Перейти до вмісту

Підлужне

Координати: 50°56′53″ пн. ш. 26°20′57″ сх. д. / 50.94806° пн. ш. 26.34917° сх. д. / 50.94806; 26.34917
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
село Підлужне
Герб Підлужного Прапор Підлужного
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район Рівненський район
Тер. громада Костопільська міська громада
Код КАТОТТГ UA56060350230038878 Редагувати інформацію у Вікіданих
Основні дані
Засноване 1577
Населення 779 (2001)
Площа 1,79 км²
Густота населення 435,2 осіб/км²
Поштовий індекс 35024
Телефонний код +380 3657
Географічні дані
Географічні координати 50°56′53″ пн. ш. 26°20′57″ сх. д. / 50.94806° пн. ш. 26.34917° сх. д. / 50.94806; 26.34917
Середня висота
над рівнем моря 		173 м
Водойми річки: Замчисько, Горинь
Місцева влада
Адреса ради 35024, Рівненська обл., Костопільський р-н, с. Підлужне
Карта
Підлужне. Карта розташування: Україна
Підлужне
Підлужне
Підлужне. Карта розташування: Рівненська область
Підлужне
Підлужне
Мапа
Мапа

CMNS: Підлужне у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Підлу́жне — село в Україні, у Рівненському районі Рівненської області. Село у складі Костопільська громади та є центром Підлужненського старостинського округу. Раніше було центром сільської ради, якій підпорядковувались села Велика Любаша, Корчів'я, Космачів, Трубиці. Розкинулося на правому березі річки Горині — притоки Прип'яті, що впадає у Дніпро. До центру громади — 12 км. Дворів у Підлужному 288. Населення — 744 осіб.

Географія

[ред. | ред. код]

Селом протікає річка Замчисько, яка на північно-західній околиці впадає у річку Горинь

Символіка

[ред. | ред. код]

Символіка Підлужного затверджена рішенням Підлужненської сільської ради №26 від 12 липня 2006 року. Автори герба і прапора: Ю. Терлецький, А. Гречило, М. Омельчук, О. Кособуцький.

Герб

[ред. | ред. код]

Щит зеленого кольору, розділений вертикально двома хвилясто-срібними бічниками. У центральній частині розміщена золота квітка мати-й-мачухи (підбілу звичайного).

Прапор

[ред. | ред. код]

Квадратне полотнище складається з трьох вертикальних смуг: білої, зеленої та білої (співвідношення їхніх ширин 1:3:1). Посередині зеленої смуги розташована жовта квітка мати-й-мачухи. Квітка підбілу та зелений колір поля символізують назву села та щедрі луги, а срібні бічники – річки Горинь і Замчисько, води яких омивають Підлужне.[1]

Історія

[ред. | ред. код]

Заснування

[ред. | ред. код]

Вперше Підлужне згадується в писемних джерелах 1577 року як приватновласницьке село. Можливо, село як невеличке поселення існувало раніше, коли ці землі входили до Великого Литовського князівства.[2]

Походження назви села

[ред. | ред. код]

Назва села Підлужне походить за переказами від того, що перші хати села були розташовані над лугом, який простягається тут вждовж річки Горинь. Згідно літературних правил потрібно було б говорити Понадлужне, Надлужне, але за розмовною діалектикою вираз «понад» замінювався на вираз «попід». Очевидно це і вплинуло на назву села.

Польський період в історії села

[ред. | ред. код]

Після запровадження Люблінської унії посилювалася панщина. Підлужне стало приватновласницьким селом. Земля належала поміщикам. Прості селяни відбували панщину.

У книзі О. Барановича «Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст.» сказано, що в 1629 році в Підлужному і Трубицях налічувалося 48 димів.

У другій половині XVII ст. село Підлужне стало центром ключа, який належав магнатові С. Радзивіллу. Згодом був побудований палац, який був зведений за проектом відомого на Волині архітектора Генріка Іттара. Заснований пивоварний завод, закладений фруктовий сад, а також парковий ансамбль. [3]

Російський період в історії села

[ред. | ред. код]

Після поділу Польщі село відійшло до Рівненського повіту Волинської губернії. Князі Радзивілли залишилися й далі власниками земель, а селяни залишалися кріпаками.

У 1823 році Радзивілл заснував суконну мануфактуру. Спочатку на ній працювало трохи більше 30 кріпаків. За рік могли виробити 2650 аршинів сукна. Через чверть століття на поміщицькій фабриці трудилось уже 200 кріпаків (станом на 1848 р.), річний виробіток яких складав 20 тисяч аршинів сукна.

Річка Горинь, на правому березі якої розташоване Підлужне, була повноводною. По ній могли плавати невеликі судна. Поміщики Радзивілли торгували збіжжям, вирощеним кріпаками на панських ланах. У середньому щорічно з Підлужненської пристані відвантажувалося до 29 тисяч пудів зерна (як це було, наприклад, у 1859-1862 рр.) на суму 14.416 крб. і лісів на суму 10. 587 крб.

У 1861 р. – під час проведення селянської реформи викупний акт на землю підписали 57 дворів (337 осіб чоловічої статі), в пореформений період виникло декілька підприємств, збудовано декілька млинів.

У 1872 р. в Підлужному заснований цегельний завод.

Кінець ХІХ ст. — в Підлужному поселилося 49 сімей колоністів із Чехії та Австрії.

Початок ХХ ст. навколо Підлужного внаслідок столипінської реформи появилися хутори: Руда Підлужненська і В'юниця. [4]

У 1875 р. відкрито однокласне училище, в якому в 1884 році навчалося 95 дітей.

У 1900 р. - одно-класне училище реорганізоване у двокласне. [5]

У 1909 р. – у селі налічувалося 164 двори, 1179 жителів.[6]

Підлужанська волость

[ред. | ред. код]

Наприкінці XIX — на початку XX століття село Підлужне було волосним центром Підлужанської волості — адміністративно-територіальної одиниці Рівненського повіту Волинської губернії Російської імперії. Волость об’єднувала кілька населених пунктів і виконувала функції місцевого адміністративного управління. Населення переважно займалося землеробством, тваринництвом і ремеслами.

Згодом волосний центр було перенесено до Костополя, після чого волость стала відомою як Костопільська волость. Після Першої світової війни та зміни державної належності Волині система волостей була ліквідована. У міжвоєнний період територія входила до складу гмін Польської Республіки, а з установленням радянської влади — до сільських рад і районів. Унаслідок цього Підлужанська волость припинила існування як адміністративна одиниця.[7]

Підлужне у стані війни

[ред. | ред. код]

У 1914-1916 рр. — під час Першої світової війни село перебувало у прифронтовій смузі, на його території дислокувалися російські війська Південно-Західного фронту під командуванням Олексія Брусилова.

1918 р. січень – у Костопільському повіті встановлено радянську владу, повітовий революційний комітет очолив місцевий житель Василь Наумович Лобач.

1918 р. лютий – війська у с. Підлужне вступили австро-німецькі війська

1919 р. червень – більшовики повернулися на територію Рівненщини.

1919 р. серпень – польські війська окупували село.

1920 р. липень – частини Першої Кінної армії Будьонного знову вступили в село.[8]

Підлужне у складі новоствореної Польщі

[ред. | ред. код]

У 1921 р. за Ризьким договором Підлужне та Західна Україна відійшла до новоствореної Польщі. Польська влада проводила політику полонізації, що обмежувала використання української мови. Така політика полонізації у польських властей викликала спротив у пригнобленого народу.

У 1928 році у селі налічувалося 180 господарств. В тому ж році, в селі заснували осередок «Сельроб – єдність», члени якого поширювали газети і листівки, закликали відзначати т. зв. революційні свята. Трьох членів організації «Сельроб - єдність», звинувачених у комуністичній пропаганді, польські власті заарештували і кинули до в'язниці.

У 30-х рр. минулого століття в селі діяв осередок ОУН, члени якого таємно збиралися в лісі і займалися військовою підготовкою. Але за доносом у 1936 р. було заарештовано 12 осіб і кинуто до в'язниці. Вони отримали різні строки покарання (від 2-х до 12-ти років): Архип Шворобей, Петро Петринчук, Остап Кальчук, Костянтин Петрина та інші. Вийшли на волю в 1939 р. у зв'язку з вересневими подіями, коли Німеччина розв'язала війну з Польщею.[9]

Радянський період

[ред. | ред. код]

1 вересня 1939 р. Німеччина вторглася в Польщу, тим саме розпочала Другу світову війну. Незабаром, 17 вересня 1939 червона армія перетнула кордон. Після цього жителі Підлужного по-різному поставилися до відновлення радянської влади в їхньому краї. Малоземельні та безземельні селяни сподівалися на покращення своєї долі, заможніші люди насторожено зустріли нову владу, бо і крізь залізну завісу східного кордону доносилися чутки про страшний голодомор 1932-1933 років і жорстокі репресії тодішнього сталінського режиму.

Відразу після подій 17 вересня 1939 року почалася перебудова економічного та суспільно-політичного життя на радянський лад. Було створено тимчасовий орган так званої народної влади селянський комітет. Першим головою Підлужненської сільської ради був обраний Примак Демид Терентійович, заступником - Трофимчук Сергій Андрійович, секретарем Звіздецький Лев Юхимович.

У селі відкрили школу з українською мовою навчання, медичний пункт і клуб.[10]

В роки Другої світової війни (1941-1944)

[ред. | ред. код]

5 липня 1941 року армія Вермахту окупувала село. Мешканці Підлужного не хотіли визнавати розпоряджень окупантів, ховали в лісі худобу, хліб. Нацистські окупанти влаштовували облави, ловили молодь і вивозили на каторгу в Німеччину. Так було вивезено більше 300 чоловік. В перші місяці війни від рук окупантів загинуло 50 чоловік. Загарбники зруйнували багато жител, школу. В 1943 році через село проходило партизанське з'єднання під командуванням С. Ковпака.

14 січня 1944 року Підлужне було визволене від німецько-фашистських загарбників 121 гвардійською стрілецькою дивізією І–го українського фронту. [11]

Післявоєнний період

[ред. | ред. код]

Відразу після звільнення селяни взялися за відбудову народного господарства. Відновила роботу сільська рада, яка зайнялася проблемами сільськогосподарського виробництва. Створена в Костополі машино-тракторна станція відремонтувала інвентар, допомогла 325 господарствам Підлужного очистити насіннєвий матеріал і організовано провести посівну кампанію.

Навесні 1944 року в Підлужному відновили роботу початкової школи.

У 1946 р. почав працювати медичний пункт.

У 1948 р. засновано колгосп ім. Леніна, головою правління було обрано місцевого селянина В.Й. Середу

1949 р. - виникла комсомольська організація (перші комсомольці Микола Пукальчук, Анастасій Ільчук, Марія Перельот).

1950 р. - до цього колгоспу приєднано два сусідніх: ім. Франка (с. Велика Любаша) ім. Б. Хмельницького (с. Трубиці), об'єднаний колгосп назвали іменем генерала Ватутіна.

1956 р. - до колгоспу ім. Ватутіна приєднана артіль ім. Чапаєва (с. Космачів), виникло об'єднане господарство з центральною садибою в Підлужному; за колгоспом було закріплено 2900 гектарів землі, в т.ч. майже 2000 га орної; артіль мала 519 голів великої рогатої худоби.

В 60-і роки ХХ ст. зміцніла матеріально-технічна база колгоспу (було 25 тракторів, 14 автомобілів, 11 комбайнів).

У 1970 р. - колгосп мав 1600 голів великої рогатої худоби, близько 1000 свиней, 25 виробничих приміщень, млина, пилораму.

В 1960-1970 рр. діяла восьмирічна школа, в якій працювало 13 учителів.

В 1970-х роках - на території Підлужненської сільради споруджені клуби в с. Трубиці і в с. Велика Любаша, будинок для вчителів, прокладено дорогу з твердим покриттям.

У 1980 р. - в селі стала до ладу нова середня школа на 500 учнівських місць.[12]

Ветерани Радянсько-німецької війни

[ред. | ред. код]

Іванчук Федір Григорович

Народився 1928 року в селі Печалівка (нині Мирне). Там закінчив 5 класів. Улітку 1944 був мобілізований на фронт. Воював у Чехії, визволяв місто Брно. А після перемоги над фашистською Німеччиною потрапив на Далекий Схід, де точилися жорстокі бої на Японському фронті. Брав участь у визволенні таких міст, як Дайрен, Порт-Артур.

Хоч війна з Японією була закінчена у вересні 1945, але служба в армії продовжувалася. Федір Іванчук повернувся додому в липні 1951 року. Працював на Костопільсьському домобудівному комбінаті робітником (у фанерному цеху). Тут зустрів свою дружину — Євдокію Яківну, уродженку с. Підлужне. Разом із дружиною добросовісно трудилися в колгоспі ім.. Ватутіна. Виростили троє дітей — двох синів і дочку. Мають 6 онуків і 5 правнуків.

У 2014 році ветеран війни Федір Григорович помер.

Нагороджений орденом Червоної Зірки.

Сучасний розвиток села

[ред. | ред. код]

Станом на сьогодні в селі проживає 798 осіб. Функціонує Великолюбаський ліцей, у якому навчається 182 учні. Також діє дошкільний заклад «Калинка», розрахований на 20 дітей, та публічно-шкільна бібліотека. Медичне обслуговування мешканців здійснює Великолюбаська амбулаторія загальної практики сімейної медицини. До послуг населення — 4 торговельні заклади, а також заклад громадського харчування — кафе «Monaco». На території населеного пункту працюють приватні фермерські господарства, що спеціалізуються на вирощуванні зернових культур і картоплі.

Населення

[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 761 особа, з яких 373 чоловіки та 388 жінок.[13]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 779 осіб.[14]

Станом на 1 січня 2023 року чисельність населення села становило 744 особи.[15]

Мова

[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[16]

Мова Відсоток
українська 99,61 %
російська 0,39 %

Бібліотека

[ред. | ред. код]

У 50-х роках аж до 1963 року бібліотекарем працювала Марія Наумівна Чмир, після неї Аліна Іванівна Михайловська. У 70- х роках ХХ ст книжковий фонд становив 10 тис. примірників з різних галузей знань. З 1981 по 1998 рік сільським бібліотекарем працювала Надія Іванівна Боришкевич. 1980 року в селі Підлужне було відкрито нове приміщення типової середньої школи на 500 учнівських місць. При цьому загальноосвітньому навчальному закладі почала діяти бібліотека з великим книжковим фондом, її завідувачем стала Людмила Михайлівна Будько. У 1998 році відбулася реорганізація бібліотечної системи. В результаті об'єднання книжкових фондів сільської та шкільної бібліотек було створено публічно-шкільну бібліотеку. Книжковий фонд її становить тепер 17650 примірників, із них — 7000 підручники. З вересня 2013 року бібліотекарем стала працювати Глебік Вероніка Володимирівна.

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Великолюбаський ліцей
    Великолюбаський ліцей
  • кафе MONACO
    кафе MONACO
  • Старостинський округ
    Старостинський округ
  • Великолюбаська амбулаторія Загальної практики сімейної медицини
    Великолюбаська амбулаторія Загальної практики сімейної медицини

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Герб і прапор села Підлужне. Костопільська міська рада. Процитовано 31 грудня 2025.
  2. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 13. ISBN 978-966-1526-27-2.
  3. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 13—15. ISBN 978-966-1526-27-2.
  4. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 16—21. ISBN 978-966-1526-27-2.
  5. ↑ Теодорович, Микола (1888–1903). Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии (російська) . Т. 2. Почаїв: Типографія Почаївсько‑Успенської Лаври. с. 568. Історико-краєзнавче видання кінця XIX – початку XX ст. про православні церкви та приходи Волині, із статистикою та історичними відомостями
  6. ↑ name="Список населених місць Волинської губернії. — Житомир: Волинська губернська типографія, 1906. — 219 с.">Список населених місць Волинської губернії. — Житомир: Волинська губернська типографія, 1906. — 219 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 14 грудня 2017. Процитовано 1 березня 2020.
  7. ↑ Список населённых мест Волынской губернии (PDF) (рос.). Житомир: Волынская губернская типография. 1906. Архів оригіналу (PDF) за 14 грудня 2017.
  8. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 8. ISBN 978-966-1526-27-2.
  9. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 32—35. ISBN 978-966-1526-27-2.
  10. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 43—44. ISBN 978-966-1526-27-2.
  11. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 44—48. ISBN 978-966-1526-27-2.
  12. ↑ Карп’юк, Анатолій (2012). Підлужне і навколишні села: Фрагменти історії. Костопіль: Костопільська друкарня. с. 48—61. ISBN 978-966-1526-27-2.
  13. ↑ Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Рівненська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення, Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.
  14. ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Рівненська область (осіб) - Регіон, Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.
  15. ↑ G26_2023-11-28 Social passport of Kostopilska TG.pdf (офіційний документ Костопільської міської ради). Google Docs. Архів оригіналу за 5 січня 2026. Процитовано 5 січня 2026.
  16. ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Рівненська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік, Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України.

Посилання

[ред. | ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Підлужне&oldid=47479873