Психологія натовпу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Натовп лінчувальників. Прихильники незалежності США лінчують прихильника британської корони.

Психоло́гія на́товпу — розділ соціальної психології, який вивчає поведінку груп людей і відмінності у поведінці групи та окремих її індивідів. Мова йде про раптові соціальні зміни, спричинені діями великих груп людей, що не було б притаманним окремому учаснику дій. Такі події часто призводять до конфліктів. Вчені соціологи розробили кілька теорій для пояснення характерних ознак психології натовпу та психології окремого учасника натовпу. До представників цього розділу психології відносяться: Карл Густав Юнг, Гюстав Ле Бон, Вілфред Троттер, Габріель Тард, Зігмунд Фрейд, Еліас Канетті і Джулія Констінтін.

[1] Витоки[ред.ред. код]

Психологічне вивчення явищ натовпу, було засвідчено за десятиліття до 1900 року, коли європейська культура була перейнята думками про fin de siècle (фр. кінець сторіччя). Ця «сучасна» міська культура усвідомлювала, що вони живуть у новому і зовсім іншому поколінні. Вони стали свідками чудових сучасних винаходів та нового життя. Населення, яке на той час мешкало у щільно скупчених, промислово розвинених містах, таких як Мілан і Париж, стало свідком розвитку лампочки, радіо, фотографії, телевізійних картинок, телеграфу, велосипеда, телефону і залізничної системи. Громадяни відчули більш швидкий темп існування і розглядали людське життя як сукупність проміжків, тому вони позначили кожний з цих періодів життя новим ім'ям. Вони створювали нові поняття, такі як: "Підліток", "Дитячий садок", "Відпустка", "Кемпінг на природі", "5-хвилинна перерва" та "Подорож заради задоволення" як різновид дозвілля, щоб описати ці нові способи життя.

Аналогічним чином, одночасно в Парижі, Франції та Мілані, найбільшому місті Королівства Італії, розвивалося як нове явище, абстрактне поняття «натовп». Правові реформатори, натхненні еволюційною теорією Дарвіна, особливо у Королівстві Італія, стверджували, що соціальні і правові системи Європи, було засновано на застарілих поняттях природного розуму або християнської моралі та зневажали безповоротні закони біології людської природи. Їх мета полягала у тому, щоби привести соціальні закони у відповідність з біологічними законами. Задля досягнення цієї мети, вони розробили соціальну науку про кримінальну антропологію, на яку було покладено завдання зміни наголосу від вивчення правових процедур на вивчення злочинності.

«Кримінальна антропологія, - писав сеньйор Серджіо, - вивчає правопорушника в його природному місці, тобто в області біології та патології». Італієць Чезаре Ломброзо, професор судової медицини і гігієни в Турині, значно просунув власну програму 1878 року, коли він опублікував L'uomo delinquente, дуже впливову книгу, яка пройшла через п'ять видань. Книга, опублікована англійською мовою 1900 року під назвою «Кримінальна людина», зміцнила зв'язок між еволюційними теоріями суспільства і страху перед натовпами, з її концепцією «народженого» злочинця як дикуна серед цивілізованого суспільства. Книга вплинула як на європейських, так і на американських юристів, зацікавлених у притягненні до відповідальності осіб, які мають сумнівну поведінку, коли перебувають у натовпі.

Перші дебати з психології натовпу, розпочалися у Римі на першому Міжнародному конгресі з кримінальної антропології 16 листопада 1885 року. На зустрічі домінували Чезаре Ломброзо і його співвітчизники, які підкреслювали біологічні визначення.

   «Ломброзо перед першим конгресом, доповів власні теорії фізичних аномалій злочинців і його класифікацію злочинців як «народжених злочинців» або злочинців за нагоди та маттоїдів. Феррі висловив власну точку зору на злочин, як виродження більш глибоке, ніж божевілля, бо в більшості божевільних людей, первісні моральні почуття, пережили втрату їх розуму. Схожими були зауваження Бенедикта, Серги і Марро».

Слабку відповідь було запропоновано французами, які висунули екологічну теорію людської психології.

   «М. Ангіллі звернув увагу на важливість впливу соціального середовища на злочинність. Професор Олександр Лакассан вважав, що атавістичні і дегенеративні теорії, що наводилися італійською школою, були перебільшеннями і помилковими тлумаченнями фактів, і що важливим чинником, було соціальне середовище».

У Парижі 10-17 серпня 1889 року, італійська школа отримала сильніший докір щодо своїх біологічних теорій під час 2-го Міжнародного конгресу з кримінальної антропології. У ході розгляду, було підкреслено величезну розбіжність у думках між італійською та французькою школами.

   Професор Ломброзо наголосив на епілепсії, у зв'язку з його теорією «народженого злочинця». Професор Леонс П'єр Маноувіер, змалював теорію Ломброзо як ніщо інше, як розрізнену науку про френологію. Аномалії, які спостерігалися Ломброзо, зустрічалися як з чесними людьми, так і зі злочинцями, стверджував Манувіер, і між ними немає ніякої фізичної різниці. Барон Раффаеле Гарофало, Дрилл, Олександр Лакассан і Бенедикт, повністю або частково виступали проти теорій Ломброзо. Пуглізе, знайшов причину злочину в тому, що злочинець не зміг пристосуватися до свого соціального оточення, а Бенедикт, з яким погоджувався Тард, вважав, що фізичні недоліки не були ознаками кримінального злочинця».Саме в цьому контексті проходили дебати між італійським адвокатом Сціпіо Сигеле і французьким суддею Габріелем Тардом про те, як визначати кримінальну відповідальність у натовпі і, отже, заарештовувати.

Література про натовп і поведінку натовпу, з'явилася ще 1841 року, з публікацією книги Чарльза Маккея «Надзвичайні популярні омани й безумство натовпів». Ставлення до натовпу зазнало уточнення з оприлюдненням шеститомного видання, Іпполіта Тена «Походження сучасної Франції». Зокрема, робота Тена допомогла змінити думку його сучасників про дії натовпу під час революції 1789 року. Багато європейців ставилися до нього з великою повагою. Хоча важко безпосередньо зв'язати цю працю з поведінкою натовпу, можна сказати, що його думки стимулювали подальше вивчення поведінки натовпу. Однак, лише у другій половині XIX століття, набрав обертів науковий інтерес до цієї галузі. Французький лікар і антрополог Гюстав Ле Бон став його найвпливовішим теоретиком.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Псі Це незавершена стаття з психології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.