Радянський партизанський рух на території України у часи Другої світової війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Члени партизанського загону Сидора Ковпака

Радя́нський партиза́нський рух на території України — Рух Опору громадян Радянського союзу проти німецьких окупантів та їх союзників на території України у 19411944 роках, організований радянськими та партійними органами, в тому числі — НКВС. Загальна чисельність українських партизанів, переважно із цивільних громадян, становила в 1941—1943 роках — від 5 до 30 тисяч бійців, в 1944 році — від 30 до 50 тисяч бійців.

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Зробити нестерпним життя мирного населення і піднімати народ на боротьбу проти окупантів».[1]

Передумови[ред.ред. код]

Організація руху опору в Україні у 1941—1942 рр. була пов'язана з величезними труднощами. Концепція війни «малою кров'ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала діяльності партизанських загонів та створення належної людської, збройної та матеріальної бази для функціонування в умовах окупації.

Проте, реальні подіЇ 1941 року скорегували плани ведення війни. В прифронтовій зоні при кожному радянському райвідділі міліції з добровольців, патріотично налаштованих осіб непризовного віку, або таких, що з різних причин непридатні були до стройової військової служби, створювались так звані «винищувальні батальйони», які обороняли тил Діючої армії від ворожих шпигунів та диверсантів, що масово засилались супротивником (в основному з числа колишніх співвітчизників-емігрантів), та від місцевих кримінальних елементів, а також — забезпечували в координації з військами НКВД належний радянський порядок в прифронтовій смузі в умовах війни. Після відступу Червоної Армії на схід, певна кількість озброєних винищувальних батальйонів, що не встигла відійти з армійськими підрозділами на схід, залишалась на окупованій території свого району. Слід прийняти до уваги падіння віри в могутність Радянського Союзу серед населення та деморалізацію серед комуністів-підпільників на той час. Деякі члени колишніх винищувальних батальйонів НКВД пішли в глибоке підпілля, інші були викриті німцями й розстріляні або завербовані до Гестапо. Згодом, комуністи-підпільники, яким вдалося вижити зуміли наладити зв'язок з командуванням Червоної Армії та з її допомогою почали зорганізовувати підпільно-партизанські групи. Надалі ці партизанські підрозділи поповнювались бійцями Червоної Армії, котрі попали в оточення, та цивільними людьми, що в такий спосіб намагалися чинити опір німецьким каральним групам, об'єднувались в партизанські з'єднання, створювали цілі партизанські зони та райони, в яких діяла радянська влада та правила більшовицька ідеологія.

В рядах українських радянських партизанів були колишні військовослужбовці РСЧА. В Україні знаходилась величезна кількість полонених червоноармійців. Майже всіх полонених німці тримали в шталагах — концентраційних таборах для військових. Невеликій частині з цієї категорії осіб вдавалось вирватися з полону, іноді завдяки активним діям малих загонів УПА, які атакували німецькі табори для військовополонених щоб звільнити своїх побратимів. Колишні військовослужбовці РСЧА тікали в сільську місцевість і там намагалися пристосуватися до життя. Згодом вони поповнювали ряди партизанських загонів (не лише радянський, але й УПА), оскільки для багатьох бійців це була єдина можливість продовжувати війну з ворогом і чинити опір військовим підрозділам німецької армії.

Частина червоноармійців, які у 1941 році відстали від своїх частин, але не потрапили в полон, осідали у селах під різними легендами. У багатьох випадках це був командний склад Червоної Армії, найбільш підготований до ведення активної боротьби проти загарбників. Згодом вони також поповнювали ряди радянських партизанів.

Також в лісах знаходилось багато дезертирів, які залишили частини Червоної Армії та зовсім не збирались воювати у складі радянських партизанських загонів. Радянські партизани під проводом командирів НКВД фізично знищували цих людей як злочинців або як ворогів радянського ладу. Досить часто на власний розсуд радянських командирів в категорію «ворогів радянського ладу» записували мирне населення окупованих німцями територій, що не бажало віддавати радянським партизанам харчі. Тому нерідко радянські партизани вдавалися до пограбування й мародерства та проводили каральні операції проти «непокірного» мирного населення України[2][3].

Головні етапи руху[ред.ред. код]

Становлення: 1941—1942 роки[ред.ред. код]

29 червня 1941 ЦК ВКП(б) видав наказ організувати партійне підпілля на окупованій німцями території, щоб пізніше розгорнути з нього партизанський рух. В Україні у 19411942 роках таке підпілля вдалося створити лише у деяких містах, бо навіть більшість членів КПУ відмовилися від покладеного на них доручення і з приходом німців легалізувалися.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, що становило лишень дві тисячі осіб. В кінці 1941 недовгий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити непошкоджені шахти, але німці цей загін швидко ліквідували. Та ж сама доля чекала на загін, що діяв взимку 19411942 біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Для керівництва партизанським рухом і координації його дій з операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року при Ставці Верховного Головнокомандування був створений Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. 20 червня 1942 був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) з центром у Луганську, а пізніше в Москві. Номінальним керівником Українського штабу був М. Хрущов, фактичним — Т. Строкач, заступник народного комісара НКВС УРСР.

Для забезпечення взаємодії партизан з регулярними військами при військових радах ряду фронтів і армій були створені представництва партизанських організацій. Також значну роль в організації партизанського руху зіграло партійне підпілля. Таким чином, зі створенням штабів партизанського руху і зміцненням партійного підпілля в основному завершилася робота зі створення системи централізованого керівництва партизанським рухом. У розпорядження УШПР були виділені радіовузли, шпиталі, зброя, транспортні літаки й ін. Діяла школа з підготовки партизанських кадрів.

Партизанський рух в Україні набуває масовості з кінця 1942 року. Це було наслідком остаточного розчарування українського населення в «нових порядках» «визволителів», та відповідною реакцією на терор проти мирного населення, вбивства заручників, геноцид євреїв, депортацію на примусові роботи в Німеччину. З іншого боку, на цей час комуністична партія Радянського Союзу разом з Комуністичною партією України зуміла надати комплексну підтримку партизанському руху — агітацією, кадрами, матеріальним забезпеченням.

Організований опір: 1942—1944 роки[ред.ред. код]

Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали проявляти незначну активність навесні 1942, встановивши радіозв'язок із Москвою. Їм на допомогу було скинуто на парашутах розвідників Червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).

У 1943 році партизани контролювали лісові райони Північно-Східної України, завдаючи втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх кількість зросла до 47 800.

За наказом Українського штабу партизанського руху (УШПР) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом північчю України. Вони проходили переважно територією слабо зайнятою німцями, через що збройних сутичок було мало.

У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд по Україні з Путивля через Волинь у Карпати із завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині і в Галичині, де бої з німецькою армією вели загони УПА. Загони УПА спочатку пропускали радянських партизан на західноукраїнські землі в надії, що ті чинитимуть опір німецькій армії. Проте бійці загону Ковпака активно проявляли себе не в боях з німецькими каральними загонами, а в акціях мародерства та знищення антирадянсько налаштованого місцевого населення[2].

1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув комісар загону генерал О. Руднєв). З метою захистити рідні терени і мирне населення від розбою та мародерства радянських партизан, УПА знищувало розпорошені після розгрому малі рештки загону Ковпака. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Проте рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо створив хаос у Галичині восени 1943 й радянська пропаганда чудово використовувала це для підняття бойового духу в Червоній Армії й для культивації віри в її перемогу серед населення на окупованих німцями територіях.

Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 пройшла рейдом з Волині (каральні операції проти мирного населення та бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.

У 1943 році також пройшли рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині також діяв загін В. Бегми. Партизанською професіональною формацією розвідувального типу був загін полковника НКВС Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 19421944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо.

Український штаб проіснував до 1 червня 1945; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Важливі партизанські рейди в Україні в 1944 (крім згаданого П. Вершигори) здійснили загони: І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у галицьких Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався у Словаччину).

Значну роль радянські партизани відіграли в боротьбі проти українського бандерівського руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби відповідно до своїх переконань та загальної політики комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. З цією метою від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВС, пізніше «СМЕРШу».

«Альтернативні» радянські партизани[ред.ред. код]

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно і мали скоріше національно-комуністичний характер: підпілля у Вінниці (його учасників заарештувало в 1944 НКВС), загін на Чернігівщині, що кинув гасло: «Проти Гітлера і Сталіна» (його в березні 1942 ліквідував загін Олексія Федорова), загін капітана Кудрі у районі Диканських лісів та удовж Ворскли тощо. Ці партизани зв'язку з Українським штабом у Москві не мали і тому після війни офіційно довго не визнавалися радянськими партизанами.

Злочини проти місцевого населення[ред.ред. код]

«Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася партизанами, бо було вигідно, щоби відбувалось якнайбільше звірств з боку німців, — каже представник Українського інституту національної пам'яті в Чернігівській області Сергій Бутко. — Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували трупа».[1]

Радянські партизани, як і німці, наводили жах на цілі райони, спалювали села і міста, проводили каральні походи. Таким чином, населення знаходилося між молотом і ковадлом. Деякі населені пункти поперемінно «утихомирювали» то німці, то партизани. 8 травня 1943 партизани напали на опорний пункт, організований німцями для своєї самооборони від радянських партизан. Вони вбили 127 цивільних осіб, що були бійцями німецької самооборони, включаючи дітей, спалили будинки й викрали на продаж майже 100 корів і 70 коней. Через два місяці каральна експедиція німців проти партизан перетворила на попіл все те, що ще залишилося. При цьому німці вбили тільки близько 10 чоловік, та погнали на роботу до Німеччини близько 3000.

Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів, а їсти хотілося і хотілося дочекатися кінця війни. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. В одній з доповідей радянському керівництву взимку 1942/43 року про поведінку партизан, правда, не в Україні, а у Західній Білорусі і про єврейську самооборону, говорилося:

« Оскільки вони не воюють, вони перетворюються в додатковий тягар для селян і налаштовують селянство проти всіх партизан в цілому. Якщо немає німців, то партизани безперешкодно входять в село, забирають корів, овець, хліб та інші продукти. Але як тільки з'являється каральний німецький загін, партизани, не чинячи опору, втікають. Німці же б'ють селян, їхні будинки спалюють за те, що вони утримували і годували партизан  »

.

Більшість військових операцій партизан були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти колабораціоністів та їхніх сімей, а також проти всіх, хто добре ставився до німців і був антирадянщиком. А хто був чи не був антирадянщиком, партизани вирішували самі. На порядку денному були розстріли, ґвалтування і пограбування. 22 лютого 1943 загін Михайлова убив у селі Чігрінка Могильовського району (на схід від Мінська) близько 70 мирних жителів-колабораціоналістів. На рахунку цього загону були також грабежі, ґвалтування і розстріли. За повідомленням одного високопоставленого офіцера Червоної Армії, зробленого в червні 1943 р., загін Баті, що діяв приблизно за 200 км від Мінська, 'тероризував мирне населення'. Зокрема, 11 квітня 1943 р. вони 'розстріляли ні в чому не винні сім'ї партизанів у селі Сокочі: жінку з 12-річним сином, другий син-партизан якої загинув раніше, а також дружину одного партизана і її двох дітей — двох і п'яти років'. В іншій доповідній говориться, що в квітні 1943 р. партизани загону Фрунзе, що діяв на північ від Мінська, розстріляли у ході каральної операції 57 людей, включаючи немовлят.

Деякі партизанські загони спалювали відразу кілька населених пунктів, як наприклад, комісар Фролов разом зі своїми партизанами, що діяв у Вітебській області. У квітні 1943 р. вони перетворили на попіл багато сіл, розстріляли мирних жителів і інших партизанів. І це було далеко не виняток. Ще безцеремонніше відносилися партизани до польського населення на території нинішньої Західної Білорусі, оскільки поляки взагалі вважалися антирадянщиками. Партизани вбивали поляків цілими сім'ями, спалювали їхні будинки тільки за підозрою в підтримці польського підпілля. Багато поляків у паніці покидали свої будинки і втекли в міста. У цих районах свої «постачальницькі операції» партизани проводили переважно серед польських селян.

У серпні 1943 р. почалися перші великі операції проти польських партизанів. Радянські партизани запросили керівництво польського загону Кмічич на переговори і заарештували його. Решту поляків вони раптово атакували на їхніх базах і роззброїли. У кінцевому підсумку, Совєти розстріляли польського командира і його 80 бійців. Решту вони примусово, закувавши в кандали, включили в свої загони, а деяких, роззброївши, відпустили. Після цього протистояння виросло в локальну польсько-радянську партизанську війну. Деякі польські підрозділи, загроза яким з боку Рад була особливо велика, повністю припинили боротьбу проти вермахту і навіть отримували від німців зброю і боєприпаси.

Частими були факти зґвалтувань жінок і дівчат в селах, що знаходились у зоні дії партизанських загонів, а німців не було й не було кому захищати українських дівчат. В одному з сіл партизан, замість того, щоб воювати з німцями, почав ґвалтувати 14-річну дівчинку. Її батько, що не був партизаном, спробував захистити дочку — за це був побитий партизанами до напівсмерті[4]. У донесеннях є дані про те, що найчастіше жінки піддавалися насильству 8-10 партизанів. Тих, хто відмовилися вступати в статевий зв'язок, іноді розстрілювали.

Частим явищем була й наявність у партизанських командирів бойових дружин. Іноді деякі, найбільш відважні та красиві козаки-командири, наче на курорті, заводили цілі гареми. В одному з листів згадувалося про те, що «приїхав Попудренко з дружинами»[4].

Мародерство[ред.ред. код]

Особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було годуватися та одягатися, тому радянські партизани здобували наїдки та одяг, переважним чином, через пограбування мирного місцевого населення, замість того, щоб самостійно займатися господарською діяльністю. Під час цих постачальницьких операцій партизани нерідко вели себе як звичайні грабіжники, в усякому разі, так сприймало їх населення. Вони реквізували жіночу білизну (для бойових дружин), дитячий одяг (на всякий випадок), господарський скарб, — речі, мало придатні в лісі, зате — які можна продати базарі, або обміняти на шнапс (в крайнім разі — на самогонку), або подарувати партизанкам, щоб не ґвалтувати дівчат.

Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім'я Хрущова доповідну записку[5], де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином:

« Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з'єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання.  »

А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам'янець-Подільського партизанського з'єднання ім. Жукова Миронов:

« «У більшості партизанських загонів склалася вірна думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна та вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів»  »

.

За свідченнями місцевих мирних жителів[2], радянські партизани зводили з мирними жителями, що служили у німців, старі рахунки, спалювали села і окремі будинки, катували та ґвалтували людей, пиячили, вчинювали дебоші, вели розпустний образ життя та ще й ордена отримували[3]. Венеричні недуги серед бійців і командирів були масовим явищем в зв'язку з безкультур'ям.

Розумні люди вважали, що партизани їх більше ображали, ніж німці[2] — 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області розповідає:

« Ті прийдуть: скромно - «Дай яйко». А еті прийдуть — і нагло - вєщі забирали, і занавєскі тащили (на портянки). На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: «Іди ти ету хату шаруй, а ти ту». Забирали всьо тогда  »

.

«Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співмешкали командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем» (Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського).

«Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину» (Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року).

« Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з «власівцями», та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим.  »

(Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР).

Пияцтво[ред.ред. код]

Великою проблемою серед партизанів було пияцтво. Вони часто напивалися і чинили насильство, як правило, над цивільним населенням, а німців не чіпали, часто потерпілими виявлялися їхні ж товариші по зброї. Алкоголь вони добували у селян (за гроші). Найчастіше вони реквізували коней, овець, велику рогату худобу, одяг і господарську начиння, потім збували все це німцям в інших великих поселеннях, щоб на виручені гроші виміняти або купити самогонку.

Пияцтвом славився загін Олексія Федорова, застілля у якого обов'язково супроводжувалися відрами випитого самогону. У доповідних записках збереглися дані про те, що деякі комісари партизанських з'єднань у п'яному вигляді влаштовували стрілянину по людях, а іноді просто ходили і розстрілювали перших зустрічних. Один з таких любителів постріляти після рапорту нагору був просто відкликаний з партизанського з'єднання, але не поніс додаткових покарань[4]. При поданні в Москву рапорта на нагородження партизана бойовим орденом, таке «гусарство» зараховувалось як бойова заслуга.

Людоїдство[ред.ред. код]

В екстремальних умовах, при відсутності харчового забезпечення у партизанів розпочинався голод. Зафіксовані випадки, коли від голоду рятувалися через людоїдство.

« Зайшовши до одного із згорілих наметів, де лежав труп бійця, я взявся за обгорілу руку, рука відокремилась від тулуба. Я вирішив руку з'їсти, оскільки вона була вже зварена на вогні. З'їв половину руки, тобто всю м'якоть, і цілком наївся, відчув себе бадьоро. Там же на наступний день я став варити м'ясо мертвих бійців, але вже не сам, а з політруком Христофоровим, який приєднався до мене, і бійцем Борговим, які дізналися, що я їв людське мертве тіло, і стали разом зі мною варити і їсти. 12 травня я був відряджений з групою - Долговим, Данилкіним і Нагорним для захоронення трупів. Прийшовши в табір, я знайшов убитого політрука Христофорова, у якого живіт хтось розрізав, і, коли я оглянув його, то виявив, що нутрощі у нього отсутствовалі.Тогда я вирішив розбити череп Христофорова і взяти з голови мізки для свого харчування. Для цього я сам, без сторонньої допомоги дробив в голові отвір і вийняв мізки, зварив їх з липовим листям. Поїли втрьох, тобто я, Нагорний та Долгов. Я наказав вийняти нутрощі в іншого убитого, і ми стали їх варити, коли в цей час прийшов начальник штабу Пащенко та комендант Паршин, які викинули відро з вмістом, а нас затримали і привели в загін[6].  »
« Наприкінці січня 1943 звернули увагу, що у деяких померлих вирізані печінку і сідничні м'язи, по снігу виднілися криваві сліди, які вели до наметів. Було виявлено шість чоловік. Серед них Сагалаєв, Харашін, Южаков, Колядинський, Бєляєв, які при допиті зізналися, що самі себе врятувати, споживаючи людське м'ясо. Всі шестеро осіб були трибуналом засуджені і розстріляні, з них четверо - комуністи[7].  »

Пропаганда та вигадки[ред.ред. код]

Кількість партизан[ред.ред. код]

6 березня 1942 нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко направив секретарю ЦК КП(б)У Дем'янові Коротченку доповідну записку. У ній значилося, що з серпня 1941-го по 1 березня 1942 НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загони чисельністю 29.307 чоловік і заслав у тил ворога 776 агентів-одинаків і зв'язкових з партизанськими загонами — всього понад 30 тис. осіб. Тим часом, у доповідній записці НКВС СРСР від 1 травня 1942 повідомлялося, що в Україні діє 37 партизанських загонів з 1918 учасниками. Тобто «некомплект» склав як мінімум 28 тис. осіб або 93 % від чисельності партизанів, залишених у тилу або засланих у тил нацистів в Україні НКВС УСРР і КП(б)У в перші десять місяців війни. Більшість партизанів дезертирували (точніше — пішли додому), а загони саморозпустилися через безперспективність, а головне — небезпека опору німцям. Крім того, антирадянські настрої населення в перші місяці війни були настільки сильними, що партизанам не вдавалося знаходити спільну мову з мирними жителями — своїми родичами[4].

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР[джерело?], заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. осіб. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. осіб. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра — 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських»[джерело?].

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року — близько 48 тис.[джерело?]. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун, через партизанські загони пройшло близько 100 тис. осіб.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.[2].

Партизанські мемуари[ред.ред. код]

Появою великої кількості партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників радянське суспільство зобов'язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири описували свої «подвиги» в роки війни — саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів. Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь дізнавалася про партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади — як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що вони розвінчають романтичний образ «радянських месників»[5].

Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з'єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з'єднання № 2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевської, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, — писалося в листі, — без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів» (тому що не мали грошей при собі, щоб заплатити).

Вельми неправдоподібно в мемуарах представлені українські націоналісти. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не потупившись помилково на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев'ятого року в гітлерівській Німеччині. Його „хлопці“ грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім'я в швейцарський банк».

Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали ані найменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.

Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі «Поєдинок», написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м'яко кажучи, перебільшив.

"Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, — пише в листі Струтинський. — З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував «Солдатен гейм».

Результати[ред.ред. код]

Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло, потрапило в табори смерті або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали належної народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території, звичайно були й місцеві жителі.

10 000 німців, їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в Українській РСР упродовж 1941—1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить російський історик Олександр Гогун у монографії «Сталинские коммандос», виданій у Москві. Додає, що від половини до двох третин цих убитих становили українці[8].

Керівники та провідні учасники[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]