Революція 1848—1849 років в Неаполітанському королівстві

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Революції
1848—1849 років
Франція
Австрійська імперія:
   Австрія
   Угорщина
   Чехія
   Хорватія
   Воєводина
   Трансільванія
   Словаччина
   Галичина
   Словенія
   Далмація та Істрія
   Ломбардія та Венеція
Німеччина
Італійські держави:
   Неаполітанське королівство
   Папська область
   Тоскана
   П'ємонт та герцоґства
Польща
Валахія та Молдавія
Повстання в Палермо 1848

Революція 1848–1849 років у Неаполітанському королівстві — буржуазно-демократична революція на Півдні Італії, керованих представниками династії Бурбонів, одна з європейських революцій 18481849 рр. Завданнями революції було встановлення громадянських прав і свобод, ліквідація феодальних пережитків, згодом і возз'єднання з Італією. Була пригнічена урядовими силами.

Передісторія. Неаполітанське королівство і Королівство Обох Сицилій[ред.ред. код]

За прелімінарним миром 3 жовтня 1735, що завершив Війну за польську спадщину 1733–1735 (підтверджений Віденським австро-французьким договором 18 листопада 1738), Австрія відмовилася від королівства Неаполя і Сицилії на користь дона Карлоса Пармского, п'ятого сина Філіпа V Іспанського, з умовою, що воно не буде об'єднано з Іспанією. У 1759 дон Карлос став іспанським королем, передавши Неаполь і Сицилію своєму третьому синові дону Фернандо (17511825), який заснував лінію неаполітанських Бурбонів під ім'ям Фердинанда IV. У 1806 він був вигнаний з Неаполя наполеонівськими військами, але за допомогою англійського флоту зберіг владу над Сицилією; Наполеон I передав неаполітанську корону спочатку своєму братові Жозефу (1806–1808), а потім маршалу Іоахіму Мюрату (1808–1815). Після зречення Мюрата від неаполітанського престолу 20 травня 1815 його знову зайняв Фердинанд IV, що проголосив себе в 1816 королем Обох Сицилій.

Реставрація та назрівання революційної ситуації. «Революція 1820»[ред.ред. код]

Повернувшись до влади, Фердинанд IV скасував усі французькі установи і закони, введені в роки правління наполеонівських ставлеників Жозефа і Мюрата, поверталися дворянські посади, чини в армії, феодальні права і навіть сплата церковної десятини.

Зрозуміло, що ці реакційні заходи викликали бурхливе невдоволення населення, яке, підігрівається пропагандою карбонаріїв (членів таємного патріотичного суспільства, що ставило за мету звільнення і об'єднання всієї Італії), вилилося в справжній заколот кавалерійської бригади в липні 1820. На їх утихомирення була послана дивізія генерала Гільєрмо Пепе, однак він теж приєднався до повсталих. У Неаполі почалися демонстрації з вимогами реформ, і переляканий Фердинанд IV оголосив, що в жовтні буде скликаний парламент.

І він дійсно був скликаний, але до цього часу ситуація вже змінилася. На острові Сицилія, в Палермо, почалися селянські хвилювання. Очолили повстання радикали відразу ж створили тимчасову хунту і зажадали відділення Сицилії від Неаполітанського королівства. Карбонарії злякалися, що подібні дії викличуть інтервенцію австрійських військ і приведуть до повного розгрому їх організації в Неаполі. Тому генерал Пепе направив проти повстанців десятитисячний дивізію на чолі зі своїм братом. У результаті вже в вересня 1820 повстання на Сицилії було придушене, що в певній мірі позбавило карбонаріїв широкої народної підтримки.

Крім того, надії карбонаріїв на уникнення інтервенції не збулися. Держави Священного союзу були вкрай стурбовані подіями в Неаполі, і в результаті було вирішено відновити порядок. За вказівкою Священного союзу в березні 1821 в Неаполітанське королівство увійшла 43-тисячна австрійська армія, яка швидко розбила війська генерала Пепе. Парламент, який проіснував менше півроку, був розігнаний, і в Неаполі знову була відновлена абсолютна влада Фердинанда.

Спадкоємці Фердинанда продовжували його політику. Вступивши на престол, його син Франциск I мало приділяв уваги державних справ, надавши їх своїм міністрам. Сам же проводив час серед своїх фавориток, в забавах і бенкетах, оточивши себе солдатами через острах замахів. Його відверті жести дружби у бік австрійців, як захисників режиму, викликали самі негативні почуття у підданих. Досить того, що війська інтервентів залишалися в країні до 1827 року. Онук Фердинанда і син Франциска, Фердинанд II при вступі на престол обіцяв ліберальні реформи, але на ділі намагався зміцнити абсолютизм. Були жорстоко придушені виступи 1831 року, викликаних революцією у Франції, і повстання на Сицилії в 1837 році, інспіровані членами «Молодої Італії». Обстановка загострювалася.

Революція 1848–1849 років і її придушення[ред.ред. код]

У січні 1848 року в Палермо спалахнуло повстання, до якого приєдналися місцеві військові гарнізони і яке не змогли придушити навіть перекинуті з континенту війська. 13 квітня 1848 Генеральний комітет на чолі з Руджеро Сеттімо проголосив незалежність Сицилії від Неаполітанського королівства. Хвилювання перекинулися навесь південь Італії, докотившись до Неаполя. У підсумку Фердинанд був змушений ввести буржуазну конституцію.

24 березня 1848 король Сардинії Карл Альберт оголосив війну Австрії, і Фердинанд, побоюючись що всі плоди перемоги дістануться йому, прислав 16000 своїх солдатів. Це внесло значний внесок в перші воєнні успіхи італійців.

Але вже 15 травня, за допомогою залишившихся вірних йому військ, Фердинанд розігнав неаполітанський парламент, оскільки той відмовився присягати йому на вірність. У результаті в Неаполі спалахнула кривава різанина між юніоністами і військами короля. Місто на кілька днів опинився у владі безчинства натовпу солдатів, що не стільки воювали один з одним, скільки грабували населення. Загинули сотні мирних жителів. Переляканий цим розгулом стихії, Фердинанд терміново відкликав з австрійського фронту свої війська, що значно послабило італійські сили. У підсумку війну з Австрією продовжували тільки пьємонтці за підтримки гарібальдійських загонів.

Підсумки[ред.ред. код]

До кінця 1848 p зумів придушити революційний рух у своєму королівстві. Примітний епізод: розправляючись з повстанцями, він піддав бомбардуванню Весной 1849 місто Мессіна (Сицилія), за що отримав прізвисько «король-бомба» (іт. «Re` Bomba»). До 5 травня 1849 правління Неаполітанського королівства було відновлено.

Згодом Фердинанд виступив ініціатором інтервенції в Римську республіку, чим сприяв її падінню 3 липня 1849.

Література[ред.ред. код]