуючи післявузівським навчанням[1].

Театральна психодрама — синтез театру і психодрами. Колись до цього напрямку відносили плейбек-театр, але на відміну від психодраматичних практик, він має зовсім іншу мету[4], умови проведення та незалежну історію.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Психодрама — це дія душі. Сайт Павла Горностая
  2. а б в Що таке психодрама? Психологічна допомога
  3. Киппер Д. Клинические ролевые игры и психодрама. — М., 1993. — С. 94—120.
  4. Психодрама. Дж. Фокс об отличиях Плейбек-Театра от психодрамы. www.psihodrama.ru (ru). Процитовано 2017-02-27. 

Джерела[ред.ред. код]

  • Морено, Дж. Театр спонтанности / Пер. с англ., авт. вступ. ст. Б. И. Хасан. — Красноярск: Фонд ментального здоровья, 1993.
  • Морено, Я. Л. Психодрама / Пер. с англ. Г. Пимочкиной, Е. Рачковой. — М.: Апрель Пресс: ЭКСМО-Пресс, 2001. — 528 с. ISBN 5-04-008402-1
  • Лейтц Г. Психодрама. Теория и практика. Классическая психодрама Я. Л. Морено / Пер. с нем. А. М. Боковикова. — Издание 2-е, испр. и доп. — М. : «Когито-Центр», 2007. — 380 с. ISBN 978-5-89353-200-5 (1-е изд. М. : Прогресс; Универс, 1994)
  • Киппер Д. Клинические ролевые игры и психодрама: Пер. с англ. — М. : Класс, 1993. — 222 с. ISBN 5-86375-003-0
  • Келлерман П. Ф. Психодрама крупным планом: Анализ терапевтических механизмов / Пер. с англ. — М. : Класс, 1998. — 240 с. ISBN 5-86375-093-6
  • Психодрама: вдохновение и техника / Под ред. П. Холмса, М. Карп. Пер. с англ. — М. : Класс, 1997. — 288 с. ISBN 5-86375-066-9
  • Руководство по психодраме / Под ред. М. Карп, П. Холмса и К. Б. Таувон / Пер. с англ. — К. : Издатель П. Горностай, 2013. — 344 с. ISBN 978-966-97310-0-5
  • Шутценбергер А. А. Психодрама / Пер. с франц. — М. : Психотерапия, 2007. — 448 с. ISBN 978-5-903182-33-6
  • Рудестам К. Групповая психотерапия. — СПб.: Питер. 1998.
  • Фокс Дж. Об отличиях Плейбек-Театра от психодрамы [Электронный ресурс] / Джонатан Фокс // Опубликовано в сети Интернет 27.09.2008. — Режим доступа : http://www.psihodrama.ru/t165.html