Психологія натовпу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Натовп лінчувальників. Прихильники незалежності США лінчують прихильника британської корони.

Психоло́гія на́товпу — розділ соціальної психології, який вивчає поведінку груп людей і відмінності у поведінці юрби та окремих її індивідів. Мова йде про раптові соціальні зміни, спричинені діями великих гуртів людей, що не було б притаманним окремому учаснику подій. Такі явища часто призводять до конфліктів. Вчені соціологи розробили кілька теорій для пояснення характерних ознак психології натовпу та психології окремого учасника юрби. До представників цього розділу психології відносяться: Карл Густав Юнг, Гюстав Ле Бон, Вілфред Троттер, Габріель Тард, Зігмунд Фрейд, Еліас Канетті і Джулія Констінтін.

[1] Витоки[ред.ред. код]

Психологічне вивчення явищ натовпу, було засвідчено за десятиліття до 1900-го року, коли європейська культура була перейнята думками про fin de siècle (фр. кінець сторіччя). Тодішня, «сучасна» міська культура, усвідомлювала, що вони живуть у новому і зовсім іншому поколінні. Люди стали свідками чудових та сучасних на тоді, винаходів і нового життя. Населення, яке на той час, мешкало у щільно скупчених, промислово розвинених містах, таких як Мілан і Париж, були очевидцями виникнення та розвитку лампочки, радіо, фотографії, телевізійних картинок, телеграфу, велосипеда, телефону і залізничної системи. Громадяни відчули більш швидкий темп існування та розглядали людське життя як сукупність проміжків, тому вони позначили кожний з цих відрізків життя, новим ім'ям. Люди створювали нові поняття, такі як: "Підліток", "Дитячий садок", "Відпустка", "Кемпінг на природі", "5-хвилинна перерва" та "Подорож заради задоволення" як різновид дозвілля, щоб описати ці нові способи життя.

Подібним чином, одночасно в Парижі, Франції та Мілані, найбільшому місті Королівства Італії, розвивалося як нове явище, абстрактне поняття «натовп». Правові реформатори, натхненні еволюційною теорією Дарвіна, особливо у Королівстві Італія, стверджували, що соціальні та правові системи Європи, було засновано на застарілих визначеннях природного розуму або християнської моралі та зневажали безповоротні закони біології людської природи. Їх мета полягала у тому, щоби привести соціальні закони у відповідність з біологічними законами. Задля досягнення цієї мети, вони розробили соціальну науку про кримінальну антропологію, на яку було покладено завдання зміни наголосу від вивчення правових процедур на дослідження злочинців.

«Кримінальна антропологія, писав сеньйор Серджіо, — вивчає правопорушника в його природному місці, тобто в області біології та патології». Італієць Чезаре Ломброзо — професор судової медицини і гігієни в Турині, значно просунув власну програму 1878 року, коли він оприлюднив L'uomo delinquente, дуже впливову книгу, яка пройшла через п'ять видань. Книга надрукована англійською мовою 1900 року, під назвою «Кримінальна людина», зміцнила зв'язок між еволюційними теоріями суспільства і страху перед юрбами, з її концепцією «народженого» злочинця як дикуна серед цивілізованого суспільства. Книга вплинула як на європейських, так і на американських юристів, зацікавлених у притягненні до відповідальності осіб, які мають сумнівну поведінку, коли перебувають у натовпі.

Перші дебати з психології натовпу, розпочалися у Римі на першому Міжнародному конгресі з кримінальної антропології 16 листопада 1885 року. На зустрічі переважали Чезаре Ломброзо і його співвітчизники, які підкреслювали біологічні визначення.

   «Ломброзо перед першим конгресом, доповів власні теорії фізичних відхилень злочинців і його класифікацію порушників як «народжених злочинців» або, лиходіїв за нагоди та маттоїдів. Феррі висловив власну точку зору на злочин, як виродження більш глибоке, ніж божевілля, бо у більшості божевільних людей, первісні моральні почуття, пережили втрату їх розуму. Схожими, були зауваження Бенедикта, Серги і Марро».

Слабку відповідь було запропоновано французами, які висунули екологічну теорію людської психології.

   «М. Ангіллі звернув увагу на важливість впливу соціального середовища на злочинність. Професор Олександр Лакассан вважав, що атавістичні і дегенеративні теорії, що наводилися італійською школою, були перебільшеннями, та помилковими тлумаченнями фактів, і що важливим чинником, було соціальне середовище».

У Парижі 10-17 серпня 1889 року, італійська школа отримала сильніший докір щодо своїх біологічних теорій, під час 2-го Міжнародного конгресу з кримінальної антропології. У ході розгляду, було підкреслено величезну розбіжність у думках між італійською та французькою школами.

  «Професор Ломброзо наголосив на епілепсії, у зв'язку з його теорією «народженого злочинця». Професор Леонс П'єр Маноувіер, змалював теорію Ломброзо як ніщо інше, як розрізнену науку про френологію. Аномалії, які спостерігалися Ломброзо, зустрічалися як з чесними людьми, так і зі злочинцями, стверджував Манувіер, і між ними немає ніякої фізичної різниці. Барон Раффаеле Гарофало, Дрилл, Олександр Лакассан і Бенедикт, повністю або частково виступали проти теорій Ломброзо. Пуглізе, знайшов причину злочину в тому, що злочинець не зміг пристосуватися до свого соціального оточення, а Бенедикт, з яким погоджувався Тард, вважав, що фізичні вади не були ознаками кримінального злочинця». Саме у цих межах, проходили дебати між італійським адвокатом Сціпіо Сигеле і французьким суддею Габріелем Тардом про те, як визначати кримінальну відповідальність у натовпі і, отже, заарештовувати».

Література про натовп і поведінку натовпу, з'явилася ще 1841 року, з оприлюдненням книги Чарльза Маккея «Надзвичайні поширені омани й безглуздя натовпів». Ставлення до натовпу зазнало уточнення з оприлюдненням шеститомного видання, Іпполіта Тена «Походження сучасної Франції». Зокрема, робота Тена, допомогла змінити думку його сучасників про дії натовпу під час революції 1789 року. Багато європейців ставилися до нього з великою повагою. Хоча важко безпосередньо пов'язати цю працю з поведінкою натовпу, можна сказати, що його думки заохотили подальше вивчення такої поведінки. Однак, лише у другій половині XIX століття, набрав обертів науковий інтерес до цієї галузі. Французький лікар і антрополог Гюстав Ле Бон, став його найвпливовішим теоретиком.

Види натовпів[ред.ред. код]

Існує обмежене дослідження типів натовпу та членства у ньому, і немає єдиної думки щодо класифікації їх видів. Двоє останніх науковців, Момбоіз (1967) і Берлонгі (1995), щоби розрізняти натовпи, зосереджували увагу на меті їх існування. Момбоіз, розробив систему з чотирьох типів: випадковий, звичайний, виразний та агресивний. Берлонгі, визначав юрби, як глядачів, демонстраторів або втікачів, щоби співвідносити їх з метою збору.

Іншим підходом до класифікації великих гуртів людей, є система емоційної інтенсивності соціолога Герберта Блюмера. Він виділяє чотири види натовпу: випадкові, звичайні, виразні і дієві. Його система носить динамічний характер. Тобто, юрба змінює свій рівень емоційної напруженості з плином часу, отже може бути ототожнена з будь-яким, з чотирьох типів.

Як правило, дослідники з психології натовпу, зосереджуються на його негативних боках, але не всі натовпи нестійкі або негативні за своєю природою. Наприклад, на початку соціалістичного руху, гурти людей прохали надіти свій вихідний одяг і тихо походити вулицею. Більш сучасним прикладом, є сидячі демонстрації під час Руху за цивільні права. Натовпи, можуть відбивати або заперечувати наявні ідеології їх соціокультурного середовища. Вони також, можуть виконувати об'єднувальні соціальні завдання, створенням тимчасових спільнот.

Натовпи можуть бути активними (мобами) або пасивними (аудиторіями). Активні натовпи, може бути далі розподілено на: агресивні, ескапістські, здобувні або виразні. Агресивні моби, часто насильницькі і зосереджені назовні. Прикладами, є футбольні бунти або Лос- Анджелеські заворушення 1992 року. Ескапістські моби, визначаються великою кількістю панічних людей, які намагаються вибратися з небезпечної події. Здобувні моби є тоді, коли велика кількість людей бореться за обмежені ресурси. Виразний натовп — це будь-яка інша велика група людей, які збираються задля активної мети. Громадянський непослух, рок-концерти і релігійні відродження, стосуються цього різновиду.

Теоретичні перспективи[ред.ред. код]

Гюстав Ле Бон[ред.ред. код]

Ле Бон вважав, що натовпи існують у три етапи: занурення, зараження і навіювання. Під час занурення, люди у натовпі втрачають відчуття індивідуальної особистості та особистої відповідальності. Це досить сильно викликано анонімністю натовпу. Зараження, означає схильність окремих людей беззаперечно дотримуватися переважних ідей та емоцій натовпу. На думку Ле Бона, цей ефект здатний поширюватися між "зануреними" особами, як захворювання. Пропозиція стосується періоду, в якому ідеї та емоції натовпу в основному, складаються зі спільної расової підсвідомості. Така поведінка, походить з архаїчного, спільного несвідомого і тому, не цивілізованого за своєю природою. Вона обмежена моральними та когнітивними можливостями найменш здібних членів . Ле Бон вважав, що натовпи можуть бути могутньою силою лише для руйнування. Крім того, Ле Бон та інші вказували, що члени натовпів відчувають ослаблене почуття юридичної відповідальності, через складність переслідування окремих учасників натовпу.

Ідеї Ле Бона про те, що натовпи сприяють анонімності і породжують емоції, були заперечені деякими критиками. Кларк МакФейл вказує на дослідження, які показують, що "безглуздий натовп" не опікується власним життям, окрім думок і намірів його членів. Норріс Джонсон, після вивчення паніки на концерті The Who 1979 року, прийшов до висновку, що натовп складається з багатьох невеликих груп людей, які в основному, намагаються допомогти одна одній. Крім того, теорія Ле Бона, відкидає соціокультурний сенс натовпу, що, на думку деяких теоретиків, може позбавити можливості суспільних змін. Р. Браун, сперечається з припущенням, що натовпи однорідні, і замість цього передбачає, що учасники існують у континуумі, та відрізняються за своєю здатністю відхилятися від соціальних норм.

Фрейдівська теорія[ред.ред. код]

Теорія поведінки натовпу, Зигмунда Фрейда в першу чергу, складається з ідеї, що перетворення на юрбу, служить для вивільнення несвідомого розуму. Це відбувається тому, що супер-его, або моральний центр свідомості, витісняється більш широким натовпом, який потрібно замінити харизматичним лідером юрби. Макдугалл, стверджує аналогічно Фрейду, кажучи, що спрощені емоції дуже поширені, а складні емоції рідше. У натовпі, абсолютний загальний емоційний досвід, повертається до найменшого спільного знаменника (LCD), що призводить до примітивних рівнів емоційного вираження. Ця організаційна структура, складається з «первинної орди» — передцивілізаційного суспільства, і Фрейд стверджував, що треба повстати проти вождя (відновити особисту мораль), щоб уникнути цього. Московічі розширили цю ідею, міркуваннями — як диктатори, такі як Мао Цзедун і Йосип Сталін, використовували масову психологію, щоби помістити себе в цю позицію — «вождь орди».

Теодор Адорно критикував віру у спонтанність юрби: за його словами, маси, були штучним продуктом «керованого» сучасного життя. Его буржуазного суб'єкту, самостійно розчинилося, поступившись місцем ідентичності та "де-психологізованому" предмету. Крім того, Адорно зазначив, що зв'язок, котрий пов'язує натовп з лідером, вимальовується завдяки виставі.

   «Коли лідери усвідомлюють масову психологію і беруть її до власних рук, вона у певному сенсі, перестає існувати... Так само мало, як люди на споді серця, вірять, що єврей - дідько, чи удають що цілком вірять у свого провідника, вони не ототожнюють себе з ним, а виконують цю визначеність, виявляють власний запал і, таким чином, беруть участь у спектаклі свого вождя... Ймовірно, ця підозра у такій оманливості власної «гуртової психології», і робить фашистські натовпи настільки безжальними і незбагненними. Якщо вони перестануть розмірковувати на секунду, вся робота розіб'ється, і вони будуть впадати у паніку».

Теорія знеособлення[ред.ред. код]

Теорія знеособлення, стверджує, що у типових ситуаціях натовпу, такі чинники, як анонімність, єдність групи і збудженість, можуть послабити особистий контроль (наприклад: почуття провини, сором, самооцінку поведінки), віддаляють людей від їх особистої ідентичності та зменшують їх стурбованість щодо соціальної оцінки. Така відсутність стриманості, підвищує особисту чутливість до оточення, та зменшує розумну передбачливість, що може призвести до антигромадської поведінки. Пізніші теорії стверджують, що знеособлення, відбувається через те, що людина не може, з огляду на події, бути здатною сприймати своє «я» як об'єкт уваги. Такий брак уваги, звільняє людину від потреби нормальної соціальної поведінки.

Американський соціальний психолог Леон Фестінґер та його співробітники, спочатку розробили поняття знеособлення, 1952 року. Воно було додатково вдосконалено американським психологом Філіпом Зімбардо, який докладно пояснив, чому розумовий внесок і віддача, стали розмитими такими чинниками, як анонімність, відсутність соціальних обмежень і чуттєве перевантаження. Відомий експеримент у Стенфордській в'язниці, Зімбардо — твердий доказ на користь сили особистості. Подальші дослідження мали змішані підсумки, коли справа стосувалася жорстокої поведінки, та натомість, показали, що нормативні очікування від навколишніх обставин знеособлення, впливають на поведінку (тобто, якщо людину знеособлено як члена Ку-клукс-клану, агресія зростає, але якщо це медсестра, ворожість не збільшується).

Ще одну відмінність, було запропоновано між загальним та окремим знеособленням. Коли особисті складники «я» послаблюються, людина стає все більше підпорядкованою впливу натовпу, але не обов'язково негативним чином. Саме тоді, коли людина більше не зважає на громадське ставлення та судження про власну особисту поведінку, і виявляються антисоціальні дії.

Теорія збіжності[ред.ред. код]

Теорія збіжності стверджує, що поведінка натовпу, не є продуктом натовпу, але натовп є наслідком зібраних разом однодумців. Флойд Олпорт стверджував, що «людина у натовпі поводиться так само, як вона поводилася-б на самоті, тільки ще дужче». Теорія збіжності визначає, що натовпи утворюються з людей подібної вдачі (диспозиції), дії яких потім зміцнюються і посилюються юрбою.

Теорія збіжності стверджує, що поведінка натовпу не є ірраціональною; скоріше, люди у ньому висловлюють наявні переконання і цінності, отже, відповідь юрби, є раціональним продуктом поширеного популярного почуття.

Критики цієї теорії відзначають, що вона все-ж таки, виключає соціальну рішучість за себе і дії, оскільки в ній стверджується, що всі дії натовпу, народжуються з намірів окремих осіб.

Теорія виникнення правил[ред.ред. код]

Ральф Тернер і Льюїс Кілліан, висунули думку про те, що правила (норми) виходять з юрби. У новій теорії походження стверджується, що натовпи з самого початку, не мають спільної єдності, але протягом часу подрібнення, ключові члени пропонують відповідні дії, а наступні учасники стають у чергу, та утворюють основу для правил натовпу.

Ключові члени, визначаються через самобутні особистості або поведінку. Вони привертають увагу, а відсутність негативної відповіді, висловленої натовпом в цілому, є мовчазною згодою з їх першістю. Прихильники складають більшість юрби, оскільки люди схильні бути істотами підпорядкування, на котрих дуже впливають думки інших. Це було показано у дослідженнях згідності, проведених Шерифом і Ашем. Члени натовпу ще більше переконані у феномені універсальності, описаному Олпортом як переконливої тенденції ідеї, що якщо кожен у натовпі діє таким чином, тоді це не може бути неправильно.

Теорія виникнення правил, допускає як позитивні, так і негативні типи мобів, оскільки відмінні характеристики і поведінка ключових осіб, можуть бути позитивними або негативними за своєю природою. Антигромадський лідер, може підбурювати до насильства, але впливовий голос ненасильства у натовпі, може призвести до загального сидіння.

Основна критика цієї теорії, полягає у тому, що створення і дотримання нових правил, покладається на рівень самосвідомості, який часто відсутній у людей з натовпу (про що свідчить дослідження знеособлення). Інша критика стосується того, що ідея виниклих норм, не враховує існування наявних соціокультурних правил. Крім того, теорія не може пояснити, чому деякі пропозиції або люди, підносяться до нормативного статусу, а інші - ні.

Теорія соціальної подібності[ред.ред. код]

Теорія соціальної ідентичності стверджує, що «я» являє собою складну систему, яка будується в основному, з поняття членства або неприєднання до різних соціальних груп. Ці групи мають відмінні моральні і поведінкові цінності та норми, а дії людини залежать від того, яке членство в групі (або не членство), найбільш особисто проявляється під час подій.

Цей вплив підтверджується висновками про те, що коли змінюється заявлена ​​мета і цінності групи, змінюються також цінності та мотиви її членів.

Натовпи — це суміш людей, котрі належать до різних груп. Однак, якщо натовп, у першу чергу, пов'язаний з якоюсь визначеною групою (наприклад, християнами або активістами цивільних прав), тоді цінності цієї групи будуть впливати на дії натовпу.

У юрбі, яка є більш двозначною, люди будуть сприймати нову соціальну подібність, як частина натовпу. Це групове членство, стає більш помітним завдяки протиборству з іншими групами — відносно звичайне явище для натовпу.

Ідентичність групи, служить створенню набору правил поведінки; для певних груп насильство — законне, для інших — це неприйнятно. Ці норми повстають із заявлених цінностей, але також і від дій інших, у натовпі, а інколи і від деяких з позицій, осіб лідерського типу.

Занепокоєння щодо цієї теорії, полягає у тому, що, хоча вона пояснює, як натовп відбиває соціальні ідеї і переважні стосунки, вона не пояснює механізми, за допомогою яких, натовпи беруть до уваги соціальні зміни.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]