Український степ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Приблизні етно-географічні кордони Українського степу

Український степ — степова природна зона в Україні, розташована на півдні, центрі й сході країни. Західна й центральна частина Чорноморсько-Каспійського степу, складової великого Євразійського степу. Простягається із заходу на схід від дельти Дунаю до південних відрогів Середньоросійської височини на 1000 км, а на південь до Азово-Чорноморського узбережжя та Кримських гір майже на 500 км[1]. Степ збігається приблизно з Південною Україною (крім Кримських гір). Степ займає майже 300 000 км² (40 %) української суцільної етнічної території і 460 тисяч км² (48 %) всіх українських земель. На території сучасної України степ займає 240 тисяч км², або 40 % від усієї території країни, є найбільшим зональним природним комплексом[2]. У степу розташовані Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області, південні частини Кіровоградської і Харківської областей та рівнинна частина Криму. Степ майже цілком розораний, залишки колишньої рослинності збереглися у заповідниках і частково на схилах балок і долин річок.

Історія[ред. | ред. код]

В часи палеоліту найщільніше було заселено береги Дніпра в районі порогів. Наявність Чорного моря, сполученого зі Середземним, зробило античну історію українського степу більш яскравою, ніж північних регіонів України. Греки заснували такі поселення і міста, як Березань у гирлі Дніпра, Ольвія, Тірас (Білгород-Дністровський) , Херсонес, Пантикапей, Феодосія і інші.

З ІХ ст. на Дніпрі стали з'являтися кораблі вікінгів — воїнів і торговців зі Скандинавії. У 882 р. вони на чолі з князем Олегом перенесли до щойно захопленого Києва столицю своєї слов'яно-варязької держави, заснованої за 20 років до цього в Новгороді літописним Рюріком. Український степ в давнину являв собою порубіжжя Київської Русі — східнослов'янської держави ІХ-ХІІ ст. Тутешні землі були ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен з кочівниками-скотарями.

1242 р. монгольські загони хана Батия через Причорномор'я повернулись з Європи на Волгу і створили у степах свою державу — Золоту Орду. Її землі простягалися від Пруту на заході до Алтаю і Середньої Азії на сході.

Місцеве населення (половці та русичі), рятуючись від військ Батия, здебільшого переселилося на захід і північ, в райони Карпат, Полісся. У Причорномор'ї значну роль стали відігравати такі ординські міста, як Кілія на Дунаї, Аккерман (нині Білгород-Дністровський), Шахр-ал-Джедід (з ним ототожнюють городище біля сучасного Запоріжжя), у Криму — Крим (Солхат) і Кирк-Ор.

У ХІІІ - ХІV ст. південноруськи степи служили кочовикам місцем випасу худоби та полювання, а мешканці руських порубіжних князівств займалися тут різними відхожими промислами — мисливством, рибальством, збором меду диких бджіл тощо. Щоб оборонити себе від нападів противної сторони, вони збиралися ватагами, об'єднувалися в невеликі загони, що сприяло виникненню в цьому краї козацтва. Перші згадки про козаків на монголо-руському порубіжжі відносяться до XV століття.

У 1363 р. Великий князь Литовський Ольгерд розгромив татарське військо на Синіх водах, після чого золотоординці залишили правобережжя нижнього Дніпра (кордон пройшов по Дніпру і Самарі і далі на північ), а на чорноморському узбережжі і на Дніпрі було побудовано литовські замки (Дашів/Очаків, Коцюбіїв/Хаджибей, Маяки, Микитин Ріг, Кічкас, тощо). Не зважаючи на це, влада литовських князів над Причорномор'ям залишалась хиткою, а за степами від Дністра до Дону закріпилася назва «Дике поле».

Литовські князі, приєднавши до своєї держави спустошені українські землі, намагалися їх заселити та освоїти. Будуючи по Дністру й Дніпру укріплені міста, скликали до них поселян не тільки з України й Литви, але й інших регіонів Східної Європи. Вважають, що за їх наказом кримські татари, що перебували в залежності від Литви, побудували укріплений порт Кичибей (Гаджибей — нині Одеса). На Дніпрі, при Таванській переправі за Вітовта була збудована митниця, на якій збирали торгове мито з купців, що їхали з Кафи до Литви, Польщі та інших країн Європи.

З утворенням Кримського ханства 1443 р. у степах знов з'явились татарські і ногайські орди (основні — Єдісанська між Дністром і Бугом, Джамбуйлуцька на Азовському узбережжі і Єдічкульська на лівобережжі Дніпра). Почалася доба татарських набігів на українські і московські землі, зокрема, перший набіг (на пропозицію московського князя), при якому постраждала Київщина, зафіксовано 1482 р.

Вже в останній чверті XV століття Велике князівство Литовське втрачає свої позиції в Причорномор'ї. Цьому сприяло утворення, не без підтримки литовських князів, самостійного Кримського ханства на руїнах Золотоординської імперії та його зближення з могутньою Османською державою. Після укріплення османів у Північному Причорномор'ї, переходу до них Аккерману, Гаджибею, Кафи та інших міст, Кримське ханство стає слухняним васалом могутньої Османської імперії. Разом з нею воно вело експансіоністську політику в Східній Європі, перш за все проти Литовсько-Українсько-Польської держави. Уже в 1482 році кримський хан з величезною ордою вторгся в межі Правобережної України, вогнем і мечем прокладаючи собі дорогу до Києва. Збитки, завдані українським землям під час цього походу, порівнюються з втратами, що зазнав їх Київ під час походу Батия. Після походу на Київ були напади на Поділля, Волинь та інші райони України.

Старости порубіжних замків, щоб захистити поселення від нападів кримської орди, набирали й утримували в замках козацькі загони, що спричинилося до поширення козацтва в Україні з кінця XV століття перші згадки про дії козацьких загонів в пониззях Дніпра, в Побужжі та в Подінців'ї свідчать, що більшість з них діяли в тих місцях, через які вели з Криму в Україну, до Польщі та в межі Московського князівства. Через лівобережжя Дніпра проходила Муравська дорога, з її відгалуженнями — Ізюмською і Кальміуською, яка вела від Перекопу до Москви. Від Перекопу на Правобережжя вів так званий Чорний шлях, який в районі Чорного лісу розгалужувався на два, з яких один вздовж Дніпра вів до Києва, а другий — через Поділля йшов на Львів, Краків до Західної Європи. На цих шляхах будувалися укріплення, виставлялася прикордонна служба, що формувалася переважно з козаків.

У Криму, крім Кримського ханства, існувало невелике гірське грецьке православне князівство Феодоро, а південний берег контролювали генуєзці, які спорудили тут низку фортець. Також генуєзські факторії діяли у Аккермані (Монкастро, Білгород-Дністровський), Кілії, Тані (Азов).

1475 р. у Криму висадилось османське військо, яке заволоділо генуезькими колоніями, а через декілька місяців облоги пала і столиця Феодоро — Мангуп. 1478 р. Кримський хан визнав себе васалом Османської імперії.

1484 р. величезна османська армія перейшла Дунай і захопила Кілію і Аккерман. Все чорноморське узбережжя опинилось під контролем Османської імперії і Кримського ханства.

З кінця ХV ст. у джерелах з'являються перші згадки про козаків — тих, хто подалі від панів біг у Дике поле, на кордон Речі Посполитої шукати кращої долі. Ядром формування козацтва стала Січ — фортеця з частоколу на Дніпрі в районі порогів і Великого Лугу. Перша існувала у 1552—1558 рр. на о. Мала Хортиця, остання — у гирлі Базавлуку у 1734—1775 рр., коли її було остаточно ліквідовано урядом Катерини ІІ. З Микитинської Січі (1628—1652) розпочався у 1648 р. переможний похід на захід повстанців на чолі з Богданом Хмельницьким, а у квітні того ж року вони одержали першу перемогу над поляками під Жовтими Водами.

Наступного, 1649 року, після перемоги козаків під Зборовом, з урядом Речі Посполитої був укладений договір, згідно якого українські землі у складі Київського, Чернігівського та Подільського воєводств отримали певну автономію. Тут було розпочато територіальну реформу, замість воєводств було запроваджено поділ на полки (а полки ділились на сотні). Всього було утворено 15 полків, а землі Вольностей Запорозьких мали особливий статус.

1654 р. українські землі увійшли на правах автономії до складу Московського царства, яке також вступило у війну з Польщею. Одночасно в Україні розпочалася громадянська війна: частина козаків (Гетьман Іван Брюховецький) і населення підтримувала Москву. Частина (з огляду на утиски царської адміністрації) знов почала схилятися до повернення до складу Речі Посполитої (Гетьмани Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря).

Значна частина населення при цьому, рятуючись, почала переселятися у східні порожні, більш спокійні землі на кордоні Московського царства і України. Тут українці заселили широку смугу від Сейму до Дону, заснували низку міст: Суми, Харків, Острогозьк, Чугуїв, Хотмизьк, тощо. Так виникла Слобідська Україна. Тут існувало 5 козацьких полків, але підпорядковувались вони не Гетьману, а московському урядові (оскільки це були колишні прикордонні землі Московського царства).

1667 р. між Річчю Посполитою та Московським царством було укладено Андрусівське перемир'я, війна закінчилась, а українські землі дві держави поділили по Дніпру: Лівобережжя і м.Київ (під керуванням Гетьмана) отримало Московське царство, Правобережжя залишилось за Річчю Посполитою. Запорізькі землі зберегли автономію і опинились під сумісним управлінням польського та московського урядів.

На середину XVII століття приходиться заснування ряду козацьких поселень в Середньому Подінців'ї (на території сучасних Харківської, Донецької та Луганської областей). Чимало їх з'явилося як запорізькі зимівники, козацькі пікети на шляхах, що з'єднували Запорізьку Січ з Військом Донським, зокрема на Самарі, Вовчій, Лугані та інших річках. Чи не найважливішим серед них можна вважати укріплення при впадінні річки Кальміусу до Азовського моря — Домаху, збудовану запоріжцями на місці генуезького поселення Адомахи на початку XVII століття. Воно повинно було прикривати вхід до Кальміусу, по якому запоріжці під час блокування гирла Дніпра османським флотом добиралися у річку Вовчу, нею — в Самару й Дніпро або навпаки. Згодом Домаха стала центром Кальміуської паланки (нині Маріуполь).

З 40-х років XVII століття до Середнього Подінців'я все більше стали виявляти інтерес воєводи порубіжних московських міст, направляючи до Святогірського монастиря своїх людей з дорученнями вивідувати, що відбувається в цьому районі. Найбільше їх увагу привертали Торські соляні озера, на які по сіль приїжджали не лише мешканці Лівобережної України, але й південних повітів Московської держави. Солевари пропонували царському урядові побудувати при соляних озерах острог і утримувати в ньому гарнізон, який міг би захистити солеварів від раптових нападів татар. У 1645 році цар зобов'язав чугуєвського воєводу побудувати острог при Торському «перелазі», в якому б несли службу з переміною протягом літа чугуєвські козаки. Оскільки останні в 1646 році покинули острог передчасно, то уряд зобов'язав козацького отамана Протасєва, який супроводжував московських послів до Криму, підібрати придатне місце для будівництва «жилого города», в якому можна було поселити переселенців з України. Оглянувши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручно побудувати місто при Маяцькому озері, поруч з яким знаходився ліс для будівництва міста, а в Сіверському Дінці добра питна вода. Під час огляду Протасєвим місцевості на нього напали українські козаки, примусивши покинути місцевість, яка знаходилась під їх контролем.

У квітні 1648 року воєводам порубіжних Московських міст була направлена царська грамота, котра зобов'язувала їх спорядити спеціальний загін для будівництва міста на Торі, забезпечивши його відповідним інвентарем, харчами та зброєю. Однак, незабаром з Бєлгороду, Осколу, Валуйок та інших порубіжних міст надійшли повідомлення, що, у зв'язку з виступами міщан, не можливо виконати царське доручення. Боярська Дума, обговоривши це питання, рекомендувала царю відмінити свій наказ про побудову міста на Торі. Воєводські відписки також повідомляли, що через початок визвольної війни в Україні, її мешканцям заборонено переселятися в межі Московського царства. Таким чином, спроба царату збудувати укріплене місто при Торських озерах в 1648 році закінчилася невдачею.

Основна частина Південно-Східної України перебувала під контролем українського козацтва, в тому числі й Низового Війська Запорізького, яке в 70-х роках XVI століття оформилося як окрема політична сила. В ході його формування склалася його територія, що простягалася від Дону до Синюхи (Синіх Вод) — лівої притоки Південного Бугу, зі сходу на захід, від Азовського моря, пониззя Дніпра — до Сіверського Дінця, Орелі й Тясмину, з півдня на північ. За цю територію Військо Запорозьке вело напружену боротьбу не тільки проти османсько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду.

З 20-их років XVI століття, у зв'язку з нападами кримських татар на землі Московської держави, остання для розвідки намірів кримських і ногайських татар. що кочували на правій стороні Дінця, стала розміщати вздовж нього сторожову та станичну службу, що формувалася в основному з українських козаків. Завдяки цьому вихідці з Сіверщини, Київщини та Полтавщини, а також з південних московських повітів все частіше в середині XVI століття з'являються в Середньому Подінців'ї. В місцевих лісах і байраках вони полювали на хутрових звірів, у річках виловлювали рибу, з солоної ропи Торських озер виварювали сіль. До того часу відносяться перші згадки про «святі гори» (нині Слов'яногірськ) на правій стороні Сіверського Дінця, які можна розцінювати як перше постійне поселення в цьому районі.

Значно посилився вплив козаків у ньому після спільних походів українських козаків і московського війська в 15561558 роках до Перекопу на кримські улуси. Під час цих походів козаки Черкаського старости Дмитра Вишневецького, відомого під іменем Байди, заклали на острові Хортиці Січ, що сприяла формуванню Низового Війська Запорозького. В 1569 році українські козаки, повертаючись із спільного з донськими козаками походу проти османсько-татарської ескадри, що направлялася вверх по Дону під Царицин для відторгнення недавно приєднаного до Московської держави Астраханського ханства збудували на правому березі Дону укріплене поселення, назвавши його Черкаськом (нині Старочеркаськ Ростовської області). Це сприяло зміцненню зв'язків між запорізькими та донськими козаками, чисельність яких постійно збільшувалася.

У 1599 році московський цар Борис Годунов, направляючи воєвод Б. Бельського та С. Алфьорова на Донець для зведення при впадінні в нього Осколу фортеці на Ізюмській дорозі, доручив їм запросити отаманів і найкращих козаків та повідомити їм, що цар надавав їм ці річки (Донець і Оскол), де вони жили своїми гуртами, щоб вони володіли ними «безданно та безброчно». За це чекав від них служби на користь Московської держави. Цей факт є переконливим доказом спроб московської влади поширити свій вплив на місцеве українське козацтво. В певній мірі цьому повинно було сприяти й будівництво найбільш висунутої в степи Цариборисівської фортеці.

Походи Лжедмитріїв на Московську державу, повстання Івана Болотникова не тільки розладнали сформовану наприкінці XVI століття систему прикордонної служби на півдні Московії, але й дозволили татарам зруйнувати збудований під керівництвом Бельського та Алфьорова Цареборисів, що ще більше посилило вплив козацтва в цьому регіоні. В різний час тут діяли козацькі загони В. Рябухи, Г. Торського, С. Забузького, чисельність яких сягала навіть декількох тисяч чоловік. Останнього польська шляхта всіляко намагалася поставити на місце Богдана Хмельницького.

Протягом всього XVIII століття тривало інтенсивне заселення степових земель українцями, тут утворювались поселення, на основі яких в подальшому російським урядом будувались нові міста: наприклад, губернське місто Катеринослав у 1783 р. розташувалось біля козацької слободи Половиця, яку за декілька років поглинуло — тепер тут центр сучасного Дніпропетровська (місцеві козаки при цьому розбрелися по навколишніх селах). Так само і «російський» Сімферополь було засновано на околиці великого татарського міста Ак-Мечеть (Ак-Месджит), а Одесу — біля давнього Хаджибея (Коцюбіїва).

На початку 2014 року, скориставшись революційними подіями, втечею Президента Віктора Януковича через Севастополь до Росії і зміною влади в Україні, російська влада здійснила захоплення територій АР Крим і м.Севастополь з використанням спецслужб, спецпризначенців, регулярної армії, місцевих прихильників і завезених з Росії найманців, які виступили у ролі «загонів самооборони». Одночасно з захопленням Криму російська влада розпочала розхитування ситуації в цілому по всій Південно-Східній Україні з метою руйнування української державності і загарбання земель України.

Геологія[ред. | ред. код]

Керченський блювак

Геоструктурно степ на заході приурочено до Придобруджинського прогину, на південному заході і півдні до Причорноморської западини, Українського щита, південної частини Дніпровсько-Донецької западини, південно-західного схилу Воронезького масиву, Донецької складчастої споруди, Причорноморської групи прогинів, Скіфської плити (на крайньому півдні).

Більша частина території поверхні степу складена антропогеновими відкладами, загалом лесовидними суглинками, в межах річкових терас — пісками та супісками. У долинах річок, на височинах та їхніх схилах поверхню еродованих місцевостей складають доантропогенові напівскельні та скельні породи (граніти, вапняки, гнейси) та продукти вивітрювання (каоліни). Кургани-могили є виходами на поверхню кристалічних порід Українського щита й Донецької складчастої споруди.

На Керченському півострові є грязьові вулкани — блюваки, що вивергають глинистий мул та газ метан. Коли розчин грязі загусне, утворюються усічені вулканічні конуси заввишки 1-2 м[3].

У степовій зоні знайдено значні поклади кам'яного вугілля (Донецький басейн), залізних, марганцевих, нікелевих, уранових і ртутних руд, солей, присутні поклади природного газу. Степова зона багата на різноманітні природні будівельні матеріали (вапняк, мергель, глини), лікувальні грязі.

Палеогеографія[ред. | ред. код]

Терени українського степу формувались під впливом льодовика, в умовах холодного посушливого вітряного тундростепу, де росла низькоросла флора[4]. Рівень Світового океану був набагато нижчим за теперішній, уся північно-західна акваторія Чорного моря, між Кримом та Буджаком, була суцільним суходолом[4]. У цьому тундростепу паслися мамонти, яких з часом змінили бізони, а тих північні олені[4]. Приблизно 14 тис. років тому розпочалось танення льодовика і його відступ на північ. У цей час місці Балтійського моря існувало прісне Балтійське льодовикове озеро, яке відділялось від солоних вод океану крижаною греблею льодовика. Коли гребля підтанула, приблизно 8200 років до н. е., океанські води прорвали її та перетворили прісне озеро на солонувате Іолдійове море[4]. На півдні сучасної України в цей час починається інтенсивне ґрунтоутворення, в результаті чого з'явились чорноземи на багатих на кальцієм лесах і лесоподібних суглинках. Через дефіцит вологи рослинні залишки не розкладаються повністю і накопичуються, що у поєднанні з кальцієм забезпечує ґрунтам гарні механічні якості, структуру та родючість[4].

Рельєф[ред. | ред. код]

Степ займає 40 % площі України й охоплює Причорноморську низовину, південну частину Придніпровської і Подільської височин, повністю в межах степового поясу лежать Приазовська низовина, Приазовська і Донецька височини, а також рівнинна частина Кримського півострова у межах Північнокримської низовини. У східній частині абсолютні висоти території сягають найбільших показників — 367 м (Могила Мечетна).

Рельєф рівнинний, неоднорідний, з горбами, ярами й балками. Поширені форми флювіального рельєфу, зокрема яри, балки та лощини. Для Донецького кряжу характерні гриви — вузькі видовжені підняття. На півдні низовин поширені поди (або степові блюдця) — неглибокі овальні зниження з плоским дном.

Клімат[ред. | ред. код]

Клімат помірно континентальний. Степова зона виділяється найбільшими тепловими ресурсами і найменшою зволоженістю порівняно з іншими природними зонами країни, тому клімат степів найбільш континентальний з-поміж інших екотопів України. З найбільшими в Україні різницями температур між зимою і літом. Надходження тепла — 4100 МДж/м² на півночі до 5320 МДж/м² на півдні; річний тепловий баланс земної поверхні коливається від 1900 до 2210 Мдж/м²[1]. Середня температура січня змінюється з південного заходу на північний схід від −2 до −9 °C; липня — від +20 до +24 °C[1]. Літо довге, сонячне, спекотне, посушливе. Осінь тепла, у другій половині йдуть дощі. Зима коротка, холодна, малосніжна. Весна настає рано. Через різке підвищення температури повітря, волога з ґрунту швидко випаровується[1].

Річна сума опадів зменшується від 450 до 300 мм, що є причиною маловодості річок, особливо влітку[1]. Максимум опадів у першій половині літа. Сніговий покрив нестійкий, часті відлиги взимку. Сніг лежить лише в окремі роки 1-2 місяці. Випаровуваність вологи суттєво перевищує кількість опадів (900—1000 мм на рік), тому зволоження території скрізь недостатнє[3][1].

Рівнинність території степу, відкритість її холодним арктичним і жарким тропічним вітрам є причиною ранніх весняно-осінніх приморозків і суховіїв, небезпечних пилових бур («чорні бурі»), що руйнують та зносять родючий шар ґрунту. Особливо часті суховії в липні — серпні, часто зумовлюють посухи. Південноукраїнські степові вітри часто порівнюють з італійськими пекучими вітрами, що дмуть з берегів Африки — сіроко[5]. Український письменник Олесь Гончар яскраво описав один з таких суховіїв у романі «Таврія»:

« Уже кілька днів свистів таврійський сироко; зблякнув степ, стемнів, пожух... Лопалася розпечена земля, лежала в таких тріщинах, що коні ламали ноги на ходу. Трава, вигораючи, згорталася й лягала на степ, збиваючись як повсть. Із цілинних земель гарячі вітри вже розносили по Таврії насіння тирси, найміцнішої трави із сімейства ковили. Здавалося, що з усієї степової рослинності тільки вона, тирса... зможе перенести люту спеку, вижити і продовжити себе в потомстві... Усе живе знемагало від немилосердної спеки. »

Річна сума температур, вищих за 10°, становить 2800—3600°. Тривалість вегетаційного періоду 210—245 днів[1].

Гідрологія[ред. | ред. код]

Через недостатність атмосферних опадів густота річкової мережі незначна[1]. Найбільші річки є транзитними: Дніпро, Південний Буг, Сіверський Донець, Дністер, Дунай із притоками. Притоки Дніпра — Оріль, Самара, Інгулець, а також Інгул, Кальміус, Молочна, Берда повністю формують свій стік у межах зони. Пересічна густота річкової мережі становить 0,2-0,1 км/км². Річки степів маловодні, особливо влітку у верхів'ях вони часто пересихають. Місцевий стік формується за рахунок талого снігу. Річкові та ґрунтові води високомінералізовані. Великою проблемою постає загибель степових малих річок, однією з причин є сповільнення течії, замулення й цвітіння води через спорудження штучних гребель та водосховищ[4].

Озера здебільшого лиманні, деякі, внаслідок великої випаровуваності або ж зв'язку з морем, солоні (Сасик (Кундук), Шагани, Алібей)[1]. У дельті Дунаю багато прісних озер (Ялпуг, Кагул та ін.), а на узбережжі Чорного моря — солоних озер-лиманів (Дністровський, Хаджибейський, Куяльницький, Тилігульський, Молочний). На Дніпрі у другій половині XX століття збудовано каскад штучних водойм — водосховищ.

Боліт мало, переважно заплавні.

Ґрунти[ред. | ред. код]

Найпоширенішими ґрунтами степу є чорноземи звичайні (6—9 % гумусу) та чорноземи південні (5—6 % гумусу), які разом становлять 90 % площі природної зони[1]. Поширені темно-каштанові та каштанові ґрунти в комплексі з солонцями. У подах формуються солончаки[1]. На відміну від лісових ґрунтів, головну переробку рослинного опаду в чорноземах здійснюють не гриби, а ґрунтова фауна (особливо дощові хробаки) та мікрофлора. Причиною тому слугує нейтральна, чи навіть трохи лужна реакція ґрунтового розчину[4]. Велика кількість коренів в ґрунті також сприяє його високій структурованості.

Через тотальну розораність важливою проблемою стає деградації ґрунтового покриву. На початку ХХ століття відсоток гумусу в чорноземах сягав 9-9,5 %, на початку ХХІ століття — 4 %[4]. Відсутність постійного рослинного покриву на поверхні землі є одним з найголовніших факторів, що призводить до опустелювання[4].

Рослинний світ[ред. | ред. код]

Для степової зони характерна трав'яна злакова степова рослинність. Весною, коли в ґрунті ще достатньо вологи, з'являються ефемерні рослини: півники, гіацинти, крокуси, горицвіт, тюльпани, півонії, маки. До настання спеки рослини відцвітають і дають насіння, їх наземна частина відмирає. У ґрунті залишаються бульби, цибулини, кореневища, де накопичуються поживні речовини. Завдяки цим речовинам рослини виростуть і розквітнуть наступної весни. Вага кореневої маси більшості степових рослин значно перевищує надземну масу. Через що степ звуть «лісом догори ногами»[4]. Ранньоквітучі рослини змінюються такими, які пристосувалися до спеки й нестачі вологи. Улітку в степу з'являються полин, типчак, ковила. Одні рослини мають довге коріння, яким з глибини дістають воду, в інших — жорсткі або вузькі опушені листки, через які випаровується мало води. У середині літа від спеки починають висихати всі рослини. Вітер підхоплює їх і котить клубками по степу (рослини-перекотиполе), витрушуючи дозріле насіння.

Дерева і кущі зустрічаються на берегах водойм і в балках. Тільки там їм вистачає вологи влітку, тільки там вони захищені від зимових морозів та весняних приморозків під час цвітіння. У степах іноді можна зустріти зарості тернику, шипшини, мигдалю, степової вишні. Природні ліси в степах займають невелику площу. У балках та ярах трапляються байрачні ліси, у заплавах річок заплавні. Вододільні простори позбавлені природної деревної рослинності, але в багатьох районах степової зони є штучно створені лісові масиви: Великоанадольський масив у Донецькій області, Великомихайлівський, Грушуватський у Дніпропетровській області. Середня лісистість зони становить 3 %. Деревна рослинність поряд з трав'янистою збереглася у Чорноморському біосферному заповіднику та в Дунайських плавнях.

Луки в зоні степів здебільшого прилягають до заплав річок.

Для захисту полів від ерозії було започатковано лісорозведення. Ліси посеред степу залишили по собі відомі вчені Г. Висоцький та В. Докучаєв, лісівники В. Графф, В. Скаржинський. Ліс-парк створив на своєму хуторі Надія, поблизу Кропивницького, видатний письменник Іван Карпенко-Карий. Вдовж доріг та полів насаджено захисні лісосмуги[3].

Зональність[ред. | ред. код]

У степу можна відмітити залежно від кліматичних і ґрунтових умов кілька смуг. З півночі на південь степова рослинність значно змінюється. У межах природних підзон виділяють 10 фізико-географічних провінцій, що складаються з 21 фізико-географічної області[1].

Північностепова зона[ред. | ред. код]

Для північної, вологішої частини степу типовий різнотравний типчаково-ковиловий степ, пов'язаний зі звичайними середньо-гумусними чорноземами. Для нього типовий буйний розвиток щільнодернинних вузьколистих трав (ковили, типчаку, кипцю) і різнотрав'я (шавлія поникла, вероніка, горицвіт жовтий, степові тюльпани та ін.). Навесні спершу зацвітають тюльпани, шафран, гіацинти, пізніше — горицвіт жовтий, степові півники і фіалки, згодом — ковила, півонія тонколиста, шавлія, вика, лабазник, катран, волошки, льон австрійський. З середини літа степ вигоряє, але восени, завдяки дощам, зеленіє від мохів ще раз.

Доволі поширені чагарники (терен, дереза, мигдаль, степовий бобівник й інші), байракові, а на піщаних надрічних терасах соснові ліси.

Майже повністю розорана. Первісна рослинність збереглася у заповідниках: Хомутівському і Стрілецькому степах, на Кам'яних могилах.

У межах підзони виділяють Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Приазовську, Донецьку, Донецько-Донську, Молдавську провінції[1].

Середньостепова зона[ред. | ред. код]

Середньостепова зона. Північно-західне Причорномор'я: (46°38′53″ пн. ш. 31°15′00″ сх. д. / 46.64806° пн. ш. 31.25000° сх. д. / 46.64806; 31.25000)

Інколи, виділяють середньостепову зону, що тягнеться далі на південь, майже до берегів Чорного і Азовського морів, поширений посушливий типчиново-ковиловий степ на менш родючих південних чорноземах і темно-каштанових ґрунтах. Рослинний покрив розріджений. У його рослинності переважають вузьколисті сухолюбні трави (ковили, тирса, типчина) з невеликою домішкою ксерофітних видів різнотрав'я кермек, маруна, грудниця волохата; деякі види з матовим забарвленням і опушеним листям (шавлія, коров'як, синяк тощо). На весні у степу багато ефемерів і ефемероїдів.

У цій смузі розташований заповідник Асканія-Нова.

Південностепова зона[ред. | ред. код]

У найсухішій смузі над морем (Причорномор'я, Приазов'я і Кримська рівнина) поширений сухий полиново-злаковий степ з темно-каштановими та каштановими солонцюватими ґрунтами, які нерідко чергуються з солонцями і солончаками. Рослинне покриття утворюють житняк, типчина, іноді тирса, з різнотрав'я — полини (Бошняка і кримський) та інше. На крайньому півдні великі ділянки займають солончаки із своєрідною рослинністю (прибережниця солончакова, солерос трав'янистий), що має м'ясисті стебла і маленькі м'ясисті листочки. Росте також нехворощ чорна, хрінниця жовта, що утворюють окремі острівці, що чергуються з голими піскуватими місцями. У Присивашші степ набуває зелено-сірого відтінку і нагадує пустелю.

У цій смузі розташовані Чорноморський біосферний та Дунайський заповідник.

У межах підзони виділяють Дунайсько-Дністровську, Причорноморську, Причорноморсько-Приазовську, Кримську провінції[1].

Тваринний світ[ред. | ред. код]

Бабак — рідкісний представник тваринного світу українських степів, колись був досить чисельним

З ссавців характерними для українського степу, крім численних дрібних гризунів: ховрахів (сірий і крапчастий), бабаків, полівок (сіра та степова), хом'яків, сліпаків, та мишей, є заєць, тхір степовий, ласки, горностаї, вовк, лисиця звичайна, зустрічаються борсуки, сарни. Більшість тварин живе в норах. Це гризуни, хижі лисиці та тхори, всеядні борсуки. Для звірів нори є схованкою під час небезпеки й несприятливої погоди, місцем народження малят, також для деяких з них — місцем зимового сну або сплячки, накопичення запасу кормів. У норах дрібних звірів селяться плазуни.

З птахів характерними є: степовий і польовий жайворонки, перепілка, сорокопуд чорнолобий, куріпка сіра, боривітер звичайний, канюк звичайний, кібчик та ін. Та рідкісні тепер: хохітва, дрохва, журавель степовий. На берегах лиманів і на узбережжі морів зустрічаються дикі гуси, чаплі, кулики.

З плазунів зустрічаються ящірки (прудка та піщана), полоз жовточеревий, гадюка степова та інші.

У річках і озерах зони степу є щуки, окуні, коропи, соми.

Велике значення у зоомасі степів займають безхребетні ґрунтові мешканці, від 0,5 т/га в 30 см шарі ґрунту на півночі, до 0,05 т/га на крайньому півдні[4].

Акліматизація[ред. | ред. код]

Акліматизовано фазанів, ондатр, диких кролів. У заповідному степу Асканії живуть різні копитні: коні Пржевальського, різні антилопи, кулани, зебри, буйволи, зубри, бізони, яки, а також страуси та десятки видів рідкісних птахів. Усі ці види були завезені сюди з метою акліматизації в степових районах[5].

Антропогенний вплив[ред. | ред. код]

Степ із давніх часів заселяли різні народи, проте вони тривалий час були малолюдними і не охоплені господарською діяльністю. Кочівники займалися переважно полюванням, випасанням худоби та рибальством. Аж до XVII століття через малолюдність і небезпеку степ називали Диким полем. Із створенням Запорізької Січі його освоїли українські козаки. Найінтенсивніше освоєння степу відбулося в XIX—XX століттях, з початком освоєння покладів вугілля та заліза[4]. Суцільне розорювання цілинних земель призвело до знищення природної степової рослинності та збіднення тваринного світу. Цьому сприяв і план створення великих водосховищ на Дніпрі.

Степова зона належить до найбільш освоєних — орні землі становлять понад 75 % земельного фонду[1]. Головні сільськогосподарські культури — озима пшениця, соняшник, цукровий буряк, баштанні, подекуди рис[1]. До несприятливих факторів для господарства належать посушливість клімату, зливовий характер опадів, пилові бурі, ерозія, засоленість ґрунтів[1]. Зональними видами меліорації є іригація та лісонасадження, розсолення солончаків та солонців, в умовах зрошування запобігання ерозії земель та засолювання[1].

Починаючи з середини XX століття в степу насаджено багато лісосмуг, які відіграють важливу не тільки ґрунтозахисну, але й природоохоронну роль, компенсують дефіцит дикої природи, протистоять вітровій ерозії, стають помешканням для диких тварин. У той самий час, вони перетворюють типові степові ландшафти на лісостепові[4].

Природно-заповідний фонд[ред. | ред. код]

Степ майже цілком розораний, залишки колишньої рослинності збереглися у заповідниках і частково на схилах балок і долин річок[4]. Для збереження природи в степовій зоні створено заповідники:

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Степова зона України // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  2. Дитяча енциклопедія: Живий світ України / О. Ф. Цеханська, Д. Г. Стрєлков — Х. : Ранок, 2007. — 128 с.
  3. а б в Булава Л. М. Фізична географія України. 8 клас: Підручник. — Х. : Ранок, 2008. — 224 с. ISBN 9789661598026.
  4. а б в г д е ж и к л м н п р Український степ: вчора, сьогодні, завтра — Степи України, 8 жовтня 2010 року.
  5. а б Чугуєнко М. В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. — Х. : Ранок, 2006. — 128 с.

Література[ред. | ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
  • Маринич О. М. та ін. Фізична географія Української РСР. — К. 1982.
  • Тутковський П. Краєвиди України в зв'язку з її природою і людиною. 1924.
  • Перегрим М. М. «Степом, степом…», якого вже й не видно. // Наша газета. — 23.09.2006. — № 107 (2592). — С. 5.
  • Загороднюк І. В. Індикатори біорізноманіття степових екосистем як критерій цінності природних ядер // Екологічні аспекти Луганщини в контексті сталого розвитку (Щорічна збірка наукових праць). — Луганськ: Видавництво ЛНАУ, 2009. — С. 120—125.
  • Пірко В. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI—XVIII ст. / В. Пірко; відп. за вип. В. С. Білецький. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 224 с.
  • (рос.) Растительный покров СССР. М.—Л., 1956.
  • (рос.) Лавренко Е. М., Карамышева З. В., Никулина Р. И. Степи Евразии. — Л.: Наука, 1991. — 146 с.
  • (рос.) Цветков М. А. Изменение лесистости Европейской России с конца XVII столетия по 1914 год. — М.: Издательство АН СССР, 1957.
  • (рос.) Докучаев В. В. Наши степи прежде и теперь. Сельхозгиз. 1936.

Посилання[ред. | ред. код]