Радянська музика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Термін «радянська музика» відносять до музичного мистецтва і культури багатьох народів, що опинилися в XX столітті під радянською владою. Її відправною точкою вважаються події жовтневого перевороту 1917 року, після якого однією з державних задач стало «прилучення трудящих до основ музичної культури»[1]. Таким чином епоха радянської музики охоплює період з кінця 1917 до розпаду СРСР у 1991 році.

1917—1932[ред.ред. код]

1918 року на підставі Декретів Ради народних комісарів у ведення держави увійшли Московська та Петроградська консерваторії (12 липня), а згодом і інші навчальні заклади, концертні установи, театри. Розповсюдження отримали концерти і лекції для широкого кола слухачів, «народні консерваторії» тощо. Створюються різні форми організованого аматорського музикування, зокрема таке специфічне явище як оркестри народних інструментів.

В роки громадянської війни більшовицький рух знайшов відображення у низці масових пісень, зокрема «По долинам и по взгорьям», «Смело мы в бой пойдём», у ряді пісень А.Давиденка, С. та Дм. Покрасса, які пізніше складали вагому частину репертуару самодіяльних і професійних колективів.

В той же час доля музикантів, що починали працювати у «дореволюційні» роки склалася по-різному. Так, С.Рахманінов вважав, що за ломкою старого устрою «мистецтва, як такого бути не може»[2] і 1917 року іммігрував за кордон. В імміграції опинились також І. Стравінський1910) та С. Прокоф'єв1918 по 1934). Знайшли свій порятунок в еміграції і ряд вихідців з України, зокрема бандурист Василь Ємець1920) та піаніст Володимир Горовиць (1925). Трагічно склалася доля М.Леонтовича, убитого чекістом 1921 року[3].

1920-ті роки пройшли під знаком багатоманіття творчих шукань. В радянській Росії найвпливовішими були дві творчі організації — Російська асоціація пролетарських музикантів, що виступала за «демократизацію» радянської музики на основі масової пісні та Асоціація сучасної музики, що виступала за високий професіоналізм і пропагувала твори як радянських так і зарубіжних композиторів того часу. На цей же період припадають ранні твори Д.Шостаковича, відмічені революційною тематикою і, в той же час, експериментаторським хистом (наприклад симфонії № 2 «Жовтню», і № 3 «Першотравнева»). В Україні в ці роки діяло Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, в цей час були написані ранні твори Л. Ревуцького і Б. Лятошинського. Напрямок "радянського джазу" розвивав Леонід Утьосов.

Становлення композиторської школи відбулося в ряді радянських республік, зокрема це творчість Паліашвілі в Грузії та Спендіарова у Вірменії. В різних містах Радянського Союзу відкривалися нові театри, концертні та освітні музичні установи.

1932—1958[ред.ред. код]

1932 рік став переламним в історії радянської музики, відкривши епоху жорсткого ідеологічного тиску і репресій інакомислячих. Видана 23 квітня Постанова ЦК ВКП про перебудову літературно-художніх організацій ліквідовувала усі існувавші на той момент в СРСР творчі організації, вбачаючи в них «небезпеку… відриву від політичних завдань сучасності…»[4], створюючи натомість централізовані творчі спілки, серед яких — Спілка композиторів СРСР. Подібно іншим радянським мистецьким союзам, Спілка композиторів ставила перед своїми членами за мету «утвердження в радянській музичній творчості принципів соціалістичного реалізму»[5], піддаючи при цьому цькуванню тих композиторів, що не додержувались цього методу.

Зокрема яскравими документами тієї епохи стали стаття в газеті «Правда» «Сумбур замість музики» (1936), в якій було піддано критиці Д. Шостаковича, а пізніше — Постанова ЦК ВКПб про оперу «Великая Дружба» Мураделі (1948). Найтрагічніше склалася доля діячів кобзарського мистецтва, з яких, за різними підрахунками, від 200 до 337 чоловік стали жертвами радянського терору, зокрема був розстріляний Гнат Хоткевич.

У той же час соцреалізм породив велику кількість опер і балетів радянської тематики, серед перших — «Тихий Дон» І.Дзержинського (1932), «Червоний мак» Р. Глієра (1927). Примножувалися і входили до репертуару самодіяльних та професійних колективів пісні, що прославляли комуністичну партію та її вождів.

У роки Другої світової війни багато радянських композиторів було евакуйовано на схід, зокрема в республіки Середньої Азії, що прискорило становлення класичної школи у цих республіках. Патріотична тематика воєнних років знайшла відображення у творчості багатьох композиторів, передусім в «Ленінградській» симфонії Шостаковича, що була написана і виконана 1942 року в блокованому Ленінграді.

Повоєнні роки відзначилися відновленням ідеологічного тиску, цей період став відомий під назвою «Доктрина Жданова». Пресинг віддзеркалювався і на особистому житті музикантів, зокрема було репресовано й заслано до Воркути за звинуваченнями у шпигунстві жінку С.Прокоф'єва, Ліну.

1958—1990[ред.ред. код]

1958 року після приходу до влади М.Хрущова було видано Постанову ЦК КПРС про виправлення помилок в оцінці опер «Великая Дружба», «Богдан Хмельницкий» і «От всего сердца», що пом'якшила ідеологічний пресинг. 1960-ті роки відзначились проривом в музичній культурі, торкнувся музичної сфери і дисидентський рух. Авангардні європейські композиторські техніки увійшли в творчість ряду композиторів Росії (А. Шнітке, С. Губайдуліна, Е. Денісов, частково — Р.Щедрін), України (Л. Грабовський, В. Сильвестров, В.Годзяцький), та інших республік — Г. Канчелі (Грузія), К. Караєв (Азербайджан), А. Тетрерян (Вірменія) та інших.

У Москві працювала лабораторія електронної музики, де з синтезатором АНС працювали Е.Артем'єв та інші композитори. Визначними шедеврами стали пізні твори Д.Шостаковича і Б.Лятошинського.

Проте вже у другій половині 1970-х молоді композитори зазнають нещадної критики, зокрема офіційному бойкоту в СРСР були піддані твори композиторів, що потрапили у т.зв. Хрєнніківську сімку. Цензура проявилася і в суттєвих обмеженнях у видавництві творів композиторів країн «капіталістичного табору».[6]

1970-ті роки — 1980-ті роки — це епоха розквіту радянської естради. Серед відомих композиторів — Раймонд Паулс, Олексій Рибніков, Олександра Пахмутова, Давид Тухманов, в Україні — Володимир Івасюк, О. Білаш, В. Верменич, І. Карабиць. Виникає бардівська пісня (Володимир Висоцький, Булат Окуджава), вокально-інструментальні ансамблі «Песьняры», «Самоцветы», «Червона Рута»; пізніше — рок-музика (російські гурти «Машина времени», «Аквариум», «Наутилус Помпилиус», «Кино», «ДДТ», українські гурти — «Воплі Відоплясова», «Криголам» та інші.)

Станом на 1988 рік в Радянському союзі працювало: 48 театрів опери та балету, 22 консерваторії, 3 музично-педагогічних інститути, близько 250 музичних училищ, близько 8000 дитячих музичних шкіл, видавалися музичні журнали «Советская музыка», «Музыкальная жизнь», «Музика».

Джерела і посилання[ред.ред. код]

  • Музична енциклопедія, М., 1973—82
  • Музыкальный энциклопедический словарь. М., «Советская энциклопедия», 1990
  • Тараканов М. Музыкальная культура РСФСР, 1987
  • Довженко В. Нариси з історії української радянської музики, в 2-х томах
  • Гордійчкук М.М. Истроия музыки народов СССР, т. 1-5, М, 1970-74
  • Гордійчкук М.М. Музична культура Української РСР

Примітки[ред.ред. код]

  1. Музыкальный энциклопедический словарь. М., «Советская энциклопедия», 1990, стаття «советская музыка»
  2. Воспоминания о Рахманинове, Сост. 3. Апетян, т. 1-2, 4 изд., М., 1974;
  3. Кузик В. Як загинув Микола Леонтович.
  4. Див. витяги з тексту документу у відповідній статті
  5. Згідно зі статутом, докладніше у відповідній статті
  6. В.Золотухін Демократы поют. Воспоминание о грампластинках социалистических стран

Посилання[ред.ред. код]