Радянські партизани

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Радянські партизани в Білорусі, 1943

Радянські партизани — диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупованих Вермахтом територіях СРСР у 1941–1944 роках, а також проти місцевого населення та сил національного визволення.

Створення партизанського руху[ред.ред. код]

Радянський партизанський рух був головним чином організований та повністю контролювався органами ВКП(б) та НКВС. Головною метою руху було перешкодження закріплення німецької армії на завойованих територіях СРСР, руйнування всіма засобами тилу супротивника. Основними бойовими діями «радянських партизанів» було впровадження тактики «спаленої землі», диверсії на ворожих комунікаціях та терор проти окупаційних військ, сил національного Руху Опору, та лояльного до антибільшовицьких сил місцевого населення.

Політика «спаленої землі» була проголошена директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року.

«…В занятых врагом районах создавать партизанские отряды и диверсионные группы для борьбы с частями вражеской армии, для разжигания партизанской борьбы всюду и везде, для взрыва мостов, дорог, порчи телефонной и телеграфной связи, поджога складов и т.д.»"[1]

У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 року та іншими документами. тактика «спаленої землі» застосовувалась без винятку на всій території, що мала потрапити під окупацію.

5 липня 1941 року ЦК КП(б)У прийняв постанову про створення партизанських загонів та організацій антифашистського підпілля в районах, яким загрожувала окупація. Наприклад, під час оборони Києва восени 1941 р. було сформовано 11 партизанських загонів, що налічували близько 1800 чоловік.

Уявлення про партизанів як добровільних борців за народне щастя лише частково відповідає дійсності: керівництво «народних месників» з 1942 року під загрозою розстрілу насильно мобілізувало селян у червоні загони. До того партизанами були переважно чекісти, міліціонери, представники колишнього партсовактіва, оточенці і втікачі з таборів військовополонених.

Центральне керівництво «народними месниками» загалом і в цілому не довіряло не тільки місцевому населенню, але і самим партизанам. Починаючи з 1942 р. у кожному великому партизанському загоні існував особливий відділ НКВС, котрий не тільки боровся зі шпигунством і розстрілював «антирадянський елемент», але і перевіряв всіх і вся на благонадійність. Тільки в Барановіцькій з'єднанні партизанських загонів на початок 1944 агентурна мережа налічувала 2000 сексотів[2].

Недовіра було багато в чому обгрунтованим: керівники партизанських загонів хронічно брехали у своїх звітах в центр, постійно применшуючи власні втрати і нечувано перебільшуючи втрати ворога. Так, після війни на основі донесень партизан кількість вбитих ворогів оцінювалося в півтора мільйона людей. Використав німецькі документи американський дослідник Джон Армстронг вивів іншу цифру — 45 тис. чоловік, половину з яких складали німці[2]. У цьому випадку 95 % успіхів партизанів існувало лише на папері.

Партійний функціонер Дубов так у липні 1943 описав стан у бригаді ім. М. В. Фрунзе, яка налічувала 650 бійців. Безглуздість його посилювалася тим, що ця бригада складалася переважно з молодих місцевих селян, насильно мобілізованих до лав «народних месників»: «Командування бригади бойових завдань перед загоном не ставив, не проводило жодної бойової операції. Навчанням та набутті бригади і загонів не займалося. У бригаді і загонах була відсутня дисципліна, процвітало пияцтво, мародерство і незаконні розстріли. Населення відгукувалося про бійців Фрунзенської бригади, як про мародерів і бандитів»[2].

Декотрі добровольці встигали по кілька разів змінити сторону, за яку воювали. Найяскравіший приклад — колишній офіцер міліції НКВД з Києва Іван Хитриченко. Він потрапив у німецький полон в ході евакуації з Київського котла, записався в таборі, як червоноармієць Зайченко, і був відпущений додому. В грудні 1941 року він узявся реорганізовувати місцеве підпілля на Житомирщині у партизанський загін, який був знищений нацистами одразу на місці збору. У 1942 році Хитриченко з'явився у Києві, де став командиром підрозділу поліції, що охороняв відбудову моста через Дніпро. Паралельно він почав налагоджувати зв'язки з столичним партійним підпіллям, що мало наслідком серію провалів, за які підпільники заочно засудили його до смерті. В грудні 1942 року Хитриченко полишив службу в поліції, і з'являвся у низці партизанських загонів Київщини та Житомирщини, намагаючись об'єднати їх під своїм командуванням. У березні 1943 року він добився санкції на такі дії від Ковпака, й зрештою очолив Київське партизанське з'єднання ім. Хрущова. У 1944 році за наказом Лаврентія Берії Хитриченко був заарештований і засуджений, проте у 1955 році, після приходу до влади Микити Хрущова, його реабілітували. (ГДА СБУ. — Ф. 6. — Спр. 46175ФП. — Т. 1. — Арк. 13, 189, 257; Т. 3. —Арк. 137–144, 250 зі зв.; Т. 4. — Арк. 11-122.)

Цілі та завдання[ред.ред. код]

17 грудня 1941 года з'явився секретний Наказ Ставки Верховного Головного Командувания № 0428. Він проголошував:

«…Лишити німецьку армію можливості розміщатися в селах і містах, вигнати німецьких загарбників з усіх населених пунктів на холод в поле, викурити їх з теплих домівок і примусити мерзнути просто неба….

Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1. Зруйнувати та спалити до тла всі населені пункти в тилу у німців на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю та на 20-30 км вправо и вліво від доріг.

Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії використати не гаючи часу авіацію, широко використовувати артилерийській та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанскі диверсійні группи, озброєні пляшками з запальною суміш'ю, гранатами та вибуховими засобами.

2. В кожнім полку зібрати команди мисливців по 20-30 чоловік кожна для підриву та спалювання населенних пунктів, в котрих розташовані війска ворога. В команди мисливців підбирати найбільш відважних і міцних в політико-моральнім відношенні бойців, командирів та політпрацівників, ретельно раз'яснюючи їм завдання та значення цього мироприємства для розгрому німецької армії. Видатних сміливців за відважні дії по знищенню населених пунктів, в котрих розташовані німецькі війська висувати для урядової нагороди.

3. При вимушеному відступі наших частин на тому чи іншому відрізку фронту відводити з собою радянське населення і обовязково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використовувати. В першу чергу для цієї цілі використовувати виділені в полках команди мисливців.

4. Військови радам фронтів і окремих армій систематично перевіряти, як виконується завдання по знищенню населених пунктів у вказаному вище радіусі від лінії фронту. Ставці через кожні 3 дні доносити, скільки і які населені пункти знищені за останні дні і якими засобами досягнуті ці результати.

Ставка Верховного Головного Командування: І. Сталін Б. Шапошников».

(Джерело (рос.): Сталин И. В. Сочинения. — Т. 18. — Тверь: Информационно- издательский центр «Союз», 2006. С. 283–284.)

Відомий письменник та історик-дослідник Володимир Батшев, відповідально посилаючись на Центральний архів Міністерства оборони СРСР, у своїй чотиритомній фундаментальній праці «Власов» (т. 1, стр. 214, изд-во «Мосты-Литературный европеец», Франкфурт-на-Майне, 2001/2005) доводить інший варіант тексту цього сталинського наказу:

«…Всі населені пункти на відстані 40-60 на глибину від лінії фронту та на 20-30 км по ліву та праву сторону від доріг, в котрих знаходяться ворожі війська, мусять бути спалені і зруйновані. Для знищення наслених пунктів в означенім радіусі наказую використовувати авіацію, артилерію, а також команди розвідників, лижників і партизанські групи, що повинні бути оснащені пляшками з підплюванною сумішю.

При вимушеному відході наших частин на тім чи іншому участку уводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використувати.

Більшість задіяних у цьому важливому державному завданні повинні бути переодягнені в трофейну форму німецького вермахту та військ СС.

Щоб після кожної „каральної експедиції“ залишалися свідки, котрі потім зможуть повідати про злодійства фашистів. Це повинно розбудити ненависть до фашиськиз окупантів, полегшіть вербовку партизан в тилу ворога.

…Формування, зайняті у цім смілому підприємстві повинні складатися із мужніх бійців, котрі мусять бути представлені до урядових нагород.

Ставка Верховного Головнокомандування Верховний Главнокомандуючий І. СТАЛІН Начальник Генштабу Б. ШАПОШНИКОВ»".

(Джерело: ЦАМО СССР. Ф. 353. Оп. 5864. Д.1 Л.2)[3]

Слід відмітити, що ця тактика терору і провокацій широко викоритовувалась радянською владою і в майбутньому: наприклад після війни в Україні діяли військовики НКВС, переодягнені в форму бійців УПА.

По виконанню сталинського наказу № 0428 діяла відома радянська диверсантка-розвідниця — Герой Радянського Союзу комсомолка Зоя Космодемьянська, що в складі радянської диверсійної групи спробувала зпалити підмосковне село Петрищево. Всього загін, в котром була Космодемьянська, мусив за 5-7 днів знищити коло 10 російських сел. Як відомо, Зої вдалося разом зі свома товаришами спалити три хати, вона була спіймана німцями 28 листопада 1941 року при допомозі селян. По зізнанню радянського маршала Г. К. Жукова, сталінский наказ скрізь натрапив на «активне неприйняття місцевих жителів». Наступного дня «героїня», була прилюдно страчена як підпалювач хат. По стверженню письменника Миколи Анова, пізніше розмовлявшого зі вчителькою із Петрищево, після повернення радянської влади багатьох селян Петрищево було репресовано.

Слід зазначити, що стратегія «спаленої землі» широко використовувалась радянською владою і до появи наказу № 0428. Із книги В. Батшева: згідно з рапортом про хід виконання наказу Ставки за № 0428, підписанним зам. начальника оперативного відділу 5-й армії підполковником Переверткіним, вже до 25 листопада 1941 року відступаючою Червоною Армією і її партизанськими загонами було знищено повністю і зруйновано частково більше п'ятидесяти російських сіл Підмосков'я (В. Батшев, «Власов», т. 1, стор. 215–217).

Дослідники визнають, що «проведення в життя наказу № 0428 вигнало на холод не стільки німців, скільки мирних мешканців, що не встигли евакуюватися. Тисячі жінщок, стариків і дітей були позбавлені даху над головою суворою зимою 1941/1942 рр.».[4]

Як посилається далі той же автор, «Й.Гебельс вдало використував цей наказ в ідеологічній війні проти СРСР. На стінах домів в окупованих містах з'явилися мільйони плакатів, на котрих Сталін з факелом в руці підпалював селянські хати».[5]

Керівництво партизанським рухом[ред.ред. код]

Partisans attack village.jpg

Стратегічне керування «партизанським рухом» здійснювала Ставка Веховного Головнокомандування СРСР через Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР, рос. ЦШПД) у Москві. Начальником ЦШПР у 1942–1944 роках був секретар ЦК КП Білорусі Пантелеймон Кондратович Пономаренко. У Москві також знаходились республіканські та крайові штаби, що були підпорядковані Центральному штабу. Начальником Українскього штабу партизанського руху (УШПР, рос. УШПД) був секретар ЦК КП(б)У Тимофій Амвросійович Строкач — український кадровий чекіст, заступник наркома внутрішніх справ УРСР.

Найвідоміші керівники радянського партизанських військових з'єднань в Україні: Ковпак Сидір Артемович, Федоров Олексій Федорович, Сабуров Олександр Миколайович, Вершигора Петро Петрович

Територія базування[ред.ред. код]

Кількість та склад[ред.ред. код]

1 березня 1944 року перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, виступаючи на сесії Верховної Ради УРСР, заявив: в Україні діяли 228 партизанських загонів кількістю 60 тис. чоловік. А вже 20 серпня того ж року в доповідній записці Українського штабу партизанського руху йдеться про 115 тис. Через декілька місяців у документах УШПР фігурує 180 тис. У травні 1945-го ЦК КП(б)У вже оперувало даними в 200 тис. чоловік. 1975 року, після чергової кампанії з виявлення партизанів, з'явилася нова цифра — 501 тис. Українська партноменклатура тоді прагнула показати свою республіку «найбільш партизанською з усіх партизанських».

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує, що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року — близько 48 тис. А за роки війни загалом, пише російський дослідник Олександр Гогун"[2] через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

468 тис. солдатів вермахту загинули від рук партизанів — такою була офіційно прийнята в СРСР статистика німецьких втрат. Ця кількість теж радикально завищена. Американський історик Джон Армстронґ, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис[6].

Український історик Анатолій Кентій вважає, що за всі роки німецької окупації через лави радянських партизан, підконтрольних Москві, пройшло 50-70 ти­сяч чоловік. Кількість же не радянських, тобто не підконтрольних УШПР або антирадянських партизан було в 2-3 рази більше[7].

У 1942 році на Полісся і Волинь вирушили спеціальні відділи червоних партизан, які були призначені для боротьби з німцями та УПА і в лавах яких було чимало польських комуністів. Шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тис. поляків перебувало у складі різних «червоних» партизанських груп. За період січень-березень 1944 року польські партизани провели 17 боїв з підрозділами УПА. При цьому не обійшлося без значних втрат з боку мирного українського населення[8].

Стосунки з населенням[ред.ред. код]

Мародерство[ред.ред. код]

Радянські партизани здобували харчі переважним чином через пограбування мирного населення. Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім'я Хрущова доповідну записку[9], де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з'єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам'янець-Подільського партизанського з'єднання ім. Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».

За свідченнями місцевих мирних жителів, радянські партизани спалювали села та окремі будинки, грабували, катували та гвалтували людей.

Люди вважали, що партизани людей більше ображали, ніж німці — 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області розповідає:

Ті прийдуть: «Дай яйко». А еті прийдуть — і вєщі забирали, і занавєскі тащили. На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: «Іди ти ету хату шаруй, а ти ту». Забирали всьо тогда[6]

.

«Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співжили командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем» (Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського).

«Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину» (Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року).

«Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з „власівцями“, та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим». (Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР).

Терор проти місцевого населення[ред.ред. код]

Партизани влаштовували на окупованих територіях комуністичний партизанський терор, який для місцевого населення був справжнім лихом. Ось що писав у другій половині 1942 р. у донесенні в політуправління Червоної армії помічник командира 125-го партизанського загону імені І. В. Сталіна Микита Бурцев: «Більшість партизанських загонів харчуються, одягаються і озброюються за рахунок місцевого населення, а не за рахунок видобутого в боях з фашизмом. Населення проявляє невдоволення і каже: „Німець обдирає, партизанам дай“. При заготівлі продуктів та одягу з боку окремих партизанських загонів проявляються елементи мародерства і хуліганства»[2].

Партизану Рудько, який воював у бригаді Нікітіна, свідчить: "На території Західної Білорусі тисячі партизанів. Це, головним чином, полонені і оточенці, озброєні за рахунок лісів і місцевого населення. Оперують у більшості своїй нечисленними групами в 20-40 осіб, непогано, особливо навесні і в період, коли були ще гміни (волості), били німців. Але це була гола стихія, це була помста полоненого за все те, що він бачив і пережив у німців. Тепер же вони майже всі діють — не вистачило ні запасу боєприпасів, ні з ким вони не пов'язані, на 100% відірвані від радянської дійсності. Установки партії і уряду з питання партизанського руху не знають. Живучи і діємо, вони неминуче перетворюються на зайвий баланс для селянства і відновлюють селянство проти партизанів в цілому. Значить, завдають шкоди партії і уряду, конкретно відбувається це так: коли немає німців, партизани вільно ходять по селу, ніякої роботи з селянами не ведуть, беруть у них корів, овець, хліб та інші продукти. Коли ж з'являється каральний загін, партизани не пручаючись біжать, а селян б'ють і палять за те, що утримували і годували партизанів. Селяни прямо кажуть: "На який чорт мені такі партизани, які забирають останнє і не можуть оборонити мене від німця. Не було б вас, мене не бив би і палив німець «. Це, по-перше. По-друге, селянина обурює метод заготівлі (так званий бомбардування) продуктів, яка відбувається в такий спосіб:

Загін (група) отримує від командування відповідне село або два. Виїжджає вночі і підряд забирає в кожній хаті все що знайде: сало, масло, сметану, хліб та ін продукти. Звідси селяни все поголовно ховають. Нерідкі випадки, коли поряд з продуктами такі „партизани“ обшукують шафи, скрині і беруть одяг і чоботи і навіть предмети розкоші: одеколони, годинники й ін речі. Забирають коней і вози для відвозячи продуктів, обіцяючи їх повернути, але фактично рідко їх повертають. Все це робиться без урахування соціального та економічного становища сім'ї. Не випадково, коли приїжджають партизани в село, що грають у дворі діти, помітивши їх, біжать у дім і кричать: „Мама, партизани їдуть“. І мама починає ховати все, що має»[2].

Побут та хвороби[ред.ред. код]

Лікарі, які перебували в партизанських загонах, відзначали, що в партизанів починалися захворювання через те, що в їх раціоні харчування було занадто багато м'яса. При цьому через хазяйнування німців і «народних месників» у ряді районів Західної Білорусі залишалося по одній корові на 5-7 дворів і по одному коню на 7-10 дворів[2].

Партизани вели розпустний образ життя. Венеричні недуги серед бійців і командирів були масовим явищем. Зазвичай на колективної фотографії кожного партизанського загону зображена корова, на боці якої іноді писали «Смерть фашистським окупантам!». Хоча тягати корову рейдами клопітно, вона була надзвичай потрібна партизанам. В загонах Ковпака, Сабурова, Федорова і інших була справжня епідемія венеричних захворювань. Медикаментів не вистачало, тому партизани лікувалися, як могли. Після ін'єкції коров'ячого молока, організм бурхливо реагує на чужорідний білок, температура тіла партизан на тривалий час піднімалася мало не до 40ºС (гонококи гинуть при 38ºС з невеликим). Таким чином корови рятували партизан[10].

Радянська пропаганда[ред.ред. код]

Партизанські мемуари[ред.ред. код]

Появою великої кількості партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників радянське суспільство зобов'язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири описували свої «подвиги» в роки війни — саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів. Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь дізнавалася про партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади — як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що вони розвінчають романтичний образ «радянських месників»[9].

Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з'єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з'єднання № 2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, — писалося в листі, — без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів».

Вельми неправдоподібно в мемуарах представлені українські націоналісти. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не скупившись на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев'ятого року в гітлерівській Німеччині. Його „хлопці“ грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім'я в швейцарський банк».

Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.

Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі «Поєдинок», написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м'яко кажучи, перебільшив.

"Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, — пише в листі Струтинський. — З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував «Солдатен гейм».

Відомі радянські партизани-диверсанти[ред.ред. код]

З радянського часу в СРСР, потім в Росії видається чисельна істрорико-пропагандистська література про окремих «героїв-партизанів». Найвідоміші радянські партизани — герої Радянського Союзу (з не-керівного складу):

  • Зоя Космодем'янська — комсомолка-диверсантка, Герой Радянського Союзу. Часів СРСР слугувала символом, зразковим прикладом для школярів, що у підлітковому віці вступали до лав комсомолу
  • Сидір Ковпак — залишений на окупованій німцями території дрібний провінційний компартійний діяч, котрий до кінця війни доріс до радянського генерал-майора, двічі героя Радянського Союзу та командира партизанської дивізії імені самого себе.
  • Вершигора Петро Петрович — кадровий чекіст, генерал-майор НКВС, як командир спеціальної диверсійно-розвідної групи НКВС (за іншими даними — ГРУ Генштабу СРСР) «Лезвие» (укр. «Лезо») був перекинутий літаком в тил німецьких військ до партизанського загону Сидора Ковпака. Мав завданням підтримувати зв'язок загону з Москвою та слідкувати безпосередньо за Сидором Ковпаком, контролювати його, перевіряти на лояльність Москві.
  • Сабуров Олександр Миколайович — генерал-майор військ НКВС, командував партизанським з'єднанням, що діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін. областях України.
  • Леонід Голіков (1926–1943) — «піонер-герой», що партизанив у 16-17 річному віці; з березня 1942 р. развідник 67-го загону 4-ої партизанської бригади Ленінградської області.[12]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Цит.по: История создания подразделений специального назначения органов государственной безопасности 1941–1945(рос.)
  2. а б в г д е ж А.Гогун КРАСНЫЕ ПАРТИЗАНЫ Как это было в Западной Белоруссии (рос.)
  3. Див.: В. Батшев, тамож
  4. О.Широпаєв. Вспомним ту осень
  5. О.Широпаєв, тамож
  6. а б В. Гінда (канд.іст.наук). Радянські партизани людям докучали гірше за окупантів. — Ж-л «Країна» № 25, 18.06.2010/Gazeta.ua
  7. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1942–1943 pp. — Київ, 1999, С. 124; Див. також: Безсмертя: Книга пам'яти України…, С.391; Україна партизанська. Партизанскі формирування та органи керівництва ними (1941–1945 pp.): Науково-дослідне видання /Автори-упорядники: О. В. Бажан, А. В. Кентій, В. С. Лозицький та ін.; — Київ, 2001.
  8. Богдан ЧЕРВАК. ВОЛИНЬ ЯК БУМЕРАНГ
  9. а б Партизани Великої Вітчизняної: а чи був героїзм?
  10. Партизанская сага (рос.)
  11. Неизвестный Николай Кузнецов. -Независимое военное обозрение(рос.)
  12. Бібліотека «ХРОНОС»(рос.)

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]