Релігії адигів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Релігії адигів — традиційні вірування адигів (черкесів).

Стародавня монотеїстична релігія адигів (черкесів)[ред. | ред. код]

Стародавня релігія адигів (черкесів) є монотеїзм з чіткою системою шанування Єдиного бога Тха, Тхашхо ( 'Тхье, Тхьешхуе' ).

Дана релігія є частиною філософсько-етичного вчення Хабзе, що регулює всі аспекти життя адигів, і визначального ставлення людини до людини, до навколишнього світу, до бога.

Тхьа (Тхьашхо) — творець світу і його законів, що дав людині можливість їх пізнання, що наближає людину до Бога. Тхьа не втручається у повсякденне життя, надаючи людині свободу вибору. Тхьа не має будь-якого образу, він всюдисущий, його присутність розсіяна по всьому світу. У гімнах Тхьа іменується «той, у кого все просять, який сам нікого нічого не просить», «єдине джерело надії», «джерело всіх справжніх дарів».

Згідно адигських (черкеських) космогонічних текстів, світ почався з первісного втручання — будівництва його мережею (Х'и). Після цього об'єкти світу утворювалися природним шляхом, розвиваючись за внутрішніми законами.

Шанування і побожне ставлення до Тхьа, прохання до нього виражаються через обряди та ритуали — Тхьел'еIу (прохання до Тхьа), Х'уех'у (гімни-молитви). Для проведення Тхьел'еlу не можна користуватися рукотворними спорудами (lерищl). Обряди проводяться в особливих місцях, найчастіше це мальовничі гаї — Тхьел'еlупlе, Тхьещlаг' МЕЗ. Крім їх основної назви, використовують метафоричне — чійзихамибз (гай, в якому нічого не зрізають). Місце Тхьел'еIупе відзначається символом у вигляді літери «Т». Обряди проводять старші в роду, громаді, селищі.

Важливим елементом черкеської релігійної системи є віра в душі (ПТЕ) предків, які мають можливість бачити й оцінювати справи їхніх нащадків. Поняття фізичних страждань або насолод в потойбічному світі (Хьедрихе) відсутня — є духовне задоволення або муки каяття Душі за свій життєвий шлях перед собою і перед обличчям предків. Тому завданням земного існування людини є удосконалення духа — збереження честі (Напе), прояв співчуття (Гущlег'у), безоплатне надання допомоги (Псапе), що, поряд з доблестю, відвагою воїна, дозволяє душі людини після смерті приєднатися до душ предків з чистою совістю (Напе Хужькlе).

Душі предків потребують поминання, в силу чого влаштовують тризни (Хьедеlус), практикується жертвоприношення або приготування поминальної їжі (Жьериме), роздача її для поминання душ померлих[1].

Історичні свідчення монотеїзму у адигів (черкесів) зафіксовані, наприклад, на початку 19 століття у записах Л. Я. Люльє, який писав,[2][3] —

"… Черкеси прибережні мають вірування в єдність Бога, в безсмертя душі і в майбутнє життя, у якій віддається кожному по справах його земного життя …

З записаного видно, що жителі морського узбережжя і гірських ущелин, почасти походження Натухайського, Шапсугського і навіть Абадзехського, не мають певних релігійних понять, але вірують, однак, в єдність вищої істоти, творця Всесвіту.

Поняття черкесів в деяких випадках мають схожість з поняттями древніх скандинавів: так, наприклад, в старих легендах згадується про велетнів і пігмеїв, яких черкеси, нібито, застали при приході своєму на теперішні землі і яких рід згодом знищився; точно так само в оповіданнях скандинавських йдеться про деякого чоловіка на ім'я Нор в країні велетнів: черкеською мовою слово народ позначає «богатир».

Ім'я Тор, яке живе ще у мешканців Ісландії, позначає бога сили, владаря Перун; у черкесів і дотепер бога називають Тха і Тхашхо. Подібне зближення вимагає філологічного дослідження.

Обряди релігійного характеру[ред. | ред. код]

Обряд повітряного поховання — померлого укладали в дерев'яну колоду з двох половинок, видовбаних з цілісного стовбура, і підвішували високо на гілках дерева. Після досягнення тілом муміфікації (зазвичай — після закінчення одного року), його, не розкриваючи колоду, ховали в землі. Повітряне поховання застосовувалося у адигів (черкесів) з найдавніших часів. Поодинокі випадки повітряного поховання зафіксовані і в XlX столітті. Воно згадується і в знаменитій «Пісні Афіюх \ Адііф». Повітряне поховання зафіксоване як у давніх переказах, так і в повідомленнях іноземних мандрівників, як наприклад:

  • 1427 — Іван Шільбергер, повертався з монгольського полону через території адигів (шапсугів). У своїх записах він повідомив[4]:
У них (у черкесів) є звичай класти убитих блискавкою в труну, яку потім вішають на високе дерево. Після того приходять сусіди, приносячи з собою страви та напої, і починають танцювати і веселитися, ріжуть биків і баранів і роздають більшу частину м'яса бідним. Це вони роблять упродовж трьох днів, і повторюють те ж саме кожен рік, поки трупи абсолютно не зітліють, уявляючи, що людина, уражена блискавкою, має бути святою.
  • 1667 — турецький розвідник Евлія Челебі при описі адигського племені мамхегів також записав[5] —
    Зробивши різні обряди, відуни збирають народ до узголів'я померлого. Це — дивовижне і рідкісне видовище. Після цього вони поміщають померлих в спеціальній раці на гілках великого дерева в горах. …

Черкеський правитель середньовічного Єгипту султан Баркук був також спочатку похований за допомогою повітряного поховання — труну з його тілом було підвішено його черкеським оточенням до стелі мечеті.

Відомо, що процес муміфікації дозволяє зберегти генетичний матеріал — молекули ДНК. Муміфікація у тому чи іншому вигляді присутня в багатьох культурах давнини.

Дольменні культи абхазо-адигських народів до нашої ери[ред. | ред. код]

Починаючи з V тисячоліття до н. е., предки абхазо-адигських народів побудували на своїх землях більше двох з половиною тисяч дольменів, з яких більше тисячі розташовані уздовж Чорноморського узбережжя, що свідчить про існування потужного релігійного культу.
Оскільки найдавніші дольмени, розташовані на Північному схилі Кавказьких гір Причорномор'я, древніші дольмени чорноморського узбережжя, правдоподібнішою є гіпотеза про поширення дольменної культури зсередини області до моря, а не навпаки, як вважалося раніше.
Також кавказькі дольмени древніші мегалітичних споруд Європи, що ставить під сумнів гіпотезу зміни релігії адигів шляхом асиміляції з аріями.

Період християнства в історії адигів[ред. | ред. код]

Християнські джерела вказують Зіхію ( Зіхія  — латинське і грецька назва Черкесії) і Абазгія (північна частина суч. Абхазії до р. Кодор) об'єктами проповідницької діяльності двох апостолів Христа — Андрія Первозваного і Симона Кананіта. З VI століття християнство затверджується у Черкеси Черкесії, де і існує до краху Візантійської імперії. У Черкесії утворився численний прошарок християнських священнослужителів (Шоген — поп, кардан — дяк. Шогенов і Карданов — найпоширеніші прізвища серед сучасних кабардинців.). Перший християнський єпископ (іуан) в Зіхії (Черкесії), з'являється в середині VI ст. Резиденція Єпископа Зіхії і Абазгії перебувала в Нікопсісе (суч. Новомихайлівське, на р. Нікепсухо Чорноморського узбережжя) на чорноморському узбережжі, де досі збереглися залишки християнського храму.

Територія, зайнята адигами, у духовному відношенні підпорядковувалася чотирьом єпархіях, єпископи яких призначалися Візантією. Ці єпархіальні центри знаходилися в Фанагорії, Метрахе (Таматарха), Зіхополісе і Нікопсе.

Є відомості про участь єпископів Фанагорійського і Зіхійского в церковних соборах ще на початку VI століття.
У документах Царгородського Собору 518 року стоїть підпис єпископа Фанагорійського Іоанна, а в матеріалах Константинопольського Собору 536 року зустрічається ім'я Зіхійского єпископа Даміана[6].
Місцевість Лісистого кургану поблизу Нальчика також вказується як місце перебування християнських єпископів.
Зіхська церква не підпорядковувалася національним церквам інших країн. Зіхське архієпископство не входило і до складу архієпископії Золотої Орди, що підкреслювало визнання з боку Папи Римського незалежного статусу Зіхіі.
В 1346 черкеський аристократ Жан де зихи був висвячений в сан архієпископа Зіхіі Папою Клементом VI в Авіньйоні.
Зіхські єпископи брали активну участь у всіх християнських соборах IV–XIV ст. У період з ХIII по XV ст. і епізодично аж до першої половини XVII ст. на території Зіхіі ( Черкесії) велася активна місіонерська діяльність з боку римо-католицької церкви.
1318 — митрополит Зіхсько-Матрахської митрополії мав резиденцію в Матрасі (Тамані).
1396 — Зіхсько-Матрахський митрополит Йосип, знаходився в Матрасі.

У той час І. Шільтбергер писав:

«Земля черкесів населена християнами, які сповідують грецьку віру. За грецьким віровченням служать Богу на мовах Ясському або Асско, і зіхськом або черкесском» (Джерело — Виноградів І. Преосвященний Єремія. Нижній Новгород, 1886).
Однак, незважаючи на тисячолітній період християнства і існування церковного інституту, християнським цей період в історії Черкесії можна назвати лише умовно, оскільки Ісус Христос ( Ауш Джеридже  — Ісус Грецький), так і не ставши центральною фігурою пантеону, лише поповнив черкеську міфологію. Богом, як і в дохристиянські часи, залишився Великий Тхьа (Тхьашхо).
Не змінивши центральну фігуру пантеону — Тхьа, християнство надавало йому антропоморфні риси через ікони — Тхьанапа (Тхьенапе, букв. «Лик Тхье»). Введення образів Богоматері — Тхьенана (Тхьенане), і Святого Духа — Псатха (Псатхье), прирівняного до бога Тхьешхо, було кроком назад порівняно з черкеським монотеїзмом.

Католицизм[ред. | ред. код]

'Католицтво' поширювалося на чорноморському узбережжі Черкесії в часи існування генуезьких (італійських) торгових містечок і навіть сформувалася етноконфесійні група черкеського народу сповідують католицизм і названих Френккардаші.

Грецький вплив на адигську (черкеську) міфологію[ред. | ред. код]

Давньогрецькі міста-поліси розташовувалися на території чорноморського узбережжя, займаного адигами, в силу чого відбувався взаємний вплив міфологій. Так, у давньогрецькій міфології простежуються адигські паралелі (міф про Прометея, прикутого до гори Ельбрус тощо). Аналогічно, і в черкеській міфології існують грецькі паралелі.

Однак найбільший грецький вплив на міфологію адигів відбувався за часів розквіту Візантійської (грецької) імперії.

Відзначаючи цей незаперечний факт, дослідники, в той же час, проводили іноді занадто прямі паралелі між міфологією адигів і греків.

Так, на початку 19 століття, Л. Я. Люльє, дослідивши існуючі у адигів (черкесів) вірування, обряди і забобони, склав список богів адигів[7][8] і потім записав —

«… Гостинність, змішана з релігійними поняттями, любов'ю до батьківщини і старими забобонами, є характеристична риса моралі горців перешкоджає і понині остаточного водворению у них ісламізму».

— Л. Я. Люльє. Вірування, релігійні обряди і забобони у черкесів

Явні паралелі простежуються між адигських Мазитхье і грецьким Паном, під впливом якого спочатку жіночий міфологічний образ Мезгуаше (Мезгуаще) трансформувався в чоловічій — Мезитхье. Чи не згадана у Люльє черкеська міфологічна покровителька бджільництва Мелісса зберегла навіть грецьке ім'я — «меліса» грецькою означає «бджола».

Але в ряді випадків зіставлення Люльє носять штучний характер (Зекlуетхье — Марс, Хенегуаш — Наяда, Кодес — Нептун, Хетегуаш — Помона).

Однак і в період занепаду християнства у адигів продовжувала стійко зберігатися віра в Єдиного Бога Тхье. У середині XIX століття, спеціально досліджував це питання Е. Спенсер, зазначав:

"Головними постулатами у вірі жителів Західного Кавказу є — міцна віра в єдиного Бога, верховного і могутнього, і в безсмертя душі, яка, вони переконані, буде переведена в інший світ, місцеперебування їхніх батьків.
Подібно магометанам, вони не представляють Божество в будь-якої видимої формі, але визначають його як творця всіх речей, чий дух неуважний у всьому Космосі.
Крім єдиного вічного Бога, вони вірять в існування декількох нижчих істот, або святих, яким Великий Дух, Тха, передав владу над такими земними речами, які він вважає занадто незначними для його вселяє страх контролю … Деякі з них представляються особливим символом; але вони не поклоняються їм інакше, окрім як проміжного об'єкту.
На цей рахунок я справив строгий опитування і виявив, що всі мої інформатори погодилися з цією думкою, і підтвердили те, що я чув до цього від декількох російських офіцерів, які протягом багатьох років були пов'язані з черкесами ….
Це поклоніння має вважатися різновидом поклоніння суворого протестанта і настільки ж суворого мусульманина ".

— Е. Спенсер. Подорожі в Черкесію, 1839

Період ісламу[ред. | ред. код]

Майкопская Соборна мечеть
Кенотаф бжедугского аристократа Хапаче Лакшуке, вчинила хадж, напис 1717. Розташований в парку міста Гарячий Ключ

: Протягом IV–XVI ст. в релігійних уявленнях черкесів поєднувалися і тісно перепліталися елементи християнства і традиційні етнічні вірування.

Зихи, Сугдею, Санігія і касоги сповідували християнство візантійського штибу; мали власні авторитетні кафедри.

У період з ХIII по XV ст. і епізодично аж до першої половини XVII ст. на території Зіхіі (Черкесії) велася активна місіонерська діяльність з боку римсько-католицької церкви.
Але, незважаючи на тисячолітній період християнської агітації та реально діючого церковного інституту, адиги так і не стали християнськими ортодоксами.
У 16 столітті, Британський мандрівник Едмунд Спенсер, зробивши подорож до берегів Кавказу, писав —
«Черкеська кров тече у венах султана. Його мати, його гарем — черкеські; його раби черкеси, його міністри й генерали черкеси. Він глава нашої віри, а також нашої раси».
Процес прийняття ісламу адигами був поетапним. Черкеси часів Спенсера визнавали релігійний і політичний авторитет османського султана, тоді як черкеси XV століття нікого не ставили вище себе і своїх амбіцій. Ці ж погляди відображені у творі аз-Захір (пом. 1468) про устрій держави черкеських мамлюків, де постулюється теза про пріоритет черкесів в ісламському світі:
«Суть справи в тому, що по істині на титул султана має право тільки володар Єгипту, та допоможе йому Бог; він тепер стоїть вище всіх царів і найблагородніший з них, …»
Першими іслам з усіх черкеських етнографічних груп взяли ті, які проживали на Чорноморському та Азовському узбережжі. Це хегайкі (шегакі), жанеевци, натухайци і бжедугі. Другим ешелоном іслам прийняли черкеські субетнос в степах і передгір'ях Північного Кавказу: хатукайци, мамхегі, махошевци, теміргоевци, бесленеевци і кабардинці. Нарешті, останнім ешелоном стали убихи, шапсуги і абадзехі, які займали найбільш високогірні частини Північно-Західного Кавказу.
Зовнішня інформація про пріоритет мусульманської релігії в Черкесії вперше з'являється в першій половині XVII століття. «Одні з них магометани, — повідомляє Джіованні Лукка, — інші йдуть грецьким обрядом, але перше більше».
Якщо в XVI столітті лише окремі групи черкесів сповідували іслам, то до XIX століття все черкеси дивилися на османського султана, як на свого духовного главу і якийсь вищий авторитет.
В 1830 році, Султан Хан-Гірей, констатував —
«Єдине віросповідання черкеських племен — є магометанське, сунітської секти. Неспокійний спосіб життя черкесів причина того, що вони слабо виконують обряди, сію релігією приписувані, хоча і багато з них готові віддати життя за найменше образу свого сповідання. Траплялося мені бачити між ними людей, що перевершують і самих турків <! — Sic -> релігійним фанатизмом і старанністю до виконання правил віросповідання, яким духовенство вчить їх».
  • Шора Ногмов писав —
    «Аділь-Гірей Атажукін з ефенді Ісхаком Абуковим, колишній сам в молоді роки муллою, ввів між кабардинського народом шаріат, за яким злочинці все без вилучення (тобто без відмінності станової приналежності), за ступенем важливості злочину, піддавалися смертної кари і тілесному покаранню. Встановлення цього положення принесло велику користь народу; кожен боявся зробити щось протизаконне».
Іслам в Кабарде став ідеологічною зброєю антиколоніальної війни. Метою шаріатського руху було єднання всіх соціальних верств. На чолі цього руху стояли самі князі. Заради об'єднання всіх сил для боротьби з Росією, князі Кабарди пішли на найрадикальніші заходи, відмовившись від своїх звичайних привілеїв, а також обіцяли селянам землю і свободу. Провісником шаріатістов можна вважати Дола, князя з Малої Кабарди, який командував збройними силами Шейха Мансура.

Важливу роль в шаріатською реформу в Черкесії, зіграли 40-х роках XIX ст. три наїба Шаміля: Хаджі-Мухаммед, Сулейман-Ефенді і Мухаммед-Амін.

1841 — на р. Пшеха відбулося велике зібрання черкесів, в якому брали участь абадзехі, убихи і шапсуги. На цьому зібранні був прийнятий договір, що отримав назву «Дефтера» (з турецького «лист»). Головне кредо даного заходу знайшло своє відображення в преамбулі договору: «Ми хочемо допомогти всім безладу нашого краю і не робити зла один одному». Дефтера складався з шести статей, присвячених правових питань всередині черкеського суспільства, відносин з дружніми народами, проблемам оборони країни і захисту власності горян. Перший пункт «Дефтера» свідчив —
"Наша перший обов'язок є суворе виконання шаріату. Будь-яке інше вчення повинно бути залишено і відкинуто, всі злочини повинні бути суджені не інакше, як по Корану ".
Найбільшого успіху релігійні реформатори добилися в таких провінціях Черкесії, як Кабарда, Натухай, бжедугі і абадзехов. В цілому, іслам став ідеологічною базою консолідації черкеських товариств кінця XVIII — першої половини XIX ст. в боротьбі проти експансії Російської імперії.
Правові, обрядові встановлення мусульманської релігії відбилися в культурі адигів, в його піснях і фольклорі. Ісламська етика стала складовою самосвідомості черкеського народу, його релігійної самоідентифікації.

Релігійні забобони[ред. | ред. код]

Кажуть, що їх жінки є великими чарівницями і застосовують своє ремесло дуже охоче. Вони викликають вітер і змушують море штормити, творячи аварії кораблів, бо у них немає хороших гаваней. Коли я подорожував цими землями і навколо них, я переконався, що ці плітки є правдою. Чарівні сили змусили море шаленіти, особливо вночі. Але наші молитви і святі допомогли нам здолати ці сили.

З його повідомленням перегукуються і наступні відомості, записані через 430 років[2][3]:

Перебуваючи у 1836 році в Катеринодарі, я дізнався, що у сусідського народу хамишейців, яких аули видно за Кубанню, уми були стривожені від появи різних хвороб, приписуваних уддам (відьмам), що був викликаний цисюе (Відун), і що інквізиційна комісія переходила з аулу в аул для розшуку винуватців. Під час мого перебування в горах я знав одну родину, якої рід був цисьюе і перебував з ним у зносинах. Вона досі проживає в приморській долині Бзид, прозивається Хутіноко і належить до покоління Тлечас (Тлехас).

— Л.Я. Люльє. Вірування, релігійні обряди і забобони у черкесів

Період атеїзму[ред. | ред. код]

У Радянський період (1922–1991), на території Адигеї, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії, мали місце боротьба з будь-якими релігіями, як і на всій території Радянського союзу — див. Релігія в СРСР. Під гаслами боротьби з пережитками минулого заборонялося проведення обрядів, вирубувалися обрядові гаї.
Серед адигської еліти (партійної та господарської) був популярний атеїзм, який ними і пропагувався всьому іншому народові — див. Атеїзм.

Пострадянський період[ред. | ред. код]

На сьогоднішній день переважна більшість черкесів — мусульмани-суніти, частина Моздокських черкесів — православні християни. Приблизно 7% від загального числа черкесів у Росії сповідують адигського монотеистическую релігію[10].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. [ Edmund Spenser , TRAVELS IN CIRCASSIA London: Henry Colburn, Great Marlborough Street, 1839; Бгажноков Б. Х. Стародавні боги адигів, «ГЮ», 2003, 7 серпня, № 32 (493)]
  2. а б Сайт Тихоакеанскіх Баптистів[недоступне посилання з квітень 2019]
  3. а б Сайт аулу Асаколай
  4. ПОДОРОЖІ ІВАНА Шільтбергер ПО ЄВРОПІ, Азії та Африки
  5. .phtml? id = 7004 Евлія Челебі. КНИГА МАНДР.ЗЕМЛІ Північного Кавказу, ч.2[недоступне посилання з липень 2019]
  6. Джерело — Бентковський І. В. Заселення Чорноморії з 1792 по 1825 рр. // Пам'ятна книжка Кубанської області на 1881 Катеринодар.
  7. Сайт тихоокеанських Баптистів[недоступне посилання з квітень 2019]
  8. Сайт аулу Асоколай
  9. Іоанн де Галоніфонтібус. Книга пізнання світу. Черкес. (Глава 9)
  10. Арена — Атлас релігій і національностей Росії

Література[ред. | ред. код]

  • Лавров Л. І. Доісламські вірування адигейці і кабардинців // Тіе. № LI. М., 1959