Пушкінська вулиця (Київ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пушкінська вулиця
Київ
Пушкінська вулиця Київ 2011 01.JPG
Місцевість Старий Київ
Район Шевченківський
Назва на честь О. С. Пушкіна
Колишні назви
Єлизаветинська, Новоєлизаветинська
Загальні відомості
Протяжність 975 м
Координати початку 50°26′53″ пн. ш. 30°31′09″ сх. д. / 50.448111° пн. ш. 30.519278° сх. д. / 50.448111; 30.519278Координати: 50°26′53″ пн. ш. 30°31′09″ сх. д. / 50.448111° пн. ш. 30.519278° сх. д. / 50.448111; 30.519278
Координати кінця 50°26′22″ пн. ш. 30°30′57″ сх. д. / 50.439639° пн. ш. 30.515917° сх. д. / 50.439639; 30.515917
Поштові індекси 01034, 01004
Транспорт
Найближчі станції метро Kyiv Metro First Line logo.svg «Театральна»
Kiev Metro Second Line logo.svg «Площа Льва Толстого»
Kyiv Metro First Line logo.svg «Хрещатик»
Автобуси А 24 (Пл. Льва Толстого, будні)
Тролейбуси Тр 5, 8, 9, 17 (Пл. Льва Толстого)
Рух односторонній
Покриття асфальт, бруківка
Зовнішні посилання
Код у реєстрі 11398
У проєкті OpenStreetMap r370284
Мапа
CMNS: Пушкінська вулиця у Вікісховищі

Пу́шкінська ву́лиця — вулиця в Шевченківському районі міста Києва, місцевість Старий Київ. Пролягає від Прорізної вулиці до площі Льва Толстого.

Прилучаються вулиця Богдана Хмельницького, бульвар Тараса Шевченка, вулиці Льва Толстого і Велика Васильківська.

Історія[ред. | ред. код]

Частина вулиці між Прорізною вулицею та бульваром Тараса Шевченка виникла у 1840-х роках і мала назву Єлизаветинська, на честь російської імператриці Єлизавети Петрівни. З 1869 року — Новоєлизаветинська[1]. Заключна частина вулиці сформувалася на початку 1870-х років, коли було продано та забудовано пустир навпроти університету (частину пустиря було забудовано, частину — перетворено на парк). Сучасна назва з 1899 року, з нагоди 100-річчя від дня народження Олександра Пушкіна.

На вулиці майже повністю збереглася забудова кінця XIX — початку ХХ століття. Лише початкова частина вулиці частково постраждала під час руйнування Хрещатика восени 1941 року і декілька будинків було знищено (№ 1, 2, 3, 4, 6).

У 70-х роках XIX ст. власником усієї парної частини вулиці був Василь Тарновський, який згодом частинами продав величезне землеволодіння. Вулиця належала до першого розряду, тому її забудовували кам'яними фасадними дво- і триповерховими будинками. Наприкінці XIX- на початку XX ст. поверховість та щільність забудови збільшилися[2].

Пам'ятки архітектури та історично цінні будівлі[ред. | ред. код]

  • № 11 (1898-1899) — прибутковий будинок
  • № 14 (1910—1912) — залізничні каси (арх. Олександр Вербицький).
  • № 21 (1900-ті) — прибутковий будинок. До 1920 року його займало Англійське консульство в Києві. У 1920 році будинок було націоналізовано і передано житлокооперації. В 1944 році будинок було заброньовано за співробітниками театру ім. Шевченка.[3]
  • № 22 а (1870-ті) — особняк та садиба Дунін-Борковських.
  • № 33 (1896) — прибутковий будинок.
  • № 34 (1875; 1883) — особняк Гарнич-Гарницького.
  • № 35 (початок XX ст.) — прибутковий будинок.
  • № 36 (1875; 1950-ті) — особняк Михайла Ващенка-Захарченка.
  • № 45 (1901) — прибутковий будинок.

Будинки № 5, 7 (арх. Д. Дяченко), 8, 9, 10, 11а, 12, 16, 17, 18, 19, 20, 23, 24, 25, 30, 31, 32, 37, 38, 39, 40, 41, 43, 43а споруджені у 2-й половині XIX — 1-й третині XX століття.

Установи та заклади[ред. | ред. код]

Особистості[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на честь Марії Литвиненко-Вольгемут

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Часть оффиціальная [ О наименованіи нѣкоторыхъ улицъ и площадей въ Кіевѣ ] // Кіевлянинъ. — 1869. — № 95. — 14 августа. — С. 1–2. (рос. дореф.) Архівовано з першоджерела 15 березня 2013.
  2. Друг, Ольга Миколаївна. Вулицями старого Києва / О. М. Друг; дизайн і худож. оформ. С. Іванов, І. Шутурма. – Львів: Світ, 2013. – 496, [XVI] с. : іл.
  3. Зовнішні справи. Розсекречені документи 14 березня 1943 — 30 грудня 1944
  4. Матяш І. Українсько-угорські відносини (1918–1991 рр.): інституційний аспект / І. Матяш // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — 2018. — Вип. 27. — С. 120—145.

Джерела[ред. | ред. код]