Реалізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Реалі́зм (від лат. realis — «суттєвий», «дійсний») — стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувало символізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизм у і академізму.

На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.

Визначальні риси реалізму[ред.ред. код]

  • раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
  • правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
  • принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
  • характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
  • конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
  • вільна побудова творів;
  • превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
  • розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Реалізм в літературі[ред.ред. код]

Маніфестом реалізму у літературі вважають передмову Оноре де Бальзака до «Людської комедії» (1830). Саме Бальзак став засновником нового напряму у французький літературі та найбільш яскравим його представником — поруч із Проспером Меріме, Стендалем (останній, правда, називав себе романтиком) та Гюставом Флобером.

В англійській літературі першим реалістичним романом вважають «Посмертні записки Піквікського клубу» Чарлза Діккенса (18361837). Окрім Діккенса найвидатнішими британськими письменниками-реалістами вважають Вільяма Теккерея та Шарлотту Бронте.

В російській літературі до реалістичного напрямку належали Іван Гончаров, Федір Достоєвський та Лев Толстой.

Реалістичній літературі притаманний певний тип автора. Автор — це завжди певний погляд на зображуване, концепція зображуваного, вираженням якої є художній твір. Ґ. Флобер порівнює автора з Богом, який має бути у творі, як Бог у світобудові — всюди і ніде. Письменники-реалісти, які відчували себе деміургами, не завжди були «невидимими» у своїх творах. Вони вважали, що інтуїція і розум митця можуть проникнути в усе суще і адекватно його відтворити. Цей митець тяжіє до колективної «свідомості епохи», її інтелектуальної частини, що володіє необхідними знаннями у різних сферах. Деміургізм реалістичної літератури є авторською позицією, в основі якої світоглядно-епістемологічна парадигма епохи.

Реалізм в живописі[ред.ред. код]

Народження реалізму в образотворчому мистецтві найчастіше пов'язують з творчістю французького художника Гюстава Курбе (1819–1877), який відкрив в 1855 році в Парижі свою персональну виставку «Павільйон реалізму», хоча ще до нього в реалістичній манері працювали художники барбізонської школи (Теодор Руссо, Жан-Франсуа Мілле, Жюль Бретон). Курбе вважають і першим теоретиком реалізму, адже він у передмові до каталогу виставки обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжив Жюль Шанфльорі на сторінках журналу з промовистою назвою «Реалізм» (1856–1857).

В Італії реалістичний живопис був відомий під назвою веризму, в Росії — під іменем передвижництва.

У 1870-і роки розвиток реалізму призвів до появи натуралізму та певною мірою втратив свої позиції з появою імпресіонізму, неоромантизму та символізму.

Реалізм в Україні[ред.ред. код]

Українські письменники і поети.

В український літературі реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизму, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» Марка Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тим ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використано з позицій народницьких і просвітянських (Степан Руданський, Анатолій Свидницький) та громадсько-програмових (особливо Олександр Кониський). Подальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У Івана Франка, не без впливу Еміля Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Бориса Грінченка і Павла Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму.

Посилення реалістичного напряму в українській літературі також пов'язане з творчістю Івана Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Ганни Барвінок. Література збагатилася у жанровому відношенні. Набули популярності суспільно-політична, елегійна лірика, сатира. Урізноманітнилася проза, з'явилися соціально-побутові, етнографічно-побутові, психологічно-побутові оповідання, соціально-психологічна новела, соціально-побутова, історична повість, соціально-психологічний роман, роман-хроніка. Збагачується проблематика літератури. Окрім селянської, письменники порушують тему духовенства, міщанства, інтелігенції.

Першим українським живописцем-реалістом називають Тараса Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Частина митців культивувала так званий «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до історичних і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]