Пушкін Олександр Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «Пушкін» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Пушкін Олександр Сергійович
Пушкин Александр Сергеевич
Олександр Пушкін
Олександр Пушкін
При народженні Пушкін Олександр Сергійович
Псевдоніми, криптоніми Олександр НКШП, Іван Петрович Бєлкін,
Феофілакт Косічкін (журнальний), P., Ст. Арз. (Старий Арзамасець), А. Б.
Дата народження 26 травня (6 червня) 1799(1799-06-06)
Місце народження Москва, Російська імперія
Дата смерті 29 січня (10 лютого) 1837(1837-02-10) (37 років)
Місце смерті Санкт-Петербург, Російська імперія
Поховання Святоґорскій монастир
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Alma mater Імператорський Царськосільський ліцей
Мова творів російська, французька[1]
Рід діяльності поет, прозаїк, драматург
Роки активності: 18131837
Напрямок романтизм, реалізм
Жанр Вірші, повісті, поеми, роман в віршах, драми, казки
Magnum opus: Євгеній Онєгін
Дружина Гончарова Наталія Миколаївна
Автограф: Автограф
pushkinmuseum.ru
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Олекса́ндр Сергі́йович Пу́шкін (рос. Алекса́ндр Серге́евич Пу́шкин; 26 травня (6 червня) 1799(17990606), Москва, Російська імперія29 січня (10 лютого) 1837, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Належить до найвизначніших російських письменників, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ.

Біографія

Походження

Пушкін походив з розгалуженого нетитулованого дворянського роду, що брав початок за генеалогічною легендою від Радши, сучасника Олександра Невського. Пушкін неодноразово писав про свій родовід у віршах і прозі; він бачив у своїх предках взірець стародавнього роду, дійсної «аристократії», що чесно служив вітчизні, але не зазнав прихильності правителів. Не раз він звертався (у тому числі в художній формі) до постаті свого прадіда за матір'ю — африканця Абрама Петровича Ганібала, що став слугою та вихованцем Петра I, а потім військовим інженером та генералом. Мати Пушкіна — Надія Йосипівна (1775 — 1836), внучка Ганібала; батько — Сергій Львович (1767 — 1848), світський дотепник та поет-аматор, дядько за батьком — Василь Львович (1766 — 1830) — був відомим поетом оточення Карамзіна. З дітей Надії Йосипівни та Сергія Львовича, крім Олександра, вижили донька Ольга (у шлюбі Павлищева) та син Лев.

Дитинство

Ксавьє де Местр. Пушкін-дитина. 1800—1802.

Народився 26 травня (6 червня) 1799 р. у Москві. Літні місяці 18051810 майбутній поет зазвичай проводив у своєї бабусі по матері, Марії Олексіївни Ганібал (1745—1818, уродженої Пушкіної, з іншої гілки роду), у підмосковному селі Захарово поблизу Звенигорода.

У метричній книзі церкви Богоявлення в Єлохові (зараз на її місці знаходиться Богоявленський собор в Єлохові) серед інших, є такий запис: «27 травня. У дворі колежского реєстратора Івана Васильєва Скварцова у мешканця його Моера Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр. Хрещений 8 червня. Воспріємник граф Артемій Іванович Воронцов, кума мати зазначеного Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна». Ранні дитячі враження відбилися в перших дослідах пушкінських поем, написаних трохи пізніше («Монах», 1813; «Бова», 1814), в ліцейних віршах «Послання до Юдина» (1815), «Сон» (1816)

Юність

Портрет Пушкіна (Акварель С. Г. Чирикова, 1810); Центральний музей О. С. Пушкіна, Санкт-Петербург

Шість років Пушкін провів у Царськосільському ліцеї, відкритому 19 жовтня 1811. Тут юний поет пережив події Франко-російської війни 1812 року. Тут вперше відкрився і був високо оцінений його поетичний дар. Спогади про роки, проведені в Ліцеї, про ліцейське братерство, назавжди залишилися в душі поета.

Пушкін на ліцейському екзамені в Царському Селі. Картина І. Рєпіна (1911)

У ліцейський період Пушкіним було створено багато віршованих творів. Його надихали французькі поети XVII—XVIII століть, з творчістю яких він познайомився в дитинстві, читаючи книги з бібліотеки батька. Улюбленими авторами молодого Пушкіна були Вольтер і Еваріст де Парні. У його ранній ліриці поєдналися традиції французької та російського класицизму. Вчителями Пушкіна-поета стали Батюшков визнаний майстер «легкої поезії», і Жуковський, глава вітчизняного романтизму. Пушкінська лірика періоду 18131815 років пронизана мотивами швидкоплинності життя, яка диктувала спрагу насолоди радощами буття. З 1816 року, услід за Жуковським, він звертається до елегії, де розвиває характерні для цього жанру мотиви: нерозділеного кохання, догляду молодості, згасання душі. Лірика Пушкіна ще наслідувальна, сповнена літературних умовностей і штампів, проте вже тоді початкуючий поет вибирає свій, особливий шлях.

Не замикаючись на поезії камерній, Пушкін звертався до тем складніших, суспільно-значущих. «Спогади в Царському Селі» (1814), що заслужили схвалення Державіна, — на початку 1815 Пушкін читав вірш в його присутності, присвячено подіям Франко-російської війни 1812. Вірш було опубліковано в 1815 році в журналі «Російський музеум» за повної підписом автора. У своєму посланні «Лицинию» сатирично зображена сучасне життя Росії, а в образі «улюбленця деспота» виведений Аракчеєв. У липні 1814 Пушкін вперше виступив у пресі, видавався в Москві у журналі «Вісник Європи». У тринадцятому номері було надруковано вірш «До друга-стихотворцу», підписане псевдонімом Олександр Н.к.ш.п..

Ще будучи вихованцем Ліцею, Пушкін увійшов в літературне товариство «Арзамас», що виступало проти рутини і архаїки в літературній справі, і взяв дієву участь у полеміці з об'єднанням «Бесіда аматорів російського слова», яке відстоювало канони класицизму минулого століття. Залучений творчістю найяскравіших представників нового літературного напряму, Пушкін відчував у той час сильний вплив поезії Батюшкова, Жуковського, Давидова. Останній спочатку імпонував Пушкіну темою бравого вояки, а після тим, що сам поет називав «крутінням вірша» — різкими змінами настрою, експресією, несподіваним сполученням образів. Пізніше Пушкін говорив, що, наслідуючи в молодості Давидову, «засвоїв собі його манеру назавжди».

Молодість

З Ліцею Пушкін був випущений в червні 1817 в чині колезького секретаря (10-го класу, по табелі про ранги) та визначено в Колегію закордонних справ. Він стає постійним відвідувачем театру, бере участь у засіданнях «Арзамаса», в 1819 вступає в члени літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує Союз благоденства (див. Декабристи). Не беручи участі в діяльності перших таємних організацій, Пушкін проте пов'язаний дружніми узами з багатьма активними членами декабристських товариств, пише політичні епіграми та вірші «До Чаадаєва» («Любові, надії, тихої слави …», 1818), «Вольность» (1818), «Плюсковой»(1818), «Село» (1819).

У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», розпочатої в Ліцеї і відповідала програмним установкам літературного суспільства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема завершена у травні 1820 і після публікації викликала запеклі відгуки критиків, обурених зниженням високого канону.

Болдіно

Пушкін відчуває необхідність життєвих змін. У 1830 повторне його сватання до Наталії Миколаївни Гончарової, було прийняте, і восени він відправляється в нижньогородський маєток свого батька в Болдіно для вступу у володіння прилеглого села Кистенево, подарованого батьком до весілля. Холерні карантини затримали поета на три місяці, і цій порі судилося стати знаменитою Болдінською осінню, найвищою точкою пушкінської творчості, коли з-під його пера вилилася ціла бібліотека творів: «Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна» («Повісті Бєлкіна», «Досвід драматичних вивчень» («Маленькі трагедії»), останні глави «Євгенія Онєгіна», «Будиночок в Коломні», «Історія села Горюхіна», «Казка про попа і про працівника його Балду», кілька начерків критичних статей та близько 30 віршів.

Серед болдінських творів, немов нарочито несхожих один на одного за жанром і тональністю, і що особливо контрастують один з одним поділяючись на два цикли: прозаїчний і драматичний. Це два полюси його творчості, до яких тяжіють інші твори, написані в три осінніх місяці 1830.

Віршовані твори цього періоду представляють все розмаїття жанрів і охоплюють широке коло тем. Одне з них — «Рум'яний критик мій …» перегукується з «Історією села Горюхіна» і настільки далеко від ідеалізації сільської дійсності, що було вперше опубліковано лише в посмертному зібранні творів під зміненою назвою («Каприз»).

«Повісті Бєлкіна» був першим, що дійшов до нас завершеним твором пушкінської прози, досліди що до створення якої робилися їм неодноразово. У 1821 він сформулював основний закон свого прозаїчного оповідання: «Точність і стислість — от перші достоїнства прози. Вона вимагає думок і думок — без них блискучі вираження ні до чого не служать». Ці повісті — також своєрідні мемуари звичайної людини, що, не знаходячи нічого значного у своєму житті, наповнює свої записки переказом почутих історій, що вразили його уяву своєю незвичністю. «Повісті …» знаменували собою завершення розпочатого в 1827 році з «Арапа Петра Великого» становлення Пушкіна як прозаїка. Цикл визначив як подальший напрямок творчості Пушкіна: останні шість років його життя він звертався переважно до прози, так і всього, досі не розвиненого російського художнього прозового слова.

У 1830 році написана маленькі трагедії «Моцарт та Сальєрі», «Бенкет під час чуми» та «Кам'яний гість».

Петербург 1831—1833

Зменшена факсиміле рукопису Пушкіна (проза) В цей же час Пушкін брав активну участь у виданні «Літературної газети» (газета виходила з 1 січня 1830 по 30 червня 1831 р.) свого друга видавця А. А. Дельвіга. Дельвіг, підготувавши перші два номери, тимчасово виїхав з Петербурга і доручив газету Пушкіну, який і став фактичним редактором перших 13 номерів. Конфлікт «Літературної газети» з редактором полуофіціозной газети «Північна бджола» Ф. В. Булгаріним, агентом Третього відділення, привів, після публікації газетою чотиривірші Казимира Делавіня про жертви Липневої революції, до закриття видання.

18 лютого (2 березня) 1831 вінчається з Наталією Гончаровою в московській церкві Великого Вознесіння у Нікітських воріт. При обміні кілець кільце Пушкіна впало на підлогу. Потім у нього згасла свічка. Він зблід і сказав: «Все — погані ознаки!». Відразу після весілля родина Пушкіних ненадовго оселилася в Москві на Арбаті, будинок 53 (за сучасною нумерацією; зараз музей). Там Пушкіни прожили до середини травня 1831 року, коли не дочекавшись терміну закінчення оренди, поїхали до столиці. На літо Пушкін зняв дачу в Царському Селі. Тут він пише «Лист Онєгіна», тим самим остаточно завершуючи роботу над романом у віршах, який був його «супутником вірним» протягом восьми років життя.

Нове сприйняття дійсності, що намітилося в його творчості наприкінці 1820-х років, вимагало заглиблених занять історією: у ній слід було знайти витоки корінних питань сучасності. У 1831 йому дозволено працювати в архівах. Пушкін знову вступив на службу як «історіограф», отримавши найвище завдання написати «Історію Петра». Холерні бунти, жахливі за своєю жорстокістю, і польські події, що поставили Росію на межу війни з Європою, представляються поетові загрозою російській державності. Сильна влада в цих умовах здається йому запорукою порятунку Росії — цією ідеєю натхненні його вірші «Перед гробницею святою …», «Наклепникам Росії», «Бородінська річниця». Останні два, написані з нагоди взяття Варшави, разом з віршем В. А. Жуковського «Стара пісня на новий лад» були надруковані спеціальною брошурою «На взятие Варшавы» і викликали неоднозначну реакцію. Пушкін, ніколи не будучи ворогом будь-якого народу, який товаришував з Міцкевичем, тим не менш не міг змиритися з претензіями повсталих на приєднання до Польщі литовських, українських і білоруських земель.

Чаадаєв ж направив після публікації віршів їх автору захоплений лист, його позицію поділяли і засланці декабристи. Разом з тим Ф. В. Булгарін, пов'язаний з III відділенням, звинувачував поета в прихильності ліберальним ідеям.

19 травня 1832 року народжується перша дитина, донька Марія.

Марія, старша донька

З початку 1830-х років проза у творчості Пушкіна починає превалювати над поетичними жанрами. «Повісті Бєлкіна» (видані в 1831) успіху не мали. Пушкін замишляє широке епічне полотно, роман з епохи пугачовщини з героєм-дворянином, який перейшов на бік бунтівників. Задум цей на час залишається через недостатні знання тієї епохи, і починається робота над романом «Дубровський» (+1832 — 33), герой його, бажаючи помститися за батька, у якого несправедливо відняли родовий маєток, стає розбійником. Шляхетний розбійник Дубровський зображений у романтичному ключі, інші діючі особи показані з найбільшим реалізмом. Хоча сюжетна основа твору почерпнута Пушкіним із сучасного життя, в ході роботи роман усе більше здобував риси традиційного авантюрного оповідання з нетиповою загалом для російської дійсності колізією. Можливо, передбачаючи до того ж нездоланні цензурні труднощі з публікацією роману, Пушкін залишив роботу над ним, хоча роман був і близький до завершення. Задум твори про пугачевском бунті знову привертає його, і, вірний історичної точності, він перериває на час заняття з вивчення Петровської епохи, вивчає друковані джерела про Пугачова, домагається ознайомлення з документами про придушення селянського повстання (саме «Справа Пугачова», строго засекречене, виявляється недоступним), а в 1833 р. робить поїздку на Волгу і Урал, щоб на власні очі побачити місця грізних подій, почути живі перекази про пугачовщину. Пушкін їде через Нижній Новгород, Казань і Симбірськ на Оренбург, а звідти на Уральськ, уздовж стародавньої річки Яїк, перейменованої після селянського повстання в Урал.

7 січня 1833 Пушкін був обраний членом Російської академії одночасно з П. А. Катенін, М. М. Загоскіна, Д. І. Язиковим і А. І. Маловим. Восени 1833 він повертається в Болдіно. Тепер Болдинська осінь Пушкіна вдвічі коротша, ніж три роки тому, але за значенням вона співмірна Болдинській осені 1830. За півтора місяця Пушкін завершує роботу над «Історією Пугачова» і «Піснями західних слов'ян», починає роботу над повістю «Винова краля», створює поеми «Анджело» і «Мідний вершник», «Казку про рибака і рибку» і «Казку про мертву царівну і про сім богатирів», вірш в октавах «Осінь».

Петербург 1833—1835

У листопаді 1833 Пушкін повертається до Петербурга відчуваючи необхідність круто змінити життя і перш за все вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 Микола I виробляє свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкери. Єдиним виходом з двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.

Але сім'я зростала (у Пушкіних народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій та Наталя), світське життя вимагало великих витрат, останні ж книги Пушкіна вийшли більше року тому і великого доходу не принесли, історичні заняття поглинали все більше часу, платня історіографа була незначною, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.

Тоді ж була заборонена поема «Мідний вершник». Щоб якось вийти з термінових боргів, Пушкін на початку 1834 швидко дописує іншу, прозаїчну петербурзьку повість, «Пікову даму» і поміщає її в журналі «Бібліотека для читання», який платив Пушкіну негайно і за найвищими ставками. Вона була розпочата в Болдіні і призначалася тоді, мабуть, для спільного з В. Ф. Одоєвським і М. Гоголем альманаху «тройчатка». У 1834 Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для виконання «Історії Петра». Прохання про відставку була прийнято, працювати в архівах йому було заборонено. Пушкін був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб врегулювати конфлікт. За лояльність йому була видана виклопотана раніше грошова позика в рахунок п'ятирічноі платні.

Ця сума не покривала і половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор в Росії був дуже незвичайною фігурою.

Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 — поч. 1835 вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Євгенія Онєгіна» (у 1825-32 роман друкувався окремими главами), збірки віршів, повістей, поем — всі ці книги розходилися з працею. Критика вже в повний голос говорила про виродження таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.

Дві осені — 1834 (в Болдіно) і 1835 (в Михайлівському) були менш плідними. В третій раз поет приїжджав до Болдіно восени 1834 по заплутаних справах маєтки і прожив там місяць, написавши лише «Казку про золотого півника».
У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сцени з лицарських часів», «єгипетського ночами», створив вірш «Знову я відвідав».

Широкій публіці, переймався падінням пушкінського таланту, було невідомо, що кращі його твори не були пропущені в друк, що в ті роки йшов постійна, напружена праця над великими задумами: «Історією Петра», романом про пугачовщину. З темою пугачовщини тісно зв'язана повість «Капітанська дочка» (1836). У творчості поета назріли докорінні зміни. Пушкін-лірик у ці роки стає переважно «поетом для себе». Він наполегливо експериментує тепер з прозовими жанрами, які не задовольняють його цілком, залишаються в задумах, начерках, чернетках, шукає нові форми літератури.

Загибель

Дуель Пушкіна з Дантесом. Олексій Наумов 1884

У листопаді 1836 року виник конфлікт поета з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка, причиною якої ображено честь Пушкіна, привела до дуелі. На лист Пушкіна барону Геккерену від 26 січня 1837 барон Д'Аршіак приніс Пушкіну відповідь. Пушкін її не читав, але виклик прийняв, який був йому зроблений бароном Геккереном від імені сина.

27 січня на дуелі поет поранений; куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Поранення виявилось смертельним. Перед смертю Пушкін, приводячи до ладу свої справи, обмінювався записками з імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей: поет В. А. Жуковський та лейб-медик імператора Миколи І М. Ф. Арендт. Помер Пушкін 29 січня (10 лютого) о 14:45 годині від перитоніту. В день смерті створили посмертну маску поета. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.

Серед дітей Пушкіна тільки двоє залишили нащадків — Олександр і Наталія. Нащадки поета живуть зараз в Англії, Німеччині, Бельгії, близько п'ятдесяти з них мешкають в Росії, в тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (онука Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя.

Пушкін та Україна

Пам'ятник Пушкіну у Дніпропетровську

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.[2] Письменник відвідував Ярополець і могилу гетьмана у 1833. Після цього у листі до дружини він писав: «…На ранок у супроводі Сємьона Фьодоровіча ходив на уклін прадіду Дорошенко. Відразу ж зробив догану Івану Ніколаєвічу: „Як не соромно, рідню треба шанавати! Могила не доглянута, треба побудувати капличку…“»[3]

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М.Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесі, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині) познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі[Джерело?], в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709[Джерело?].

Поему «Полтава»[4], високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього[Джерело?]. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії[Джерело?]. В одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному — заплямовано постать Мазепи. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

Разом з тим, як відомо[5], при написанні «Полтави» Пушкін користувався «Історією Русів», і згодом присвятив її вірогідному автору статтю в своєму журналі «Современник» («Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии» — «Современник», 1836, т. 1, с. 85-110). Тому, попри неприязнь до Мазепи, Пушкін змальовує його в «Полтаві» як державника та борця за українську незалежність, і вкладає в його вуста в сцені зізнання перед Марією такі слова:

Ну, слухай, серце, годі, годі!
Да що почуєш, то мовчи:
Давно ми заварили діло,
Тепер воно кипить у нас;
Година гарная наспіла,
Прокалатає швидко час.
Давно без батьківської слави
Ми, як воли, в ярмі жили,
У подданстві або Варшави,
Або великої Москви.
Возиться годі з москалями,
Украйні царством буть пора:
І я моїми козаками
Шпурну на моцного Петра!
Москаль жахнеться перед нами,
І, може… буду я царем…
З собою заодно я маю
І Карла з польським королем,
Княгиня Дульськая отая,
Та старець той, та єзуїт
Од їх до мене листи носять.
Ну, є за що мене журить?
Отак жінки щодня голосять,
А розпитай – сама не зна,
Чого сталиться навісна!

— Переклад Євгена Гребінки[6]

П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербургу в поемі «Мідяний вершник».

Переклади українською

Пушкін перекладався українською, починаючи з 1829 року (Левко Боровиковський). Найкращі переклади українською 19 початку 20 століття належать Євгену Гребінці, Левку Боровиковському, Михайлу Старицькому, Івану Франкові, Миколі Вороному. Серед найкращих найвизначніших українських перекладачів 20-го століття Павло Филипович, Микола Зеров, Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Терещенко, Наталя Забіла, Володимир Свідзінський.

  • Олександр Пушкін. Полтава. Вольний пєрєвод на малоросійський язик: Євген Гребінка. СПб: В тіпографії І. Вороб'йьова. 1836. 74 стор.
  • Олександр Пушкін. Драматичні твори / В перекладі, з передмовою та поясненнями Івана Франка. — Львів: Накладом «Всесвітньої бібліотеки», 1914. — 250 с.
  • Олександр Пушкін. Мідний вершник (Петербурзька повість). Переклад з російської: Максим Рильський. Харків-Київ: Книгоспілка. 1930. ? стор. (перевидання 1936)
  • Олександр Пушкін. Вибрані твори в двох томах, переклади за редакцією М.Рильского, М.Терещенка і П.Тичини. Вступна стаття М.Горького. Держане літературне видавництво, 1937 р. 413, 679 стор.
  • Олександр Пушкін. Полтава. Переклад з російської: Сава Голованівський. Харків: Дерджлітвидав УРСР. 1937. ? стор.
  • Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1937. 263 стор.
    • (перевидання) Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1949. 230 стор.
    • (перевидання) Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: роман у віршах. Переклад з російської: Максим Рильський. Київ: Дерджлітвидав УРСР, 1956. 247 стор.
  • Олександр Пушкін. Твори / Вступна стаття М. К. Гудзія. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1949. — 852 с.
  • Олександр Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах. Переклад з російської: Микола Рильський та Л. Д. Дмитренко. Київ: Державне видавництво художньої літератури. 1952—1954. 624, 412, 452, та 576 стор.
  • Олександр Пушкін. Лірика / Переклад з російської; Передмова Максима Рильського. — Київ: Дніпро, 1969. — 216 с. — (Перлини світової лірики).
  • Олександр Пушкін. Дубровський. Капітанська дочка: Романи / Післямова О. Федосенка. — К.: Молодь, 1981. — 192 с. — (Серія «Джерело»).
  • Олександр Пушкін. Вибране. — Київ: Школа, 2009. — 336 с. — (Бібліотека шкільної класики).
  • Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін: Поетичні твори / Роман-газета (збірка). Переклад з російської: Максим Рильський та інші. Тернопіль: НК-Богдан. 2004. 96 стор. ISBN 966-692-287-8
  • Олександр Пушкін. Євгеній Онєгін; Мідний вершник; Казка про золотого півника. Переклад з російської: Максим Рильський; малюнки: О. С. Пушкін, Н. М. Рушева; упорядник: Максим Рильський (онук). Київ: Успіх і кар'єра, 2008. 310 стор. іл. ISBN 988-966-2082-08-01 (примітка: текст паралельно російською та українською)

Див. також

  • 2208 Пушкін — астероїд, названий на честь Олександра Пушкіна[7].

Примітки

  1. Листування, публіцистика, плани творів, вірші на випадок
  2. Важкий вибір гетьмана. Газета «День». 2000
  3. Могила гетьмана Петра Дорошенка
  4. За мотивами поеми у 1909 році В. Гончаров зняв короткометражний фільм «Мазепа»
  5. Шевчук В. О.  Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. К., 1991. — С. 16.
  6. Олександр Пушкін. Полтава. Вольний пєрєвод на малоросійський язик: Євген Гребінка. СПб: В тіпографії І. Вороб'йьова. 1836. 74 стор.
  7. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3. (англ.)

Джерела та література

Косарик, Дмитро (1937). Пушкін на Україні. Київ-Харків: Мистецтво. .
Без автора (1937). Геніальний поет російського народу: до сторіччя з дня смерті О.С. Пушкіна. Київ. с. 98. .
Без автора (1938). О. С. Пушкін (Статті та матеріали). Київ. .
Без автора (1949). О. С. Пушкін. Львів. .
Збандуто, П. І. (1949). О.С. Пушкін в Одесі. Одеса. .
  • Гудзій М. К. «Життя і творчість О. С. Пушкіна». Київ: ?, 1949
  • Бойко І., Пмельфарб Г. Пушкін і Україна. Короткий бібліографічний покажчик. Київ, 1949.
  • Бєлінський В. Г. Твори Олександра Пушкіна. (міститься в книзі: Бєлінський В. Г. Літературно-критичні статті. Київ, 1953)
  • Рильський М. Т. Пушкін і Шевченко. (міститься в книзі: Рильський М. Т. Твори, т. 3. Київ, 1956)
  • Неборячок Ф. М. О. С. Пушкін українською мовою. Львів, 1958;
  • Білецький О. І. Пушкін і Україна. (міститься в книзі: Білецький О. І. Від давнини до сучасності, т. 2. Київ, 1960)
  • Крутікова Н. Є. Поетичний світ Пушкіна і українські письменники. (міститься в книзі: Крутікова Н. Є. Реалізм. Збагачення. Єдність. Київ, 1976)
  • Людмила Жирнова. О. С. Пушкін в Одесі: Бібліографічний покажчик (Одеський державна наукова бібліотека ім. М. Горького). Упорядник: Людмила Олександрівна Жирнова; редактор: Ірина Сергіївна Шелестович; Науковий редактор та відповідальний за випуск: Григорій Дем'янович Зленко. Одеса: Друк, 2001. 152 стор. (Літературна Одеса; Вип.9)
  • Львович О. М. Нетлінний заповіт великого поета: бібліографічний покажчик [до 210 — річчя від дня народження О. С. Пушкіна]. Укладач: О. М. Львович. Київ: ЦПРБ ім. О. С. Пушкіна ЦБС Оболонського району, 2009. 38 стор.

Література

  • Лотман Юрий Михайлович Александр Сергеевич Пушкин. Биография писателя. Пособие для учащихся. — 2—е. — Лениград : «Просвещение». Ленинградское отделение, 1983. — 256 с. — (Биография писателя). — 400 000 прим. (рос.)

Посилання