Радіовуглецеве датування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Радіовуглецеве датування, радіовуглецевий метод — метод датування органічних речовин, заснований на визначенні відносного вмісту ізотопу 14С (найчастіше — у вугіллі, деревині, залишках кісток тощо).

Застосовується в археології, палеонтології. Метод запропонував Віллард Ліббі 1946 року (Нобелівська премія з хімії, 1960).

Загальний опис[ред. | ред. код]

Вимірюється співвідношення 14С та 12С, яке порівнюється зі співвідношенням, що встановлюється в атмосфері під дією космічних променів.

Стала концентрація ізотопу 14С в повітрі підтримується за рахунок ядерної реакції, яка відбувається у верхніх шарах атмосфери при бомбардуванні Землі космічними променями: .

Рослини поглинають вуглекислий газ (двоокис вуглецю) із повітря й накопичують його у своїх тканинах, які містять, зокрема, і радіоактивний ізотоп вуглецю 14С. Упродовж життя організму вуглець у ньому весь час поновлюється, і співвідношення 14С до 12С залишається сталим. Після загибелі обмін із середовищем припиняється, а радіоактивний розпад 14С триває далі. Тому відносна частка нестабільного ізотопу в рештках із часом поступово зменшується.
Оскільки період напіврозпаду 14С відомий (~5730 років), відповідно, час від моменту загибелі рослини можна встановити в лабораторії.
Тварини накопичують 14С в організмі, поїдаючи рослини, таким чином і залишки тварин можна датувати тим же методом.

Радіовуглецеве датування реалізується шляхом вимірювання або радіоактивності (радіометричне), або співвідношення мас ізотопів (масспектрометричне). Перше реалізується газовими пропорційними або рідинно-сцинтиляційними лічильниками, друге — масспектрометрами. Для всіх наявних методів їх чутливість та неможливість відділити домішки обмежують реальне застосування радіовуглецевого датування до 50—60 тисяч років. Після 120 тис. років радіоактивного ізотопу 14С залишається так мало, що виміри стають неможливими.

При застосуванні радіовуглецевого методу можливі помилки. Тому одна ізольована дата, отримана з його допомогою, не може служити основою для серйозних історико-археологічних висновків («одна дата — не дата»). Тільки перевірка одних дат іншими, отриманими в різних лабораторіях і на різних матеріалах, тільки наявність серій відповідних один одному радіовуглецевих дат, підкріплених стратиграфією палеолітичних пам'яток, дозволяє вважати їх з великою ймовірністю правильними і будувати на цьому висновки.[1]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Борисковский П. И. Древнейшее прошлое человечества. М., Издательство «Наука», 1980 г., с. 15.

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]