Революційний класицизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Слава твоя переживе століття, навіть коли розсиплеться мідь…», антична епітафія на могилі філософа.

Революці́йний класици́зм — історично короткий період розвитку французького варіанту класицизму, що мав існування в роки французької революції 1789—1793 років і відобразив ідеали буржуазної революції. Існував близько десяти років. Його розвиток був насильницькі обірваний в 17981799 роках контрреволюційним переворотом військових і приходом до влади Наполеона Бонапарта, майбутнього імператора, що супроводжувалось відновленням монархічного правління, зрадою демократичним ідеалам революції, а можливості стилю переорієнтовані на ампір, підкорений завданням уславлення і звеличення військових перемог нового диктатора і новонародженої військової еліти.

Стилістика в передреволюційний період[ред. | ред. код]

Фонтан Чотирьох Сезонів, вулиця Гренель, 1745 р.
Етьєн Моріс Фальконе. «Смерть Мілона Кротонського», теракота.
Гудон. «Вольтер в кріслі», 1781 р.

У мистецтві Франції панівною стилістикою середини 18 ст. залишалось рококо з домішками пізнього бароко і сюжетами з античної історії та міфології. Стилістика рококо була діяльно підтримана королівським двором і вищою аристократією Франції, впливовою особою яких була офіційна фаворитка короля і меценат — Маркіза де Помпадур.

Але не всі прихильно ставилися до стилю рококо навіть у Франції. Спроби відійти від стилістики рококо робив скульптор Едм Бушардон (1698—1762). Вже в перших своїх творах Бушардон зробив спроби відмовитися від грайливого рококо, спираючись на досвід французького класицизму 17 ст. та на лаконізм античного мистецтва. Отримавши замовлення на побудову фонтану Чотирьох Сезонів в Парижі, він створив твір, що нічим не нагадував стилістику рококо ні в архітектурі, ні в скульптурному декорі. Навіть пізні твори «класичної» фігури рококо — художника Жана-Оноре Фрагонара свідчать про відхід від рококо та орієнтацію на тверезий, реалістичний живопис Голландії 17 століття.

Життя та творчість Етьєна Моріса Фальконе припали на пору досить швидкої зміни декількох мистецьких стилів — пізнього бароко, рококо і класицизму. Митець широкого мистецького діапазону, Фальконе вдало працював в кожному з них, про що свідчать скульптурні групи «Смерть Мілона Кротонського», релігійні скульптури в церкві Св. Роха, алегоричні статуї «Музика» та «Зима», дрібна порцелянова пластика в стилі рококо.

Примхливе і чудернацьке рококо не здатне було якісно відтворити героїчні, могутні характери. Обмеженість стилістики рококо добре відчував той же Фальконе. І коли отримав замову на кінний монумент царю Петру І (Мідний Вершник), повністю відмовився від прийомів рококо, звернувшись до зразків античності і розвиненого бароко. Рококо могло не все.

Відхід від настанов рококо притаманний і творам художника Гюбера Робера, і скульптора Жана Антуана Гудона, інших митців другої половини 18 ст. Нова хвиля класицизму зміцнювала власні позиції і в архітектурі, і в декорі, і в графіці. Тогочасні інтер'єри набувають логіки і тектонічності, орнаменти чи ліплення межують з порожнечею стіни і підкреслюють мистецьку якість пейзажного живопису чи пейзажного парку за вікнами. Цікавість до давньоримської античності підсилюють хижацькі археологічні розкопки в Помпеях та Геркуланумі. Французькі меблярі (від Різенера до Жакоба) широко використовують римські форми, запозичені з археологічних видань і мають фінансовий успіх. Пасторалі і примхи рококо набридають навіть королівському оточенню. Представники історичного живопису створюють нові помпезні композиції, де намагаються уславити «суспільні якості» монархів минулого і сучасності, які сприймаються як прояви лояльності до влади і її звеличення. В моді героїзація монархів, навіть якщо ті не мають сильних характерів, а їх історичний внесок — мізерний.

Новий мистецький лідер[ред. | ред. код]

«Присяга Гораціїв» 1784—1785 рр. Лувр, Париж. Збірка короля Людовика XVI, зал № 75.

У ранніх творах художника Ж.-Л. Давіда — все ті ж античні персонажі, що й на картинах відомих представників панівного стилю, лялькові, манірні («Двобій Марса і Венери», «Діти Ніоби, яких постріляли Діана і Аполлон» та ін.) Навіть рання картина «Смерть філософа Сенеки» з трагічним сюжетом — лялькова і манірна. Фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть. Існувала безліч подібних картин.

Після перебування і наполегливої праці у Римі (17751780) виникає абсолютно інший митець, послідовник класицизму давньоримського зразка, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору.

Таким чином, в передреволюційне десятиліття творчість Жака-Луї Давіда була лише складовою частиною загальнофранцузького стилю класицизм. І лише його велетенська обдарованість виділяла його серед інших. Він, як і найчутливіші митці доби, рішуче відмовився від стилістики тендітного рококо, відкривши нові можливості в іншому стилі і загалом в мистецтві, давши поштовх розвитку і розв'язанню мистецьких проблем майбутнього 19 століття.

Героїчний пафос картини «Присяга Гораціїв» 1784 року вводить в оману всіх несвідомих, що теж відносять цей твір до революційного класицизму (тоді як в 1784 році ніякої революції не було і ще не могло бути). Більше того, картина створена по замові короля Франції Людовика XVI і мала прикрасити залу одного з королівських палаців в Шуазі. Вона і увійшла до королівських колекцій. Людовик XVI не був і не міг бути ні діячем революції, ні прихильником стилю революційного класицизму. Сюжет картини був схвалений державними посадовцями і входив в серію картин з парадоксальною на нинішні смаки назвою «Добрі вчинки королів».

Класицизм на службі революції 1789—1799 років[ред. | ред. код]

Портрет генерала Лазаря Гоша, 1793 (?). Київ.
Максиміліан Робесп'єр
Фурія Гільотини

Героїчну стилістику ще доімператорського, республіканського Риму художник Жак-Луї Давид, як новий мистецький лідер, і переніс в бурхливі 17891798 роки і підкорив її завданням і ідеалам французької революції.

Революція народжувала як пафос і піднесення в тогочасних картинах, портретах і гравюрах, так і реальні трагедії. На початковій, хаотичній хвилі революції на перші позиції вийшли знедолені санкюлоти, палаючий «хмиз» революції, що розжарив всі події і вчинки натовпу. Але досить швидко виробилась нова революційна еліта, що перебрала владу на себе, як і контроль над подіями, перебрала на себе і розробку ідеологічних програм революції (секуляризація культури, введення статусу зрадників для дворян-емігрантів, конфіскації майна дворян-емігрантів, заміна культу християнського Бога на культ Вищої Істоти, дозвіл на руйнацію церковних споруд). Війна в таборі нової революційної еліти приведе до диктатури Робесп'єра і запровадженню терора, як майже єдиного засобу контролю над ситуацією та остаточного знищення політичних противників. Введення терору стало поворотним моментом як в розвитку подій французької революції, так і в її тогочасних і подальших нищівних оцінках політиків і істориків. Письменник М. М. Карамзін —

Століття Просвітництва, я не впізнаю тебе ! В крові, в полум'ї, серед убивств і руйнацій — я не впізнаю тебе ! Хто б наважився поміркувати, очікувати, передбачити? Де вислід наук та мудрості ? Серця шаленіють в жорстоких подіях... Я затуляю обличчя своє з жахом.

Письменник Лев Толстой в 1904 році напередодні російської революції 1905-1907 років:

Французька велика революція оприлюднила беззаперечні істини, але всі вони стали брехнею, коли їх почали запроваджувати насиллям

Бурхливі історичні події втягнули Жака-Луї Давіда у самий вир стрімких змін. Давід був членом клубу якобінців (колишній Клуб друзів конституції), членом Національного Конвенту, всіляко підтримував Робесп'єра. Він був серед тих, хто голосував за страту короля Франції без зволікань. Голосування було поіменним і вносилось у протокол. Але головним полем діяльності Давіда залишалось мистецтво. Саме він стане головою художнього життя Парижу в роки революції. Давід всіляко сприятиме рятуванню художніх скарбів з садиб і палаців емігрантів-аристократів, яких революційний уряд перевів у статус зрадників і конфіскував їх майно. Людина, що не дуже розбиралась в політиці і в тогочасних політиках, художник Давід прийняв революцію і всіма засобами слугував їй. Він пише портрети відомих генералів, захисників революційної Франції, її убитих героїв-революціонерів, стає режисером нових, малозрозумілих, революційних свят. Саме Давід чимало зробив для піднесення престижу художника, як фаху, здатного діяльно служити державі, (республіці на той час), а не вельможним особам.

Персонажі античної історії, зокрема років давньоримської республіки, в більшості його творів стають справжнім втіленням громадянських чеснот. Через них Ж.-Луї Давід затверджує настанови революції і надихає сучасників на втілення в реальності ідей і гасел революції — братерства, свободи від королівської влади тощо. Піднесеному, героїчному змісту його картин притаманні вже вироблені риси художньої манери — ясність побудови композицій, суворі, але виправдані спрощення, небагата палітра заради підкреслення ідеї. Згодом давньоримські персонажі в картинах поступаються реальним героям революції, висвітлюють не давньоримську, а сучасну історію — з її запеклою боротьбою, її протиріччями, несподіванками, з її героями і її жертвами. Портрети революційних генералів у Давіда — втілення непохитності, рішучості, готовності йти до кінця в забезпеченні перемог революції. Не дарма на ефесі зброї генерала Лазаря Гоша стоїть гордовитий напис «VAINCRE OU MOURIR» («перемога або смерть»).

Зразки малярства революційного класицизму[ред. | ред. код]

Інші представники стилю[ред. | ред. код]

Малюнок Харьє.(Fulchran-Jean Harriet 1776—1805)"Ніч термідоріанського перевороту", до 1796 року.

До політичної позиції Давіда і завдань французької революції спромоглися підтягнутися і митці, що залишались в столиці або повернулись в країну, не бажаючи підпасти під покарання через дію нового закону про зрадництво емігрантів. В країні і в революційному Парижі працювали — Жак Реаттю, Ж. Б. Грьоз, А. Вестьє, Ф. Л. Прийєр, Л.-Л. Буальї, Жан-Батист Реньо … Художниця Аделаїда Лабіль-Гійяр створила низку портретів діячів революції(серед них і Робесп'єра), обмежившись портретною схожістю і рисами привітності. Але над митцями тяжіли давно вироблені канони пізнього бароко(з його пометвілими алегоріями) і настанови рококо з бажанням подобатися глядачам — попри все. Над морем обмежених і мало талановитих митців здіймалась лише фігура Жака-Луї Давіда, що став володарем думок цілого покоління.

Була розкута і ініціатива дрібних ремісників, низових митців, граверів. Популярність отримали гравюра, карикатура та лубок, чорно-білі чи розфарбовані від руки. Адже вони не потребували довгого часу на створення, а миттєво відгукувались на актуальні події, за якими не встигали ні консервативний живопис, ні великі жанри літератури. Гравюра, карикатура та лубок доби французької революції склали візуальну історію тогочасних подій і стали особливою сторінкою історії, незважаючи на невисокі мистецькі якості продукції.

Революційний класицизм у музиці[ред. | ред. код]

Бурхливе піднесення в роки революції переживало не лише образотворче, а й музичне і театральне мистецтво.

Французькі глядачі із задоволенням дивилися як трагедії, так і комедії, які в тогочасній Франції називали водевілями.

Найвидатнішим «композитором революції» вважають Луїджі Керубіні, автора численних музичних п'єс, пісень і маршів, керівника паризької Музичної консерваторії. «Медея» та інші опери Керубіні — захоплювали гострими сюжетами та надихали на боротьбу з тиранією[1].

Під впливом французької революції, але у Відні, розквітнув талант останнього «віденського класика» — Людвіга Бетховена. Йому, щоправда, було затісно в класицистичних рамках — у бетховенській спадщині знаходять корені одразу багатьох музичних напрямів.

Покарання Жака-Луї Давіда[ред. | ред. код]

Будинок Давіда в Брюсселі в роки еміграції.

По відновленню монархії французький король видав наказ про покарання діячів французької революції. Всі ще живі особи, що голосували за страту короля 1793 р., підлягали до довічного вигнання з країни.

Давід у 68 років вимушено емігрував у франкомовний район Нідерландів (нині Бельгія), куди перебралась значна кількість республіканські налаштованих французів. Художнику дозволено було забрати як власне майно, так і картини революційної тематики — " Смерть Марата " та «Смерть Лепеллетьє». Дев'ятого січні 1816 р. разом з дружиною він відбув у заслання. В засланні писав портрети і легковажні картини з міфологічними сюжетами. Помер в Брюсселі 29 грудня 1825 року.

Королівський уряд Франції відхилив прохання родини Давіда поховати померлого у Франції. Раз у раз це прохання відхиляли і нові володарі Франції. Поступкою був лише дозвіл на поховання серця художника на цвинтарі Пер Лашез. Війна з художником продовжилася і після його смерті.

Як нас позбавляли пам'яті і історії[ред. | ред. код]

Нищення пам'яті про події і діячів французької революції почалося вже в перші роки відновлення монархії у Франції. Болісні політичні уподобання надовго розкололи і французьке суспільство, і окремі французькі родини, представники яких дотримувались абсолютно протилежних уподобань. Серед розколотих політикою родин була і родина Лепеллетьє. Донька Мішеля Лепеллетьє, що не простила батькові голосування за страту короля, викупила по смерті Давіда картину «Смерть Мішеля Лепеллетьє» і знищила її. Радикально налаштована пані відшукувала і гравюри, створені з полотна за часів революції і знищувала їх теж. На кінець 20 століття випадково збережена лише одна гравюра з пошкодженою верхівкою та малюнок з картини художника А. Тардьє.

У роки революції в Шотландії було створене «Товариство друзів народу», керував яким доктор Мюр. Вже 1793 року його притягли до суду в ліберальній Британії і засудили до чотирнадцяти (14) років каторжних робіт (!).

В Парижі навмисно знижували ціни на картини Ж.-Л. Давіда при їх перепродажах. Російський імператор Олександр І заборонив купувати і ввозити в Російську імперію картини Ж.-Л. Давіда, незважаючи на їх низьку закупівельну ціну тоді.

Картини з алегоріями Французької революції отримують нові, підкреслено нейтральні назви і продають за кордон. (Велика картина Жака Реаттю «Тріумф Свободи над поєднаними ворогами-королями і священством», створена в революційний 1793 рік, перейменована на «Тріумф Цивілізації» і продана в німецьке князівство).

Художник Поль Бодрі (1828—1886), прихильник королівської влади, представник французького академізму, підтримав офіційний культ убивці Марата — Шарлоти Корде, який діяльно підтримував двір і тимчасовий імператор Наполеон ІІІ.

Митець звернувся до історичної події і створив полотно, що надало ореол героїчності французькій жінці з дворян, що самотужки стратила палкого ідеолога терору і страт — журналіста Марата. Поль Бодрі — стоїть абсолютно на протилежних політичних позиціях, ніж Давід. Якщо той звеличував Марата і робив з нього мученика революції, то Поль Бодрі героїзує дворянку, що скоїла страту політичного діяча (прихильника революційного терору) заради припинення революційного насилля в країні.

Практично мало кому відоме і братське поховання на маловідомому ж цвинтарі Пік Пюс в Парижі, де лежать тіла Робесп'єра та жертв революційного терору. На честь Робесп'єра не створено жодного монумента, хоча він не належить до демонів революції (були і жорстокіші, і страшніші). Правда, на його честь названо одну станцію метро в робітничому районі сучасного Парижа. Але це ніщо в порівнянні з численними монументами котрреволюціонеру Наполеону Бонапарту, якого оскаженіла буржуазія зробила пізніше національним героєм, прах якого перенесла в палац Інвалідів, куди силоміць доправляють натовп відвідувачів і туристів. Це за наполеонівські авантюри Франція сплатила мільйоном солдатських життів, 50 000 серед яких тільки на полі Бородино в Росії. І в цьому теж ганебний рахунок — не на боці Робесп'єра, хоча і він не без гріха.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.35-36

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Под ред. Кузьминой М. Т. «История зарубежного искусства», Москва, «Искусство», 1971, с. 267—269
  • «Всеобщая история искусств», т 4, Москва, «Искусство», 1963, с. 295—300
  • Томас Карлейль, «Французская революція. История», Москва, «Мысль». 1991
  • ж «Курьер ЮНЕСКО», февраль, 1990
  • ж «Художник», апрель. 1990, (Е. Никифоров, статья «Жак-Луи Давид», серия «Мастера национальных школ», с. 36-49
  • «Документы истории Великой французской революции». Учебное пособие для студентов вузов: В 2 т. — М., 1990.
  • А Варшавский, «С веком наравне», М, 1977, с. 225
  • Марат Ж. «Памфлеты». — М., 1937.
  • Адо А. В. «Буржуазная ревизия истории Французской революции 18 века», М. 1982
  • Ревуненков В. Г. «К истории споров о Великой французской революции», М. 1989