Радянське вторгнення в Україну (1919)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Радянська інтервенція проти України
Військові окупації Радянським Союзом
Радянсько-українська війна
Лев Троцький оглядає підрозділи Червоної Армії в Харкові, який був окупований російськими більшовиками, червень 1919 р.

Лев Троцький оглядає підрозділи Червоної Армії в Харкові, який був окупований російськими більшовиками, червень 1919 р.
Дата: 7 січня — 16 червня 1919 року
Місце: Україна
Результат: Початкова перемога Червоної Армії, яка завойовує більшу частину України, з середини червня змушена відступати. Проголошує утворення Flag of the Ukrainian Soviet Socialist Republic (1919-1929).svg УСРР на противагу Flag of the Ukranian State.svg УНР
Сторони
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1937).svg РСФРР Flag of the Ukranian State.svg УНР
Командувачі
Антонов-Овсієнко,
Коцюбинський Юрій,
Щаденко Юхим,
Бубнов Андрій
Махно Нестор,
Терпило Данило,
Григор'єв Никифор
Петлюра Симон,
Болбочан Петро,
Коновалець Євген,
Удовиченко Олександр,
Тютюнник Юрій,
Омелянович-Павленко
Військові формування
союзники «червоних» до березня 1919: Darker green and Black flag.svg Зелені,
RPAU flag.svg Махновці
Flag of Germany (3-2 aspect ratio).svg Німеччина,
Flag of France (1794–1815, 1830–1958).svg Франція,
State Flag of Greece (1863-1924 and 1935-1973).svg Греція
Військові сили
14 тис. багнетів;
1,4 тис. шабель,
20 гармат,
139 кулеметів
(до 50 тис. осіб)
20 тис. осіб

Радянське вторгнення в Україну 1919 року — великий наступ радянських військ Українського фронту проти Армії УНР під час радянсько-української війни.

Початок[ред. | ред. код]

Восени 1918 року стало очевидним, що Німеччина була близька до поразки у війні в Західній Європі. Тому російсько-радянське керівництво дотримуючись імперіалістичної ідеології розпочало дострокове розгортання регулярних військ Червоної Армії для утвердження російської влади в Україні. У так званій «нейтральній зоні» були сформовані під російським контролем 1-а й 2-а так звані «повстанські» дивізії, об'єднані в Курську групу сил (для окупації України зі сходу).

Після капітуляції Німеччини Радянська Росія оголосила Брест-Литовський договір недійсним. 18 листопада 1-й та 2-й «повстанські» радянські дивізії почали наступ для реалізації російської ідеї створення замість УНР підросійської УСРР. 26 листопада були окуповані Ямпіль, Рильськ, Кореневе, Суджа, Миропілля та інші. 30 листопада всі радянські підрозділи на території України були об'єднані в радянську армію із додаванням у офіційну назву «українська», які в грудні розпочали наступ на Чернігів, Суми, Харків та Київ, воюючи власне проти українських військ УНР, але зберігаючи нейтралітет щодо частин німецької армії, які готувалися повернутися додому у Німеччину.

У грудні були окуповані російсько-радянськими військами Новгород-Сіверський, Шостка, Білгород, Вовчанськ, Куп'янськ, Новозибків та Городня[1]. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхав з Курська до Білгорода. Наступ радянсько-росйських військ продовжувався до Харкова. У ніч з 1 на 2 січня 1919 року у місті Харкові розпочалося російське більшовицьке повстання, в тилу УНР. Рада німецьких солдатів підтримала російське окупаційне повстання і висунула ультиматум до Директорії УНР про виведення українських військ з міста протягом 24 годин. 3 січня 1919 року російсько-радянське військо «Української Радянської Армії» окупували м. Харків[2], який у тому ж році проголосили столицею України на противагу Києву, як столиці УНР. З цього часу отаборився проросійський Тимчасовий робітничо-селянський уряд України керуючи російсько-радянським окупаційним військом у східних регіонах України та на півострові Крим.

4 січня, згідно з постановою Революційної військової ради радянської республіки, на базі військ Української Радянської Армії був створений Український фронт. Наприкінці січня за рішенням Тимчасового робітничо-селянського уряду радянської України була сформована Революційна військова рада Української Радянської Армії на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнко, Юрієм Коцюбинським та Юхимом Щаденко[3].

Розстановка сил[ред. | ред. код]

Червоний Український фронт
Оперативні сили фронту спочатку були розділені на дві групи:

  • Київський напрям, перед яким стояло завдання захопити м. Київ та м. Черкаси,
  • Харківський напрям із завданням захопити м. Полтаву та Лозову.
  • пізніше група військ, призначена для напрямку на м. Одесу, була відокремлена від Харківського напрямку[4].

15 квітня 1919 р. ці групи військ діючих проти УНР були перетворені на 1-у, 2-у та 3-ю Українські радянські армії відповідно. 27 квітня 2-а українська радянська армія була перекинута на Південний фронт. 5 травня на Українському фронті була сформована додаткова Кримська Радянська Армія.

Війська Директорії
В кінці грудня 1918 р. російсько-радянські війська порушили демаркаційну лінію й вступили на суверенну українську територію, напали на державу УНР. Бойові дії велися під Харковом, Полтавою, Ворожбою, Черніговом[4]. 16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну Радянській Росії. У зв'язку з початком війни Директорія УНР передала Симону Петлюрі єдиний контроль над усіма військовими справами. Діючу армію УНР Петлюра розділив на три частини:

Битва[ред. | ред. код]

Перший етап наступу (7 січня — 9 березня 1919 р.)[ред. | ред. код]

Під час першого етапу наступу (6 січня — 9 березня) російсько-радянські війська чисельністю понад 15 000 чоловік за сприяння радянських повстанців на території України та партизан розгромили війська УНР на Лівобережній Україні (до 20 000 чоловік під командуванням Петра Болбочана) і переправилися через р. Дніпро. Київ опинився під російською окупацією 5 лютого 1919 року. Директорія УНР евакуювалася з м. Києва до м. Вінниці. 9 березня радянсько-російські війська перетнули лінію «Коростень — Житомир — Умань — Ольвіополь — Херсон — Мелітополь»[6].

На Поліссі, що за Брест-Литовським миром належало до УНР, тому частини Західної армії наступали. З-за протидії армії УНР російсько-радянські війська просувалися не легко, з боями[7]. На Півночі України російсько-радянські війська окупували м. Овруч й м. Чернігів[1].

Другий етап наступу (14 березня — середина квітня 1919 р.)[ред. | ред. код]

14 березня радянські війська відновили наступ у трьох напрямках: на Заході проти армії УНР, на Південному заході проти французьких інтервентів[en], на Півдні проти Білої армії Півдня Росії. Чисельність військ радянського фронту сягала 50 000 солдатів. До середини квітня війська більшовицького «українського» фронту розгромили армію УНР і перетнули лінію «Новоград-Волинський-Шепетівка-Проскурів-Могилів-Подільський», де вступили в контакт з польськими військами на Волині та Галичині[6]. Уряд УНР евакуювався з м. Луцька через річку Збруч[6].

На півдні 2-а українська радянська армія прорвала укріплення «білих» на Перекопі і захопила значну частину Криму. Севастополь був окупований 29 квітня, через кілька днів після того, як французи та греки евакуювалися з міста. Потім радянська армія окупувала узбережжя Азовського моря від Генічеська до Маріуполя.

На південному заході 3-а українська радянська армія перемогла на всьому лівому березі р. Дністра, від Придністров'я до Тирасполя і була готова переправитися через річку й просунутися до м. Кишинева.

Третій етап наступу (травень — червень 1919 р.)[ред. | ред. код]

До кінця квітня — початку травня 1919 р. початковий позитивний настрій українського селянства до Червоної Армії різко змінився під впливом політики воєнного комунізму та свавільних розстрілів російської більшовицької спецслужби «ВНК» (рос. ЧК). Це призвело до повстань по всій Україні, найсерйознішим з яких було «Григор'ївське повстання».

Наслідки[ред. | ред. код]

Антонов-Овсеєнко погано розтягнув свої ресурси і був витіснений в оборону на всіх фронтах. У середині червня 1919 р. під тиском наступу «білої» армії «червона» армія була витіснена з півострова Криму. До серпня 1919 р. майже вся Україна була втрачена українською владою УНР, а столиця УНР м. Київ був окупований Білою армією.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б (рос.) Атлас: Гісторыя Беларусі 1917—1945 г.г. / Мн., «Белкартаграфія», — 2009. — 20 с. — ISBN 978-985-508-160-0
  2. (рос.) Савченко В. А., Двенадцать войн за Украину. Гл. 6. — С. 145—192.
  3. (рос.) СУ УССР, 191, № 4, с. 57.
  4. а б (рос.) Лысенко А. (2008). Во главе повстанческих масс: атаман Никифор Григорьев. Сайт Херсонский анархист. Архів оригіналу за 3 грудня 2013. Процитовано 2 січня 2014. 
  5. (рос.) Савченко В. А., Двенадцать войн за Украину. — Харьков: Фолио, 2006. Глава четвёртая. Военный конфликт в Северном Причерноморье. Война украинских повстанческих войск против войск Антанты и белогвардейцев (февраль — апрель 1919).
  6. а б в (рос.) Анатомия ненависти (Русско-польские конфликты в XVIII—XX вв.). / А. Е. Тарас. — Мн.; Харвест, 2008. — 832 с.: илл. — (Серия «Неизвестные войны»).
  7. (рос.) Какурин Н. Е., Меликов В. А., «Война с белополяками». М., 1920 г.

Джерела[ред. | ред. код]