Радянська окупація балтійських країн (1940)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Радянська окупація балтійських країн охоплює період з радянсько-балтійських пактів взаємодопомоги 1939, до вторгнення і анексії в 1940, і масової депортації в 1941.

У вересні-жовтні 1939, радянський уряд добився від невеликих балтійських держав договорів про взаємодопомогу, які надали СРСР право на розміщення там військових баз. Після вторгнення Червоної армії влітку 1940, радянська влада змусила прибалтійські уряди піти у відставку. Президентів Естонії та Латвії ув'язнили, і пізніше вони померли в Сибірі. Під радянською окупацією було створено нові маріонеткові комуністичні уряди, а «попутники[ru]» провели вибори з фальсифікованими результатами. Незабаром, новообрані «народні збори» ухвалили резолюції з проханням включення їх країн до складу Радянського Союзу. У червні 1941, нові радянські уряди провели масові депортації «ворогів народу». Відтак, багато балтійців спочатку вітали німців як визволителів, коли вони зайняли область[ru] через тиждень[1].

Передумови[ред. | ред. код]

Після вторгнення СРСР до Польщі 17 вересня 1939, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Латвія, Литва і Естонія підпадали під радянську зону впливу, що становило важливий аспект договору для радянської влади, адже вони побоювалися використання німцями цих трьох країн як коридору до Ленінграду[2]. СРСР вчинив тиск на Фінляндію і Балтію, щоб ті уклали з ним договори про взаємодопомогу. Після втечі польського підводного човна[en] з Таллінну 18 вересня, СРСР поставив під сумнів нейтралітет Естонії. 24 вересня, естонському міністру закордонних справ висунули улитиматум в Москві. СРСР вимагав укладення договору про взаємну допомогу щодо створення військових баз в Естонії[3][4]. У естонців не мали іншого вибору, окрім як дозволити створення радянських військово-морських, повітряних і військових баз на двох естонських островах і в порту міста Палдіскі[3]; підписання угоди сталося 28 вересня. 5 і 10 жовтня, подібний договір підписали Латвія і Литва, відповідно. Угоди дозволяли СРСР встановлення військових баз на території балтійських держав на протягом війни в Європі[4] і розташування 25 тис. радянських військ в Естонії, 30 тис. в Латвії, і 20 тис. в Литві, починаючи з жовтня 1939.

Фінляндія, в свою чергу, відхилила аналогічний радянський договір. Внаслідок цього, СРСР напав на Фінляндію, розпочав Зимову війну у листопаді, яка закінчилася у березні 1940 з втратою фінляндських територій, які перевищили довоєнні радянські вимоги, однак, країна зберегла свій державний суверенітет. Балтійські країни зберегли нейтралітет під час Зимової війни, а радянська влада високо оцінила їх відносини з СРСР як зразкові[5].

Радянська окупація[ред. | ред. код]

Військові плани СРСР[ред. | ред. код]

Схематика радянської військової блокади і вторгнення в Естонію і Латвію в 1940

Для можливих військових дій проти Балтії, радянська влада виділила 435 тис. військ, близько 8 тис. гармат і мінометів, понад 3 тис. танків і 500 броньовиків[6]. 3 червня 1940, усі радянські військові сили, розташовані в Балтії, були передані під командування Олександра Локтіонова[ru][7]. 9 червня, Семен Тимошенко дав Червоній армії в Ленінградському військовому окрузі директиву № 02622сс/ов, яка вказувала на готовність до 12 червня, щоб[8]:

  • захопити судна естонського, латвійського і литовського флотів на їх базах або в морі
  • захопити естонські і латвійські комерційні і всі інші судна
  • підготуватися до вторгнення і висадки в Таллінні і Палдіскі
  • наблизитися до Ризької затоки і блокувати узбережжя Естонії і Латвії в Фінській затоці і Балтійському морі
  • запобігти евакуації естонського і латвійського урядів, військових сил та виведення активів
  • надати морську підтримку для вторгнення в Раквере
  • запобігти естонським і латвійським польотам до Фінляндії або Швеції

12 червня, радянському Балтійському флоту було наказано здійснити повну військову блокаду Естонії. 13 червня, радянські сили висунулися на свої позиції і були готові до 14 червня, коли чотири підводних і безліч легких човнів флоту розташувалися в Балтійському морі, Ризькій і Фінській затоках, аби заблокувати балтійські країни від моря; флотська ескадра, в тому числі три дивізії есмінців розташувалися на заході від Найссаара і острова Аегна; транспортний корабель «Дністер» і есмінець «Сторожовий» та «Сильний» розташувалися з військами на борту для вторгнення до столиці Таллінн; 50-й батальйон розташувався на човнах для вторгнення біля міста Кунда. В морській блокаді взяли участь 120 радянський суден, включаючи один крейсер, сім есмінців і сімнадцять субмарин, а також 219 літаків, включаючи 84 бомбардувальника ДБ-3 і АНТ-40 з 8-ї повітряної бригади і 62 літака з 10-ї бригади[9].

14 червня, СРСР висунув улитиматум Литві[ru]. Блокування Естонії радянськими військами видалося ефективним, адже увага світу була сконцентрована на падінні Франції. Два радянських бомбардувальника збили фінський пасажирський літак «Калева[en]», який летів з Таллінну до Гельсінків і мав на борту дипломатичну пошту від американських послів з Таллінну, Риги і Гельсінків. В аварії загинув Генрі Антейл-молодший[en], співробітник дипломатичної служби США[10].

Вторгнення Червоної армії[ред. | ред. код]

Погрожуючи вторгненням і звинувачуючи балтійські країни у порушенні перших договорів та плануванні змови проти СРСР, Москва надала їм ультиматум, вимагаючи нових поступок, включаючи заміну своїх урядів і дозвіл на розташування необмеженої кількості військ[11][12][13]. Балтійські уряди вирішили, що, враховуючи свою міжнародну ізоляцію і незліченну кількість радянських військ на кордонах, а також вже й на своїх територіях, було б марно чинити активний опір і краще уникнути кровопролиття в явно програшній війні[14]. Окупація Балтії супроводжувалася комуністичними державними переворотами в кожній країні з підтримкою радянських військ[15].

15 червня, СРСР вторгся в Литву[16], а радянські війська здійснили атаку на латвійський прикордонний пост «Масленки»[17]. 16 червня, СРСР вторгся до Естонії і Латвії[16]. В статті журналу Time, надрукованій в час вторгнень, писалося, що близько 500 тис. військ Червоної армії за лічені дні зайняли Балтію — лише за тиждень перед захопленням Франції нацистами[18]. Сотні тисяч окупаційних радянських військ значно перевищували численність армій балтійських країн[19].

Більшість Збройних сил Естонії та Союзу оборони капітулювали згідно з наказом естонського уряду і були роззброєні Червоною армією[20][21]. Лише Естонський незалежний сигнальний батальйон, розташований в Таллінні на вулиці Рауа, вчинив спротив Червоній армії і комуністичній міліції «Народна самооборона»[22], борючись з окупаційними військами 21 червня 1940[23]. Протягом бою, який тривав протягом кількох годин аж до заходу сонця, Червона армія потребувала додаткове підкріплення і шість броньовиків. В підсумку, військовий опір завершився перемовинами, після чого Незалежний сигнальний батальйон склав зброю[24]. Втрати батальйону становили двоє вбитих і декілька поранених, а радянські війська мали близько десяти вбитих і трохи більше поранених[25][26].

Реакція заходу[ред. | ред. код]

Вінстон Черчилль, який був Першим лордом Адміралтейства на той час, сказав в своєму радіоповідомленні в 1939[27][28]:

« Те, що російські війська повинні стояти на цій лінії було очевидно необхідним задля безпеки Росії проти нацистської загрози. У всякому разі, лінія є, і Східний фронт створений, на котрий нацистська Німеччина не наважується напасти. Коли пан фон Ріббентроп був викликаний до Москви минулого тижня, він повинен був дізнатися, і прийняти той факт, що нацистські проекти стосовно Балтії і України мають повністю зупинитися. »

Уряди у вигнанні — з дипмісіями в Лондоні — були визнані чисельними західними урядами впродовж Холодної війни. З відновленням незалежності балтійських країн від СРСР, уряди у вигнанні були інтегровані в нові керівні установи.

Радянізація балтійських країн[ред. | ред. код]

Меморіальна дошка на будинку уряду Естонії, Тоомпеа, в пам'ять членів уряду вбитих комуністичним терором

СРСР здійснили політичні репресії з подальшою масовою депортацією близько 130 тис. громадян[2]. Вказівки Івана Сєрова «Про порядок проведення висилки антирадянських елементів з Литви, Латвії та Естонії» містив докладні процедури та протоколи для спостережень в депортації народів Балтії.

СРСР почав конституційну метаморфозу балтійських країн спершу створив перехідні «Народні уряди»[29]. На чолі з близькими колегами Сталіна[30], місцевими комуністами і посадовими особами, надісланими з СРСР, вони змусили президентів і уряди усіх трьох країн піти у відставку, замінивши їх тимчасовими «Народними урядами».

14-15 липня, після незаконних змін до виборчого законодавства відповідних держав, місцеві комуністи, лояльні до СРСР, провели сфальсифіковані парламентські вибори до так званих «Народних Сеймів[ru]»[31]. Законодавство було змінено таким чином, щоб комуністи і іхні союзники стали єдиними, хто може балотуватися[31][32]. Результати голосувань були повністю сфабриковані: радянські ЗМІ оприлюднили їх завчасно, і за добу до закриття виборчіх ділянок вони вже з'явилися в лондонських газетах[33][34]. 21 липня, «Народні Сейми» зустрілися для однієї і єдиної справи — запиту на приєднання до Радянського Союзу, який був одноголосним. На початку серпня, Верховна Рада СРСР «прийняла» усі три запита. Офіційна радянська заява наголошувала, що в балтійських країнах відбулися соціалістичні революції і вони свавільно висловили прохання на приєднання до СРСР.

Нові встановлені радянські уряди в Балтії почали узгоджувати свою політику з радянськими практиками[35]. Згідно панівної доктрини, старі «буржуазні» товариства було знищені, аби побудувати на їх місці нові соціалістичні суспільства під керуванням лояльних радянських громадян[35].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гернер та 1993, 59
  2. а б Пріт Буттар: «Between Giants»
  3. а б Гайден та 1994, 110
  4. а б Девід Дж. Сміт: «The Baltic States: Estonia, Latvia and Lithuania»
  5. Мальксо та 2003, 83
  6. Михайло Мельтюхов: «Упущенный шанс Сталина. Советский Союз и борьба за Европу: 1939-1941»
  7. Петров та 2008, 153
  8. Петров та 2008, 154
  9. Петров та 2008, 164
  10. The Last Flight from Tallinn
  11. «The World Book Encyclopedia» (2003)
  12. The Decision of the Lithuanian Government to Accept the Soviet Ultimatum of June 14, 1940
  13. Latvijas sūtņa Padomju Savienībā F.Kociņa pārskats par sarunām ar PSRS ārlietu tautas komisāru Vjačeslavu Molotovu 1940.gada 16.jūnijā
  14. «The Baltic States: Estonia, Latvia and Lithuania», с. 19
  15. Жан-Жак Сабренат, Девід Казінс, Олександр Хардінг і Річард С. Уотерхаус: «Estonia: Identity and Independence»
  16. а б Foreign News: Five Years of Dates
  17. The Occupation of Latvia: Aspects of History and International Law
  18. POWER POLITICS: Germany Over All
  19. Стефан Куртуа: «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії»
  20. Toward an Understanding of Europe
  21. Historical Dictionary of Estonia
  22. В. С. Гейн: «Baltic States: A Study of Their Origin and National Development, Their Seizure and Incorporation Into the U.S.S.R»
  23. The President of the Republic acquainted himself with the Estonian Defence Forces
  24. Sidepataljon mälestab vastupanu okupantidele
  25. Riigikogu avaldus kommunistliku režiimi kuritegudest Eestis
  26. Kaitseväelastest said kurja saatuse sunnil korpusepoisid
  27. Девід Чайлдс: «The British Communist Party and the War, 1939-41: Old Slogans Revived»
  28. Радінформбюро: «Фальсификаторы истории»
  29. Місіунас та 1993, 20
  30. Analytical list of documents, V. Friction in the Baltic States and Balkans, June 4, 1940 – September 21, 1940
  31. а б Місіунас та 1993, 26-7
  32. Массачусетський технологічний інститут: «Attitudes of the Major Soviet Nationalities»
  33. Mangulis, V. Latvia in the Wars of the 20th Century. CHAPTER VIII
  34. Арвідс Свабе: «The Story of Latvia»
  35. а б О'Коннор та 2003, 117

Література[ред. | ред. код]

  • Крістіан Гернер і Стефан Хедлунд. «The Baltic States and the end of the Soviet Empire». — Routledge, 1993. — 224 с.
  • Лаурі Мальксо. «Illegal Annexation and State Continuity: The Case of the Incorporation of the Baltic States by the USSR». — Martinus Niljhoff Publishers, 2003. — 273 с.
  • Кевін О'Коннор. «The History of the Baltic States». — Greenwood Publishing Group, 2003. — 220 с.
  • Ромуальд Дж. Місіунас і Рейн Таагепера. «The Baltic States: Years of Dependence, 1940-1990». — University of California Press, 1993. — 400 с.
  • Павло Петров. «Punalipuline Balti Laevastik ja Eesti 1939–1941». — Tänapäev, 2008. — 264 с.
  • Джон Гайден, Вагур Мейд і Девід Дж. Сміт. «The Baltic Question During the Cold War». — Routledge, 2008. — 209 с.