Російська православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з РПЦ)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Російська православна церква

Храм Христа Спасителя
Кафедральний собор Христа Спасителя, Москва
Засновники Іона Московський
Дата заснування 15 грудня 1448 року
8 вересня 1943 відновлена за рішенням Сталіна
Самостійність проголошена самопроголошена у 1448 — відбувся розкольницький відрив від Київської митрополії
Самостійність визнана 1589 року визнається Єремією II Траносом (з порушенням церковних канонів)
Чинний предстоятель Патріарх Московський і всієї Русі Кирило
Центр

Москва (1448-1721);
Санкт-Петербург (1721-1917);

Москва (з 1917)
Кафедральний собор Храм Христа Спасителя, Москва
Резиденція предстоятеля Свято-Данилів монастир, Москва
Основна юрисдикція Росія Росія[1],
Азербайджан Азербайджан,
Казахстан Казахстан,
Киргизстан Киргизстан,
Таджикистан Таджикистан,
Туркменістан Туркменістан,
Узбекистан Узбекистан, ,
Японія Японія[2],
Flag of the People's Republic of China.svg КНР[2]
Під питанням:
Україна Україна[3]
Білорусь Білорусь[4]
Латвія Латвія[5]
Литва Литва[6]
Молдова Молдова[7]
Естонія Естонія[8]
Літургічна мова російська
Церковнослов'янська та інші мови (у тому числі українська[9])
Церковний календар юліанський, подекуди новоюліанський
Єпископів 387
Єпархій 293
Монастирів 926
Парафій 34 764
Священиків 35171 (без урахування 4816 дияконів)
Офіційний сайт patriarchia.ru/ua/
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Росіяни
Coat of Arms of the Russian Federation.svg

Культура
ЛітератураМузикаМистецтво
КінематографКухняТанецьСпорт

Російська діаспора
НімеччинаСШАУкраїна

Етнографічні групи росіян
КозакиПомориЛиповани

Релігія
Православ'я: Російська православна церква
Старообрядництво
Католицизм: Російська греко-католицька церква
Протестантизм
Іслам
Юдаїзм

Мови
Російська моваУкраїнська

Інші статті
Етногенез росіянЗнамениті росіяниІсторія

Російська православна церква (рос. Русская православная церковь, коротко РПЦ; інше офіційне найменування — Московський Патріархат[2], коротко МП; називає себе Руська православна церква[10][11]), з моменту самопроголошення у 1448 — автокефальна помісна православна церква. Займає п'яте місце в диптиху автокефальних православних церков. Володіє вищою церковною владою над УПЦ МП[11], хоча фактично є її дочірньою церквою[12][13].

Найвищим керівним органом відповідно до статуту є Архієрейський собор, нижчим за нього є Помісний собор, та Священний синод на чолі з предстоятелем церкви, патріархом Московським і всієї Русі[2]. Нині патріархом є Кирило Гундяєв.

За статутом РПЦ під її винятковою канонічною юрисдикцією перебувають усі країни колишнього СРСР за винятком Грузії та Вірменії.[14] Це право заперечується іншими автокефальними православними церквами: Молдовською православною церквою та Естонською Православною Церквою, а також Православною церквою України, Константинопольською православною Церквою та Білоруською автокефальною православною церквою.

РПЦ пішла на схизму за результатами Синоду РПЦ в Мінську 15 жовтня 2018 року, у відповідь на надання автокефалії Українській православній церкві та через відкликання Константинопольським патріархатом 11 жовтня 2018 року Синодального листа 1686 року, який тимчасово передавав право хіротонії Київського митрополита патріарху Московському.[15]

Зміст

Членство РПЦ[ред. | ред. код]

У межах СРСР, РПЦ у 1971 налічувала 71 єпархію (з цього числа 16 без правлячих єпископів) та 63 діючі єпископи (у тому числі, крім патріарха, 6 митрополитів, 27 архієпископів та 29 єпископів).

1966 діяло приблизно 7 500 церков та така ж кількість духовенства РПЦ.

Число вірян РПЦ, ймовірно, становить 50 — 100 млн[16]. Поза межами СРСР до РПЦ належать: Західно-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Лондоні, Центрально-Європейський Екзархат (4 єп.) з осідком у Східному Берліні, Екзархат Центральної та Південної Америки (1 єп.) з осідком у Буенос-Айресі й управління парафіями РПЦ у Канаді (1 єп.) з осідком в Едмонтоні; парафії у США, духовні місії у Святій Землі, і постійне представництво при Світовій Раді Церков у Женеві. З-поміж російських закордонних Церков (до них належить чимало українців), у порозумінні з Московським центром, перебуває Автокефальна Православна Церква в Америці (раніше митрополія Російської Православної Церкви в Америці), натомість цілковито відокремлена від Московської патріархії т. зв. «Закордонна» Російська Православна Церква.

Друковані видання[ред. | ред. код]

Офіційний орган РПЦ — місячник «Журнал Московської Патріархії» (рос. Журнал Московской Патриархии). Крім принагідних книг, збірок (у тому числі неперіодичних збірок духовних академій під назвою «Богословские Труды»), РПЦ видає місячник «Православний Вісник» (орган екзарха всієї України) та за кордоном «Stimme der Orthodoxie» (орган Центрально-європейського екзархату).

З 1989 року видається газета «Церковний вісник» (до лютого 2003 року — «Московський церковний вісник») — офіційний орган Московської патріархії.

Навчальні заклади[ред. | ред. код]

Згідно з інформацією 2016 року РПЦ мала одну загальноцерковну аспірантуру та докторантуру, 5 духовних академій (у Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Кишиневі, Мінську), 6 університетів та інститутів, 53 духовних семінарії, 29 духовних училищ.

1973 року РПЦ мала 2 духовні академії: Московську (в Загорську) та Ленінградську — і три духовні семінарії: в Загорську, Ленінграді й Одесі. У всіх згаданих богословських школах у 1973 вчилося приблизно 500 студентів. Крім того, у Загорську діють заочні богословські курси.

Історія РПЦ[ред. | ред. код]

Свою історію РПЦ виводить від хрещення Русі у 988. Проте існування цієї Церкви починається після нападу монголів на Київ у 1240, коли загинув київський митрополит Іосиф, а в 1299 київський митрополит Максим переніс свою резиденцію (церковно-слов'янською — «сидалище») поближче до володарів Золотої Орди, до Володимира на Клязьмі, в ці часи засновується Сарайська єпархія, навертаються до православ'я ординські князі та знать. Митрополит Максим хоча мав кафедру у Володимирі на Клязьмі але зберіг за собою титул Митрополита Київського. Наступні митрополити перебували у Москві, що стала центром збору дані в ординському улусі. Разом із зміцненням Московії її митрополити намагалися позбутися залежності від Константинопольського патріарха, у юрисдикції якого й далі залишалася Київська митрополія.[17]

Відрив Московської православної церкви від Грецької православної церкви[ред. | ред. код]

Входження південноруських земель до складу Великого князівства Литовського і Польщі, а також перенесення Київських митрополитів своєї кафедри на північний схід привели до серії внутрішніх церковно-адміністративних конфліктів. В середині XV ст. сформувалася західноруська митрополія, глава якої носив титул митрополита Київського і Галицького. Першоієрархи які жили в Москві стали носити титул «митрополитів всієї Русі». Відокремлення Московської Митрополії від Київської Митрополії Константинопольського Патріархату та її автокефалія були самопроголошена 15 грудня 1448 поставленням Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «Митрополитом Київським» самостійно, без дозволу Вселенського Патріархату. Через 10 років московський собор виразно маніфестував відрив МПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східно-слов'янських єпархій: Київської і Московської[18].

Порвавши зв'язок з центрами східного християнства, Московська православна церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік (1448-1589) перебувала в схизмі та невизнанні. Наприкінці 15 століття, коли Велике князівство Московське частково звільнилося від підлеглості Золотій Орді, створюється пропагандистська концепція, що Москва — це спадкоємець давнього й нового Риму — Царгороду та охоронець чистоти православ'я. Цьому сприяло і захоплення Константинополя османами у 1453, а ще перед тим спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439), коли в Москві не прийняли прихильника унії, київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті розгорівся військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою, коли після смерті в 1470 арієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа, то великий князь московський Іван III сприйняв це як наступ на його канонічну територію й удерся в 1471 до Новгородської республіки. Після «Шелонської битви (14.07.1471)» було підписано «Коростинський мир», за умовами якого Іван III «примушував ставити архієпископа на Москві». Концепцію теорії Третього Риму в Москві сформульовано в писаннях псковського ченця Філофея, про те, що деякі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського князя; що два передніші Рими впали, третій, Москва, стоїть, а «четвертому не бути» і негоже йому чинити насилля над «правовірними». Князя почали вважати за голову Церкви, що особливо виявилося від царювання Івана Грозного після якого всі московські правителі брали титул царів, представляючи себе наступниками візантійських імператорів-кесарів. Лунали голоси про те необхідності підвищити і статус Російської церкви до патріархату. Однак зведення Московської митрополії на ступінь патріаршества в той час заважали напружені відносини з Константинопольською церквою.

Її предстоятелі були ображені на Русь за односторонній перехід до автокефалії і не бажали офіційно її визнавати. У той же час без згоди Константинопольського та інших східних патріархів самостійне проголошення російського митрополита патріархом було б незаконним. Якщо царя на Москві можна було поставити самостійно, силою і авторитетом православної держави, то засновувати патріархат без попереднього рішення цього питання пріоритетними кафедрами було неможливо. Історичні обставини склалися сприятливо для завершення програми автокефалії Російської церкви через встановлення патріаршества лише до кінця XVI ст., В правління царя Федора Івановича. Важливу роль в переговорах з цього питання зіграв фактичний правитель Русі того часу — брат цариці Ірини Борис Годунов, майбутній цар.

Стан християнства в Московських землях на 1575 добре зобразив посол до Москви Даниїл Принц з Бухова. Коли посол запитав, чому князь дозволяє татарам забирати в рабство своїх одноплемінників і чинити наругу над жінками, послу відповіли[19]:

«вони (маються на увазі московити) не вірять в Св. Матір Христа, в Дванадцять апостолів, чотирьох євангелістів і Єпископа Миколу, який славиться багатьма чудесами, і не шанують ікон, то їх (московитів) вони (татари) і не визнають за справжніх Християн»

Приїзд антіохійского патріарха Йоакима[ред. | ред. код]

Перший етап підготовки до заснування патріаршества в Російській церкві був пов'язаний з приїздом до Москви Антиохійського патріарха Іоакима в 1586 р Ця подія стала поштовхом до роботи годуновських дипломатів для надання патріаршої гідності предстоятелю Російської Православної церкви. Іоаким приїхав спершу на Західну Русь, а звідти попрямував за фінансовою допомогою до Москви. І якщо в Речі Посполитій патріарху довелося бути свідком нового натиску католиків на православ'я і практично повного занепаду церковного життя Київської митрополії, то в Москві його зустріли з великою пошаною і пишністю.[17]

Головною метою Патріаршого візиту був збір пожертвувань. На Антіохійської кафедрі, як і на інших православних церквах під османської владою, висів гігантський на той час борг — 8 тисяч золотих. Росіян поява Іоакима в Москві вельми зацікавила: вперше в історії східний патріарх приїхав в Москву. У свідомості Годунова і його оточення цей безпрецедентний епізод майже миттєво і несподівано привів до життя проект, покликаний реалізувати на практиці ідею заснування Московського патріархату.[17]

В 1587 з ініціативи Годунова на митрополичій кафедрі Діонісія, пов'язаного з політичними противниками Бориса Федоровича, замінив лояльний Іов, раніше — архієпископ Ростовський.

Ув'язнення Борисом Годуновим патріарха Єремії II Траноса[ред. | ред. код]

Московська православна церква 141 рік (з 1448 по 1589 роки) не мала офіційного визнання своєї автокефалії. У ті часи Константинопольська церква переживала період негараздів і фінансових труднощів. Новий патріарх Ієремія II незабаром після обрання відправився в руські землі за грошима. 11 липня 1588 року він прибув до Москви, де його зустрічали з великими почестями і розмістили на Рязанському подвір'ї. Через 5 днів Єремію прийняли в себе цар Федір Іванович і цариця Ірина. Вони обдарували грецького ієрарха сріблом, грошима, соболями. Єремія передав царю і цариці привезені в Москву святині, в тому числі частину мощей імператора Костянтина. Після урочистого прийому відбулися переговори Єремії з Борисом Годуновим. Тут з'ясувалося, що Єремія не готовий обговорювати домовленості 1586 р. російського уряду з Антіохійським патріархом Йоакимом про заснування Патріаршества на Русі і приїхав тільки «заради милостині на церковні будови». Константинопольський патріарх наполягав, що без соборного обговорення він таке важливе питання вирішувати не може. Опинившись фактично під домашнім арештом на Рязанському подвір'ї, Єремія пішов на поступки, запропонувавши Москві обмежену автокефалію. При цьому необхідно було поминати Константинопольського патріарха за богослужінням і отримувати від нього освячене миро. Але до цього часу Російська церква і без того півтора століття була фактично автокефальною.[20]

Однак Єремія продовжив пошуки компромісу: він був готовий сам, втомившись від нескінченних негараздів в Константинополі, залишитися патріархом на Русі. Російська сторона запропонувала Єремії в такому випадку резиденцію у Володимирі на Клязьмі, а у Москві при государі залишиться митрополит Іов. Єремія погоджувався стати російським патріархом тільки за умови якщо його кафедра буде перебувати в столиці. Переговори Годунова з Єремією тривали майже півроку. В середині січня 1589 р. Єремія дав обіцянку поставити на Русі патріарха з росіян і благословити подальше поставлення патріархів на Русі собором російських архієреїв; цар же повинен був відпустити його в Константинополь.[20]

Створення патріархату Московською церквою[ред. | ред. код]

Поставлення першого патріарха Московського Іова[ред. | ред. код]

17 січня 1589 Федір Іванович скликав боярську Думу разом з церковним Собором: в Москву прибули 3 архієпископа, 6 єпископів, 5 архімандритів і 3 соборних монастирських старця. Цар оголосив, що Єремія не бажає бути патріархом у Володимирі. Федір Іванович вирішив просити у Єремії благословення на поставлення Іова в патріархи Москви. У той же день була зібрана Дума з Освяченим Собором, і государ звернувся до Йова, запитавши у митрополита думки щодо заснування патріаршества. Іов відповів, що він разом з усіма архієреями і Освяченим Собором «положили на волю благочестивого государя царя и великого князя».[21]

23 січня в Успенський собор прибули патріарх Ієремія і члени Освяченого Собору, за винятком митрополита Іова. У приділі на честь Похвали Богородиці, традиційному місці обрання кандидатів на митрополита, було вчинено обрання трьох кандидатів на патріаршество. Потім всі архієреї які брали участь у виборах на чолі з патр. Єремією прибули до палацу. Тут константинопольський патріарх доповів царю про кандидатів, і Федір Іванович вибрав Іова. Тільки після цього обраного патріарха Московського закликали до палацу, і він вперше зустрівся з Єремією. Тут же, в царських палатах, відбулося наречення Іова в патріархи. В Успенському соборі Кремля Єремія і наречений патріарх Іов відслужили короткий молебень. Три дні по тому там же відбулася церемонія поставлення першого російського патріарха; Єремія з сонмом архієреїв здійснив над Іовом повну архієрейську хіротонію, що було неканонічним так як Іов вже прийняв єпископський сан і не потребував хіротонії.[22]

Підробка грамоти яка визнавала патріаршество Московського митрополита[ред. | ред. код]

Грамота Константинопольского собору про заснування Московського патріархату. (підписана патріархами: Константинопольським Єремією, антіохійським Иоакимом, єрусалимським Софронієм, 42 митрополитами, 19 архієпископами і 26 єпископами, скріплена печатками.) Містить 106 підписів 66 з яких, як показав графологічний аналіз, є підробленими.[23]

У перших числах лютого Єремія кілька днів провів в Троїце-Сергієвій лаврі, з початком Великого посту знову звернувся з проханням відпустити його в Константинополь, однак Годунов, посилаючись на труднощі шляху взимку, умовив його почекати ще деякий час. Це було необхідно, щоб підготувати для підписання Єремією документ про заснування Патріаршества в Москві — так звану «Уложенную грамоту». Характерною деталлю цієї грамоти, складеної в царській канцелярії, є згадка про згоду всіх східних патріархів на установлення в Москві патріаршества. Насправді на той момент таку згоду ще не було отримано.

Наступним етапом затвердження Московського патріарха мало стати внесення його на досить високе місце в патріарші диптихи — офіційний перелік глав православних церков. Російські хотіли щоб Московського патріарха поминали в диптиху третім, після Константинопольського і Олександрійського, перед Антіохійським і Єрусалимським патріархом. Після підписання грамоти Єремія, отримавши від царя щедрі подарунки, і поїхав в травні 1589 з Москви.[24]

Виконуючи обіцянки, дані в Москві, в травні 1590 року він скликав у Константинополі собор, на якому розповів про заснування патріаршества в Московському царстві. Собор визнав це діяння і затвердив патріарший сан за предстоятелями Московської Церкви. Соборну грамоту в Москву привіз в 1591 р. Тирновський митрополит Діонісій і 20 червня її вручили царю. Під текстом вироку Собору східних ієрархів стоять 106 підписів (в тому числі підписи трьох патріархів, відсутній підпис Олександрійського першосвятителя, тому що Олександрійська кафедра була тоді вакантною). Їх сучасний графологічний аналіз показав, що принаймні 66 із 106 підписів підроблені(виконані не зазначеними в цих підписах ієрархами).[25][23],

Немає необхідності сумніватися у факті проведення патріархом Єремією собору з приводу зведення Московської кафедри на ступінь патріаршої, однак потрібно визнати, що учасників собору було значно менше, ніж кількість підписів під соборним вироком. Ймовірно, Єремія пішов на підробку грамоти з розрахунком на швидке отримання милостині з Росії і хотів створити більш представницьке враження про собор, ніж він був насправді.[26]

У 1593 р в Константинополі в присутності московського посла Г. Афанасьєва відбувся новий собор східних ієрархів, в якому брали участь патріархи Константинопольський, Олександрійський (тимчасово керував також Антіохійською кафедрою) і Єрусалимський. Собор, погодившись зі зведенням предстоятеля Російської церкви в патріарший сан і підтвердив п'яте місце Російської церкви в диптиху православних церков.[27] Всі підписи на акті Великого Константинопольського собору 1593 року (42 ієрарха) — справжні[25].

Посли Московії сплатили хабар[джерело?] вселенському патріарху Діонісію у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців» за отримання акту проголошення Московської Патріархії. Ці антиканонічні дії були помічені священиками, оскільки вони відбулися через акт симонії і тому відбувся церковний суд проти вселенського патріарха Діонісія, за рішенням якого з нього був знятий священичий сан (став як «розстрига»), він був позбавлений посади «вселенського патріарха», і як простий монах був ув'язнений у монастирі до кінця свого життя. Але отриманим у незаконний спосіб Грамотою стали користуватися в Московії проти Київської митрополії на реалізацію ідеології Третього Риму.

« Цікаво підкреслити, що ніколи не було дано Православній церкві в Росії томосу про автокефалію! В 1589-1590 роках Вселенський патріарх Єремія II просто нормалізував ситуацію, піднявши цю кафедру на патріарше достоїнство, при тому, що було дозволено Московському архієрею «називатися» патріархом, при умові, що він мав поминати патріарха Вселенського і вважати його «як свого главу і першого», як сказано в грамоті. »

— Архієпископ Тельміський Іов (Геча), [18]

Анесксія Київської митрополії Московським Патріархатом[ред. | ред. код]

1686 Московська церква добивається поставлення на Київську кафедру князя Четвертинського та за «подарунки» османському візиру перепідпорядковує собі частину давньоруської Київської митрополії, Чернігівську та Київську єпархії.[28]. Цей акт був потім скасований Патріархом Григорієм VII в 1924, коли він видав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по писаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу»[29]

Десятий з московських патріархів, Адріян, помер у 1700, після нього нового не поставлено, і понад 200 років Російська (Московська) церква не була патріархією.

Православна російська церква Санкт-Петербурзького синоду[ред. | ред. код]

Будівля Сенату та Святійшого Правлячого Синоду в Санкт-Петербурзі

У 1721 патріархат ПРЦ замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію ПРЦ, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його обер-прокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». У 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.

ПРЦ, а з 1943 року РПЦ за СРСР[ред. | ред. код]

Незабаром після падіння монархії в Росії в березні 1917 року, був скликаний Всеросійський Помісний Собор (підготовка якого велась ще з початку 1900-х років), який відкрився 15 серпня (ст. ст.) 1917 року в Москві. Найбільшим його рішенням було відновлення 28 жовтня того ж року, через кілька днів після захоплення влади більшовиками в Петрограді, патріаршества. На патріарший престол був обраний Тихон (Беллавін), митрополит Московський.

Перші кілька місяців після Жовтневої революції 1917 року більшовики активно не вторгалися і не перешкоджали діяльності Православної церкви (не рахуючи Декрету про землю, який конфіскував церковні землі); бюджетне фінансування церковних установ тривало.[30]

Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918—1919 р., оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів[31][32][33][34].

Основною мішенню антирелігійної партійно-державної кампанії 1920-х і 1930-х років була Патріарша церква, що мала найбільшу кількість послідовників. Майже весь її єпископат, значна частина священиків, ченців і активних мирян були розстріляні або заслані до таборів; богословські школи й інші форми релігійного навчання, крім приватного, були заборонені. Основним інструментом проведення партійної політики щодо Патріархії РПЦ було 6-е відділення ОГПУ, очолюване Євгеном Тучковим, який проводив політику роз'єднання і підпорядкування органам ОГПУ єпископату та інших осіб духовенства і мирян.

22 червня 1941, дізнавшись про німецьке вторгнення, митрополит Сергій відразу ж пише послання «Пастирям і пасомим Христової Православної Церкви», в якому беззастережно заявляє про підтримку влади в майбутній боротьбі, нагадуючи православним про вождів російського народу — святих Олександра Невського і Димитрія Донського . Будь-який інший час несанкціоноване звернення до віруючих могло коштувати митрополиту голови. Однак в умовах війни все пройшло без наслідків.[35]

Сталін в своїх перших військових виступах повторив пасажі Сергіївського послання. 3 липня 1941 р прозвучало незвичайне для комуністичного лідера звернення «брати і сестри» (нарівні з «товаришами» і «громадянами»). Виступаючи на традиційному параді Червоної Армії 7 листопада 1941 р. Сталін вперше згадав героїв минулого: "Нехай надихає вас у цій війні, — говорив вождь, звертаючись до армії, — мужній образ наших великих предків — Олександра Невського, Димитрія Донського, Кузьми Мініна, Димитрія Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова! «. У 1941 р вождь не був зацікавлений в атеїстичній пропаганді. Єдність народу перед обличчям серйозної зовнішньої загрози не порожній звук. Він прекрасно знав, що на захопленій території німці не перешкоджали відродженню церковного життя, що релігійний фактор враховувався гітлерівським керівництвом, і не хотів віддавати своїм ворогам такий козир.[35]

1943 року у відповідь на відновлення дільності православних церков на територіях СРСР, окупованих військами гітлерівської коаліції, Сталін з пропагандистською метою прийняв рішення зняти заборону на діяльність РПЦ. Тим не менше у 1943-му році було репресовано понад тисячу священнослужителів, з яких 500 осіб було страчено.[35]

Видання 14 вересня 1943 р. постанови № 993 Ради народних комісарів СРСР про організацію Ради в справах РПЦ було першим кроком для впровадження нової церковної політики СРСР[36]. Ради у справах релігій та у справах РПЦ спочатку розвивали діло, визнане корисним, а потім лобіювали свій відомчий напрямок, захищаючи його від смикань курсу партії і опори непоступливих ієрархів. Як відмітив церковний історик П. Бондарчук „ця Рада фактично мала не лише контролювати РПЦ, а й скеровувати її діяльність“. Таким чином РПЦ фактично перетворювалася на окремий державний орган СРСР». Крім того, використання РПЦ для зовнішньополітичних цілей підтвердилося її перейменуванням на Архієрейському соборі єпископів у Москві (вересень 1943 р.) на «Руську православну церкву». Це означало, що РПЦ має об'єднати навколо себе не лише жителів Росії.[37]

Директива НКДБ СССР про помісний собор РПЦ в 1945 р.

У 1944 році за ініціативи Московської патріархії РПЦ була створена танкова колона Дмитро Донський, на пожертви віруючих і передана в 1944 році танковим військам СРСР. До її складу входили 19 танків Т-34-85 і 21 вогнеметный танк ОТ-34[38].

Проведення Помісного собору 31 січня — 2 лютого 1945 р. (останній Собор відбувався у 1917—1918 рр.) на високому рівні засвідчило важливість РПЦ для радянської держави. Собор прийняв положення про управління Російською православною церквою і відкритим голосуванням обрав патріархом Московським і всієї Русі митрополита Ленінградського Алексія (Симанського).

Однак, хоча учасники Собору офіційно звертаючись до чиновників наголосили, що у «всій життєдіяльності церква зустрічає повне сприяння у своїх потребах з боку уряду», насправді настрої кліру не були такими оптимістичними[39]. Так єпископ Херсонський і Миколаївський Михаїл у бесіді з уповноваженим Ради у справах РПЦ при Херсонському облвиконкомі А. Салміним зауважив відносно більшої частини учасників Собору те, що духовенство та миряни висловлювали певну недовіру, скептицизм та невпевненість у майбутній перспективі потепління відносин держави та церкви[40].

За радянською конституцією церква в СРСР відокремлена від держави, проте ПРЦ (як й ін. рел. групи) є під пильним контролем держави через Раду у справах релігій при Раді Міністрів СРСР (від 1943 до 1965 — у справах РПЦ) та уповноважених Ради, які прикріплені до респ. рад мін. та область виконавчих комітетів. Діяльність РПЦ обмежена відправами у храмах служб і треб і не може виявлятися поза церквами у місіонерській, проповідницькій, навчальній, харитативній чи гром.-політ. ділянках (за винятком т. зв. «патріотичної» діяльності РПЦ, зокрема за кордоном). Церква позбавлена права власності на храми та начиння, які держава дає за відповідним договором у користування т. зв. «двадцяток» і їхніх виконавчих комітетів, складених з мирян, які піклуються госп. справами парафії, «наймають» «служителя культу» тощо. Як «двадцятки», так і всі «служителі культу» (єп. і свящ.) підлягають реєстрації в держ. органах; розривом «договору» на оренду церк. будинку чи «зняттям» «двадцятки» або свящ. з реєстрації влада може припинити леґальну (поза офіц. РПЦ, в СРСР діють у підпіллі окремі групи вірних) діяльність парафії. Попереднього дозволу влади вимагають також церк. собори, синоди та конференції, а також різні прилюдні церк. обряди поза церк. огорожею. Свящ. заборонено навчати дітей і підлітків релігії, а організоване навчання релігії особам понад 18 pp. допускається лише за дозволом влади, у кількох духовних школах.

Незважаючи на значне зростання кількості парафій в СРСР в порівнянні з довоєнним періодом, кількість архієреїв була невеликою. 1 квітня 1946 р. до єпископату РПЦ, окрім Святішого патріарха, належало чотири митрополита, 21 архієпископ і 36 єпископів[41].

Завдяки збереженню тенденції до збільшення кількість діючих храмів в радянській державі, РПЦ на 1 січня 1947 р. мала їх 13813, з яких на території України діяло 8815 (64 відсотки від всесоюзного показника), а на 1 січня 1949 р. РПЦ мала вже 14477 храмів. Причому зростання чисельності молитовних споруд в 1946—1947 рр. відбулося переважно завдяки приєднанню до РПЦ біля 2500 уніатських храмів.[42]

В грудні 2017 року стало відомо, що СБУ зняла гриф «цілком таємно» з документів НКДБ про створення Московської Патріархії. В них, зокрема стверджується, що всіх делегатів т.з. Помісного Собору РПЦ МП 1945 року було завербовано чекістами.

Важливо забезпечити, щоб в числі намічених кандидатів переважали агенти НКДБ, здатні провести на Соборі потрібну нам лінію

лист, направлений у вересні 1944 року на місця за підписом начальника 2-го управління НКДБ СРСР Федотова і керівника п'ятого відділу 2-го управління Карпова[43]

З розсекречених документів випливає, що НКДБ СРСР і його підрозділи в союзних і автономних республіках, краях і областях займалися підбором кандидатів для участі в соборі з представників духовництва й мирян. З цією метою потрібно було намітити «осіб, що мають релігійний авторитет серед духовенства і віруючих і в той же час перевірених на агентурній або патріотичній роботі».

Згідно з «Уставом» (Статутом) РПЦ МП (розділ і, пункт 4) РПЦ МП, не має спадкоємства з ПРЦ[44][45].

Розрив з Константинопольським патріархатом (2018-2019)[ред. | ред. код]

Московський патріархат прийняв рішення не брати участь у Всеправославному соборі в червні 2016 року на Криті (Греція), в підготовці якого він спільно з іншими церквами брав участь з 1961 року[46] Рішення собору, що розглядав під головуванням Вселенського патріарха Варфоломія обмежене коло питань дисциплінарно-канонічного характеру, не були прийняті Московським патріархатом.[47]

2018 року різко загострилися стосунки РПЦ з Константинопольським патріархатом, напружені з 1920-х років.

15 жовтня 2018 року на засіданні Синоду РПЦ було прийнято рішення визнати неможливим подальше перебування з ним у євхаристійному спілкуванні. В опублікованій заяві синоду повідомлялося про причини такого рішення:

  • підтвердження наміру Константинопольського патріархату надати автокефалію Українській Церкві;
  • створення ставропігії Константинопольського Патріарха в Києві;
  • прийняття в спілкування Філарета та Макарія;
  • скасування дії соборної грамоти Константинопольського Патріархату 1686 року про передачі Київської митрополії Московському Патріархату.

В жовтні 2019-го в РПЦ заявили, що планують розірвати молитовне та євхаристійне спілкування з ієрархами Елладської православної церкви, що є частиною Грецької церкви[48]. Причиною цьому послужило визнання цією церквою Православної церкви України в серпні 2019-го[49].

3 листопада РПЦ припинила євхаристійне спілкування з не з усією церквою, а лише з її главою, архієпископом Афінським і всієї Еллади Ієронімом II[50].

Список обер-прокурорів Синоду, що очолювали ПРЦ[ред. | ред. код]

  1. Болтін Іван Васильович (19. 06.[51] 1722 — 11. 05. 1725)
  2. Баскаков Алєксєй Петрович (11. 05. 1725 — 02. 12. 1730)[52]
    • гвардії капітан Раєвський (назначений 14. 07. 1726 «прокурором»[53])[54]
    • Далі, до 1740 року, обер-прокурорів Святійшого Синода не призначали
  3. Кречетніков Нікіта Семенович (03. 11. 1740 — 1741[55])
  4. Шаховськой Яків Петрович (31. 12. 1741 — 29. 03. 1753)
  5. Львов Афанасій Іванович (18 декабря 1753 — 17 апреля 1758)
  6. Козловський Алєксєй Семьонович (17. 04. 1758 — 09. 06. 1763)
  7. Мелісіно Іван Іванович (10. 06. 1763 — 24. 10. 1768)
  8. Чебишов Петро Петрович (24. 10. 1768 — 07. 05. 1774)
  9. Акчурін Сергій Васильович (12. 05. 1774 — 28. 06 1786)
  10. Наумов Аполос Іванович (28. 06. 1786 — 26. 07 1791)
  11. граф Мусін-Пушкін Алєксєй Іванович (1791—1797)
  12. князь Хованський Василь Олексійович (1797—1799)
  13. граф Хвостов Дмитро Іванович (1799—1802)
  14. Яковлєв Олександр Олексійович (31. 12. 1802 — 07. 10. 1803[55])
  15. князь Голіцин Олександр Миколайович (21. 10. 1803 — 24. 10.[56] або 19 листопада[55] 1817; до травня 1824 року — Міністерство духовних справ та народної освіти Російської імперії.
  16. князь Мещерський Петро Сергійович (24. 11. 1817 — 02. 04. 1833)
  17. дійсний тайний радник Нєчаєв Степан Дмитрович (1833 — 25. 06. 1836)
  18. граф Протасов Микола Олександрович (24. 02. 1836 — 16. 01. 1855)
  19. Карасєвський Олександр Іванович (25. 12. 1855 — 20. 09. 1856)
  20. граф Толстой Олександр Петрович (20. 09. 1856 — 28. 02. 1862)
  21. Ахматов Олексій Петрович (з березня 1862 — по червень 1865)
  22. граф Толстой Дмитро Андрійович (23. 06. 1865 — 23. 04. 1880)
  23. Побєдоносцев Костянтин Петрович (24. 04. 1880 — 19. 10. 1905)
  24. князь Оболєнський Олександр Дмитрович (20. 10. 1905 — 04. 04. 1906)
  25. князь Ширінський-Шихматов Олексій Олександрович (26 апреля — 9 июля 1906)
  26. Ізвольський Петро Петрович (27 .06. 1906 — 05. 02. 1909)
  27. Лук'янов Сергій Михайлович (05. 02. 1909 — 02. 05. 1911)
  28. Саблєр Володимир Карлович (02. 05. 1911 — 04. 07. 1915)
  29. Самарін Олександр Дмитрович (05. 07. 1915 — 26. 09. 1915)
  30. Волжин Олександр Миколайович (01. 10. 1915 — 07. 08. 1916)
  31. Раєв Микола Павлович (30. 08.[57] 1916 — 03. 03. 1917)
  32. Львов Володимир Миколайович (03. 03 1917 — 24. 07. 1917)
  33. Карташов Антон Володимирович (25. 07. — 05. 08. 1917).

Володіння ПРЦ (РПЦ)[ред. | ред. код]

ПРЦ колись скупчувала у своєму володінні величезні земельні маєтності. У зв'язку з цим розросталося чисельність духовенства, світського та чернечого. Багатство церкви держава обмежувала забороною набувати нові землі (1649), створенням короткотривалої контрольної установи (Монастирського приказу) тощо. Назрівав конфлікт, що виявився особливо за патріарха Нікона (1652-1658), який намагався зміцнити становище та вплив церкви. Його заходи закінчилися невдачею та засланням його самого. Також натрапили на гострий опір його намагання ввести реформи у церковно-обрядові справи. Прихильники старовини (Старообрядці, старовіри) виступили проти виправлень церковних книг і обрядів. Жорстокі переслідування не зламали опозиції, але змусили старообрядців рятуватися переселенням у відлюдні місцевості за межі Московії, частково й на українські та білоруські землі. Туди ж рятувалися від переслідувань послідовники й інших релігійних груп.

Освітній рівень духовенства[ред. | ред. код]

Вадою ПРЦ був низький освітній рівень духовенства, яке у XV—XVI ст. зазвичай неспроможне було виголошувати проповіді. Щоб зарадити цьому, спроваджувано з закордону вчених богословів, серед них у першій половині XVI століття Максима Грека (Михайло Триволіс), який перекладав церковні книги з грецької мови. Серед численного духовенства, спроваджуваного з України з XVII століття були й такі визначні учені, як Стефан Лаврський, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович та ін.

З XIX століття дуже поліпшився освітній рівень російського духовенства; у царській Росії високу освіту давали 4 духовні академії (у Києві, Москві, Петербурзі й Казані), середню — численні (59) духовні семінарії, а нижчу — духовні училища, яких було близько 200. Ця мережа духовних шкіл існувала до 1918.

Релігійна мережа[ред. | ред. код]

Релігійна мережа Російської православної церкви у країнах, станом на 01.01.2012:

Країна Єпархій Парафій Монастирів Духовних навчальних закладів
Росія[58] 100 13119 429 59
Україна[59] 46 12340 191 20
Білорусь[60] 11 1567 33 6

Експансія ПРЦ[ред. | ред. код]

Експансія на руські землі[ред. | ред. код]

У своїй експансії ПРЦ, використовуючи політичну могутність держави, поширила свої впливи на єпархії Київської митрополії, особливо після підписання «березневих статей 1654» (Переяславської угоди). Київська митрополія боронилася проти цього, бажаючи залишитися у підпорядкуванні Константинопольського патріарха. Проте в 1686 приєднання Київської митрополії до Москви стало доконаним фактом. Освічене духовенство переведено з Київської митрополії до Москви, пізніше — до Петербурга, де воно працювало у церковній адміністрації, шкільництві, проповідництві тощо. Місіонери ПРЦ охрещували інородців на півн. і півд.-сх. європейської Московії (згодом Росії) та в Сибіру. ПРЦ поширила свої впливи і на Америку, де з 1870 існує єпархія єпископа алеутського і аляскінського.

Зросійщення народів[ред. | ред. код]

ПРЦ посилювала зросійщення приєднаних до Росії народів і церков (на поч 19 століття підпорядковано Грузинську Православну Церкву, яка відновила свою автокефалію лише після революції 1917, незаконне насильне приєднання Білоруської греко-католицької церкви та Української греко-католицької церкви Полоцьким собором з нав'язуванням російської мови в житті католиків Білорусі й України, тощо). Зокрема Київській митрополії заборонено було плекати традиційну богослужбову мову, обряди, звичаї та наказано (1720) українським друкарням, щоб у їхніх виданнях «жодної різниці й особливого наріччя не було», а згодом від духовенства вимагалося виголошувати церковно-слов'янські тексти з російською вимовою.

Під зовнішнім обезличенням ПРЦ, у масі вірних не вгасало релігійне піднесення та прямування до християнської досконалості, що виявилося у містичних течіях, які заперечували панівну церкву, і в чинах тих подвижників, що належали до ПРЦ. Церква прославилася багатьма святими; між ними дехто, як Сергій Радонезький († 1392) та Серафим Саровський († 1833) шановані й поза російськими землями. Ці подвижники здебільшого оселювалися у найдальших і найнесприятливіших околицях імперії, зокрема на Соловецьких островах Білого моря (1429). Інші вдавалися до надзвичайних виявів своєї релігійності, наприклад юродиві (Максим Московський, Іоан Устюзький та ін.).

Сучасний стан[ред. | ред. код]

У  2016 р. російська кампанія «Срєда» провела соціологічне дослідження і виявила, що понад 69 % росіян не знають головного розрізнення у вченні про Трійцю між православними та католиками. За даними МВС в акції «Безсмертний полк» брали участь 10.4 мільйони росіян, а у святкуванні Великодня — 4.3, тобто у два рази менше. За результатами опитування проведеного у 2018 р. Великдень є важливим святом для 31 % населення Росії, в той час, як день перемоги для 71 %.[61]

Звинувачення в єресі[ред. | ред. код]

На Всеправославному соборі на о. Криті 21 червня 2016 р. РПЦ МП була звинувачена в єресі етнофілетизму (див. Вселенські собори); звинувачення проголосив кіпрський архієпископ Хризостом II[62].

Російська православна церква та Україна[ред. | ред. код]

Верховна Рада України затвердила звернення до патріарха Константинопольського Варфоломія I 16 червня 2016 р. про надання автокефалії, але сучасна РПЦ виступає категорично проти відновлення історичної справедливості: скасування патріархом Константинопольським Томосу 1686 року про приєднання Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського патріархату, надання Томосу Українській православній Церкві, скликання об'єднавчого Собору в Україні з цією метою[63].

Російська православна церква та грецькі патріархати[ред. | ред. код]

У липні 1948 в Москві урочисто відзначали 500-річчя автокефалії Російської Православної Церкви. До ювілею була приурочена Нарада Голів і представників помісних Православних Церков (спочатку керівництво СРСР задумувало захід як вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської»[64]), яке засудило екуменічний рух і унію як знаряддя експансії папізму[65]. Однак на нараду не прибули предстоятелі Східних грецьких патріархатів.

Програма «200 храмів для Москви»[ред. | ред. код]

2010 року створено Фонд підтримки будівництва храмів Москви, підписано розпорядження, що регулює виділення земельних ділянок під храми. Датою початку програми вважається 29 квітня 2011 р.[66][67]

Володимир Ресін, відповідальний за реалізацію програми зведення в столиці 200 нових храмів РПЦ МП[68]. Побудова храмів та виділення земельних ділянок викликало обурення та протести в москвичів[69][70][71][72][73][74]. На це відреагував єпископ Подільський РПЦ МП Тихон (Зайцев): «Протести — частина робочого процесу»[75].

2011[ред. | ред. код]

28 вересня 2011 року почалось будівництво храму на честь святителя Стефана Пермського в московському районі Південне Бутово[76].

2012—2015[ред. | ред. код]

2015 року в парку «Торфянка» на півночі Москви мітингувальники протестували проти будівництва храму, вимагаючи зберегти зелений масив поряд з будинками. Після декількох тижнів протистояння будівництво перенесли на ділянку неподалік[77][78].

2016[ред. | ред. код]

У квітні було побудовано храм на честь Іверської ікони божої матері при академії ФСБ на Мічурінському проспекті, який освятив Кирило Гундяєв[79].

У грудні 2016 року на будмайданчику храму на честь Феодора Ушакова (який будується в рамках «програми 200») відбулося «освячення хреста на головний купол військового храму пам'яті воїнів державної безпеки Росії» тобто ВЧК-НКВД-КГБ-ФСБ[80][81]. Освятив храм єпископ Дмитрівський Феофілакт, вікарій Патріарха Кирила який і відслужив панахиду за жертвами катастрофи літака ТУ-154[82][83][84].

2017[ред. | ред. код]

В районі Куркіно на північному заході Москви 13 листопада 2017 року почалося будівництво храму, проти якого виступили місцеві жителі. Роботи почалися, незважаючи на відсутність документів, а прохід мітингувальникам проти забудови перегородили привезені автобусами люди[85].

2018[ред. | ред. код]

Станом на квітень 2018 року в рамках «Програми-200» в Москві буде «введений в експлуатацію» 21 храмовий комплекс РПЦ МП. Володимир Ресін Заявив що, в цілому в період 2010—2018 рр. в Москві зведено 62 храмові комплекси (45 по «програмі-200» і 17 — понад неї)[86][87].

2019[ред. | ред. код]

Улітку 2019 на півночі Москви хотіли будувати черговий храм в рамках програми. Доречність нового храму викликало обурення у місцевих жителів.[77]

Критика[ред. | ред. код]

Критикується за екуменічну, комерційну і політичну діяльність. Перебуває в затяжному юрисдикційно-канонічному конфлікті з першою по честі Константинопольською православною церквою[88].

Ця церква зазнавала критики в усі часи, зокрема й власними співвітчизниками:

"Наша московська церква, аби мати від держави гарантії свого існування та поступок, беззастережно віддала себе в рабство державі. Вказані в державних карних законах види примусу та насильства — це єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка й сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством та фальшем (брехнею), яку наша держава не лише визнає, а й підтримує. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклад документів Вселенських Соборів. Вся оборонна й наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, які чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка пильнує, аби хтось не викрив всіх тих шахрайств... Наша московська церква визнає за основу саму зверхність держави над церквою та потребу державного керування церквою. Ця засада записана в наших державних та церковних законах".[89][90]

Патріарх Філарет звинувачує РПЦ в порушені канонів, і каже, що в 1992 році Харківський « Собор був скликаний незаконно, тому що, згідно з канонами, його повинен був скликати я, як митрополит Київський, а його скликав єпархіальний архієрей Харківський..Так само РПЦ порушує канони протягом усієї своєї історії. Наприклад, коли Російська імперія підкорила Грузію, Грузинський патріархат — католікос, що існував століттями, був ліквідований. Замість католікоса був призначений екзарх, причому росіянин, а не грузин. Аналогічна історія була і з Молдовою. Коли вона була приєднана до СРСР, то і Молдавську церкву теж приєднали до РПЦ, хоча Молдавська церква була частиною Румунської. Церкви балтійських країн теж були приєднані до РПЦ, хоча вони були у складі Константинопольського патріархату. Це все порушення церковних канонів, але ніхто не міг заперечувати, тому що і Російська імперія, і пізніше СРСР були сильними державами»[91].

Єпископ Євтихій (Курочкін) з Тюменської області опублікував допис на своїй сторінці у «ВКонтактіі»[92], в якому оголосив багатих архієреїв Російської православної церкви слугами антихриста. Він підкреслив, що прояви «нахабства, жадібності і ненаситності» з боку кліру вже привели до відділення великої кількості людей від церкви[93].

Священик Владислав Лапердин занесений в базу сайту «Миротворець» через те що надавав «гуманітарну допомогу» бойовикам-найманцям «Новоросії», та незаконно перетинав Державного кордону України в зоні проведення АТО. Отримав від терористів медаль «Захисник Новоросії».[94][95][96]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Окрім колишніх земель Великого Князівства Руського, які є канонічною територію Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії. Ці землі належать Вселенському Патріарху.
  2. а б в г Статут Руської Православної Церкви, Гл. I
  3. Канонічна територія Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії. Належить Митрополиту Київському
  4. Канонічна територія Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії. Належить Вселенському Патріарху
  5. Канонічна територія Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії. Належить Вселенському Патріарху.
  6. Канонічна територія Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії. Належить Вселенському Патріарху.
  7. Канонічна територія Православної церкви України як спадкоємиці Київської митрополії (належить Вселенському Патріарху) та Православної церкви Румунії (належить Румунському Патріарху)
  8. Канонічна територія Православної церкви Естонії
  9. В УПЦ МП начинают работу над переводами богослужения на украинский язык(рос.)
  10. Офіційний сайт Руської Православної Церкви / Патріархія.ru
  11. а б Статут УПЦ
  12. Вселенський Патріархат має документи, які доводять, що РПЦ є дочірньою Церквою УПЦ – Філарет. 5 канал (uk-UA). Процитовано 2018-10-02. 
  13. Синод УПЦ КП: РПЦ – є донькою Київської митрополії, а не її матір’ю - pravoslavnews.com.ua. pravoslavnews.com.ua (ua). Процитовано 2018-10-02. 
  14. Устав Русской Православной Церкви (рос.)
  15. Віряни УПЦ МП перед вибором: схизма разом з РПЦ або єдність зі вселенським православ'ям, - Євстратій Зоря. https://ukr.lb.ua/. Лівий берег. 2018-10-15. Процитовано 15 жовтня 2018. 
  16. Russia (International Religious Freedom Report 2007) (англ.)
  17. а б в Грамота об утверждении Московского патриархата. doc.histrf.ru. Процитовано 2019-02-01. 
  18. а б cerkvarium. Архієпископ Тельміський Іов (Геча): Автокефалія – це засіб забезпечити єдність і Церкви всередині держави, і між Помісними Церквами. cerkvarium.org (uk-ua). Процитовано 2018-09-14. 
  19. Даниил Принц из Бухова. Начало и возвышение Московии (рос.)
  20. а б Шпаков А. Я. Государство и Церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве: Царствование Федора Ивановича; Учреждение патриаршества в России. Одесса, 1912.
  21. Успенский Б. А. Царь и патриарх: Харизма власти в России: Византийская модель и ее русское переосмысление. М., 1998.
  22. Фонкич Б. Л. Из истории учреждения патриаршества в России: Соборные грамоты 1590 и 1593 гг. // Проблемы палеографии и кодикологии в СССР. М., 1974. С.251-260.
  23. а б http://doc.histrf.ru/10-16/gramota-ob-utverzhdenii-moskovskogo-patriarkhata/
  24. Скрынников Р. Г. Крест и корона: Церковь и государство на Руси IX—XVII вв. СПб., 2000.
  25. а б Православная энциклопедия. — М., 2000. — Том «Русская православная церковь». — С. 79.
  26. Богданов А. П. Русские патриархи: 1589—1700. Т.1. М., 1999.
  27. Иов, патриарх Московский // Православная энциклопедия. Т.25. М., 2011. С.253-264.
  28. В. Бурега «Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было» [1] Архівовано 23 жовтень 2012 у WebCite
  29. Цит. по: Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. Б. м.: Видавництво «Акта», 2008. С. 305. См. так же: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964. С. 113—116.
  30. Соколов А. В. и Православная церковь в России, февраль 1917 — январь 1918 гг. Дисс. д-ра ист. наук. — СПб, 2014. — С. 525, 612—613.
  31. Геноцид народов России или Холокост по-русски. Архів оригіналу за 18 грудень 2013. Процитовано 1 серпень 2009. 
  32. Соколов Б. В. «Сто великих войн» Гражданская война в России (1917—1922 годы)
  33. С. П. Мельгунов. «Красный террор» в Россіи 1918—1923. IV. На гражданской войне.
  34. Остлинг Р. Крест встречается с Кремлём // Тайм: журнал. — 24.6.2001.
  35. а б в История восстановления Московской патриархии Сталиным в 1943 году. www.rusbaptist.stunda.org. Процитовано 2019-04-12. 
  36. Рада у справах РПЦ в 1940-х роках: контекст взаємин держави і церкви. «Релігія в Україні». Архів оригіналу за 25 березня 2013. Процитовано 24 червня 2019. 
  37. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х — середина 1950-х рр.): Колективна монографія/ Відп. ред. В. М. Даниленко: У 3-х частинах. — Ч 3. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — 336 с.
  38. 07.03.1944 — На вооружение Красной Армии передана танковая колонна имени Димитрия Донского, созданная на средства верующих. «Россия.info». Архів оригіналу за 2010-03-09. 
  39. 22. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х — середина 1950-х рр.): Колективна монографія / Відп. ред. В. М. Даниленко: У 3-х частинах. — Ч 3. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — 336 с.
  40. Михайлуца М. І. Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни (1939—1945) / Микола Іванович Михайлуца. — Одеса: Вид-во «ВМВ», 2008. — 392 с.
  41. 29. Цыпин Владислав, протоиерей. История русской церкви 1917—1997. Книга девятая / Владислав Александрович Цыпин. — М: Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1917. — 832 с.
  42. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.; За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К,: Т-во «Знання», КОО, 1999. — С. 536;
  43. Московський патріархат створювали агенти НКВС, - свідчать розсекречені СБУ документи. https://espreso.tv/. Еспресо TV. 2017-12-10. Процитовано 10 грудня 2017. 
  44. [2]Бабкін М. А. Статут Руської православної церкви: припустимо ототожнення РПЦ і ПРЦ? // Суспільні науки і сучасність. М., 2015. № 1. С. 108—114] (рос.)
  45. Статут Руської Православної Церкви (рос.)
  46. [3]
  47. Постановления Освященного Архиерейского Собора Русской Православной Церкви (29 ноября ― 2 декабря 2017 года) // §§ 38, 39.
  48. РПЦ розірве відносини з Грецькою церквою через визнання ПЦУ. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-10-17. 
  49. Елладська церква визнала канонічність автокефалії ПЦУ
  50. РПЦ припинила спілкування з главою Елладської церкви. РБК-Украина (ru). Процитовано 2019-11-03. 
  51. Всі дати по юліанському календарю.
  52. Дати перших 2-х обер-прокурорів по: Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т. 1, стр. 135.
  53. Государственность России. М., 2001, кн. 4, стр. 109.
  54. Іноді включається в список обер-прокурорів — можливо, помилково.
  55. а б в Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. СПб.: Наука, 1998, Т.1, стр. 135.
  56. Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. СПб., 2002, стр. 186.
  57. Д. Н. Шилов. Государственные деятели Российской империи. Главы высших и центральных учреждений. 1802—1917. СПб., 2002, стр. 620
  58. Число религиозных организаций, зарегистрированных в Российской Федерации, на 1 января 2012 г.
  59. Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2012 р.)
  60. Религиозные организации, зарегистрированные Уполномоченным по делам религий и национальностей (по состоянию на 1 января 2012 г.)
  61. «Чистота віри» як ідея-фікс. cerkvarium.org. Процитовано 2018-12-05T08:49:08Z. 
  62. «ΠΡΟΣΦΩΝΗΣΗ ΤΟΥ ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΥ ΚΥΠΡΟΥ ΚΥΡΙΟΥ ΚΥΡΙΟΥ ΧΡΥΣΟΣΤΟΜΟΥ ΣΤΗΝ ΑΓΙΑ ΚΑΙ ΜΕΓΑΛΗ ΣΥΝΟΔΟ». "Official Site - The Holy and Great Council of the Orthodox Church". 20.06.2016. Архів оригіналу за 24.06.2016. Процитовано 24 червня 2016. «εθνοφυλετισμού»  (гр.)
  63. «РПЦ розкритикувала прохання Ради про автокефальну церкву». ВВС. 16 червня 2016. Архів оригіналу за 17-06-2016. Процитовано 17 червня 2016.  (рос.)
  64. Цит. із звіту СДРПЦ до ЦК ВКП(б) щодо підсумків роботи за 1946 рік (14 лютого 1947 р.) за: Лисовой Н. Н. Русская Церковь и Патриархаты Востока. Три церковно-политические утопии XX века. // «Религии мира. История и современность». 2002. М., «Наука», стр. 151. (рос.)
  65. Деяния Совещания
  66. Программа «200 храмов» – факты и цифры. www.pravmir.ru (ru-RU). Процитовано 2019-09-08. 
  67. Новости строительства. 200hramov.ru. Процитовано 2019-09-08. 
  68. Первый заммэра Москвы Владимир Ресин обещает не растягивать «на десятилетия» возведение 200 новых храмов РПЦ МП в столице — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  69. МОНИТОРИНГ СМИ: Ресин вызывает на разговор депутатов, проголосовавших против строительства церкви в сквере — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  70. МОНИТОРИНГ СМИ: Храмы раздора. Москвичи протестуют против церковной застройки шаговой доступности — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  71. МОНИТОРИНГ СМИ: Глас народа не расслышат в Божьем доме. Протесты москвичей больше не смогут помешать строительству культовых зданий в столице — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  72. МОНИТОРИНГ СМИ: «Мы воины света, мы всех вас зачистим». Жители Лосиноостровского района Москвы противостоят строительству храма РПЦ МП в местном парке — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  73. МОНИТОРИНГ СМИ: Одни новые джинсы на уме. Москвичи добились приостановки строительства храма РПЦ МП в парке «Торфянка» — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  74. МОНИТОРИНГ СМИ: Дорога от храма. Николай Митрохин о «наезде Смирнова», противостоянии в Торфянке, памятнике князю Владимиру, «нормальных» православных и большой политике — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  75. МОНИТОРИНГ СМИ: «Протесты – часть рабочего процесса». Интервью председателя правления фонда «Поддержка строительства храмов города Москвы» епископа Подольского РПЦ МП Тихона (Зайцева) — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  76. Первый заммэра Москвы Владимир Ресин обещает не растягивать «на десятилетия» возведение 200 новых храмов РПЦ МП в столице — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  77. а б Божья воля. lenta.ru. Процитовано 2019-09-08. 
  78. «Ситуация с парком "Торфянка" не разрешилась». Коммерсантъ. Процитовано 2019-09-08. 
  79. Патриарх Кирилл (Гундяев) освятит храм при академии ФСБ в Москве — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  80. В Москве освятят крест для главного купола храма к 100-летию ВЧК-НКВД-КГБ-ФСБ | РОНС — Россия освободится нашими силами — Лента русских новостей. ronsslav.com. Процитовано 2018-10-02. 
  81. На юге Москвы освятят крест для главного купола храма в честь погибших сотрудников ВЧК-НКВД-КГБ-ФСБ, а в наступающем 2017 году «будет отмечаться 100-летний юбилей учреждения этих государственных структур» — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  82. Скоріш за все мова у джерелах йде про Катастрофу Ту-154 над Чорним морем .
  83. ЗаНоСтрой.РФ. В храме в честь Фёдора Ушакова освящён и водружён крест, отслужена панихида по жертвам авиакатастрофы ТУ-154. ЗаНоСтрой.РФ (ru). Процитовано 2018-10-02. 
  84. Москва | Новости | Владимир Ресин подведет итоги строительства храмового комплекса в районе Черемушки. mosday.ru (ru). Процитовано 2018-10-02. 
  85. В московском районе Куркино началось незаконное строительство храма РПЦ МП — с площадки были грубо вытеснены протестующие жители района — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  86. В Москве в рамках «программы-200» возвели уже 60 храмов РПЦ МП, еще 42 строятся — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  87. Куратор московской «программы-200» Владимир Ресин призвал переложить на управляющие компании ответственность за строительство храмов РПЦ МП — Credo.Press. credo.press (ru-RU). Процитовано 2018-10-02. 
  88. THE RUSSIAN CANONICAL TERRITORY (англ.)
  89. В. Соловйов "Россия й Вселенская Церковь". V.Solovieff "La Russia et l'Eglise Univeiselle"
  90. Павло Штепа "Московство"
  91. Rbc.ua. Патріарх Філарет: Ми готові прийняти всіх архієреїв УПЦ МП в нову помісну церкву. РБК-Украина (uk). Процитовано 2018-09-17. 
  92. Wall. m.vk.com. Процитовано 2018-11-28. 
  93. Епископ объявил богатеющее руководство РПЦ слугами антихриста. Процитовано 2018-11-28. 
  94. Лапердин Владислав Витальевич. Myrotvorets.center (ru-RU). Процитовано 2018-12-12. 
  95. Награждение героев-ополченцев Новороссии в Алтайском крае! | Сибирская Солидарность. sib-solid.ru. Процитовано 2018-12-12. 
  96. Награждение героев-ополченцев Новороссии в Алтайском крае! | Сибирска…. archive.fo. 2016-03-07. Процитовано 2018-12-12. 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]